Потаємна Твердиня

Солдати заходилися збирати тіла полеглих, щойно зійшло сонце. Їх клали одне біля одного й накривали рогожею. Полоненим доручили копати величезну яму. Ті виглядали втомленими, в обличчях декого з них проступала фізична і моральна втома. Допомогти їм зголосилися кілька солдатів. Братська могила була найкращим рішенням — зібрати достатню кількість дров для кремації можливості не було.

Тим, хто знав убитих, пропонували взяти речі, що лишилися після них, — ті, що мали цінність в їхніх очах. Поховання зайняло близько сорока хвилин.

Після того, як закопали яму й насипали невеликий горбок, солдат противника вшанували хвилиною мовчання. Вони були ворогами, але билися гідно.

Своїх полеглих солдати Пауля ховали окремо. Їх було п'ятеро. Троє загинули під час бою, а двоє померли невдовзі від поранень. Попри зусилля медиків, врятували не всіх.

У могилу поруч із кожним воїном клали його улюблену зброю — звісно, якщо за життя він не заповів її комусь із побратимів. З невеликих каменів у головах могил викладали невеличкі ступінчасті пірамідки. Кожну таку споруду вивершував гладенький камінь з іменем солдата, написаним чорною фарбою. Біля підніжжя пірамідок лишили шоломи, що належали загиблим.

На кожній могилі закопали кілька жолудів — мішок із жолудями був у обозі спеціально для таких випадків. Частина цих жолудів проросте... З роками їхні паростки стануть могутніми дубами. Це міцне дерево було традиційним символом Ошмарри нарівні з ведмедем.

Військові поховання завжди виглядають саме так — не важливо, розташовані вони на Батьківщині чи десь на чужині.

* * * *

У нічній атаці брали участь штурмовики і стрільці з чотирьох тактичних груп підрозділу Вольфа Мейера. Командувач підрозділу не брав участі в цій битві. Він перебував у іншому місці, керуючи тактичними групами, що діяли південно-східніше і виконували завдання з прикриття лівого флангу, — тому Вольф не міг провести своїх солдатів в останню путь. Це були перші втрати поточної кампанії, і прощальну промову Пауль побажав виголосити особисто.

Солдати, що брали участь у штурмі, вишикувалися в лінію перед могилами, поділившись на чотири загони. Пауль постояв біля могил, кинувши на кожну жменю землі.

Обернувшись до солдатів, він на хвилину замислився — він не готувавався заздалегідь. Настала тиша. Всі дивилися на свого командира.

— «Сьогодні загинули наші товариші. Ніхто з них не бажав лежати тут. Я можу розповісти вам про обов'язок і честь, про служіння і жертовність, та про країну — і це ненадовго збадьорить вас, але це буде високопарна брехня. Пуста балаканина... — останнє слово Пауль вимовив голосом, повним роздратування. — Курт Хаусхофер, Альфред Келлер, Данила Кондратьєв, Богдан Колобов і Юрген Беккер воліли б лишатися живими, а не вислуховувати пафосні промови й отримувати посмертні нагороди. Але всі ми солдати... Найпевніше, ми загинемо так само, як наші товариші, — у бою. І нам судилося лежати у подібних могилах. Питання в іншому: що ми встигнемо, поки живі? Навіщо ви тут?.. — його погляд пройшов рядами солдатів. — Причина проста. Сьогодні в наших силах зробити те, про що могли лише мріяти наші предки. Саме нам судилося «змінити» наш вид.

У нас на Батьківщині люблять розповідати про «історичну місію», яку начебто мусить виконувати наш народ... «І начебто все це відбувається заради країни...». До біса цю маячню!

Яка різниця, що через сто років напишуть про нас в підручниках? Ми живемо тут і зараз, а не через сто років. І я кажу вам — ми змінимо людство ще за вашого життя.

Ця перемога, це жертва — то крок до нашої мети. Ми всі: і живі, і мертві — виграли цю битву. Це не наші товариші «пожертвували собою» — ні, це ми платимо за свої перемоги ЇХНІМ життям. Адже тільки завдяки їм — ми тут! Наші полеглі лишаться з нами, як частина нас самих. Ми беремо їхній вогонь собі! І після того, як не стане і нас, — інші візьмуть собі вже НАШ вогонь. Сьогодні ми живі — і тільки ми здатні зробити все для виживання одне одного і для досягнення нашої спільної мрії. Я вірю у вас! Арр-р-ай!!»

