Потаємна Твердиня

Перше, що відчув Вольф, отямившись, — холод у кінцівках і тупий біль в лівому плечі. Його кудись несли. Очі злипалися. Розплющувати їх не хотілось. На це знадобилися б чималі зусилля. Зовсім поруч звучали голоси:

— Пане Карне, я знайшов брід.

— Чудово! Обережніше з ношами. Веселіш, нечисть... Веселіше! Ви вижили! Ми виберемось звідси. А якщо і він виживе — ви й ваші рідні не знатимете злиднів до кінця своїх днів.

— Шанси такі собі... Ви бачили тих істот?

Голоси дратували. То голоснішали, то стихали... Вони заважали. Свідомість затуманилась, та не полишала його. Скільки часу він провів у цьому стані? Хвилини? Години? Дні? Хотілось провалитися в забуття. Не чути. Не думати. Не відчувати. Проте знайомий голос раз по раз «витягав» його:

— Тримайтесь! Ще трохи. Непереможних не існує.

* * * * *

Пауль йшов з передовим загоном. Чим швидше зрозуміє ситуацію, то швидше вживе контрзаходів. Усі три підрозділи могли прикривати один одного у разі проблем, розрив між ними був невеликий. І все ж, один із них розбито. Як таке могло статися?

Доля Вольфа залишалась непевною. Він не остання людина в армії Пауля і один з небагатьох його справжніх друзів. Чи ошукає він смерть цього разу?

Їхнє знайомство сталося багато років тому, на вишколі, за півроку до останнього іспиту.

* * * * *

Йшла рання весна. Пауль щойно повернувся із дому, із звільнення, та прямував до казарм. Він був вдягнений у традиційну форму кадетів пісочного кольору. Від інших кадетів його відрізняла хіба що велика полотняна сумка через плече. Ця поїздка не була плановою — довелось терміново відновлювати втрачені документи.

Скоро кінець навчання, пропускати заняття було не варто. Через цю поїздку він втратив чотири дні. Тепер доведеться надолужувати...

«Клятий злодій! Стільки часу змарновано! Якби потяг тільки гроші, все було б значно простіше».

Злодій почав свою чорну справу десь місяць тому. Зафіксували вже вісім епізодів, кожен раз це були крадіжки в гуртожитках. Хтось спустошував тумбочки учнів. Разом з грошима злодій прихоплював і геть нічого не варті особисті речі курсантів. Це видавало непрофесіонала. Або сильно квапився й хапав усе, що бачив?

До поліції не заявляли. Впораються з цим самотужки. Так вже було в подібних випадках. Зайвий галас позначиться на репутації всього закладу. А репутація в нього бездоганна. Так буде й надалі.

Довгі триповерхові будівлі стояли обабіч вулиці — типові казенні споруди з червоної цегли, що мали вузькі подвійні вікна, пласкі дахи та залізні паркани по периметру. Поблизу — самі пустирі, хирляві деревця та величезний стадіон, порослий торішньою травою. Над головою нависло сіре небо. Бруківка такого ж кольору — потерта, але чисто підметена — доповнювала пейзаж.

Потрібний корпус знайшовся майже відразу. Пауль показав посвідчення черговому, записав в його журналі мету візиту й зайшов на територію.

Перед ним постав темний вузький коридор і сходи на другий поверх. Майбутні офіцери жили тут у кімнатах на чотирьох. Вікна другого поверху виходили в двір і давали зовсім мало світла. Потрібні двері виявились третіми справа від сходів — типові дерев'яні двері з облупленою коричневою фарбою й номером.

Пауль постукав. Нічого. Постояв з хвилину і постукав наполегливіше. Тиша.

— От халепа...

Почекавши біля дверей хвилин десять, він уже був рушив до сходів, як раптом з кімнати почувся тихий скрип.

— Гей там! Відчиняй!! — забарабанив він. — Це Пауль з п'ятнадцятого взводу. Я знаю, що ти там!

