Потаємна Твердиня

Спецгрупа у складі основних військ пленталася заболоченими лісами. На сон майже не лишалось часу. Учасники Спецгрупи, незвичні до таких навантажень, під кінець другої доби більше скидались на зомбі. Трохи сил зберігав хіба що Вальтер, що навіть примудрявся підтримувати побратимів.

Останні два дні видалися виснажливими. Армія перегруповувалась. Її штурмові загони розвернулись на південь, та спішно рушили до того, що залишилось від табору Вольфа, випустивши поперед себе численні групи розвідників. Однак противник щез. Наче нікого й не було.

Пролунав сигнал, що означав привал. Їхня колона спинилася. Всі намагались по-максимуму використовувати короткий перепочинок. Бродяга промочив ноги і нарешті зміг взути сухі черевики: при зарахуванні до Спецгрупи він отримав дві пари зручних армійських черевиків серед іншого армійського спорядження.

— Ці болота цікавіші, ніж можуть здатися на перший погляд, — промовив Камінський. — Він проводив ритуал з крихітнию газовою пальничкою — єдиний порятунок, коли навколо бракувало сухої деревини. На складану металеву триногу над пальничкою поставили невеликий циліндричний казанок. Усі хотіли випити по кухлю чогось гарячого: паперові пакетики з чаєм та кавою входили в індивідуальний раціон харчування.

— І що такого в цих болотах? — скептично поцікавився Вальтер. Він примостився на напівзогнилому стовбурі поваленого дерева. — Нудніший пейзаж я в житті не бачив... — додав він, розкурюючи невелику люльку.

Місцевість горбилась острівцями зеленого моху. Драговини були зрадливо прикриті сухою травою. Поодинокі очерети стирчали серед розсипу тонких, як батіг, молодих дерев — переважно вільхи; рідше траплялися маленькі сосонки і берізки. Часом можна було натрапити на зарості дикого ялівцю.

— О, у цих місцях особливе середовище, — продовжив Камінський, поки вода закипала. — Живі істоти, що потрапили в тутешню трясовину, не розкладаються. Їх тіла можна витягти з болота цілими, навіть через тисячу років.

— Ці кляті болота зберігають тіла так довго? — підняв брову Вальтер.

— Наче мелахійські мумії? — Бродяга уявив сірі забальзамовані останки, зображення яких зустрічав у книгах з історії.

— Майже. Бальзамувальником тут виступає сама природа. Тіла консервують кислоти, які виділяє тутешній торф'яний мох. У результаті вони чудово зберігаються. Можливо, навіть у тому самому вигляді, якими були за життя...

Камінський випромінював безпідставний оптимізм, властивий ученим, що розмірковують на свою улюблену тему.

— Тобто, цілком можливо, десь просто зараз під нами... — Грайс нахмурилась.

— Хвилюватися ні до чого, — запевнив Камінський, помітивши, що співрозмовники не поділяють його ентузіазму. — Трупи — це ж... хм... це як нігті й волосся. Тіла, які покинуло життя, подібні до зістриженого волосся. Ми ж не наділяємо їх містичним сенсом і не сумуємо за ними? Мертве тіло вже не має стосунку до людини. Нічого воно вам не зробить. Живі небезпечніші за мертвих. Ну, давайте ваші кухлі...

* * * * *

У нашвидкуруч організованому тимчасовому штабі панувала напружена атмосфера.

— Доповідайте.

Пауль не спав уже другу добу, та попри це виглядав напрочуд енергійним.

«Цікаво, це внутрішній ресурс його організму, чи він приймає якісь пігулки?» — подумав Адам, що ледве тримався на ногах.

— Зв'язок із підрозділом Вольфа втрачено, управління його тактичними групами зруйновано, — сказав він. — Вцілілі неорганізовано відходять з місця подій.

— Скільки наших уже на місці?

— До місця табору дісталися вісім тактичних груп. Збираємо уцілілих. Надаємо медичну допомогу. Готуємо евакуацію поранених.

— Наші втрати?

— Наразі виявлено тридцять вісім тіл. Цифри уточнюються, вцілілі продовжують прибувати. Ми втратили одинадцять тягачів, спалено всю інженерну техніку, все важке озброєння і продовольчі склади. Іншими словами, підрозділ Вольфа як структурна одиниця перестав існувати.

— Противник?

— Ніяк не проявляє себе. Вони завдали удару — і зникли.

— Противник не переслідував відступаючих?

— Схоже, що ні.

— Дивно. У такій ситуації повний розгром стався б протягом кількох годин. Можливо, вони зрозуміли, що ми стягуємо сюди всі свої сили, і поспішили відступити. Ви встановили послідовність подій?

— Загалом, так. Невеликий загін противника якимось чином опинився в таборі, створивши хаос в обороні. Після цього основні сили ворога перебралися через стіни по всьому периметру. Облоги табору не було. Битва проходила у самому таборі.

— Яким чином противник зміг непомітно підійти до табору?

— Ми знайшли п'ять тіл біля трясовини з північного боку, між полем і табором. Патрульні. Мабуть, не встигли подати сигнал.

— Їх було п'ятеро?

— Шестеро. Ми шукаємо зниклого.

— Добре. Скоріш за все, ці патрульні вступили в бій першими. Що зі сторожовими вежами?

— Кажуть, тієї ночі видимість була нульова. Хмарно, ще й туман піднявся. Спостерігачі навряд чи могли помітити рух у полі.

— Сигнальні розтяжки на самому полі?

— За знайденими документами, основна група була «на виході». До табору поверталася ближче до півночі. Йшла якраз через це поле. Тож, гадаю, розтяжки зняли наші ж. Ще вдень. Найімовірніше, вирішили не блукати в темряві, збиралися поставити вранці.

— «Збиралися»... — Пауль похитав головою. — Довгий час нічого не відбувалося... Розслабилися. Порушили статут. Хто відповідав за встановлення розтяжок?

— Ми з'ясовуємо.

— Проблеми стаються тоді, коли їх чекаєш найменше. Хай йому грець! Це серйозний удар. Які попередні оцінки втрат супротивника? Гадаю, не менші за наші?

Адам зам'явся:

— Убитих чи поранених з боку противника не виявлено.

— Кепсько. За такого масштабу битви... Виходить, їхні втрати геть незначні.

— Пане капітане, солдати стверджують, що на табір напали не люди.

Пауль пильно дивився на свого ад'ютанта:

— Продовжуй.

— Ті, кого ми встигли опитати, описують двоногих істот, розміром і пропорціями подібних до людей. Дуже швидких. Сильніших за звичайну людину. Описи очевидців фрагментарні.

