Потаємна Твердиня

Інформація про обставини зникнення Еріха Кауфмана змушувала Пауля відчувати легкий неспокій — останні кілька днів це відчуття не полишало його. Все скидалося на кепсько організований жарт — однак Пауль знав своїх людей: вони не стали б жартувати в подібних умовах.

Солдат безслідно зник із розташування двадцять сьомої тактичної групи тиждень тому, близько дев'ятнадцятої вечора, а за дві доби, о четвертій годині ранку, був виявлений патрулем і припроваджений до табору. Три години по тому на столі у начальству лежала папка зі звітами свідків і свідченнями самого зниклого.

До цього випадку поставилися уважно. Ще перед початком кампанії Пауль віддав наказ доповідати про будь-які «дивацтва», що сталися з моменту перетину кордону Фламтона, — хоч якою дурною і незначною здавалася б подібна інформація. Люди не знали, на що здатні чучуни. Надмірна обережність за браку відомостей про противника ще нікому не шкодила.

Наказ сповіщати командування про всі незвичайні події, як, зрештою, і будь-який інший, неухильно виконувався. Подібними випадками відала так звана «Спецгрупа з особливих справ» при штабі армії. До її завдань входив збір матеріалів і відомостей стосовно всіх подій. Спецгрупа щодня звітувала особисто Паулю, надаючи короткий усний виклад, папку з відповідними документами й аналітичну записку.

Треба сказати, що випадок із поверненням Еріха Кауфмана виявився із ряду геть, — і докладні звіти про нього ще більше заплутували справу.

Еріх з'явився в полі зору патруля, що прочісував околиці, о четвертій п'ятнадцять ранку: один із патрульних помітив постать людини, що самотньо стояла посеред поля, і жестами звернув на неї увагу решти. Патрульні вичекали кілька хвилин, спостерігаючи. Не помітивши нічого підозрілого, командир групи гукнув невідомого.

Довкола стояла якась «глуха» тиша — ані вітерцю, ані скрипу дерев. Небо було безхмарним, місяць освітлював околиці мертвим примарним світлом. Дивний чоловік не відреагував на оклик, секунд десять-п'ятнадцять лишаючись на місці, після чого розвернувся і став неквапом наближатися до патрульних, шкандибаючи до них якоюсь неприродною, «механічною» ходою. Наблизившись, він ніяк не відреагував на вимогу зупинитися й назвати себе — і продовжував рух у попередньому темпі. Командир патруля наказав не стріляти. Частина арбалетників скинула зброю і «вела» незнайомця, готова відкрити по ньому вогонь будь-якої секунди, а частина продовжувала спостереження за околицями.

Один із патрульних упізнав зниклого — листівки з його портретом були розклеєні в таборі вже наступного дня після зникнення — і назвав його на ім'я.

Почувши своє ім'я, Еріх зупинився, мить повагався — і, злегка розгойдуючись із боку в бік, хрипко промовив, розтягуючи слова: «Забирайтеся геть — чи помрете...»

Солдат був вимащений багнюкою, він стояв з непокритою головою — мабуть, десь загубив своє кепі. На обличчі виднілися садна та синці. Він був при зброї: його короткий меч був на поясі, а у розгрузці, у спеціальному підсумку, виднівся динаміт і кілька димових шашок у невеличких кишеньках. Еріх не рухався, злегка похитуючись, — і якось дивно витріщався на людей порожнім «невидющим» поглядом. Здавалося, він узагалі не сприймає навколишніх.

«Він під наркотиками...» — тихо зауважив один із патрульних.

— «Повернувся? Командир двадцять сьомої випише тобі добрячих...» — патрульний, що впізнав солдата і стояв до нього найближче, зібрався був докинути міцне слівце, доречне в подібних випадках... — про дисциплінарну відповідальність за самоволку знали всі: «добре ще, як не посадять за дезертирство...» — І цієї миті слова застрягли йому в горлі: Еріх був не сам.

На його плечах сиділа примарна постать, що випромінювала ледь вловне світіння з блакитнуватого туману, — висока людиноподібна істота з довгими худими кінцівками. Її ноги були навхрест складені на грудях у солдата, а кістляві пальці рук стискали його голову, наче лещата; риси її обличчя плавилися й корчилися, як віск, що тече під полум'ям...

Ща це за...?!! — побачивши дивного «вершника», патрульний рефлекторно відсахнувся. Судячи зі свідчень, постать бачив ще один патрульний — решта нічого не помітила.

Мить по тому постать пропала. Не розчинилася в повітрі, а миттєво зникла — ніби хтось «повернув вимикач».

«Забирайтеся геть!.. — чи помрете...» — знову проговорив Еріх, розтягуючи слова. — «Ці поля... і ліси... ви залишитесь тут!» Мить по тому він зі стогоном осів на землю.

Через якийсь час солдата привели до тями й допомогли підвестися. Він ствердно відповідав на запитання: чи пам'ятає себе і чи усвідомлює, що відбувається? — але скаржився на сильний головний біль і сплутаність думок. До табору його відправили в супроводі двох патрульних, які негайно повідомили про те, що сталося, «Спецгрупу з особливих справ».

