Pan Żłobek: Przewidziane Opatrznością

— Проня! Піши: мастєр Жлобек оказиваєт ачєвідниє прізнакі памєшатєльства рассудка. Прєд ліцом власті впадаєт в бєспамятство, ґаваріт нескладно і нєвпопад. Счітаю нєобходімим падвєргнуть єґо мєдіцинскому асвідєтєльствованію.  

Жлобек кліпнув.

І знов усвідомив, що все ще стоїть посеред власної майстерні

Ніякого перону. Ніякої депеші з Костроми. А муха лише одна. Літала над колезьким асесором Сємьоновим, що стояв навпроти нього – багряний, розлючений і таки вочевидь живий.

— Слушаю-с, — прогугнявив Проня й умочив пера.

— Вашвисокоблагородійо! — Жлобек аж руками сплеснув, наче його підстрелили. — Не треба! Покорнєйше прошу, не буді… ой! Не губітє! Пшепрашам… тьфу! Прошу вас! Я цалком здоровий! Далебі! То лише спека… духота… мухи… — він осікся. — ой, що ж се я... які мухи?! Що я мелю… Мені... тойво... заморочило трохи, та вже пройшло!

Сємьонов глянув на трунаря з такою недовірою, наче перед ним стояв не майстер справ погребових, а підозріле природне явище.

— Слабость, ґаваріш? А па-мойму, любєзний, у тєбя в польскай ґалавє тваєй сумбур і расстройство савєршеннєйшеє. Ладна.

Побачивши, що Жлобек добре, якщо б хіба третину сказаного зрозумів, махнув рукою.

— Проня, вимарай пра асвідєтєльстваваніє. Піши другоє: мастєр Жлобек атказиваєтся прєд’явіть патєнт на рємєсло і тарґовлю.

— Патент?! — видихнув Жлобек.

І мало не перехрестився.

— Тілько патент і більш нічого, вашвисокоблагородійо?

Сємьонов вкляк.

Поволі, дуже поволі повернув голову до Проні. Потому до городового. Потому знов до Жлобека.

Колезького асесора, вочевидь, спіткало таке обараніння , що здавалося: ще мить і він або зарегоче, або його таки вхопить грець.

— Проня… — промовив він якимось дивним, осілим голосом. — Ета вєдь нє я бєлєни аб’єлся? Ми ж… ми єму уже… сколька раз?

— Три рази, ваше високоблагородіє, — тихо підтвердив писар. — Перший — у другім пункті предписанія. Другий — як ви повторили. І третій — зараз...

— Трі раза!… — повторив Сємьонов і звів над головою вказівний палець. — ТРІ!!!

Він помовчав, наче саме число мало пояснити весь жах становища.

— Чьортових полчіса я стою в етой… в етом… — він безпорадно обвів рукою майстерню. — І всьо ето врємя ти… ти вообще здєсь, ґаламорда?!

— Я… вашвисокоблагородійо…

— ПАТЄНТ! — раптом гаркнув Сємьонов так, що забряжчали шибки. — МИ ПОЛЧІСА ТРЄБУЄМ ПАТЄНТ! ПА-ТЄНТ!

Він двома пальцями намалював у повітрі прямокутник.

— Бумажку! ОТ ТАКУЮ! С пєчатью! С подпісью! Каторую ти обязан прєд’явіть па пєрвому трєбованію власти!

Жлобек мало не підстрибнув. Обличчя його вмить розквітло ніби навпроти стояв не колезький асесор, в людина, що принесла йому гарні новини.

— Матко Боска, та се ж чудово! — Він навіть коротко, нервово засміявся. — Ах, вашвисокоблагородійо, тю на вас три рази, що ж ви одразу не сказали! Патент! Зараз! Я миттєво! Прошу! Бардзо прошу!

Трунар хутко крутнувся і майже дострибнув до конторки повз остовпілого Сємьонова й заходився гарячково лазити по шухлядах, викидаючи на стіл папери, рахунки й якісь старі записки.

— Вот відіш, Проня? — Сємьонов, помалу оговтуючись, спробував опанувати ситуацію хоч так. — Вот как с етімі палякамі нада. Стоїло только рявкнуть па-нашему, па-строєвому — і сразу всьо нашлось. І ґонору, глядішь, памєньше стало.

Жлобек тим часом витяг грубу теку з написом: «Патенти,  дозволи, свідоцтва», вибрав із неї кілька аркушів гербового паперу й подав исправникові, сяючи, наче нова копійчина.

— Кождий пронумерований, вашвисокоблагородійо! Кождий

на своєму місці! Кождий — доказ моєї бездоганної добропорядності!