— Записуйте всі свідчення. Далі. Сформувати оточення. Зовнішнє і внутрішнє кільце. Ретельно обшукайте табір і прилеглі околиці. Треба ідентифікувати й оглянути тіла. Висновок по кожному мені на стіл. Треба збагнути, з чим ми маємо справу.

— Слухаюсь.

* * * * *

Вальтер вдерся до санітарного намету зі складаним хірургічним столом за плечима.

— Надійшов наказ збирати тіла, — повідомив усім Камінський, дістаючи з великого прямокутного портфеля хірургічні інструменти. — Провести огляд і, якщо треба, розтин. Сказали, в нас мало часу. Зараз все підготую. Грайс, не допоможеш мені зі складанням звітів?

— Без питань. Що треба робити?

— Записуватимеш все, що я говорю. Так ми впораємось швидше. Табір Вольфа за триста метрів на південний захід звідси, — додав він, закриваючи портфель. — Наше завдання — оглянути місцевість звідcи і до табору, а також на двісті метрів в обидва боки від цієї лінії. В сам табір заходити не потрібно.

Вальтер вдавив ніжки столу в податливий ґрунт.

— Кого знайдете — тягніть сюди. І не забудьте мішки. Ми не повинні займатись усім цим. Це взагалі наша справа. Але вже що поробиш... Ось вам халати й рукавички.

— А нащо нам халати? — здивувався Бродяга.

— Побачиш на місці.

Перший труп був найогиднішим. Чорна пляма серед кущів виявилась солдатом, що лежав обличчям донизу. Схоже, він не встиг надіти бронежилет і намагався повзти, поки його нутрощі тяглися по землі.

Вальтер розклав ноші й розгорнув поверх них мішок на блискавці. Потім перевернув солдата. Обличчя загиблого застигло у потворній гримасі жаху.

— Кладемо й несемо. Бе-ре-мо! — Вальтер безпристрасно взяв труп за зап'ястя, наче то було поліно. Бродязі дісталися ноги. Він ухопився за підошви, але руки зісковзували.

— Ні. Клади ногу на ногу та бери за нижню штанину трохи нижче стопи. Так надійніше, — порадив Вальтер.

Солдат був невисокий, але труп виявився несподівано важким. Бродяга відчув нудотний запах трави, просякнутої трупними виділеннями. Його почало нудити:

— Слухай, я відійду... Я зараз... Я швидко. — він кинув тіло.

Відійшов на пару метрів. Схилився над кущами. За хвилину організм не витримав, і його вивернуло. «От дідько! Думав, буде простіше», — він зняв рукавички й дістав серветку.

Коли Бродяга обернувся, Вальтер уже застібнув мішок:

— Ти просто не звик. Перший раз зі мною було так само.

— До цього взагалі можна звикнути?

— До всього потроху звикаєш.

Вони дотягли ноші до намету. Зняли з них мішок. Склали ноші й повернулися на місце. Хвилин за п'ятнадцять знайшли ще одного загиблого. Вальтер сам поклав тіло на ноші. Віднесли і його. Поступово вони пройшли всю ділянку. Подальші пошуки виявились марними. Неподалік виднілися кілька солдатів — ті оглядали свої квадрати.

— Здається, все. Гадаю, наша робота закінчена, — промовив Вальтер. — Перекур? — Він взявся набивати свою люльку.

Бродяга сів на невеликий пень. Зняв рукавички, склав руки в замок, підпер ними голову й утупив погляд в одну точку.

— Ти як? — спитав Вальтер.

— Та так собі.

— Блідий, як смерть. Нічого, скоро виспишся...

— Втома не головне, — Бродяга помовчав. — Я почуваюся непотрібним. Ходжу туди-сюди разом з усіма. Все марно. Не знаю, що я взагалі маю робити...

— Це нічого... Наллєш нам кави?

Бродяга відкрутив кришку-склянку термоса, який висів у нього на поясі, і налив у неї ароматний напій.

— Хочеш пораду? — Вальтер підніс склянку до губ, сьорбнув, і різко сіпнувся, проливши вміст на траву. — Тьху, дідько! Який гарячий! — Він подув на залишки кави. — Що я казав?

— Ти пропонував пораду.

— Еге ж, точно. Грай тими картами, що в тебе є. Роби те, що тобі під силу. Часом ми задурюємо собі голову: що мало робимо, що інші краще справляються. Чи взагалі, бажаєм здаватися кимось іншим; тим, ким ми не є. Оцей самообман... він позбавляє впевненості й отруює життя. Не забивай собі голову.

— Мабуть що так… І чому я вирішив, що знайду його… — Бродяга на мить замислився, поринувши в себе.

— Знайдеш що?

— Та… Довго розповідати… — Бродяга махнув рукою.

— А нам поспішати нікуди, — Вальтер кивнув на складені ноші. — Камінському ми «роботи» підкинули.

— Була в мене мрія… — промовив Бродяга після короткої паузи. — Я довго вагався, але зрештою повірив одному чоловікові. Він так гаряче тиснув мені руку, перед тим як чкурнув з моїми грошима…

— Знайомий?

— Та ні… Зустрів випадково одного мужика. Розбалакались. Він випитав у мене про мою мрію. Заявив, що мені ніколи її не досягти, якщо й далі житиму так, як живу. Ми сперечалися. Він розпинався про «шлях шамана»: «Тільки той, хто зречеться минулого, зможе проникнути в таємниці світу…»

Вальтер раптом вибухнув сміхом. Він реготав гучно й від душі. Цей щирий сміх здавався геть недоречним серед похмурих боліт. Бродяга ніяково посміхнувся.

— Шляху… шамана… навчити… Боже… і ти віддав йому гроші?

— Так.

— Багато??

— Усе, що мав. Він тримався так впевнено. Дивився трохи зверхньо. Казав, що наша зустріч «судилася долею». Обіцяв навчити. Натякав, що і сам шаман.

— І сам шаман… — Вальтер аж зігнувся навпіл. Його руда борода на почервонілому обличчі комічно стовбурчилася. В нього на очах з'явилися сльози. — А й справді шаман! Твої гроші матеріалізувалися у його кишені. Хіба не магія?

Вальтер трохи замислився. Почухав потилицю:

— Знаєш, ти унікальний тип.

— Ага. — Буркнув Бродяга. — Опинився чорт знає де, сам, без їжі, без копійки в кишені. У мене лишилась лише фляжка з водою. А тут ще й війна...

— Ти так легко повірив тому пройдисвітові?

— Уяви собі! Вирішив, що це непогана можливість змінити своє життя.

— Ну, почасти тобі це вдалося. Дивись, тепер у тебе є цікава робота. Це вже немало. Тобі з ними погано?