Тиша. Потім ледь чутне бурчання. Шурхіт. Кроки і клацання ключа. У прочинених дверях з'явився худий блондин, зростом трохи вищий за Пауля. Його благородне лице було змарніле, а погляд — згаслий.

— Чого тобі? — глухо спитав він.

«Знайоме обличчя, — подумав Пауль, вдивляючись у півморок кімнати за його спиною. — І де б я міг його бачити? А чим ти тут зайнятий? З дівкою, чи що, розважаєшся?»

Курсанти часом примудрялись приводити дівчат, попри сувору заборону.

«Ні, навряд чи... З таким виразом обличчя?»

— Що тобі треба? — блондин притримував двері.

Пауль дістав із сумки книгу в темній обкладинці:

— Ось. Позичив її, поки їздив додому. Обіцяв віддати, щойно повернусь...

— Я передам, — блондин дивився на нього тим самим відсутнім поглядом.

— Мені б хотілось, щоб вона повернулась до свого господаря.

Пауль простягнув книгу в прочинені двері. Рухався навмисне повільно. Блідий юнак потягся до книги і вже торкнувся її, як раптом та вислизнула з пальців Пауля й зникла з того боку дверей, гепнувшись об підлогу з глухим звуком. Блондин розгубився й нахилився за книгою. Цієї миті Пауль розчахнув двері й увійшов до кімнати, рішуче зачинивши їх за собою. Від різкого удару в плече незнайомець, який не встиг випростатися, впав на підлогу.

— Ти навіть не спитав, кому її слід передати. Звичайно ж, ти тут один! Як зручно! — Пауль вирішив, що впорається зі злодієм сам.

Штори були запнуті. У напівтемряві проглядалась типова обстановка: грубо збиті ліжка й тумбочки. На одному з ліжок лежала кована хрестоподібна люстра з п'ятьма довгастими світильниками. Одна з тумбочок була зсунута до центру кімнати.

Поки блондин підводився, Пауль розгледів тонку мотузку, що звисала з гака на стелі. Він все зрозумів:

— Дідько! Я думав, ти обчищаєш кімнату. Через того злодія зараз усе догори дригом.

Блондин поклав книгу на ліжко й опустився на край поруч із нею.

— Це для Гельба. Не забудь йому передати, добре? — Пауль взявся за ручку дверей. Відчинивши їх, він наче про щось згадав. За мить його обличчя просяяло. Він обернувся й підійшов до вікна. Розсунув штори:

— А знаєш, я буду обурений, якщо славнозвісний Вольф Мейєр, зірка нашого курсу, буде теліпатись тут у петлі. Гарненький «сюрприз» ти готуєш для побратимів. З твоїм розумом і можливостями я знайшов би собі якесь цікавіше заняття. Вважаєш, ти передав цьому світу вже достатньо вогню, щоб дозволити собі зникнути?

Утома в очах Вольфа поступилась подиву. Пауль кивнув на книгу:

— Ідеї Крігельбаума. Якщо чесно, це посередній твір претензійного і жахливо неосвіченого автора. Цей мотлох вважається геніальним, і мені ніколи не втямити, чому. Але сама ця ідея... це дещо. Ми народжуємось з «вогню» і несемо свій «вогонь» далі: вплив, що ми чинимо на інших, самі того не помічаючи. Єдине, що є у цій холодній та збайдужілій землі, — «вогонь людей». І він палає щосили.

Вольф глянув на обкладинку — там позував портрет якогось бородатого філософа і заголовок «Вільний Шлях».

Пауль виліз на тумбочку, дістав із нагрудної кишеньки складаний ніж і зі словами «Ні, це нікуди не годиться!» зрізав мотузку з гака. Потім перерізав її у кількох місцях і викинув її у відро, що стояло тут же, в кутку:

— Так набагато краще.

— Ти помилився. Гроші краде прибиральник. Йому вже четвертий місяць затримують зарплату, — промовив Вольф, наче нічого не сталося.

«Швидко прийшов до тями», — подумки відзначив Пауль.

