Потаємна Твердиня

Під полотняний тент, де майстрував Бродяга, зазирнула нечесана фізіономія його бригадира:

— Ратібор! Тебе викликають.

Він тицьнув пальцем у небо. «Нагору!». На обличчі бригадира лежала тінь невдоволення:

— На сьогодні вільний. Ось перепустка. Пред'явиш на вході в табір — тебе проведуть куди слід. Наказ з'явитись за дві години.

— Навіщо?

— Гадки не маю.

Йшла середина робочого дня. Сонце пекло немилосердно. Бродяга відклав убік теслярську сокирку, якою заточував кілки для палаток, і витер піт з чола. Руки втомилися, а спина добряче нила. «Так навіть краще, — вирішив Бродяга. — Пройтися мені явно не завадить».

Як правило, проблемам добровільних помічників давали раду їх бригадири. Бродяга відчув занепокоєння. «Що треба військовим від нього? Дивно». Те, що його викликали, а не затримали, означало розмову. Але коли тебе викликають «на розмову» без явної на те причини — чекай якийсь клопіт.

* * * * *

Дорогою до військового табору Ратибор наткнувся на пташеня, що сиділо на землі. Побачивши людину, воно не намагалося злетіти чи втекти, а тільки відсунулося подалі. Галченя чи вороненя — Бродяга не розумівся в птахах. Його права лапа була вивернута під неприродним кутом. Мабуть, пташеня випало з гнізда — учора був сильний вітер...

Так і не навчившись літати, це галченя загине, і дуже скоро. Таке життя. Життя не справедливе. Воно й не зобов'язане таким бути. Воно взагалі нікому нічого не зобов'язане. Бродяга знав це. Як знав і те, що іноді в наших силах зробити його трошки справедливішим. Робота добровільного помічника з її кочовим способом життя і фізичним напруженням не передбачала турботи про живу істоту.

«Прихильники переселення душ, мабуть, стверджували б, що галченя зараз відпрацьовує «карму з минулих життів», — подумав Бродяга. — Мозок прагне раціоналізувати те, що відбувається, і видає нам сумнівний причинно-наслідковий зв'язок, за який ми хапаємося, як потопаючий за соломинку. Ми намагаємося «зрозуміти» цей світ... У цій особливості розуму приховані одночасно і наша сила, і джерело для наших страждань...»

* * * * *

Військовий табір передового загону не можна було назвати ні великим, ні гомірким. Солдати перевірили перепустку, один із них махнув рукою, запрошуючи йти слідом. За пару хвилин вони спинилися біля довгого сіро-зеленого намету, при вході в який нудьгували двоє військових. Сопроводжаючий підійшов до одного з них, щось тихо промовив і кивнув на Бродягу.

— Чекайте. Вас запросять.

Бродяга трохи постояв перед входом, а тоді розташувався з того боку, де була тінь. Знімаючи наплічник, він почув уривки розмови, що долинала зсередини. Приглушені голоси про щось сперечалися:

— ...тільки Вальтер досі вірить, що ми рятуєм людей! — промовив роздратований жіночий голос.

— А що такого? — парирував чоловік, ймовірно, той самий «Вальтер».

— Кого, по-твоєму, ми щойно розбили? Там не було жодного чучуна, окрім переговорника.

— Солдатів противника.

— Людей, довбню! Людей!

— А як нам слід було вчинити з противником? — щиро дивувався невидимий співрозмовник.

— А я звідки знаю? Я кажу про пропаганду. Нам кажуть: ми тут, щоб РЯТУВАТИ людей.

— А ми що робимо?

— А-а... У мене немає слів... — роздратовано протягла жінка.

— Годі вже, — влився в розмову інший чоловічий голос, інтелігентний і тихий. — Ви що забули, де ми знаходимось? Якщо хтось почує, проблем не оминути. Матимем неприємності — і не подивляться, що ми цивільні...

— Не знаю. Ця воєнна кампанія, мабуть, найнезвичайніша з усіх, що я бачив, — промовив перший чоловік. — Ми ніколи не протистояли чучунам... Я маю на увазі нових чучун. За їх нової матріархині. Здається, вони не палають бажанням битися...

* * * * *

— Давно чекаєте? Ми трохи запізнились, — пролунав раптом знайомий голос.