— Ні-ні. Якраз навпаки! Мені пощастило. Але, думаю, я тільки заважатиму вам, — Бродяга дивився собі під ноги. — Не знаю, хто я такий. Може, з мене не буде користі.

— З тебе і справді не буде толку...

Бродяга підняв на нього очі.

— ...якщо продовжиш нити і сумніватися в собі, — продовжив Вальтер. — Ти непоганий хлопець. Повір, я знаюсь на людях. Те, що в тебе немає опори, не означає, що ти нічого не можеш. Кажуть, праця облагороджує людину? Ні. Це бездіяльність висмоктує життєву енергію. Апатія приходить із бездіяльності. А лінь виникає з апатії. Ось як усе працює. Розпочни справу, досягни в ній хоч чогось — і ти побачиш, як усе зміниться. Знайди опору й стань на ноги. Не знаєш, хто ти? Твої мрії — це і є «ти», — він помовчав. — І як, чорт забирай, зрозуміти, який зі шляхів правильний, якщо не пройти їх усі?

* * * * *

Грайс з порога «привітала» Бродягу:

— Пауль чекає на тебе з доповіддю через три години.

— Та як так?! Я щойно трупи тягав. Паскудство... Ну чого саме зараз?..

— Ти ж координатор, тобі й відпрацьовувати за всіх.

Бродяга зітхнув:

— Я навіть не знаю, у чому полягає робота координатора.

— То Пауль не казав тобі про це? — Грайс замислилась. — Хм. І нам не казав. Шеф не страждає на забудькуватість. Виходить, він надав нам можливість з'ясовувати самим.

Вона простягла Бродязі підсмажений на пальничці хліб з розтопленим сиром:

— Будеш?.. Ми і справді займаємось казна-чим, — продовжила Грайс. — Але це нікого не цікавить. Важливий результат, а не виправдання. Ми не надто ефективні останнім часом.

— І справді, малувато з нас користі. Та що мені казати на доповіді?..

— Придумай щось. Підключай уяву. Координатор ти, а не я.

Бродяга впав на стілець:

— Ти маєш рацію. Витратимо час, що лишився, на щось краще за виправдання. Попрацюємо з тим, що маємо. Намалюймо істоту, яку я бачив? Ескіз допоможе зрозуміти, що це таке.

Вона дістала чистий аркуш та олівець:

— Спробуймо. Як воно виглядало?

Бродяга описав зріст, довжину торса, форму рук і ніг, позу. Вони довго вовтузилися, поки нарешті перейшли до деталей. У намет увійшов Камінський. Він зняв закривавлені рукавички і брудний медичний халат, помив руки під тонкою цівкою з бочки та мовчки сів за стіл. Грайс простягла йому згорток з бутербродами:

— Перекусиш?

— Не відмовлюся.

Розправившись із перекусом, Камінський склав руки на столі і поклав на них голову. Він прикрив очі, намагаючись задрімати.

— Що про це скажеш? — перервав Бродяга його блаженний стан. Камінський знехотя розплющив очі й підняв голову. Побачивши малюнок, він пожвавішав:

— Ого! Яка цікава... штука! Це воно? ТЕ саме, що ти нещодавно бачив?

— Так. Воно... У Грайс вийшло намалювати щось схоже на оригінал.

— Скидається на комаху. Вперше бачу щось подібне.

Камінський узяв малюнок:

— Анатомічно... хм... поглянь на його передні лапи. Леза, як у богомола. Це, безсумнівно, хижа істота. Але я не бачу в неї рота. Можливо, він схований десь під лицевою пластиною. Кістки торса й таза не вкриті зовнішніми тканинами, стирчать назовні і скидаються на людські. Отже, це не комаха — у комах хітиновий скелет зовнішній, а не внутрішній, як у нас. Будова ніг дозволяє йому швидко бігати. І доволі непогано стрибати. Вгору воно стрибає не гірше за кішку, за це можу поручитися. Надзвичайно рухлива істота! Прудка. Та я не бачу м'язів на його кістках... А це що таке?

Він тицьнув пальцем і нахмурився:

— Наче переплетення гнучкої лози. Вони замінюють м'язи і сухожилля? На лицевому щитку я нарахував п'ять отворів різного діаметра. Напевно, очі! Багато очей, як у павука! Ймовірно, його зір відрізняється від нашого.

— Воно поводилось розумно. Осмислено. Наче гралося.

— Навіть не знаю... Ці величезні лапи-леза і відсутність рота... Знаєш, у деяких видів мурах є спеціалізовані особини. Окремі біологічні касти. Представники таких каст не можуть вижити самостійно, без рою. Наприклад, солдати кочових мурах не здатні харчуватися без сторонньої допомоги. Вони чудово атакують ворогів. Вони заточені на вбивство — у цьому їм нема рівних. При цьому вони неспроможні робити хоч щось поза своєю функцією. Не можуть навіть самостійно поїсти! Уявляєш? Їх годують робочі мурахи. Схоже, що це солдат. Його масивні леза, ймовірно, здатні пробити наші обладунки. До речі, треба оцінити їх розміри і характер травм, які можуть залишити такі леза. Потім порівняю їх із травмами на вбитих.

— Це вже щось, — промовив Бродяга. — Дякую. Візьму малюнок з собою.

* * * * *

Штаб оточували рогатки, кілька нашвидкуруч зведених завалів зі стовбурів дерев та два кільця охорони. Поки солдат перевіряв посвідчення Бродяги, той перехопив уривок розмови його товаришів:

— Нам пощастило, що це не ми потрапили під роздачу.

— Якщо не з'ясуємо, що тут сталося, нас чекає та сама доля.

«Ніхто не розуміє, що відбувається. Не дивно, що всі як на голках», — подумав Бродяга.

— Все гаразд. Проходьте, — солдат повернув посвідчення, чорну книжечку зі срібним ведмедем.

Зовні штабний намет здавався величезним, але всередині від того відчуття простору не лишилося й сліду. Тут влаштували перегородки з завісами, між ними снували офіцери. Бродяга нерішуче зупинився біля входу.

— Ходіть за мною. На вас чекають, — звернулись до нього звідкись збоку.

— О! Дякую... — сказав Бродяга незнайомцеві в формі та пройшов з ним до однієї з завіс.

— Можете бути вільні, — почувся голос Пауля. Ратибор ледь не зіткнувся з якимось чоловіком, що виходив з його імпровізованого кабінету.

— Ти якраз вчасно, — привітав гостя Пауль. Перед ним стояв невеликий столик з двома теками, чорною та білою, купа аркушів з кольоровими позначками і карта без позначок на дерев'яній триніжці. — Гадаю, тобі буде цікаво глянути.

Бродяга кивнув. Він почувався студентом, не готовим до іспиту. Скоро настане та мить, коли він провалиться. Момент ганьби. І безславне звільнення. Ось як усе буде. І нащо він прийшов сюди?