— Він зробив зліпки ключів, — продовжував Вольф. — Я минулого тижня спіймав його на гарячому. Але не став закладати. У його житті й так повно проблем. Він просто не бачить іншого виходу.

— Треба поговорити з ним, — підхопив його тон Пауль. — Через нього в мене були неприємності. Хоча, якби не його крадіжка, я б не ломився сюди. Знаєш, а ти мене здивував... З чого б це пихатому Мейєру, нащадкові одного з найбагатших родів країни, дійти до такого, — Пауль кивнув на гак. — Ти не схожий на нещасну людину. Закінчити навчання тобі не важко. Попереду — тепле місце, ймовірно, навіть у урядових колах. У тебе є і друзі, і вплив. До того ж, ти маєш досить привабливу зовнішність. Що ще треба людині для щастя?

— Не думаю, що зможу це пояснити. Ти маєш рацію, кожен аспект мого життя непоганий. Але загалом, у підсумку вони ...пусті. Багато хто мріє про моє становище. А я віднедавна втратив інтерес до будь-чого. І кожен новий день лише підкреслює порожнечу. Це ходіння по колу. Сіра пустеля. Я наче задихаюсь.

— Але ми НІЧОГО не знаємо про життя. Хіба тобі не цікаво дізнатись, як ВСЕ влаштовано? — погляд Пауля на мить осяяв фанатичний блиск, а очі спрямувались кудись удалину, за межі кімнати.

— Я знаю, як «все влаштовано»: і як функціонують наші тіла і як працює соціум. І наша держава. Я в курсі, як будуються стосунки людей. Стосунки між кланами. А після смерті, як кажуть священики...

— Священики ні біса не тямлять! — відрубав Пауль. — Це звичайні бюрократи. Чиновники. Що вони тобі скажуть? Вони просто живуть своє життя, як і всі інші, повторюючи написане до них. Розкажу тобі одну історію, — Пауль присів на сусіднє ліжко. — Якось я бачив мавпу в клітці. Це була доволі велика, сильна мавпа. Такі водяться у віддалених районах Мелахії. Їх виловлюють і продають на потіху. Її тримали в підвалі. У холоді, у сирості. Мавпа сиділа там. Сама. За ґратами. Без світла. Людина, її господар, жила з того, що показувала цю мавпу дітлахам на ярмарку. Хазяїн годував її очистками з овочів... коли не забував. Її часто били. Знаєш, це ж просто мавпа. Вона не вміла поводитись так, як того бажали люди. Одного разу вона втекла. Але господар спіймав її. Не знаю, що з нею стало. Якщо десь і існує мавп'яче пекло, — то це воно.

— Дивна історія.

— Знаєш, я подумав тоді — чи так вже ми відрізняємось від тієї мавпи? Замість господаря в нас держава, а замість клітки — цінності суспільства. Нам навіть складніше — наша клітка і всередині, і зовні. І все ж, ми можемо шукати СВІЙ сенс. А якщо сенс ніяк не знаходиться — ми СТВОРИМО його. Якщо просто втекти, «господар» переможе. Він знову виграє, й нічого не зміниться.

— Все вже створено до нас, — зауважив Вольф. — Ми — гвинтики загального механізму. Все, що ми можемо, — добре виконувати відведену нам роль. Утілювати покладені на нас очікування — оточення, історії, предків. Ми — майбутнє нашої країни, а наша країна — єдина надія людства серед хаосу, варварів й дикої природи.

— Єдина надія людства? І хто так вирішив? Ті, хто не можуть знайти навіть себе? Священність нашої держави, як і священність церкви, що їй раболіпно потурає, — мотлох. Відколи це держава й державний устрій стали нашими ідолами?

— За такі погляди тебе можуть відсторонити від іспитів.

