Потаємна Твердиня

Мандрівка заболоченою місцевістю виснажувала. Всі добряче втомилися. Солдат, що очолював колону, час від часу спинявся, звіряючись з мапою й компасом. Решта обдивлялась околиці, перемовляючись жестами — Бродяга розумів деякі з них, на кшталт «стій» та «вперед». Спина Камінського виднілась попереду — той ішов наодинці зі своїми думками, не обертаючись.

Бродягу овіяв неспокій. Наче маленький камінчик потрапив у черевик і тепер постійно нагадував про себе.

«Та просто птаха. Кружляла й полетіла собі», — стверджувала логіка.

«Птахи так не літають», — зауважив внутрішній голос.

«Може, воно полювало? Багато ти знаєш про птахів? Теж мені, орнітолог...» — не здавалась логіка.

«Ну, що? — не вгамовувався внутрішній голос. — Воно ще там?»

Бродяга не витримав і глянув угору.

Галченя було там. Воно кружляло трохи східніше. Тепер воно ширяло в височині, не знижуючись.

Він наздогнав Камінського, торкнув його за рукав:

— Слухай. Треба дещо перевірити, — він кілька секунд збирався з думками. — Це звучить дивно. Але мені здається, що там кружляла птаха.

Він показав туди, де щойно літало галченя. Сірувато-блакитне небо було глузливо чистим, тільки барви трохи поблякли — сонце почало хилитись до заходу.

— Кружляла птаха?

— Так. Здається. Я щойно...

Камінський із сумнівом подивився на Бродягу:

— Я ж попереджав, що пити ту воду небезпечно.

— Я... я усвідомлюю те, що відбувається. Не думаю, що зі мною щось не так. Воно було там. Знизилося, потім різко злетіло. Потім знову з'явилося. Мені здається, варто було б глянути.

— Наше завдання — якнайшвидше доставити зразки. Чим швидше почнемо аналіз, тим краще. Ти пропонуєш нам шукати ту птаху?

— Я піду сам. Розберусь із цим. І одразу ж повернуся до табору.

Камінський кілька секунд розмірковував, потім похитав головою і видав кілька свистячих звуків, схожих на пташині, роблячи знак спинитися. Колона встала на місці.

— Про це не може бути й мови. Ми не контролюємо цю територію, — він розгорнув мапу. — Зараз ми тут. А табір ось тут.

Він дістав олівець і прокреслив лінію.

— Нам все одно в цей бік, хоч це і добрячий гак. Ми з солдатами тримаємо попередній курс, і зробимо привал у цій точці. — Він тицькув на мапі — А ти тим часом перевіриш свою гіпотезу. Хвилин через п'ятдесят наздоженеш нас. Готовий іти до самого табору без привалу? Не можна гаяти час.

— Я витримаю.

— Дивись, тягти тебе на собі ніхто не буде, — він усміхнувся і передав мапу. Бродяга сховав її в нагрудну планшетку.

— І ще. Самого тебе відпускати небезпечно.

— У мене є ніж.

— Навряд чи це допоможе, — Камінський підійшов до солдата.

— Штейне, йдеш з Ратібором. Супровід і охорона. Якщо з ним щось трапиться... краще, щоб нічого не трапилось.

* * *

Бродяга йшов уперед, згадуючи, як він взагалі опинився тут. Мрія про Потаємну Твердиню трохи втратила свої барви й відійшла на другий план. Аж надто дивними виявилися загадки, що постали перед Спецгрупою. Випадок з Еріхом Кауфманом і поява дивної жаби не полишали уяви, однак на думку не спадало жодних пояснень.

Тут ніщо не нагадувало про війну. Природа, байдужа до людських справ, жила своїм життям. Навколо вирувало справжнє буйство природи: зарості папороті, різнобарвні лишайники, поодинокі зграйки грибів. Одного разу вони навіть натрапили на оленячі роги, що валялися у траві.

Штейн ішов трохи позаду. Щохвилини озирався, тримаючи трьохзарядний арбалет напоготові.

До специфічних болотяних запахів домішався легкий, ледь вловний запах м'яти. «Приємно пахне», — вирішив Бродяга. «Варто зірвати трохи. Заварю чаю, коли повернусь». Роззирнувся довкола. Бажаної рослини ніде не було видно. Цієї миті він побачив галченя — просто перед собою.