Із-за завіси виходу з'явилась голова Адама:

— Ми привели його.

— То хай заходить.

Солдат, що увійшов, кульгав на ліву ногу.

— Ти був у тому патрулі. Я хочу знати, що ти бачив, — промовив Пауль. — Тільки це. І ні слова більше.

Чоловік заговорив, наче з силою видушуючи з себе фрази. Його мова була кволою, іноді він губив закінчення слів. Бродяга помітив, що його руки тремтять.

— Не варто хвилюватися. Саме найгірше вже позаду, — підбадьорив його Пауль. — Тебе чекає відпустка.

— Ми обходили периметр. Ось тут, — він показав на карті. — Близько третьої години ночі. І я почув якийсь звук. Спочатку я не звернув уваги. Гадаю, ми всі чули той звук. Наче сплеск. Потім... начебто хрип. Або стогін. Двоє наших пішли перевірити. За хвилину вони подали знак, і ми наблизились. Щось чорніло у воді... Придивилися. То була голова чоловіка. Метрах у шести від берега, у рясці, вона стирчала серед боліт, як якась купина. Ми окликнули його. Спитали, хто він такий. Він не відповів, лише хрипів. Або... гудів. Звук дивний, незвичний такий...

Пауль зупинив його:

— І ви не подали сигнал решті?

— Ні. Ми вирішили, що це хтось із наших потрапив у халепу — наші проходили тут три години тому.

— А чому ви вирішили, що це саме НАШ солдат?

— На ньому було наше кепі. Насунуте ще так недбало. І... обличчя! Це було людське обличчя. Ви розумієте! Людське обличчя! — у голосі патрульного почулися істеричні нотки.

— Продовжуй, — сказав Пауль.

— Ми кинули мотузку. Першого разу невдало, її кінець потонув в болоті. Вдруге докинули. Ряска прийшла в рух, мотузка натягнулась. Він... воно... схопило мотузку. Двоє наших спробували підтягти її, але та не піддавалась. Тоді ми взялися всі разом. Це допомогло. Ми тягли повільно. Дуже повільно. Метрів три вже лишалось, коли мотузка різко ослабла. Наче обірвалась. Або той чоловік... та істота... відпустило мотузку. Ми повалилися на землю. Коли я підвівся, ВОНИ були вже поруч.

— ВОНИ?

— Той, кого ми тягли. Він вискочив з води. І ще один, такий самий. Він підібрався ззаду. Зростом приблизно з людину. Але хай мене грець, якщо я бачив щось подібне у найгіршому зі своїх снів! Ноги довгі, як у коника. З них стирчали якісь... пучки, чи що. У темряві не роздивитися. Тіло худе, ребра видно... Людські ребра! І наче гілки чи палиці — у різні боки стирчали. Я було подумав, що це якась лялька! ЦЕ не може існувати! А руки... руки, наче павучі лапи! Ці тварюки рухаються швидко, дуже швидко.

— Воно пересувалося на двох ногах?

— Не знаю. Не пам'ятаю... Його рухи... не були схожі ні на що. Той перший, якого ми тягли, наче танцював. Вони взялися за нас. Ми відкрили безладну стрільбу, але наші постріли з арбалетів лише вибивали з них тріски та пил.

— Це все?

— Так... Я побіг. Я просто побіг звідти з усіх сил, — мовив він, винувато дивлячись у землю. — Обличчя! У нього було людське обличчя!

— Ти правильно вчинив. Так, ти кинув своїх товаришів. Це не правильно. Проте, твоя смерть була б марною. А теперь завдяки тобі ми знаємо дещо. Своїм товаришам ти вже нічим не допоміг би. Вільний.

— То що ти про це думаєш? — спитав Пауль у Бродяги, щойно вони лишились самі. — Мені треба буде щось сказати солдатам. Ці істоти завдали нам значних втрат та ставлять під загрозу всю кампанію. Мы мусимо навчитись їх нищити. З чим ми маємо справу? Як ти вважаєш?

Бродяга ледь чутно зітхнув. Він дістав з кишені складений вчетверо малюнок, розгорнув і простягнув Паулю.

— Що це?

— Я бачив це уві сні, — збрехав Бродяга. Він не наважувався вдаватись в подробиці.

— І для чого ти показуєш мені це?

— Тому що це ВОНО. Те, що описав цей чоловік. Якби я не почув його розповідь, то не наважився б показувати вам цей малюнок.

Пауль вдивився в зображення.

— Прошу мене вислухати, — попросив Бродяга. — Якщо ви вважатимете це нісенітницею...

— Гаразд. Продовжуй.

— Наша свідомість — це тонка плівка, верхній шар над незбагненними глибинами того, що зветься підсвідомістю. Робота підсвідомості ще не вивчена, але є гіпотеза, що вона здатна давати підказки. Зокрема на межі між сном та реальністю. Я бачив не розпливчасту абстракцію — а цілком конкретну істоту. Бачив так само чітко, як зараз вас. Це хижак. Сильний. Досить швидкий. Його стихія — це полювання.

— Те, яку інформацію ми зараз візьмемо до уваги, і на яких висновках побудуємо свої дії, визначить нашу долю. Ти усвідомлюєш ціну помилки?

Бродяга втупився в куток намету, збираючись з думками:

— Так. І ось що я думаю. Що, якщо ми класифікуємо всі незвичайні випадки? Ми зіткнулися з двома типами об'єктів. Дивною жабою і ось цією істотою, яку зараз описав солдат і яку бачив я. Між ними є зв'язок.

Ратибор витяг з кишені та розгорнув на столі нарис жаби:

— Погляньте. Ця істота схожа на жабу: у неї анатомія жаби, і жаб'ячі кістки в основі. А в тих істот, що атакували табір Вольфа, в основі людські кістки.

Він указав на грудну клітку, таз, стирчачі кістки ніг і передпліччя:

— Солдат сказав, що в нього людське обличчя. На істоті, яку бачив я, було надіте щось на кшталт маски. Ймовірно, це різні... хм... різні моделі одного й того самого ж. І жаба, і ця тварюка створені за однією технологією. Ця технологія використовує «схему» або «базу» живих істот. Їхні останки. А також щось, схоже на гнучкі лози й чорну желеподібну речовину.

— Адам розповідав мені про тсана. Повернутих.

— Як ви сказали?..

— «Тсана». Народ Мелахії зберігає легенду про цих істот. Є ті, що подібні до людей. Є й інші, схожі на тварин. Ніхто не знає, звідки вони беруться. Начебто прямо із землі. Вони наче намагаються жити. Але не можуть. Та жаба підходила під цей опис. Але це...