Бродяга здригнувся від несподіванки. Заслухавшись, він перестав звертати увагу на те, що відбувалось навколо. Неподалік стояли двоє в військовій формі. Темношкірий вихідець з Мелахії з приємними рисами обличчя і... його новий знайомий — у береті зі срібним ведмедем і написом «Paul» на шевроні з ім'ям.

Пауль махнув, запрошуючи до входу. Бродяга підняв із землі наплічник, закинув його за спину і зайшов у намет.

Щойно очі пристосувалися до півтемряви, він зміг розрізнити трьох в цивільному одязі. Худий невисокий чоловік у круглих окулярах і з акуратно підстриженою борідкою розташувався біля входу. У центрі стояв розкладний столик, за яким вмостилась молода рудоволоса дівчина. Перед нею лежало кілька альбомів — замальовки місцевості, нотатки про підземне місто чучун, схематичні зображення його мешканців. Кремезний чоловік середнього віку з добре розвиненою мускулатурою розвалився на стільці, зчепивши руки за головою. Бродязі впало в око, що на рукавах трійці були чорні пов'язки із дивним символом. Помітивши Пауля, присутні підвелися.

— Доповідайте. Як просувається робота?

— Ми провели психологічні тести свідків. Вони не показали жодних відхилень. На жаль, робочих гіпотез у нас немає. Гадаю, виправдань ви не потерпите? — голос дівчини був трохи збентеженим.

— Не потерплю. Але ефективність вашої роботи залежить і від мене. Ви — той інструмент, який мені належить «налаштувати». Для цього ми і зібралися.

Він повернувся до гостя.

— На нашій першій зустрічі ви сказали, що «допомагаєте армії». Іронічно... — зауважив Бродяга.

— Але ж правдиво? — Пауль усміхнувся.

— І як там ваша крамничка? — у голосі Бродяги пролунало єхидство. Він зрозумів, з ким має справу. Він жартував, підбадьорюючи себе, але всередині розливався холодок. Жарти з командувачем армії могли скінчитись погано.

— Крамничка шефа в цілковитій безпеці. «Непотрібні речі Пітера Ганна», може, чули про таку? — промовив невисокий чоловік із борідкою. — Свого часу сім'я нашого шефа вкладала гроші в різні активи, і це один з них. Звісно, всі справи веде найнятий управитель.

— Ближче до діла, — перервав його Пауль, зміривши Бродягу чіпким поглядом. — В нас є робота, що вам підійде.

— Чим же я можу бути корисний вашій структурі? Сказати по правді, я недолюблюю державу. На мою думку, любити її особливо й ні за що. Але це мої проблеми. Зрештою, держава мені нічого не винна, — він приготувався побачити поблажливість в очах присутніх, але її не було. — Я не військовий. Зізнаюся, я ненавиджу війну... І не приймаю її як метод.

— Наша робота підходить вам, — повторив Пауль голосом, що не звик до заперечень. — Вона не вимагає військової компетенції. Нам потрібен... скажімо так, консультант. У тій сфері, на якій ви розумієтесь. Перед вами, — він указав на присутніх, — співробітники так званої «Спецгрупи з особливих справ». Цивільні спеціалісти, підпорядковані особисто мені. Їхня мета — аналіз і систематизація інформації про всі «незвичайні», — він виділив це слово, — події. Наш противник — не люди. Ми не знаємо, з чим можемо зіткнутися. Чучуни здаються мирними. Та їх не можна недооцінювати. Надто багато поставлено на кін: від цієї воєнної кампанії залежить майбутнє людей всієї країни. Вважайте, що ви рятуєте їх. Ви і справді врятуєте багато життів — звісно, якщо станете в пригоді й з вас буде користь...

Пауль жестом указав на свого темношкірого супутника:

— Це Адам. Мій особистий ад'ютант. Якщо вам щось знадобиться — звертайтеся до нього.

Той простяг руку, Бродяга відчув «залізний» потиск.

— І все ж, я не думаю, що підійду вам, — Бродяга виглядав зніяковілим і трохи розгубленим. — Мене не можна назвати успішною людиною. Та й у своїй справі я, можна сказати, дилетант...

— Мене не цікавлять ваші досягнення, — обрубав Пауль. — На цю роботу мені потрібна людина з вашим мисленням. У житті завжди так: «ми обираєм — нас обирають».