— І неодмінно відсторонять. Якщо дізнаються, — посміхнувся Пауль. — Ми живемо в домі, зітканому з чужих ілюзій. Від цього нікуди не втекти. Проте, ми самі обираємо, про що мріяти. Знаєш, славнозвісний Ейн Ерлоу досяг чималих висот у створенні картин Пекла. Гадаю, подібних речей йому бракує в нашому світі. Таким він бачить світ. І саме В ЦЕ він хоче вкладати самого себе. Посилювати. Гадаю, всім нам дано посилювати будь-яку якість світу. Будь-яку цінність. Ростити те, що нам близьке. Рідне. У цьому і є сенс.

— Ми незначні в масштабі величезного й байдужого всесвіту. Що ти можеш «посилити»? Не сміши людей. — заперечив Вольф. Йому починала подобатись ця розмова.

— Саме байдужість світу й робить нас вільними. Іскри життя у пітьмі всесвіту — хіба це не прекрасне видовище? Одне лиш споглядання їх додає мені сил.

— Це життя — життя приматів, що живуть логікою зграї.

— Не без того... І все ж, наші мрії виходять за межі законів зграї.

Вольф кивнув на календар біля вікна:

— За півроку на нас чекає фінальний іспит, весь сенс якого — за будь-яку ціну перемогти. Він визначить нашу подальшу кар'єру і наш статус як майбутніх офіцерів. Це гра без правил, і в цій грі є лише один переможець. По-твоєму, це не закон зграї?

— Це лише спосіб виявити тих, хто з часом успадкує країну. Правил нема — в тому-то й сенс. Все, як у реальному житті.

— Ти не розумієш, — похитав головою Вольф. — Учасники іспиту вже у нерівних умовах. Ніякого вибору не існує. Закони світу...

— Мене не цікаві ці закони.

— Ха, — Вольф усміхнувся. — І все ж, тобі доведеться грати за ними! Мабуть, мені варто показати тобі, як «працює» цей світ.

— Як хочеш, — м'яко відповів Пауль. Підвівся й попрямував до виходу. — Ніколи не знаєш, чим все обернеться.

Він вийшов, акуратно причинив за собою двері.

Вольф ще деякий час сидів на краю ліжка, задумливо дивлячись на стелю.

«Ніколи не знаєш, як все обернеться», так?

* * * * *

Іспит із поетичною назвою «Останній Бій» являв собою військову гру, у якій брали участь найкращі кадети. Кандидатури кадетів заздалегідь схвалила і затвердила піклувальна рада. На час гри кожному з кадетів надходило в розпорядження по п'ятдесят солдатів із діючих військових частин. Бійців для кадетів обирали випадковим чином, через жеребкування, вони не були знайомі між собою.

Гру проводили за містом, на ділянці в кілька десятків квадратних кілометрів, поза житловими районами. Периметр ділянки був оточений військовими.

На полі, на невисокій дерев'яній трибуні вишикувались вісімнадцять випускників з найкращими оцінками. Найкращих було двадцять — одного не допустили на іспит через політичну неблагонадійність, ще один серйозно захворів прямо перед іспитом.

Після короткої надихаючої промови ректора Руді Фрайта — колись героя війни, а нині літньої людини й об'єкт численних беззлобних витівок учнів, — «Останній Бій» почався.

Іспит складався з двох етапів: підготовчого й основного.

Спочатку випускники тягли зі спільної купи стрічки з іменами й індивідуальними номерами своїх майбутніх підлеглих. Тим самим способом обирали і досвідченіших солдатів, здатних керувати відділеннями по десять чоловік — стрічки з ними лежали в окремій купі. Потім курсантам вручили карти з позначками початкових позицій гри — не тільки своїх, а й конкурентів.

Організатори гри виділили півтори години на знайомство з загоном, вивчення карти та розробку стратегії.

Далі йшло коротке знайомство з арбітрами, які спостерігали за перебігом гри й фіксували її результати. Арбітрам заборонялось втручатись у гру і взаємодіяти з її участниками. Ці судді мали право припинити участь будь-якого кадета в іспиті будь-якої миті.