— Це солдат... — задумливо промовив Бродяга.

Пауль пильно подивився на нього.

— Його призначення — вбивати. Він годиться лише для цього. Це солдат на основі людського тіла, — мова Бродяги ставала впевненішою в міру того, як у його голові складалась головоломка.

— Ми вступили в конфлікт з чучунами. Слідом з'явилися ці істоти. Хіба це збіг? Доречі, мені подобається як їх назвав Адам. Хай будуть «тсана».

— Припустимо.

— Тсана з'явилися після вбивства переговорника чучунів. Отже, скоріш за все, це дії наших супротивників, а не якась еволюційна форма місцевої фауни. Це не тварини. Їхні дії підпорядковані плану і надто складні для простого дресирування. Це або самостійна, цілком автономна форма життя, або ж ними керують. Можливо, ці істоти — зброя. Інструмент війни.

— І як їх убити?

— Ніяк. Не схоже, що вони живі. Не можна «вбити» те, що не є живим. Але якщо ми з'ясуємо, як вони функціонують, то зможемо порушити їхню... працездатність. Ми знаємо, що ці солдати застосовувались у ближньому бою. Жаба могла виконувати роль спостерігача. Розвідника. Хтозна, скільки ще моделей і форм вони здатні створити.

— Яку б зброю вони не застосували проти нас, — сказав Пауль, — вона працюватиме лише ДО того, як ми дізнаємось істину про її походження, її природу; і про те, як вона функціонує. Треба зрозуміти, як саме їх було створено з... хм... з біологічного матеріалу. Якої свіжості має бути цей матеріал, і як чучуни взаємодіють з ними. Це першочергове завдання.

— Непогано б дістати зразок. Доти всі наші здогадки лишатимуться теоріями.

— Гаразд. А що ти думаєш про випадок з Еріхом Кауфманом?

— Мені здається, цей випадок має особливу природу. Повідомлення «ідіть геть — або помрете» підтвердилось. Отже, це була не погроза. Це може бути послання. Свого роду попередження. Якби його передавали чучуни, вони зробили б це звичайним способом. Вони не стали б ускладнювати собі життя. Навіщо? До того ж випадок з Еріхом стався ДО того, як ми зустрілися з переговорником чучун. Через це, я вважаю, це зробили НЕ чучуни. Якась третя сторона вступила у гру. Нам належить з'ясувати, хто вони і навіщо нас попередили. А головне — на чиєму вони боці.

— Це вже щось, — підсумував Пауль. — Гаразд. Працюйте. Якщо будуть потрібні люди, звертайтесь до Адама.

Бродяга вийшов зі штабного намету з легким серцем. Від колишньої скутості не лишилося й сліду. Вальтер мав рацію: він зможе «стати на ноги».

* * * * *

Пауль вийшов зі штабу приблизно за годину. У його бік поспішав один з його гвардійців:

— Що там у вас?

— Пане капітане, ми знайшли його!

— Він... — Пауль вичікувально дивився на гвардійця.

— Він живий. — гвардієць кивнув. — «Поки живий». Так сказав військовий лікар.

— Ще одна добра новина. Притомний?

— Не можу знати.

— Показуй.

Санітарні намети розгорнули неподалік від штабу. Відшукали потрібний, зайшли всередину. Намет розділяли численні тканинні перегородки. Гвардієць пройшов до однієї з них:

— Тут!

Пауль підняв завісу. Цієї миті його спробував зупинити хірург, що проходив повз:

— Пане капітане, ми щойно закінчили. Він втратив багато крові. Ми стабілізували його, зараз йому потрібен відпочинок.

— Я ненадовго.

Хірург відступив убік. Він не наважився сперечатися.

В імпровізованій палаті стояв густий запах спирту. Вольф лежав на ліжку, яке відрізнялось від простої розкладачки лише рівною дерев'яною поверхнею і пристебнутим до неї тонким сірим матрацом. Поруч на столику розмістилися медичні інструменти, мисочки для дезінфекції та газова пальничка.

Побачивши гостя, Вольф підвівся на ліктях. Груди, ноги і ліва рука були перебинтовані.

— Кляте болото ледь мене не згубило, — спробував пожартувати він слабким голосом. — Знав би, що тут таке водиться, написав би прохання про відставку..

— Радий, що ти живий.

— Їхній удар був занадто сильний, — обличчя Вольфа спотворив біль, і він закашлявся. — Я не впорався. Наскільки все погано?

— Значні втрати. Але здебільшого пораненими. Убитих близько півсотні.

— Мій підрозділ, ймовірно, зараз схожий на мене самого...

— Не без цього, — Пауль гірко всміхнувся.

— На нас нападали не люди.

— Знаю.

— Кілька цих тварюк раптово з'явились у таборі поруч із нашими сторожовими вежами. Судячи з усього, їх у складеному вигляді перекинули через частокіл.

— Що?! — здивувався Пауль.

— Один із солдатів примудрився вистрелити в голову цієї тварюки, щойно та впала поруч із ним. Мабуть, через це вона так і не «розкрилась», лишившись лежати там, де впала. Ми змогли організувати оборону, спираючись на цю точку. Якби не це, нам би вже не вибратись звідти. Ми відтіснили тварюк від ближньої стіни та спробували зорганізувати відступ із табору. Результат ти знаєш.

— Щойно ви перестали контролювати вежі й периметр стін, табір був приречений, — зітхнув Пауль.

— Вони перетворили на пастку наш власний табір...

— Схоже, вони планували вивести з ладу якнайбільше солдатів. Гадаю, вони не прагнули вбити всіх. Поранені не зможуть воювати найближчим часом, багато хто з них — уже ніколи. А ще вони знищили техніку. Ми з'ясовуємо, що можна відновити. Загалом, ситуація паршива. Уряд уже поінформований.

— Шукатимуть цапа-відбувайла?

— Безсумнівно.

— Гадаю, все спустять на гальмах, — Вольф знову скривився від болю. — Це і їхній провал теж. Не ми заварили цю кашу.

— Так. Не будемо загадувати. Відпочивай. Я зайду пізніше.

* * * * *

З-поза дерев показався невеликий тупоносий всюдихід. Він рухався навпростець — повільно, але настійливо. Його величезні колеса ламали й підминали рослинність. Невелика труба, виведена на дах, випускала в небо тонкий струмінь пари.

Усю передню частину всюдихода займала вертикальна стулка, що піднімалася на петлях. Верхню її половину складало широке оглядове скло у формі трапеції — крізь скло кабіни виднілися двоє людей. У задній частині була така сама стулка, але без скла. Вона кріпилася на нижніх петлях і опускалася вниз як трап або поміст. На бортах всюдихода красувалося невелике зображення ведмедя на щиті — стандартне маркування армійського майна.