Воно сиділо на тоненькій гілці просто над головою, і дивилось на нього. Кігтики однієї лапки акуратно обіймали прутик. Друга, пошкоджена, безсило звисала.

Бродяга не відчував загрози — чим може погрожувати птах? До того ж, ворони йому подобались.

— Який дивний ворон! — він подивився на Штейна що йшов позаду. — І як він примудряється...

— Про що це ти?

Бродяга перевів погляд. Галченяти не було. Гілка не ворушилась. Ні лопотіння крил, ані подиху вітерцю.

— Та ні, нічого. Просто здалося...

Йшли ще пару хвилин. Бродяга починав усвідомлювати всю марність свого задуму: «Ех-х, дарма ми сюди приперлися... Треба наздоганяти групу і не морочити голову». Попереду показалася галявина, обрамлена рідкими деревами й чагарником. Ґрунт тут був твердий — переважно дерен з піщаними проплішинами та безладно розкиданим камінням завбільшки з кулак.

Запах м'яти став більш насиченим. Бродязі стало лячно. Він наче припав оком до дверної шпарини, «віддаляючись» від навколишнього простору — світ звузився, померк, увага стягнулася до простору спереду. Картинка стала разюче чіткою, наче він дивився через збільшувальне скло.

Він відчув якийсь рух метрів за п'ятнадцять попереду. Там стояв виснажений до краю чоловік. Ратибора пробрало холодом — цей чоловік з першого погляду йому не сподобався. Рухи його були надзвичайно різкі, якісь «рвані», а голова дивно поблискувала на сонці.

За мить Бродяга зрозумів, що саме його занепокоїло — замість обличчя у створіння була гладенька овальна маска з кількома отворами. З потилиці стирчали гілки. Тіло відливало чорним. Одягу не було. Темні лози й коріння обвивали довгі худі кінцівки. Здавалося, крізь них проглядають кістки! Утім, певності в цьому не було. Руки... схоже, руки не мали зап'ясть! Від ліктя, там, де мали би бути передпліччя, стирчали чорні серпоподібні леза — широкі, загнуті всередину.

Створіння, здавалось, гралося. Дивилося — якщо це слово взагалі тут можна вжити тут... Ні! Воно точно «дивилося» в небо, роблячи плавні скрадливі рухи, різко прискорюючись і зміщуючись по дузі біля невидимого супротивника. Раптом, без жодної причини, зірвалось з місця і кинулося вперед, нахиливши голову — так само різко спинилося, розвернулося на ходу на 180 градусів — виставило вперед ногу, пригнулося, крутнуло лезами, здійняло хмару пилу.

Підчепило кінчиками лез невеличке сухе поліно, підкинуло на три метри над собою, з силою рубонуло по ньому обома лезами — те відлетіло вбік. Потім створіння виконало те саме з каменем. Не давши тому досягти землі, точним рухом ударило по каменю знизу вгору лівою рукою, навідліг, майже не цілячись — леза висікли з каменя сніп іскор, і той з глухим стуком упав на землю.

Бродяга завмер, не в змозі відірвати погляд. Видовище наче гіпнотизувало його.

Раптом світ повернув собі барви. Наслання відпустило. Сприйняття повернулося до звичного стану. Він прочісував поглядом місцевість, шукаючи створіння. Галявина була порожня. Все було тихо, неначе тут нікого й не було. Серце шалено калатало.

Бродяга ледве стримався, побачивши, з якою байдужістю Штейн дивиться на галявинку:

— Є щось цікаве? — поцікавився той.

— Слухай... — Бродяга намагався дихати рівно, не виявляючи хвилювання. — Он той камінь. Не помітив, чи він рухався, коли ми прийшли?

— Не думаю, що йому таке під силу, — Штейн усміхнувся. Утім, усмішка швидко згасла. Він саме згадав інструкцію: не дивуватися і виконувати всі вимоги учасників Спецгрупи без зайвих запитань. — «Усі об'єкти перед нами лежать точно так, як і тієї миті, коли ми прийшли».

— Дякую.