Потім настала черга вибору зброї. Солдати підходили до складів, влаштованих тут же, у полі, спеціально для гри, і отримували навчальну зброю та спорядження згідно із наказом свого командира.

Пауль обрав десять важких ростових щитів, що викликало стримані усмішки його суперників. «Черепаха» вважалась максимально захищеним шикуванням, але використовувати її під час атаки в команді бійців, які навіть не пройшли злагодження, було просто неможливо. Загін Пауля взяв подвоєний запас їжі та води і відмовився від стрілецької зброї — це було незвичним рішенням.

Загін Вольфа екіпірувався стандартним спорядженням — навчальні мечі, арбалети, середні щити, а також шашки з зеленим димом, що імітували отруйний газ. Ті, що потрапляли в зону дії «газу», вважались «убитими», якщо не встигали натягти спеціальні фільтрувальні маски. Вольф стояв розслаблено, навіть трохи вальяжно. «Він справляє враження людини, якій усе одно. Вирішив покластися на удачу?» — подумав Пауль.

Вольф був не єдиним суперником. Агресивний Берг знехтував щитами і озброїв добру половину свого загону важкими дворучними мечами. Довгань Вайс віддав перевагу списам, захопив також кілки й мотузки. Обережний Адерс щось роздратовано втовкмачував своїм десятникам, а мовчазний Галле робив нотатки в маленькій книжечці. Найнебезпечнішими суперниками вважалися Арс і Клейн. Обидва були прекрасними стратегами. Арс — справжній здоровань, але водночас і найдобріший на курсі. Клейн був знаним жартівником. Він підійшов до Арса, сказав йому щось, і обидва зареготали. З ними буде непросто.

Підготовча частина іспиту добігла кінця.

Організатори ще раз нагадали правила. Гра триває, поки не визначиться єдиний переможець. Для загону гра припиняється при втраті всіх солдатів, або його командира, або якщо він сам забажає здатися. Переможець «Останнього Бою» отримує під своє командування тисячу солдат і унікальне право самому відбирати собі людей. А тих, хто програє іспит, чекає самий низ кар'єрних сходів — вони стануть командирами десяток.

Основна частина іспиту почалась.

Пауль пам'ятав основу будь-якої стратегії — «обдури свого супротивника!». Якщо ти сильний — хай супротивник вважає, що ти слабкий. Якщо ти слабкий — хай супротивник думає, що ти сильний. Бий там, де не чекають. Чини так, як вважається неможливим.

Він розділив свій загін на п'ять частин і сховав їх прямо на території найменш обережних суперників. У першу добу люди Пауля взагалі ніяк не проявляли себе. Він розсудив, що чим пізніше вступить у бій, то краще. Так кількість потенційних суперників зменшиться. Що збільшить шанси на перемогу.

План полягав у тому, щоб непомітно створити кілька пасток прямо на ворожій території. Для цього Пауль планував використати ті самі величезні щити, які отримали його люди. Він збирався заганяти суперників у пастки й затискати їх у незручному положенні. Однак, початок не задався.

Одну з п'яти частин його загону виявили до того, як вона встигла з'єднатися з іншими силами. Її оточили і знищили. Друга десятка разом із самим Паулем потрапила в засідку. Загону довелося йти на прорив, вдаривши в стик між загонами супротивника. Група змогла вирватись, втративши всього двох чоловік і всі ростові щити.

Першим, з ким зіткнувся Пауль, зібравши всі свої сили, був Адерс. Той дотримувався стратегії захисту. Розділив свій загін на чотири частини і зайняв кругову оборону на своїй території. У разі атаки він планував швидко стягнути загін в одну точку і дати відсіч переважаючими силами. У перший день це спрацювало. Нападники ледь не пробилися крізь імпровізовані укріплення. Тим часом дві частини загону Адерса висунулись по флангах і затиснули нападників. Решта вели обстріл неприцільним вогнем, просто кудись в строну ворога. Адерс мав великі запаси боєприпасів і міг дозволити собі витрачати їх, скільки потрібно. Невдовзі штурм припинився, і залишки нападників почали відступати. Солдати Адерса переслідували їх і розбили.