— На фронт прибув хтось із великих цабе, — припустив один із солдатів, які помітили всюдихід. — Якщо прислали автомобіль, справа серйозна.

Машина з брязканням проїхала повз них, здійнявши хвилю бризок. Зупинилась. Задній люк всюдихода неспішно опустився на землю. Ґрунт видав неприємний чавкіт. У дверному отворі з'явився простоволосий чоловік середнього зросту. Він був в одязі, який носять мисливці, і в чорних шкіряних рукавичках. На грудях куртки виднівся значок із золотим ведмедем. Чоловік бадьоро зійшов трапом і одразу ж провалився в багно по самі кісточки:

— От чорт!

Солдат простяг йому руку й допоміг вибратися на твердий ґрунт.

— Дякую. Де я можу побачити командувача?

* * * * *

— Яка розкішна природа! Рон Каллей, заступник міністра інформації, — життєрадісний чоловік простяг Паулю руку. Той відповів на потиск.

— Ось вона, сила людської думки! — чиновник ляснув по брудному борту всюдихода. — Пройде де завгодно. Навіть по воді. Колеса діють як поплавці. Правда, всередині не надто зручно. Поки їдеш, кидає з боку в бік. Доводиться пристібатися ременями. Зате сухо, і жодної мошкари. Не бажаєте глянути?

Пауль похитав головою:

— Немає часу.

— Тоді я позичу течку, — він зробив знак, і через вікно всюдихода йому простягли тонкий чорний прямокутник. — Тутешні болота прекрасні. Є в них щось таємниче. Потойбічне! Ви не знаходите?

— Гадаю, представник уряду приїхав не милуватися тутешніми краєвидами.

— Чого ж? Справи не заважають мені отримувати естетичне задоволення.

— Уряд бажає почути про становище «з перших рук»? Я змалюю ситуацію...

— Це необов'язково, — перебив Пауля Рон Каллей. — Стан справ мені відомий. В загальних рисах. Я читав вашу доповідь, передану до столиці. Ми всі її читали. На засіданні, присвяченому цьому питанню, ми ухвалили рішення... — він замовк. — Час зупинитися. Ми ухвалили рішення відступати.

— Це розпорядження уряду?

— Ні. Це порада. Формально, iніціатива має виходити від вас. Напишіть доповідь про неможливість продовжувати кампанію, а ми її затвердимо. Усі потрібні папери вже готові.

— І на мене повісять відповідальність за провал? — поцікавився Пауль.

— Аж ніяк. Ми заявимо, що досягли всіх поставлених цілей. Якщо цілі заздалегідь не оголошувати, «метою» можна назвати будь-що. «Ми захистили мирних людей від чучун і завдали шкоди противникові, що готував підступний напад». Всі будуть задоволені. Хіба цього недостатньо?

— А ще ми втратили наших людей і зробили своїх сусідів ворогами.

— Це нічого. Стосунки між нашими країнами ніколи не були теплими. Погляньте.

Рон Каллей дістав із теки газету. Передовиця проголошувала: «НЕПЕРЕМОЖНИЙ ПАУЛЬ ФОЛЬКЕР РОЗГРОМИВ ВОРОГІВ ЛЮДСТВА».

— Схоже на глузування, — спохмурнів Пауль.

— Аж ніяк. Це випуск, який сьогодні піде у друк.

Заступник міністра вручив газету Паулю. Той недбало скрутив її в трубочку, не читаючи.

— Не надто доречна стаття, — він похитав головою. — Якщо судити із заголовка.

— О, більш ніж доречна. Хто, на вашу думку, є джерелом усіх новин?

— А хіба в новин є якесь джерело?

— Звичайно. Це уряд. Саме ми вирішуємо, що і як саме повідомляти народові. Не кружлятиму довкола... — продовжив Рон Каллей, помітивши збентеження Пауля. — Ситуація серйозна.

— Все дуже непросто. Але я обмірковую стратегію.

— Йдеться не про воєнні дії, — заступник міністра махнув рукою. — Це все дрібниці. Це лише... епізод! Баланс між елітами нашої держави порушений майже рік тому. Розкол проявився ВСЕРЕДИНІ самих еліт. Уряд ще намагається якось балансувати, але старі домовленості більш не працюють.

Пауль замислився:

— Так це все...

— Так. Ця війна — лише спроба згуртувати націю. Уряд вважає, що треба довести до вашого відома суть того, що відбувається. Тому я тут.

Він помовчав.

— Формально всі громадяни нашої держави входять до національної спільноти країни. Фактично, в людей Ошмарри не лишилось нічого спільного. Нічого, що нас об'єднувало б. Авторитет держави впав нижче нікуди. Люди роз'єднані. І ми — я говоритиму прямо — на порозі громадянської війни. Її вже не зупинити звичайними засобами. Тому уряд робить ставку на військових.

Пауль витяг із кишені гральну кістку:

— Не вперше в нашій історії...

— Так. Отто Рупрехт намагався дати нам надію. Він відкрив якесь поле... Силове чи енергетичне? Знаєте, я в цьому не тямлю. Він намагався допомогти нам за допомогою науки. Але він заподіяв собі смерть.

— Що?! Я вважав, що його отруїли. Хоча, звісно, навряд чи це були чучуни. Але ми звинуватили саме їх, використавши його смерть як привід для нападу.

— Правду кажучи, я й сам до пуття не знаю, що там сталося. Отто лишив записку, її одразу ж засекретили. Ми ставили все на його проєкт, і тепер довелося шукати вихід із ситуації.

— І ми знайшли його — через війну?

— Нація народжується з війни. Кому, як не вам, це знати! Націю, як і будь-яку іншу спільноту, найкраще формують масштабні лиха. Так у розрізнених і чужих одне одному людей з'являється щось спільне — пам'ять про спільне подолання випробувань, пам'ять про пройдений шлях. У мирний час ми грузнемо в корупції та безвиході. Гриземо одне одного. І тонемо в багні. — Рон Каллей махнув у бік болота.

— І ви вирішили створити штучного ворога?

— А де межа між природним і штучним? Тримати нас у невіданні щодо своїх планів і цілей — на вашу думку, це в'яжеться з добросусідськими відносинами? Ви самі бачили, якої шкоди ВОНИ здатні завдати...

— І ми використовуємо чучунів, щоб розв'язати свої проблеми? Але все це виходить з-під контролю. Вони застосували проти нас якусь нову зброю. І я не знаю, чи скоро...

— О! Чим страшніше, тим краще! Особливо якщо буде загроза мирному населенню.

— Ви це серйозно?! — сторопів Пауль. — Я гадав, нас цікавлять тільки їхні технології. З їхньою допомогою ми могли б...