Сємьонов узяв патент двома пальцями — наче пацюків дохлого за хвіст, — і почав читати, ворушачи губами:

— Патєнт на праізводство пахаронних услуг… видан мєщаніну ґорода Пшеска Жлобєку Отто Ярославовічу… сроком на адін ґод…

Він підвів очі.

В них уже світилася надія.

Хоч би підробка. Хоч би прострочена дата. Хоч би пляма там, де мала бути печатка.

— Дата видачі… двадцать трєтьє марта тисяча дєвятьсот пятава ґода ат Раждєства Хрістова… Дєйствітєлєн до…

Замовк.

Пробіг очима нижче.

Лице його помалу темніло та в'яло.

— …до двадцать трєтьє марта тисяча дєвятьсот шєстова ґода, — договорив нарешті з великим незадоволенням і небажанням.

Жлобек стояв мовчки, склавши руки на грудях, із виразом тихої покори людини, котра цілком довіряє Провидінню, міській управі й добре впорядкованій канцелярії.

Сємьонов перевернув аркуша.

Оглянув зворот.

Підніс до світла.

Покрутив так і сяк, ніби сподівався знайти там бодай масонський знак, революційну прокламацію чи портрет самого диявола. Нічого подібного

— А прєжній патєнт імєєтся? — буркнув він із останньою надією. — За прошлий ґод?

Жлобек мовчки простяг руку до теки й витяг ще один охайно підшитий аркуш із чорнильною поміткою: «1904».

— Прошу дуже, вашвисокоблагородійо. Все. як належиться.

Сємьонов вихопив папір і вп’явся в нього очима.

Дата — вірна.

Печатка — справжня.

Підпис — на місці.

— А... в счєта за матеріал?! — не здавався він; у голосі вже чулося щось майже особисте. — Нєбось половіну лєса у кантрабандістов пакупаєш? Бєз бумаґ?

— Облиште, вашвисокоблагородійо.

Жлобек витяг із другої шухляди ще одну теку.

— Усі рахунки, усі квітанції. Від генваря аж по май включно. При кождім — розписка постачальника й належна печатка.

Сємьонов ухопив теку, розгорнув і заходився перегортати папери так люто, наче вони особисто були винні в його приниженні. Водив нігтем по рядках, ловив дати, суми, підписи.

Все сходилося.

До останнього крейцара.

— Кніґу доходов і расходов! — прогарчав він уже майже без надії. — Нємєдля!

— А осьо, вашвисокоблагородійо.

Жлобек витяг товсту книгу в потертій шкіряній обкладинці, розгорнув на потрібнім місці.

— Записую щодня, згідно з приписом міської управи. Без жадного пропуску.

Сємьонов вирвав книгу з рук і почав гортати її з тим завзяттям, з яким цензор шукає крамолу там, де наперед знає, що її нема.

Рівні стовпчики.

Дати.

Суми.

Підсумки.

Перенесення на наступний місяць.

Жадної плями.

Жадної поправки.

Обличчя Сємьонова знов наливалося багрянцем. Шия грубшала, комір урізався в тіло.

Він гепнув книгою об стіл так, що задзвеніли шибки, схопив наступну теку, потому ще одну. Перебирав папери з люттю чоловіка, котрий шукає голку в сіні й уже починає підозрювати, що ніякої голки там зроду не було.

— Проня! — гаркнув він, і голос дав півня. — Правєрь квітанції! Свєрь всє дати! Всє сумми! Должна же бить хоть адна ошибка! ХОТЬ АДНА!

Проня заметушився. Заходився звіряти числа, водячи пальцем по рядках і щось бурмочучи собі під ніс.

Минула хвилина, друга, третя.

На чолі писаря виступив піт.

— Усе… усе в совершенном порядкє, ваше високоблагородіє, — пробурмотів він нарешті, не підводячи очей, наче йому було соромно за таку відповідь. — Нічого не...жодної неточності. Ніяких виправлень. Все зведено правильно. З переносом. І… — він ковтнув. — І навіть, маю мовити... Зразково.

Сємьонов завмер.

Він стояв посеред майстерні, обложений бездоганними паперами, а на обличчі його боролися лють, здивування і глибока особиста образа на сам державний порядок, котрий цього разу чомусь працював не на його користь.

— Как ето… в порядкє? — видушив він крізь зуби. — Нє биваєт, штоб у паляка всьо било в порядкє. НЄ БИВАЄТ!

Жлобек мовчав.

Дивився на нього лагідно.

Майже співчутливо.

І тим доводив урядника до ще більшого сказу.

— Должно же бить што-нібудь… — Сємьонов схопив чергову теку. — Вот! Пєрєпіска с управой! Тут уж я тєбя…

Перший аркуш. Другий. Третій.