Бродяга перестав щось розуміти. Він розгубився, та йшов уперед, не подаючи виду.

«Що ж це... Найстрашніше — це розлад мозку... Я що, з'їжджаю з глузду?..» — його не на жарт злякало те, що тільки що сталося.

До групи вийшли хвилин за тридцять. Усі вже встигли перепочити.

— Ну як, є результати? — Камінський згортав свій похідний килимок.

— Нічого, про що можна було б розповісти.

Решту дороги Бродяга намагався оклигати і ледь плентавсь позаду. Тішило його лиш одне: ТОЙ стан був короткочасним, а інших ознак розладу не з'явилося. Свідомість притупилася — втома давалась взнаки. Швидше б дістатися табору, поїсти і трохи перепочити. А в ідеалі добре було б поспати.

* * *

Після наради з офіцерами Пауль наказав ад'ютантові лишитися. Адам Ланга був тим, з ким Пауль ділився проблемами ще до того, як вони визрівали.

— Ця жаба непокоїть мене, — промовив він, коли штабний намет спорожнів. — Не хочу марно бентежити уми наших офіцерів. Компетентні люди і так уже працюють над цією проблемою, а в решти клопоту вистачає. Але... — він помовчав. — Я відчуваю, у нас мало часу. Ми намагаємося знайти вовка у стозі сіна.

— Ви хотіли сказати, «голку у стозі сіна»?

— Ні, «вовка». «Вовк» сидить в одному зі стогів і готовий напасти. Голку ми спокійно шукали б роками. Але «вовк» не дасть нам такої розкоші. Він уже там і вичікує зручного моменту.

Він згадав останні слова Гая Кассія і спохмурнів:

— «Ви досі не збагнули, з ЧИМ маєте справу...». Нам невідомі природа й походження тієї істоти. З великою ймовірністю — це чучуни... Вони щось затіяли... І якщо ми зараз не зрозуміємо, що саме — програємо війну.

— Все настільки погано? Але якщо так кажете ВИ, проблема справді серйозна. Зізнаюся, я теж думав про це. Коли я читав ті звіти, у голові зринали казки з усних переказів мого народу. Бабуся розповідала. Тоді я був ще малий, — і ось зараз вони пригадуються... Там було щось про «тсана», «повернутих». В основі тсана — кістки живої істоти.

— Казки про нежить є в усіх народів світу.

— Тут дещо інше. Вони самі проростають, в землі. Ті кістки, зв'язки й плоть, яких їм бракує, заповнюють рослини. Іноді — гриби й кристали. Тсана намагаються продовжувати жити — так само, як жили ті, на чиїх останках вони зростали. Бабуся навчала, що тсана слід просто оминати стороною, якщо ти зустрів його. Самі по собі вони безпечні і не бажають шкодити людям.

— Ніколи не чув нічого подібного. Виходить, у них немає крові, нервової системи, мозку? А звідки береться їхня енергія?

— Не знаю... Це ж просто казки. Наскільки пригадую, у їхніх діях немає жодних мотивів. Це лиш обгортка. Порожня оболонка. Наче жива істота «застрягла» між життям і смертю. Пробує жити, та не виходить.

Пауль дістав з кишені гральну кістку — маленький восьмигранник з червоними "очками" на гранях. Любив крутити в руках цю кістку, коли опинявся у глухому куті.

— Жаби — це до грози, — задумливо промовив він. — І гуркіт грому вже поряд.

* * *

Спецгрупа зібралася після вечері, щоб скласти денний звіт.

Бродязі так і не вдалося подрімати. Коли він увійшов до намету, Камінський вовтузився з пробірками, а Вальтер із Грайс беззлобно перегиркувалися.

— Наче брат і сестра, — пробурмотів Бродяга. Сказав це ледь чутно, але обидва одразу повернули голови й уп'ялися в нього поглядами.

— Ну, мені видалося, що вас щось об'єднує, — знітився він. — Ви сперечаєтеся не так, як «просто колеги по роботі». Пробачте, що лізу не у свою справу.

— Спостережливості тобі не позичати, — Грайс явно повеселішала. — Насправді в нас спільний батько. Тільки ми геть по-різному оцінюємо його!

Вальтер розвів руками.