— Технології — не головне. Чорт забирай! Дозвольте бути з вами відвертим: нас цілком влаштовували ті часи, коли чучуни жерли людей. Вони були дияволами, а ми — прекрасним Осяйним Градом.

— Але чучуни ніколи не жерли людей. Що за дурні байки! І цей «Осяйний Град» — така сама безглузда ідея... Здається, з нею носилися всі імператори, крім останнього.

— І все-ж нічого кращого в нас немає. Чучуни їдять, сплять, справляють природні потреби. І мислять вони так само як ми. Не існує достовірних доказів протилежного. Це передбачуваний ворог.

Він простяг руку на прощання:

— Подумайте. Зважте все. Ви ж розумна людина...

* * * * *

Вольф сидів на ліжку з розкритою книжкою в правій руці. Побачивши командувача, що увійшов, він відклав книжку й привітав того енергійним кивком.

— Ну як, ідеш на поправку? — поцікавився Пауль.

— Це болото мене не вб'є.

— Щойно прибув обоз із «великої землі». Я приніс твоє улюблене пиво.

— Пиво зачекає. Усе погано, знаю. Але я вперше бачу тебе таким «розбитим», — насупився Вольф. — Ходімо прогуляємося.

Пауль похитав головою:

— Ні. Лікар заборонив тобі рухатися...

— А ми недалечко. Свіже повітря піде мені на користь! Допоможи встати.

Спираючись на праву руку, він змінив положення тіла й спустив ноги з ліжка.

— Стривай. Накинь хоча б мій кітель.

— Гаразд. Подай мою милицю, он вона стоїть... Зараз прошмигнемо. Тільки б не зустріти того ескулапа! Він безкомпромісний у всьому, що стосується його обов'язків.

Правою рукою Вольф спирався на милицю, зліва його підтримував Пауль. Вони рухалися повільно. Вибралися за зовнішній периметр охорони, потім зійшли на пагорб. Їм знадобилося близько пів години, хоча у звичайному стані вистачило б і десяти хвилин. Звідси відкривався вид на розгромлений табір. Тіла вже прибрали. Остови згорілих тягачів стирчали серед наметів, наче скелети якихось доісторичних тварин.

— Ну. Давай, розповідай!

— Тут був представник уряду, — промовив Пауль. — Такий собі Рон Каллей...

— А, цей лис... З ним треба бути обачним... І вони звинувачують у моєму провалі тебе? Та не може такого бути!

— Якраз навпаки. Вирішили призначити мене героєм війни. Вони вважають, що ми повинні завершити кампанію.

— Он як? Це добра новина. Хіба ні? Що тебе засмучує?

— Уряд збирається перевести країну на воєнні рейки. Щойно нас оголосять переможцями, вони почнуть готувати суспільство.

— «Готувати суспільство»? І до чого ж?

— Жити «в режимі війни». Цей «лис», як ти його назвав, розговорився... Нас просто використали, як розмінну монету. Відправили сюди для того, щоб чучуни зробили свій хід, і все закрутилося.

— Хм. Так ось навіщо це все... — Вольф помовчав. — Не думав, що так. Виходить, вони вбивають двох зайців одним пострілом: з'ясовують можливості противника, а також створюють прецедент. Суспільство, яке довго не воювало, відвикає від війни. Після повалення імператора ми довгі роки жили в мирі. Незначні конфлікти не рахуються. Люди в масі своїй не хочуть воювати. Тому слід готувати їх поступово. Розігрівати. Спочатку війна десь далеко. Але вона є. Про неї говорять. Її обговорюють. Потім вона приходить до небагатьох. А потім — у кожен дім. А коли чучуни вб'ють когось із твоїх близьких, війна стає вже твоєю особистою справою.

— Все так. Я й уявити не міг, що уряд вирішить грати в таку гру. Здобувши від чучун інформацію, ми могли б поліпшити наше життя. А зараз що? ВОНИ збираються ліпити образ ворога, розумієш? Ворога, яким виправдовуватимуть своє існування. Готовий битися об заклад, їм це вдасться.

— Ти простий солдат, хай і високого рангу. А солдати — це інструмент політиків. Вони не чекають від нас самостійності. Їх не цікавить те, що ми думаємо.

— Проте, я не бажаю брати у цьому участі.

— Але що ми можемо вдіяти?

— Вони запустиять свій план, щойно ми відступимо. А що, якщо… НЕ будемо відступати?

— І ти порушиш наказ?

— Мені залишають свободу дій. Наказу відступати не було. Уряд вибрав безпрограшний для себе варіант. Доки ми тут — вони не розпочнуть свій план. Їм ДОВЕДЕТЬСЯ взяти нас до уваги.

— Чому ти так думаєш? — спантеличено впився в нього поглядом Вольф.

— Градус страху перед чучунами ще недостатньо сильний. Поки що. Доки суспільство відкрите а держава не замкнулась сама в собі, страх не набуває патологічних форм. І цього не змінити жодною пропагандою. Для страху потрібні реальні, серйозні підстави. Самими лише чутками та вигадками не обійтися. Суспільство ще не знає, з чим ми зіткнулися. І не дізнається.

— І як ти плануєш…

— Їх мало, — випередив Пауль можливе запитання.

— А?

— Тих тварюк, що напали на нас. Якби їх було більше... Маючи перевагу першого удару, вони б змели нас усіх. За один удар. Але вони не змогли цього зробити. І сконцентрувавши всю свою силу, вдаривши лише по одному з наших підрозділів.

— Ти вважаєш, ми можемо перемогти? Зараз?

— Якщо відновимо боєздатність.

— Хтось повернеться в стрій, але не одразу. Підрозділ знекровлений втратою людей, а з втратою техніки йому ніби підрізали сухожилля.

— Це правда. Але ти ж зможеш щось вигадати?

— Залежить від того, що саме ти збираєшся робити, — ухильно відповів Вольф. — План уряду не такий вже й поганий. Чучуни чудово підходять на роль спільного ворога. Люди шукають простоти для свого життя. А уряд відчуває їхні бажання.

— Та люди їх узагалі не цікавлять... Думку людей узагалі хтось питав? Чи хочуть люди розпочати нескінченну війну? Чи хочуть вони, щоб ця війна пришла в життя кожного?

— Народ нічого не має проти. Зрештою, на нашому гербі ведмідь, а не колібрі. Коли в тебе є ворог, то і життя здається не марним.

— Ідейна убогість паразитів при владі. Ось що це таке, — різко заявив Пауль.

— Вони просто користуються особливостями людської психіки. Ми вважаємо себе «людиною розумною». Але хіба ми не живемо тими ж інстинктами, якими жили завжди? Тисячі років…

— Це означає тільки одне: всі ці тисячі років ми рухалися не туди!