— Чьорт би тєбя пабрал… — просичав він і кинув теку назад. — Чтоб тєбя…

Захлинувся власним подихом. Витяг хустку й витер чоло. Хустка враз змокла.

Тоді обернувся до Жлобека.

Тепер в очах його була вже не службова підозра до порушника.

То була чиста, людська, особиста ненависть до людини, яку не вдалося принизити попри усе бажання.

— САНІТАРНИЯ УСЛОВІЯ! — раптом вигукнув Сємьонов, осяяний новою надією. — Вот! Правєрім санітарния условія! Тут у тєбя навєрняка антісанітарія! Міазми! Зараза!

І попер важкою ведмежою ходою по майстерні, заглядаючи до кутів, тицяючи товстим пальцем у труни, дошки, стружки й реманент.

Городовий слухняно пішов слідом за ним із рушницею, наче вони не оглядали трунарську майстерню, а брали лігво небезпечної банди.

Проня поспішав слідом і щось шкробав у нотатнику, раз у раз поправляючи окуляри.

— Вот еті апілкі! — Сємьонов копнув чоботом купку тирси. — Нєбось мєсяцамі валяются! Рассаднік зарази! Халєри! Чуми!

— Тирса свіжісінька, вашвисокоблагородійо, — лагідно відказав Жлобек. — Вчора пиляна. Сосна, друга кляса, з біркою постачальника. Як ваша милість бажає, зараз покажу супровідну бумагу з печаткою лісництва.

Сємьонов стиснув щелепи.

— А ЕТО?!

Він кинувся до варстата, де лежали сокира, пила, долота, геблики і інші.

— Інструмєнти! Нєбось нікаґда нє чістіш! Ґрязь! Ржавчіна!

— Кождого вечора чищу, вашвисокоблагородійо, — відповів Жлобек із покорою монаха. — Терпентином протираю. Від живиці та від… кхм… інших природних забруднень, які при моїм ремеслі часом трапляються.

Проня здригнувся і непомітно відступив від варстата на крок.

Сємьонов люто зиркнув на майстра й його майстерню. Груди його заходилсь, мов ковальські міхи. Піт лився по чолу струмками, збігав за комір. Лице налилося так, що з багряного вже бралося на фіолетове.

— Вентиляція! — прохрипів він, ловлячи ротом повітря. — Ґдє вентиляція?! В таком памєщєнії должна бить надлєжащая…

Не договорив.

Хитнувся.

Рука сама собою потяглася до грудей і вчепилася в мундир.

— Ваше високоблагородіє?.. — насторожився Проня й про всяк випадок відступив ще на крок.

Сємьонов спробував ступити вперед.

Не вийшло.

Ноги під ним нараз підігнулися, й асесор усією своєю державною вагою гепнувся на найближчу лаву.

— Душна… — видушив він. Голос його став слабий, майже жалібний. — Душна у тєбя, паляк… Ваздуха… нєт… Проня… вади! Живо!

Писар кинувся до балії, що стояла при стіні.

— Зачекайте-зачекайте! — Жлобек викинув вперед руку. — Тільки не з тої!

Проня завмер із кухлем.

— Я… я не зовсім пам’ятаю, чи я її вимив після… кхм… я у ній нещодавно...

Сємьонов поволі звів на нього очі.

— Послє чєво — «послє»? Што у тєбя там било «нєщодавна»?

Проня вже зачерпнув. Жлобек скривився, наче його спіймали на мілкому, але неприємному злочині.

— Ніц! Ніц такого, вашвисокоблагородійо! — зачастив Жлобек. — Вода... вона цей… застояна трохи. Лепшей свіжої принести...

— Да мнє сейчас хоть із памойной ями!

Сємьонов вихопив кухоль, жадібно ковтнув, закашлявся, захрипів. Половина води полилася просто на мундир.

Жлобек зблід.

Глянув собі під ноги.

І дуже тихо хмикнув.

— Вашвисокоблагородійо… — озвався він нарешті обережно, майже ніжно, нахилившись над исправником. — Може би ваша милість прилягли? Я там, у задній кімнаті, маю куди. Щоправда, там у мене зазвичай... Або… може би по лікаря послати? Ой… по доктора.

— Нє нада… — прохрипів Сємьонов.

Голос його втратив нещодавну міць і приказний тон. Так говорити властимо радше не асесорові, а старій хворій людині, якій нараз стало дуже страшно.

— Пройдьот… Жара… праклятая жара… Сєрдце… шалит…

Жлобек нахилився ще ближче й перейшов на той особливий шепіт, яким добрі люди звичайно повідомляють хворому щось дуже заспокійливе.

— Вашвисокоблагородійо, позволю собі порадити. Маємо ми в Пшеську доктора Шпільмана. Спеціяліста досвідченого. Кращий у місті. Я можу зараз-таки по нього послати. Алярмом.