— Арр-р-ай! Арр-р-ай! Арр-р-ай! — пролунав гул із двох сотень горлянок. Пауль відчував, як його солдатами оволодіває піднесення. — «Добре... Бойовий дух не менш важливий, ніж якісна зброя, злагодження чи тактична підготовка. Така атмосфера — це найкраще, чим вони можуть «провести» тих, хто пішов».

* * * * *

Три години по тому армія виступила вперед, продовживши свій рух на захід. Полонених було звільнено. Зброю і спорядження ім, звісно, не віддали. Тіло Гая Кассія поклали на ноші, попередньо загорнувши в чорну тканину, яка видавалася при похованні офіцерів, — і віддали ці ноші полоненим. Ті зможуть доставити його на батьківщину.

* * * * *

Розвідники доповідали про відсутність противника на глибині близько десяти кілометрів. Вони рушили вперед раніше за армію і розпорошилися по місцевості невеликими групами по три особи, подаючи одне одному димові сигнали за допомогою спеціальних арбалетних снарядів. Звичайний арбалетний болт вставлявся в невеликий циліндр зі спеціальною сумішшю — трохи ширший і втричі коротший за сам болт, — фіксуючись на ньому спеціальними накладками. Заряджений в арбалет і підпалений, такий снаряд починав виділяти дим конкретного кольору й запускався вертикально вгору. Так була можлива комунікація між загонами розвідувальної мережі.

Армія входила в болота.

Темп просування похідних колон уповільнився, майже спинившись. Солдатів супроводжувало хлюпання болотної багниці, якесь чавкання, жаб'ячі трелі вдалині й приглушене тріскотіння бабок, що полювали на комарів. Люди роками не з'являлися в цих місцях.

Серед боліт часом траплялася тверда земля. Подекуди її острівці були доволі великі, розміром із ціле поле. Одне з таких місць обрали для ночівлі передового загону.

Сонце починало хилитись за обрій. У ті півтори години, що лишилися, солдати облаштовували табір і розставляли навколо нього сигнальні розтяжки. Із завтрашнього ранку в інженерів додасться роботи — вони візьмуться до наведення переправ. Також до їхніх завдань входила організація розміщення нових логістичних баз по всьому маршруту руху.

* * * * *

Близько одинадцятої вечора з військового табору вислизнув непримітний чоловік. Він не тривожив розтяжок і спокійно оминув патрулі. Впевненість у рухах свідчила, що йому не вперше отак полишати табір. Чоловік дотримувався виробленої роками звички: зустрівшись з якоюсь важкою проблемою, він шукав самоти — наскільки було можливим за даних обставин. Часом, привести свої думки до ладу допоможе тільки добра прогулянка...

Чоловік був одягнений в уніформу постачальника, доволі потерту й без розпізнавальних знаків. Бирку з ім'ям з правого боку грудей було зірвано. Швидким кроком чоловік прямував на північ, але за півгодини змінив швидкість, перейшовши на неквапну ходу. Здавалося, він ішов навмання, без якоїсь мети. Він не прагнув рухатись напролом, оминаючи болота й надто густі зарості. Попереду показався пагорб. «Мабуть, тут», — вирішив він. Згори пагорба відкривався краєвид на невелику галявинку, оточену кількома високими деревами. З дерев звисали масивні темні предмети, розгледіти які з вершини пагорба не вдавалось.

«Дивно. Схоже на ритуальне місце», — подумав він. — «Храм просто неба?.. Мабуть, варто глянути».

Пауль — а це був саме він — почав неквапливий спуск. Наближаючись до дерев, він помітив, що внизу, в невисокій траві, у самому центрі імпровізованого капища хтось лежить — той склав руки за головою й перебував у розслабленій позі, дивлячись на зорі, — здавалося, зовсім не помічаючи наближення чужинця. Придивившись, Пауль зміг розрізнити на ньому форму «добровільного помічника». Він підійшов трохи ближче, коли раптом чоловік — не змінюючи при цьому ані пози, ані свого положення — тихо й виразно спитав:

— Ви хотіли б стати кимсь іншим?..