Коли Пауль напав одночасно із заходу і сходу, у загоні Адерса почалась метушня — було неясно, у якій точці слід концентрувати сили. Затримка й дезорієнтація вилились у великі проблеми: людей Пауля виявилось більше на кожному напрямку. До того ж, його люди не займались будівництвом укріплень і патрулюванням околиць і були значно свіжіші.

Значно викосивши лави суперника, Пауль запропонував Адерсу здатись. Той відмовив. Йшлося, як-не-як, про його кар'єру. Але його солдатам було вже все одно: вони втратили віру в свого командира. Програш означав для них гарячу їжу, душ і триденний відпочинок. Виснажені й деморалізовані солдати билися неохоче, і невдовзі загін Адерса остаточно розпався.

Після першої перемоги Пауль зібрав своїх підлеглих:

— Бійці! Ми змогли перемогти. Я маю намір і далі перемагати разом із вами. Всі, хто пройшов цю гру, і навіть ті, хто вибув, будуть працювати зі мною. Переможцеві дано право відібрати собі тисячу солдатів — і я обираю вас! Ви станете офіцерами в моїй першій тисячі й отримаєте в підпорядкування по 20 чоловік кожен.

Солдати вислухали його промову мовчки. Та по її завершенні вони схвально перезиралися.

Тим часом Берг підняв бойовий дух своїх людей аж п'ятьма перемогами, і зіткнення з ним не обіцяло нічого доброго. Він віддавав перевагу нападу. І для Пауля настав час розіграти сценку паніки й безладного відступу. Люди Берга, сп'янілі колишніми перемогами, кинулися переслідувати тих, хто відступав. Ламаючи стрій, вони розтягнулись по вузькій лісовій дорозі й опинилися легкою мішенню для стрільців, які засіли на деревах з трофейними арбалетами із запасів Адерса. Дві третини формування вибули з ладу вже після кількох залпів з близької відстані. Залишки загону Берга добили удавані «втікачі», що раптом розвернулись для контратаки.

Вайс віддавав перевагу маневрам і відкритим просторам. Він розділив своїх людей на групи по п'ятеро, але керувати солдатами стало важко після того, як він втратив кількох командирів.

У зіткнення з Паулем загін Вайса вступив уже добряче поріділий. Незадовго до початку протистояння він угодив у власні ями-пастки, в яких залишилась добра третина його бійців. Вайс рвав на собі волосся, а Пауль тріумфував: «Хтось перехитрив сам себе!».

Після його лобового удару Вайс кинувся навтьоки, маючи намір зібрати рештки свого формування пізніше. Але його люди зав'язли при відступі, намагаючись відбити безперервні атаки з усіх боків. Щойно стало відомо, що командувач втік, бійці остаточно занепали духом і почали здаватися. Арбітри зарахували Вайсу поразку через втрату всіх солдатів.

Два найнебезпечніші супротивники, Арс і Клейн, схоже, об'єднались і трималися разом. Їхні загони спільно атакували найслабших супротивників і уникали тих, хто міг завдати їм значних втрат. Схоже, у них були якісь домовленості між собою. Але як вони збирались ділити перемогу? У будь-якому разі, зараз Паулю було не до них.

У протистоянні з Галле Пауль задіяв підставного перебіжчика. Той постав перед Галле з білим прапором і запропонував здати позиції своїх в обмін на невелику платню. Галле вважався знавцем людської натури і одразу ж розкусив обман. Він зрозумів — йому влаштували пастку, і визначив найзручніше місце для засідки проти себе. Розподіливши сили так, щоб застати цю засідку зненацька, він рушив на уявного ворога. Однак засідки там не було.