— І ти намірився виправити цю помилку? — здивувався Вольф.

— Не схоже, щоб у мене були конкуренти в цьому питанні.

Вольф усміхнувся:

— Знаєш. На менше я й не очікував.

— Я вважаю, нашому народові під силу пройти там, де ще ніхто не ходив.

— Тільки не зі сліпими поводирями?

Пауль кивнув.

— Ти дивишся на світ широко розплющеними очима. Все, як і тоді, — зауважив Вольф. — Анітрохи не змінився відтоді.

— Ця війна — боротьба прагнень... Боротьба за те, яким стане майбутнє. Що скажеш? Спробуємо?

Вольф подивився собі під ноги. Зітхнув. Дістав із кишені механічний годинник на ланцюжку.

— Ті, хто живе в страху, приречені й самі лякати інших. У результаті залишається один лише страх... Знаєш, був час, коли я жив, ніби намагаючись скласти маленькі деталі головоломки, які не підходили одна до одної. Маленькі такі... шматочки… — він замовк. — Перед людьми я демонстрував упевненість, і вельми переконливо. Я демонстрував... успіх. Усередині ж мене розривали сумніви. Суперечності. Вони шматували моє «Я». Одного разу я навіть дійшов висновку про безглуздість і непотрібність будь-якого вибору і будь-якого шляху. Я перестав «бачити» себе. Однак від моменту нашого знайомства мені стало набагато краще! Я знайшов цілісність. Ти не давав мені відповідей, ніколи нічого не радив і ніяк не допомагав мені. Ти навіть не вмовляв мене жити, — Вольф усміхнувся. — Але саме у той момент, в ту мить я «народився заново».

Правою рукою Вольф зірвав травинку, витяг із неї тонкий соковитий стеблик, прикусив його зубами й продовжив:

— Тепер ти питаєш, «що я скажу»? Та взагалі варіантів небагато. В одному з них на тебе чекає довге життя. Почесна відставка. Гарний заміський будинок. Виступатимеш на святах як герой війни. Можливо, ти станеш сенатором чи інструктором у військовій академії, щоб надати своєму життю сенсу. Це буде нескладно. Ти отримаєш багато. Але не отримаєш того, чого прагнув. Ти будеш нити, виправдовуватися, критикувати. Тліти, а не горіти. Угасати. Повторюватися. Сам знаєш, як усе буде. Твоє згасання затягнеться років на тридцять. Ці років тридцять ти повільно вмиратимеш, спостерігаючи, як вмирає наше суспільство.

Другий варіант не обіцяє тобі нічого доброго. Швидше за все, ти попрощаєшся з життям. Не від рук ворога, то від своїх — ніхто не пробачить тобі свавілля. Можливо, ти знайдеш свої відповіді. Я дав би на це відсотків десять, не більше. Та ні. Мабуть, відсотків п'ять. Ось що я скажу.

Пауль усміхався:

— П'яти відсотків більш ніж достатньо! Скільки часу тобі потрібно, щоб відновити боєздатність твого підрозділу?

— Місяці два-три.

— Чудово. Вирушай до столиці. Лягай на лікування. Займешся справами просто з шпиталю.

— Чого б це? Прохолоджуватися в шпиталі, поки ти тут твориш історію?

— У такому стані ти не зможеш командувати.

— У якому ще стані?! — Вольф відштовхнув Пауля і лишився стояти, спираючись на милицю. — Не недооцінюй мене. Через два-три місяці я вже бігатиму.

— Гаразд, — примиренно мовив Пауль. — Вважаєш, ми зможемо продовжувати?

— Ти ж так і не дізнався, «як УСЕ влаштовано»? — підморгнув Вольф.

— Виявилося, одного мого бажання замало. — Пауль зітхнув. — Але ВОНИ знають...

— Чучуни? Чому ти так думаєш?

— Їхні технології… Вони недоступні нашому розумінню. Технології не можуть рости самі по собі. Вони ростуть разом із рівнем суспільства та розумінням навколишнього світу. Завжди, тільки так.

* * * * *

— Викликали? — Бродяга боровся з задишкою. Схил пагорба був пологим, але Ратібор поспішав і зараз почувався так, ніби видерся на стрімку гору.

Пауль задумливо дивився на болота, що розляглися внизу:

— Так. Хочу повідомити тобі. Ситуація серйозно погіршилася. Ми виступаємо проти уряду. Уряд прагне розпочати велику війну. Мобілізаційний потенціал нашого суспільства в багато разів перевищує сьогоднішню чисельність нашої армії. Уряд збирається заразити суспільство параноєю та страхами. Так вони сподіваються полегшити собі правління й дати людям сенс життя. Але багато хто загине… Історія знову йде по колу.

— Те, що ми називаємо «історією», тримає нас на прив'язі, — зауважив Бродяга. — Вона змушує нас мислити й діяти певним чином. Інерція поглядів на «історичний шлях» держави, інерція звичаїв суспільства. Коли настає час для нового, люди не знаходять «шляху».

Пауль зі здивуванням поглянув на Бродягу:

— Я думаю так само. Не допустити великої війни. Ось що важливо. А для цього ми маємо встановити контакт з чучунами. Не знаю як...

— Шлях знайдеться, — у голосі Бродяги прозвучала дивна впевненість. — Але для початку нам треба хоча б вижити. А щоб вижити, нам доведеться не програти...

Пауль кивнув:

— Я подбаю про стратегію, яка збільшить шанси. Якщо ми зможемо зрозуміти чучунів… Не будемо загадувати, але… вони змінилися. Зможемо змінитися й ми. Новий погляд на світ, на нашу історію, на нашу країну. На жаль, із ситуації, в якій ми опинилися, немає безкровного виходу. Усе це може дуже погано скінчитися.

Бродяга мовчав.

— Знаєш... окресли ситуацію команді, — продовжив Пауль. — Ви люди цивільні. У вас має бути вибір. Подумайте. Хто захоче піти від нас, краще зробити це зараз. Якщо ти сам ухвалиш рішення нас покинути — я дам грошей на твої пошуки. Можливо, знайдеш цю свою... як її… «Потаємну Твердиню»? Якщо я правильно визначив тебе — у тій справі, якій ти відданий, ти готовий йти до кінця.

Бродяга похитав головою:

— Мені не потрібні роздуми. Я залишаюсь. Зроблю, що зможу. Хтозна? Може бути, що Потаємна Твердиня ближче, ніж я гадаю… — Бродяга пильно дивився в небо кудись за спиною Пауля. Той обернувся. Нічого. Примружився. Там нічого не було.

Пауль не бачив галча. Воно кружляло над ними. Зовсім поруч, майже над головами.