— Це перше, що ви хотіли б промовити незнайомцеві? — Пауль виглядав спантеличеним і вагався секунд десять. — Ні... думаю, ні. Я — це я. Мені цікавий той бік життя, до якого я наразі належу. Гадаю, «я на своєму місці».

— Отже, ви теж здатні знайти його, — задумливо мовив той, що лежав.

— «Знайти ЙОГО?»

— Так. Місце, що зветься Потаємною Твердинею.

— Боюся, я не розумію, що...

— Його здатен знайти той, хто відповів так само, як ви.

Запанувала тиша.

— А ви? Ви хотіли б стати кимсь іншим? — Пауля почав цікавити цей дивак.

— Я? — чоловік підвівся на ліктях і глянув на Пауля, трохи знітившись. — Ні, що ви... Бути «на моєму місці» доволі цікаво.

Він сів навпочіпки і простяг руку, не встаючи: «Ратібор».

Пауль повагався, але відповів на потиск: «Я Клаус, з обозної групи...» — він не наважився розкривати свою особу. Досить назватися справжнім іменем — і його співрозмовник «замкнеться» в собі, а їхнє спілкування втратить колишню невимушеність. Ця людина, найпевніше, не знає його «в обличчя»: командування армії та добровільні помічники практично ніколи не перетиналися.

— «Непогане місце для відпочинку...» — з іронією зауважив Пауль. Предмети, що звисали на мотузках, зблизька виявилися довгими дерев'яними ящиками без кришок, підозріло схожими на труни. Він простяг руку і легенько штовхнув одну «труну». Та за інерцією почала гойдатися з боку в бік.

Бродяга повернувся до попередньої пози та продовжив вдивлятись в небо. Він не любив теревенити, але цей чоловік не викликав у нього неприязні. Він давно не спілкувався з людьми. До того ж Бродяга почувавсь достатньо впевнено, щоб бути щирим із незнайомцем:

— Щоденна одноманітна праця виснажує — морально й фізично. У таборі помічників роботи закінчились і зараз там надто людно. А тут я можу розслабитись.

— Серед трун?

— Це... не думаю, що це труни. ВОНИ просто приволокли й нашвидку збили дошки з найближчого села. Дошки геть нові — придивіться... Збиті вони абияк, і «труни», — він хмикнув, — вийшли доволі незграбні. До того ж, ви стали б тягти таку купу трун у цю глуш?

— Мабуть, що ні... — Пауль трохи замислився. — Як на вашу думку, ВОНИ раціональні істоти?

— А ми?..

— Ми — не завжди.

— Є таке... Кажуть, ми вбили переговорника, — зауважив Бродяга. — Це складно назвати раціональним вчинком.

— Ходять чутки, що він накинувся на людей.

— Чучуни ніколи не нападають на когось без вагомої на те причини.

— Хтозна. Хай там як, це ми увійшли на їхні землі. І це МИ вбили того, кого вони до нас прислали. Не важливо, що там сталося і як саме все було, — зараз це нікому не цікаво... Ми для них — «люди, з якими нема про що говорити». — промовив Пауль.

— А хіба це не так?

Пауль нічого не відповів.

— «Давно підписали контракт?» — спитав Бродяга, бажаючи підтримати бесіду.

— Два роки тому. Продовжую його вже всьоме, — Пауль імпровізував на ходу. — Допомагаю армії, чим можу...

— А я... Схоже, із тих людей, що самі не знають, чого хочуть. Мені здалося доречним записатись у добровільні помічники — тут ти не зв'язаний контрактом, не треба коритися наказам, не треба воювати. Виконуй доручену тобі роботу — й по всьому. Більшого від тебе не вимагається. До того ж, платять раз на добу. Хай це і менше за платню військового. Зараз мені та армії, можна сказати, «по дорозі»... Чим ви займались ДО армії, якщо не секрет? — спитав Бродяга.