Пауль розосередив свої сили значно далі, серед довколишніх пагорбів, де спокійно дочекався Галле. Люди Пауля непомітно наблизились до загону супротивника і навалились усі разом. У ближньому бою солдати Пауля билися краще. Підлеглі Галле ефективніше за всіх інших ухилялись від битв. Але через цю тактику вони досі не здобули жодної перемоги, через що їх бойовий дух був низьким.

У самий розпал бою між ними звідкись раптово напав Вольф. «Звідки він тут узявся?!» Його солдати кидали імітаційні газові гранати прямо в гущу тих, хто бився, чим завдали великих втрат Галле — той був зайнятий відбиванням атаки Пауля, і його наказ надіти маски спізнився.

Удар Вольфа спричинив додатковий хаос на полі бою, але сам по собі цей удар не виглядав прорахованим. Тут було близько половини його людей, а після вдалого маневру Пауля людям Вольфа довелось битися також і з загоном Галле.

Раптом бій з останнім припинився: арбітр зарахував Галле поразку. Виявилось, той був «убитий» — чи то людьми Вольфа, чи то потрапив під свій же «дружній вогонь».

Вольф відступав, щоб з'єднатися з рештою своїх сил. Пауль рухався слідом. Певне, його супротивник втратив орієнтування — він відступав до низин, де під прикриттям дерев відпочивали загони Арса й Клейна. Скориставшись ситуацією, Пауль вирішив затиснути Вольфа на рівнині між цими двома, річечкою і своїм власним загоном. Вольф рухався прямо в імпровізовану пастку. Дуже скоро він зрозуміє своє становище, і йому доведеться або відступати через водну перешкоду на схід, або розвертатись і атакувати Пауля в лоб. І те, й інше було дуже поганим рішенням.

Люди Клейна вже почали стріляти по загону Вольфа, і Пауль із задоволенням відзначив, як той метушився, віддаючи накази. Скидалось на те, що той почав усвідомлювати, у якому кепському становищі опинився.

Пауль наказав окопуватись. Його військо було вже трохи пом'яте, але явно сильніше за формування Вольфа.

З підліска виступила піхота Клейна. Під прикриттям щитів піхота почала рух до солдатів Вольфа, які ховались у складках місцевості. Щитовиків було небагато, можливо, трохи більше за загін, до якого вони наближались. Решта могла з'явитися з лісу будь-якої хвилини. Звідти продовжували стріляти. Ще кілька підлеглих Вольфа були «вбиті».

«Відходити — чи спробувати дотиснути супротивника?» Пауль розмірковував. Якщо він відступить, то зможе піти і Вольф. «Ні. Не можна відпускати його. Невідомо, що він утне, коли вибереться з цієї халепи і зможе поповнити свої сили».

Солдати Клейна впритул наблизились до групи Вольфа. Ну, ось і все. Навіть якщо він зможе пробитись крізь них, крізь ліс йому не пройти. Вольф, здавалось, тільки-но побачив Пауля. Він обернувся до нього і підняв руку. Обстріл із лісу Клейна раптово припинився.

Раптом повітря розтяв сигнал: хтось із солдатів Пауля помітив нового ворога. З півдня, з-за пагорба, наближався величезний загін. Зосередившись на Вольфі, Пауль перестав слідкувати за місцевістю. А тим часом основні сили Арса і Клейна відрізали його єдиний шлях до порятунку.

З лісу з'явилась нова група солдатів. «А ось і зникла частина загону Вольфа», — з важким серцем подумав Пауль. Вони об'єдналися з Вольфом і щитовиками Клейна і рушили у бік Пауля. Тим часом великі сили ворога вже підступали з тилу. Загін Пауля відходив до річки. Час стрімко спливав... Сили ворога втричі перевершували його власні. Лишався шлях через річку...

«Протриматись до темряви й під прикриттям сутінків піти на прорив? Ніхто не дасть йому такої можливості. Спробувати форсувати річку? У цьому випадку втрати будуть настільки великі, що шансів на перемогу не залишиться зовсім». Вороги напирали.

— Гей! Егег-е-ей! — помахом руки Вольф привернув до себе увагу.