Сємьонов підвів на нього мутний погляд.

— Шпіль… ман? — насилу вимовив він. — Ета… жид, што лі?

— Хто? Ганс? — Жлобек похитав головою з лицем чистим, як у першопричасника. — Ой, ви що, ніяк ні, вашвисокоблагородійо. Ганс… кхм… пан доктор Шпільман є німець. І лікує він… — Жлобек зробив паузу, дуже старанно добираючи слова, — …хвороби всіцкі.

Сємьонов мовчав.

— Водянку, наприклад. Пані Войницьку, царство їй небесне, лікував від водянки. Довго лікував. Сумлінно. По всій новій медичній штуці. Мікстури, приписи, процедури — ніц не жалував.

Жлобек зітхнув.

— Щоправда, пані Войницька таки померла. Але похорон, вашвисокоблагородійо… — очі його мимоволі засвітилися. — Ах, який то був похорон! А труна! Ви б бачили... Сам робив. А заробив...

Сємьонов хрипко втягнув повітря.

Очі його зробилися більші.

— О! А ще пан Свідерський, — продовжив Жлобек, наче перегортав у пам’яті славні сторінки місцевої медицини. — Того теж доктор Шпільман лікував. Привіз пан Свідерський колись із Варшави одну таку… кхм… хворобу похабну.

Проня підвів очі.

— Доктор його ртуттю лікував, мікстурами, гарячими купелями… Моцно взявся. Пан Свідерський, щоправда, й досі на праву ногу троха кульгає. Лисий як коліно став. Та і ніс якось… піддався.

Жлобек задумливо потер свого носа.

— Прото вижив! Ходить. Дихає. Пацята на ярмарок возить. Ото хіба шо пацята його сахаються… Прото се, певно, не од того.

Проня закашлявся в кулака, хутко відвернувшись до стіни.

Плечі його підозріло ходили.

Городовий тим часом задер голову й узявся з надзвичайною увагою студіювати павутину під стелею, зберігаючи при тім вираз лиця суворий і цілком службовий.

Сємьонов поволі підвів голову.

Він перевів погляд із Жлобека на Проню. З Проні — на городового. З городового — знов на трунаря.

Спробував підвестися.

Хитнувся й мало не завалився назад, але встиг ухопитися за край лави. Городовий відразу ступив ближче й підставив плече.

— Уходім… — прохрипів Сємьонов.

І тепер у голосі його було вже не стільки гніву, скільки щирого прохання до Провидіння винести його звідси живим.

— Проня, бумаґі сабірай. Бистра. Правєрка… правєрка окончєна.

— Але, ваше високоблагородіє… — нерішуче почав писар, озираючись. — Ми ж іще не все оглянули. Підвальне приміщення, наприклад…

— Окончєна, я сказал! — гаркнув Сємьонов, і на одну коротку хвилю в голос повернулася давня сила, той самий урядовий грім. Але зараз-таки зламався на хрип. — Ідьом. Пока… пока я савсєм нє здох в етой… в етой польскай душєґубкє… Прі ісполнєнії… Прі ісполнєнії служєбних обязанностєй…

Він рушив до дверей, навалившись усією своєю страхітливою вагою на городового. Той кректав і гнувся під ним, наче ніс на плечі не представника власти, а мішок мокрого піску.

Проня тим часом гарячково пхав папери назад до теки, губив аркуші, ловив їх, підбирав тремтячими пальцями.

При самім порозі Сємьонов спинився.

Обернувся.

Лице мав уже сіре, майже покійницьке. Очі — мутні, скляні.

— Ярославовіч… — прохрипів він.

І в тому хрипі було вже щось мало не потойбічне.

— Слухам, вашвисокоблагородійо.

— Ти… ти єщьо пажалєєш…

Він урвався, ловлячи повітря ротом.

— Я єщьо вєрнусь… Вєрнусь і… і тогда… Тогда уж точна… найду… што-нібудь…

Не договорив.

Лише махнув рукою — слабко, безсило, майже по-старечому — і вийшов надвір.

Проня й городовий посунули за ним, підтримуючи исправника з обох боків так, що здалека можна було подумати, ніби то не він прийшов когось арештовувати, а вже його самого ведуть під конвоєм.

Жлобек лишився стояти посеред майстерні й дивився їм услід.

Чути було, як Сємьонов сходить східцями. Потім голоси стихли. Грюкнули дверцята екіпажу. Хрипкий окрик до кучера. Копита застукали по бруківці — спершу близько, потому тихше, тихше…

І нарешті — тиша.

Жлобек стояв ще хвилю, не рухаючись.

Потім поволі, з глибокою насолодою зітхнув.