— «Тримав невелику крамничку, торгував усілякою дрібницею. Це сімейне, крамничка перейшла у спадок. Розорився...» — Пауль зніяковіло знизав плечима. — «Якщо йдеться про торгівлю — я не вмію вести справ».

— Співчуваю.

— Не варто. Просто не моє це. А в армії для мене вже «протоптана стежка».

— А я з тих, кого називають «мрійником». Вже кілька років я займаюсь одним цікавим дослідженням, та поки що не отримав якихсь притомних результатів. Утім, навряд чи Вам це цікаво...

— Аж ніяк. Головне — не те, чим саме ти займаєшся, а те, наскільки ти віддаєш себе справі, і наскільки віриш в її кінцевий результат. Решта не має значення. І що ж це? Це якісь фізичні досліди?

— Радше, це предмет нематеріальний. Все почалося з трактату «Потаємна Твердиня» Альберта Брауна.

— А, ось воно що... Ніхто не вірить в реальність описуваних у трактаті подій. Хоча в колишні часи легенда про «Потаємну Твердиню» викликала значний ажіотаж. Дехто витратив цілі статки на його пошуки.

— Цю працю зазвичай зараховують до езотеричної літератури і ставлять на книжкових полицях десь між творами з теургії та мелахійської кабалістики. Однак його однаковою мірою можна віднести як до історичної окультної літератури, так і до фантастичних казок. Зміст цієї книги не схожий на щось відоме ДО неї — і вона, судячи з усього, є самостійним твором.

— Ви розумієтеся на окультизмі?

— Певною мірою... Я маю знання в цій сфері. Але цей предмет — радше «вправа для розуму». Він марний у звичайному житті. — Бродяга підвівся з землі й розправив плечі. — Інтерес у ньому викликає не стільки прикладне застосування, скільки історія. Людство завжди мріяло спілкуватися з богами, зазирнути за межі буденності. Принаймні це було важливо для людей з езотеричним мисленням. Для людей з мисленням службовця, воїна чи торговця все це чуже. Вони не здатні оцінити принади того, що лежить за межею розміреного й передбачуваного світу. Уся окультна література, що дійшла до нас, — здебільшого — сміття. Але це свідчення спроб людини «практикувати», вести власні дослідження і спілкуватися з «потойбічним» без посередників із церковних конфесій.

— Люди самі вигадують собі богів — за своїм образом і подобою... — зауважив Пауль. — Так легше жити... Ми самі вигадали собі Рай і Пекло, дивлячись в очі смерті. Ми самі переконали себе, що все відомо, і що там, «нагорі», — для кожного з нас є якийсь свій «план».

— Якось так... Але чи все «потойбічне» — виключно плід фантазії?

— Ми багато чого не знаємо, — різко промовив Пауль. — Наука описує лише малу частину навколишнього світу. Але наукові методи дієві завжди! Все, що відбувається, — у тому числі й те, що ви згадали, — вкладається в логіку і підкоряється фізичним законам. Скрізь є свої закономірності, причинно-наслідкові зв'язки. Треба тільки побачити їх... «Прочитати...»

— В цьому й полягає головна складність. «Побачити... Побачити і прочитати». Так-так. Ви маєте рацію... Зізнатися, за своє життя я ніколи не стикався ні з чим потойбічним. Все, що здавалося таким, — при перевірці виявлялося оманою. Ми забобонні і схильні боятись безглуздих речей, — Бродяга кивнув у бік «трун». — Нами легко маніпулювати. Страх затьмарює нашу свідомість, й під його впливом ми не помічаємо справді важливих речей. Можна навіть сказати, що наш страх заважає нам бути щирими...

Пауль нічого не відповів. Хвилину чи дві вони стояли мовчки й слухали вітер.

— Вже пізній час... — промовив Пауль. — Гадаю, мені пора. Ймовірно, в нас іще буде можливість поспілкуватись.

Бродяга ствердно кивнув.

Пауль попрямував до табору, наспівуючи про себе якусь веселу пісеньку... Цей чоловік, Ратібор, керується якоюсь прихованою метою, яку він і сам не може ні висловити, ні осягнути. Як дивно... Він ніби бачить щось поза межами цього світу.

Пауль відчув полегнення. Здається, він щойно знайшов координатора для «Спецгрупи».