— Спробуємо «зняти» його? — звернувся Пауль до свого найкращого стрільця.

— Далеченько. Не вийде.

— Ви ж не будете стріляти в мене? — прокричав той, наче чув їхню розмову, що було неможливо. — Це погана ідея!

— Ще й глузує... Чого тобі? — прокричав у відповідь Пауль.

— Поговорити, — Вольф вийшов з-під прикриття щитів. — Сам на сам.

— Гаразд, — Пауль рушив назустріч. — Гірше вже не буде.

Вони стояли один навпроти одного. Вольф радів, як дитина:

— Попався! Таки спіймав тебе.

Пауль узявся за руків'я свого меча:

— Не думав, що ти завдаси мені стільки клопоту.

— І що тепер? Кинешся на мене з мечем? Хочеш дуель? — Вольф ледь стримував усмішку. — Я відмовляюсь. Бачив твої оцінки з фехтування. Вони кращі за мої.

— У мене є чотири варіанти, але навряд чи щось з них спрацює. Я не подумав, що можна схилити інших фаворитів підігрувати собі. На кону їхнє майбутнє. І все ж, це було красиво.

Він повільно витяг меч і кинув його перед собою.

— Ти переміг. Гадаю, це справедливо, — він простягнув руку.

— Що? — Вольф остовпів, але потиснув руку супернику. — То ти нарешті розумієш, як «все працює»?

— Твоя перемога нічого не змінює.

Вольф поморщився:

— А знаєш, розгубленість і жаль на твоєму обличчі були б цілком доречні. Ти стоїш тут, наче нічого не сталось, і визнаєш свою поразку. І це я «пихата людина, що задирає носа»? Ти програв, у тебе ж нічого за душею. Ти втратив свій шанс. Тепер ти будеш командиром десятки. На що ти сподіваєшся? Заслужити статус на полі бою? Думаєш, у справжньому бою щось зміниться? За інших рівних, перемагає той, хто на крок попереду. На крок попереду той, хто володіє ресурсами. Сильний завжди пригнічує слабкого, люди з меншим ресурсом — самі ресурс для тих, хто сильніший. Це і є закон зграї. Той принцип, на якому тримається наше суспільство, наша держава, — хоча, і не лише наша.

— Ми так і вважали. Досі. «Знай своє місце» і все таке.

— А ти вважаєш інакше?

— Я вважаю, ми варті більшого, ніж сидіти за ґратами. Оце й усе.

Вольф зітхнув:

— Мені ніколи не зрозуміти, про що ти думаєш... — він досадливо потер обличчя й глянув на Пауля. — Як це безглуздо... — він похитав головою. — Що ж. Добре. Я зроблю свій вибір!

Він голосно звернувся до Арса і Клейна:

— Складіть зброю. Ми програли.

Ті без зволікань повторили наказ своїм людям. Вольф кинув свій меч.

— Що?! І що це означає? — Пауль дивився нічого не розуміючи.

— Контракт, підписаний ними, передбачав виконання будь-якого мого наказу в межах військової гри, — підморгнув Вольф. — Вони підкорились, і тепер вони при грошах. Їхнім родинам більше не треба турбуватися про завтрашній день. Все ж, шанс перемоги на цьому іспиті — близько шести відсотків. Не надто великий. Тих, хто програв, чекають серйозні труднощі на життєвому шляху і довгий шлях до хоч якогось статусу. Усні домовленості під час гри мають небагато сили. Інша справа — контракт! Обравши найсильніших суперників, я запропонував їм безпрограшний варіант ще тиждень тому. Візьми свій меч, — він нахилився і подав Паулю його зброю. — Крім нас, більше нікого не лишилось. Перемогти за будь-яку ціну, так? Арбітри не втручаються. А значить — порушень у грі немає!

Пауль мовчав. Вперше в житті він не знав, що відповісти.

— Вони зробили свою ставку. А я зробив свою. Хочу дізнатись, який «твій шлях», — промовив Вольф, насолоджуючись ефектом.