— Я... волію працювати сам. Мені важко контактувати з людьми.

Пауль знизав плечима. — Вам просто не траплялася хороша команда. Але ви все ще не вірите мені, — Пауль уважно дивився на Бродягу. — Гаразд. Проведемо експеримент. Адаме!

Ад'ютант кивнув.

— Зараз я поставлю одне запитання. І кожен чесно на нього відповість. Поговоримо... ну, скажімо... про некромантію.

Пауль дістав з нагрудної кишені папірець, швидко щось на ньому написав і склав удвоє.

— Тут правильна відповідь. Адаме, ви припускаєте існування некромантії?

— Як у страшних казках? Зомбі? Скелети встають з могил і все таке? Ні, пане капітане. Не припускаю. Це не серйозно.

— Ратіборе, що думаєте ви? Кажіть прямо, не соромтесь.

— Ну, у нашому світі немає нічого подібного. Зазвичай немає. — Бродяга взяв невеличку паузу. — Достовірних даних, що людство стикалося з проявами некромантії, не існує. Взагалі «некро-мантія», — він вимовив ці два слова окремо, — буквально перекладається як «ворожіння по мертвечині». Це щось на кшталт передбачення за польотом птахів та гадання на кавовій гущі. Тільки тут використовують не каву, а мертві останки. Це мантика, віщування, яке не має ані найменшого стосунку до воскресіння нежиті. Я вважаю мантику дурницею, але «ожилі трупи» — це ще безглуздіше... Щонайменше, це фізично неможливо. Наприклад, трупне заціпеніння не дозволить зомбі навіть підвестися. Не кажучи вже про те, що непрацюючі м'язи не здатні рухати кістками, а мертвий мозок не здатен віддавати команди м'язам. Але якщо припустити, що існує певний чинник, здатний зняти трупне заціпеніння і розм'якшити тканини, якщо припустити, що команди тілу надходитимуть не від мозку, а м'язи збережуть свою працездатність, — тоді існування некромантії можна припустити. Як гіпотезу...

Бродяга несподівано для самого себе виявився балакучим. Йому подобались такі теми. До того ж хотілося справити враження на дівчину.

— Чув, що на віддалених південних островах у колишні часи практикували «зомбування». Воля шамана гіпнозом підкоряла живих людей, перетворюючи їх на власних маріонеток. Але ці маріонетки жили недовго. І після смерті вони не воскресали. Вони... були... — Бродяга повагався, добираючи потрібне слово, — вони були одноразові.

— А що ви скажете про повсталих скелетів? — уточнив Пауль. — Дивне питання. Але така вже в нас тема.

— Їхні кістки повинно щось скріплювати. Щось повинно приводити їх у рух. Якась нематеріальна сила. На кшталт полтергейста з тих самих казок. Але якщо така сила існує, то навіщо їй саме скелет? Така сила була б здатна взаємодіяти з будь-яким предметом. Абсолютно будь-яким. Хоча... Хіба що ця сила стосується саме смерті. Якісь «елементалі смерті», що мають енергетичну природу. Вони, ймовірно, були б здатні взаємодіяти виключно з тим, що колись було живим. І ні з чим іншим. Будь-який зручний предмет їм не підійде — були б потрібні саме кістки.

Пауль розгорнув папірець:

«Існування некромантії неможливе. Якщо не виявляться додаткові чинники, що свідчать на її користь».

— Ваша відповідь лише підтверджує моє рішення. Ваші свідомості працюють... в різних режимах. Саме тому, Адам, — він глянув на свого підлеглого, — мій ад'ютант, а не координатор «Спецгрупи». Адаме, ваша відповідь правильна. Але вона неповна.

— Слухаюсь, пане капітане, — ні на йоту не збентежився той.

Пауль узяв зі стола дівчини верхній аркуш, покрутив його в руках і передав Бродязі. На ньому виявилися замальовки чучун без масок. Вони були жартівливі, схематичні, але Бродяга відзначив якість малюнка.