Військові дізнавачі негайно допитали всіх патрульних — особливо двох, що бачили дивну постать. Обидва підкреслювали, що сумніваються в її реальності, але слідчі були приголомшені, коли звірили їхні свідчення і зрозуміли, що обидва свідки бачили одне й те саме — високу худу постать з довгими руками і розпливчастим обличчям.

Еріх також дав свідчення, однак не зміг повідомити жодних виразних відомостей про те, що сталося. У день зникнення, перебуваючи в таборі, він відчув дивне нездужання і знепритомнів — а отямився вже на землі в оточенні патрульних. Його пам'ять не зберегла жодних деталей. Жодних дохідливих відповідей про те, де він був увесь цей час, він дати не зміг. Увесь час свого зникнення — а він був відсутній у таборі понад дві доби — здався йому однією миттю. Взяті в солдата аналізи не виявили присутності наркотиків у його організмі.

Думки про пригоду не полишали Пауля... Якщо противник здатен перехоплювати контроль над розумом людей — слід якнайшвидше з'ясувати, яким саме способом це здійснюється. Чи є радіус дії у цієї сили? Чи потрібно умовному «операторові» бачити свою «ціль» під час впливу на неї? Чи мусить «оператор» виконати певні умови для контролю людини — а чи він можливий без підготовки?.. Чи діє контроль розуму на будь-яку ціль, чи у цієї сили є якісь обмеження? Солдата було захоплено просто посеред табору — а це означає, що і командувач не може бути захищений.

* * * *

Після бою солдати зібрали полонених. Їх розмістили в центрі табору, біля великого багаття — там усі вони були на видноті. Замкнути їх у похідному таборі було просто ніде. Можна було змусити їх вирити яму, накривши її ґратами, — але це було безглуздо: армія скоро продовжить рух уперед. Пауль обрав найгуманніший спосіб поводження з полоненими — допитати їх і відпустити по домівках. Тягти їх із собою або відправляти в тил і утримувати в таборах не було жодної потреби. Якщо полонені на волі виявляться настільки дурними, що знову візьмуться за зброю, — це, зрештою, зашкодить тільки їм самим.

У полоні опинилися не лише люди. Було захоплено також представника раси чучун. Інших чучун не було ні серед живих, ні серед мертвих. Довгий плащ брудно-сірого відтінку, перехоплений золотою фібулою у формі лунниці, з візерунком, що нагадував лещата капкана чи зуби хижої квітки, — виказував його належність до еліти.

Пауль вирішив не відкладати справу в довгу шухляду, наказавши відвести бранця в північно-західну частину табору, на невелику пласку галявинку. Принесли розкладні стільці. Поруч стояли двоє охоронців зі щитами, неподалік розташувалися решта солдатів охорони.

— «Я — Пауль», — він кивнув, побачивши чучуна, і зробив вітальний жест лівою рукою. Витримав невелику паузу. — Шкодую, що нам довелося зустрітися за таких обставин, — промовив він, сівши на стілець навпроти, так, що відстань між ним і бранцем виявилася близько чотирьох метрів. Бранця не стали обшукувати чи зв'язувати — подібне ставлення стало б виявом неповаги і, безсумнівно, зашкодило б перебігу переговорів. До того ж чучуни завжди відзначалися розважливістю.

— Ви командир вторженців, ми обізнані про вас... Моє ім'я Гай Кассій, — чучун віддав напівуклін і лишився стояти, злегка сутулячись. — Не скажу, що мені «дуже приємно».

— Гадаю, ви тут не для того, щоб протидіяти нам?

— Я не воєначальник. Моє завдання — організувати переговори, а не командувати армією. Я прибув сюди лише дві години тому. І ось як все обернулося.

— Виходить, Ваше завдання виконане. — У голосі Пауля почулася іронія. — Я гадаю, нам немає сенсу бути нещирими один з одним, ховаючись за дипломатичними реверансами.

— Так, непогано б одразу перейти до суті. «Ви тут» — і це проблема для нас.

— Безумовно, вам цікаво дізнатися, чому так сталося?.. Гадаю, буде вельми точним повідомити вам, що нам потрібно від вас лише одне — спілкування. Ми живемо поруч із вами, але нічого не знаємо про вас. Так не повинно бути... Ви тримаєтеся відособлено, і жодна людина у світі не бачила вашої підземної столиці. Ваша ізоляціоністська політика для нас неприйнятна. Ми допоможемо вам подолати ваші страхи.

— На цьому етапі тісний контакт наших видів неможливий. Це рішення матріарха. І воно цілком обґрунтоване. Можна тягти час, але це ні до чого. Наша відповідь: «ні!»

— У такому разі нам потрібна зустріч із вашим матріархом. Ми постараємось переконати її.

— З позиції сили? Погрозами й насильством ви нічого не доб'єтеся, вже повірте. Спроби силового тиску на нас ні до чого не приведуть... Ви під абсурдним приводом увійшли на нашу територію, вбили наших людей... Ви вважаєте подібну поведінку переконливою для зближення наших видів? Вважаєте «примус до дружби» дієвим методом?..