— Це не важливо, — продовжила Грайс. — Та цього разу наша суперечка якраз стосується справи. Випадок з Еріхом Кауфманом змушує замислитись: чи може людина, що при своєму розумі й твердій пам'яті, сприйняти хибну реальність за справжню?

Бродяга здригнувся.

— Вальтер стверджує, що для цього треба обов'язково допитися до чортиків або бути під кайфом.

— Наші відчуття — всього лиш сигнали, які знімає мозок з нашої нервової системи, — промовив Камінський. — Якщо пошкоджена нервова система або сам мозок, він може приймати некоректні, спотворені сигнали або й геть неіснуючі. Певна річ, будь-яке отруєння мозку порушує його роботу.

— Отож-бо й воно, мозок Еріха не був отруєний. Щось вплинуло на його свідомість, змусило непомітно вислизнути з табору, — Грайс крутила в руках олівець. — Як воно змусило людину діяти певним чином? Він повинен був бачити щось. Чути щось. Сприймати. Я не вірю в байки про одержимість.

— Сутності, що вселяються в людей? Я теж вважаю подібне звичайними аберраціями свідомості, — погодився Камінський. — Не думаю, що Еріхом керували ззовні. Медицина стикалася з різними клінічними випадками. Але щоразу йшлося саме про порушення свідомості внаслідок патологій, а також хімічного чи механічного впливу на мозок. Задокументованих випадків одержимості медицина не знає. Гадаю... — він скривився, — Еріхові нав'язали певний образ, який непідготовлена людина не відрізнить від реальності. Автор образу маніпулював ним, переконуючи Еріха непомітно полишити табір.

Бродяга сидів, опустивши голову і зчепивши пальці. Нарешті зібрався з духом.

— Вважаю, мені варто зізнатися. Зі мною щось трапилось. За інших обставин я би волів не розповідати про це... Та зараз мені просто нема куди діватися.

Настала тиша.

— Розумію, як це звучить. Але, здається, я з'їжджаю з глузду.

— Божевільний не здатен зрозуміти, що він божевільний, — парирував Камінський. — Що сталося?

— Я дещо бачив у лісі. Те, чого немає.

— Що привело тебе до подібного висновку?

— Штейн стояв поруч, але нічого не бачив.

— Ти бачив дещо. Припустимо. Уявімо, все так і є. Чому ж ти зробив висновок, що те, що бачив ти, «не існує»? Ми не знаємо природи твого спостереження і не можемо стверджувати, так це чи ні.

— Це схоже на обман органів чуття... — Бродяга плутано описав те, що трапилося, намагаючись не пропустити жодної деталі.

— Така природа будь-яких галюцинацій і мар, — зауважив Камінський, коли Бродяга закінчив. — Наш мозок, коли отруєний, пошкоджений чи виснажений, отримує сигнали не з органів чуття, як має бути, а генерує їх сам. Феномен білої гарячки якраз про це. Пацієнт може «бачити» й «чути» чортів, і навіть «відчувати» їх. Для його свідомості вони так само реальні, як і звичне оточення. Отруєний мозок виходить за межі своєї «робочої частоти» і збоїть, приймаючи хибні сигнали — образи, звуки, запахи, смак, навіть тактильні відчуття — за справжні.

Звуки поза наметом наче погучнішали. Та ніхто не звернув на це уваги.

Камінський капнув в одну з пробірок сірий реактив, злегка потрусив і задоволено гмикнув.

— Звичайна вода. Без сторонніх домішок. Наскільки я розумію, у ній немає нічого зайвого. — Він повернувся до Бродяги — Я переконанийв тому, що ти не хворий. Твій мозок прийняв і прочитав сигнал. Причиною може бути як розлад роботи мозку, так і якийсь неврахований чинник. Я б не поспішав з висновками.

У таборі наростала метушня. Вальтер вискочив з намету, за ним потяглася решта. У світлі смолоскипів метушились солдати. Табір скидався на розтривожений вулик. Здоровань перепинив офіцера, що пробігав повз:

— Що відбувається?

Той мигцем глянув на його нарукавну пов'язку:

— Підрозділ Вольфа розбито. Збираємо групу — треба витягати вцілілих.