— Ми пробували різні методи. Але ВИ занадто непоступливі. І ось — ми тут... Війна — крайній засіб. І мета будь-якої війни — це мир. Мир, влаштований на умовах переможця.

— І ви вважаєте, що маєте право нав'язати нам такий «мир»?

— Власне, ми не маємо жодних претензій до вашого виду. Ми не прагнемо якось змінити вас чи ваш спосіб життя. За нашими даними, ви знаєте спосіб, що дозволяє представникам вашої раси жити стільки, скільки завгодно. Цей спосіб становить для нас значний інтерес.

Чучун знизав плечима:

— Наші тіла так само смертні і вразливі, як ваші.

— Ви кажете правду. Але ви лукавите. Нам достеменно відомо, що ви володієте знаннями й технологіями, які дозволяють ПОДОВЖУВАТИ життя. Ці знання недоступні людям; непогано було б, якби вони належали всім.

— Це неприйнятно. Річ не в знаннях. Ми й справді володіємо деякими технологіями, які ви визнали б цікавими, — але вони не можуть бути використані вами. У вас інший шлях. Свій власний. Ви повинні пройти його самі.

— Мені шкода, що ми не можемо порозумітися... — Пауль зітхнув, і його жаль здавався цілком щирим. — Мені так само неприємні жертви цієї війни, як і вам. Ми хотіли б мінімізувати втрати наших сторін. Але ви не хочете нас розуміти. Ми велика держава, і наші інтереси не можуть просто ігноруватися вами.

— Та «велич» не варта мідної дхарми. «Великі» держави приходять до великих трагедії, коли їх народи втрачають людяність. Революція, через яку пройшов ваш народ, — лише констатація бажання нового життя. Але ваша країна ще не зробила жодного кроку вперед. Ви досі не знайшли себе. Ви все ще вдивляєтеся в минуле, не в змозі відкинути його. Ви пишаєтеся перемогами ваших предків... Але ваші предки та їхні перемоги — це чуже Життя, і це НЕ ви. Якщо ви — «велика держава», то в чому її велич? І ваша власна?

— Пуста філософія... Вважаєте, нам не стане сил загнати вас у кут? Сьогодні...

— Боюсь, ви не зрозуміли! — перебив Гай Кассій. — Ми не «прохачі» в цій ситуації. Ви досі не збагнули, з ЧИМ маєте справу. І якщо вже не здатні почути «ні», що було сказане вам...

«Тоді мені доведеться показати вам дещо...» — несподівано проговорив чучун чужим голосом. Голос його змінився, погрубішав. Він перестав сутулитися, випростався і зло дивився на Пауля «згори вниз» — щось іще невловно змінилося в ньому. Здавалося, очима Гая Кассія тепер дивилася якась інша, чужа істота — що безмежно ненавиділа людей.

Пауль підвівся зі свого стільця — йому не сподобалося, як змінилися вигляд і поведінка його бранця. Охоронці теж відчули недобре і потяглися до зброї.

Різким, ледь вловним рухом бранець дістав з-під плаща серп — і мить по тому той уже летів у голову Пауля, зі свистом розтинаючи повітря. Однак іще на самому початку руху один з охоронців, який чекав чогось подібного, кинувся вперед і встиг прикрити свого командира щитом. Серп голосно брязнув металом і відлетів кудись убік по дузі.

З боків на чучуна кинулося кілька солдатів. Кілька стрільців, що стояли з фронту, синхронно скинули арбалети. Пролунав гавкіт офіцерської команди — і охорона з боків розсипалися, відкриваючи сектор вогню.

Чучун дивився на стрільців, розкинувши руки, — немовби збирався злетіти в небо.

— Відставити! — скомандував Пауль, але було вже пізно. Важкі арбалетні болти, випущені в корпус чучуна зблизька, збили з ніг його щупле тіло. Його розбита маска впала на землю.

Далі все відбувалося як в уповільненій зйомці. Командувач махнув рукою, щоб усі лишилися на місцях, і наблизився до вмираючого — той упав на спину, але свідомість ще не полишила його. Тіло стрясали конвульсії. У ньому жевріли останні іскорки життя. Колишній погляд повернувся до нього — тепер у ньому не було ненависті. Його очі проводжали зорі.

— Навіщо? — тихо спитав Пауль, наче боячись гучною мовою розірвати тонку нитку, що зв'язувала Гая Кассія з цим світом. Незалежно від результату переговорів, він планував відпустити чучуна — і зовсім не бажав йому такого кінця.

Той лише ледь помітно похитав головою з боку в бік. За кілька митей він, здається, перестав розрізняти те, що відбувалося. Він спустив дух, не сказавши ні слова.

Пауль мовчки попрямував до багаття в центрі табору, жестом даючи зрозуміти охоронцям, що вони зараз не потрібні. Полонені біля багаття розступилися, ошелешені несподіваним сусідством. Він сів навпочіпки і якийсь час дивився на вогонь. Язики полум'я танцювали, з'являючись і зникаючи, — байдужі до людей.