— Адам — практична людина, — зауважив Пауль. — У військовій сфері він дасть фору будь-кому з вас. Стати моїм ад'ютантом не так вже й просто. Ця людина здатна навіть замінити мене на полі бою і за потреби командувати армією. Але перед нами не звичайний противник. Йде серйозна гра, ставка в якій — наші життя і життя наших людей. Зі звичними воєнними загрозами проблем не виникне. Але чи чекають на нас виключно «звичні» воєнні загрози? Я вважаю, кожен з нас повинен виконувати ту роботу, з якою справляється найкраще. Ми не можемо програти цю війну через нашу безпечність і гординю. Координатор Спецгрупи — ось та ланка, якої всім нам бракувало, — Пауль узяв зі столу кухоль, зачерпнув води зі сталевої бочки, що стояла при вході, і зробив кілька ковтків. — Він повинен вирізнятися увагою до деталей і здатністю припускати будь-яку — я підкреслюю, абсолютно будь-яку — гіпотезу з її подальшою перевіркою.

— Знайомтеся та беріться до роботи, — промовив він, повертаючи кухоль на місце. — Ваше завдання — аналізувати вхідну інформацію, робити висновки і доповідати мені. Завтра о сьомій чекаю на ваш звіт про стан справ.

Помітивши невпевненість Бродяги, Пауль додав:

— Не втрачайте свій шанс. Ваше нове становище допоможе вам наблизитися до вашої мрії. Ви шкодуватимете все життя, якщо зараз підете звідси.

У намет проникло яскраве сонячне світло — Адам підняв полог перед командиром. Бродяга залишився на своєму місці, потупивши очі в землю і не знаючи, як вчинити.

— Він завжди такий, — руда простягла руку. — Я Грайс. «Цей диявол зумів підібрати «ключик» до кожного з нас», — додала вона тихо. — «Щоправда, тоді його запитання були іншими. Будем на ти?»

— «Ратібор». Я не проти. — Бродяга все ще почувався непевно. — В останній його фразі криється подвійний зміст: «ви шкодуватимете все життя...». Або...

— Пауль ніколи не погрожує людям, — констатував здоровань. — Йому це ні до чого. Я Вальтер. Вітаю!

Його потиск виявився дбайливим і зовсім не скидався на «сталеві лещата» Адама.

— Просто покажи, що вмієш, — порадив він.

— І що мені робити?

— Та, власне, що завгодно, — філософськи промовив чоловік із борідкою. — «Камінський». Спрацюємося... Перекусимо, чи одразу до справи? Як ви ставитеся до привидів?

— Командир вважає, що ми в глухому куті, — зауважив Вальтер. — Це недалеко від істини.

— Ми просто не знаємо, куди рухатись. Наче з привидами легко мати справу... — втомлено зазначила Грайс.

— А ніхто й ніколи не мав з ними справ. Може, це й взагалі не привид. У нас є факти. Нам потрібно лише правильно їх інтерпретувати, — промовив Камінський.

— А шеф уміє знаходити потрібні слова, — Грайс крутила в руках вузький сталевий ніж для розрізання паперу, не інакше як бажаючи похизуватися неабиякою дрібною моторикою. — Яким чином він зміг умовити вас брати участь у всьому цьому? Ви ж серйозний вчений!

— Пауль пообіцяв мені свій мозок для дослідів.

— Що-о?? — від несподіванки руда випустила ніж. Той з глухим брязканням упав кудись під стіл.

— Я серйозно. Після своєї смерті, звісно. І я не зміг встояти. Справа всього мого життя — вивчення впливу влади на людський мозок. Як показують дослідження, концентрація великої влади і тривале перебування у ролі лідера, терміном приблизно від десяти років і більше, травмує мозок. Точніше, впливає на нього подібно до мозкової травми. Однак Пауль, здається, якось дає собі раду із цим фатальним обмеженням.

Атмосфера склалася непогана. Напруження потроху зникало. Бродяга й не помітив, як поступово «відтанув». Вони засиділися допізна, гортали документи у справі Еріха Кауфмана і теревенили про все на світі.

* * * * *

Дорогою до штабного намету Пауль помітив задумливість свого ад'ютанта:

— Адаме, вас щось непокоїть?

— Пане капітане, дозвольте запитання.

— Давайте.

— Цей Ратібор не виглядає відповідальною людиною. Чи поставиться він серйозно до своєї роботи?

— В звичайній ситуації від нього не було б проку. Але, отримавши ресурси, людей і, — Пауль ледь помітно усміхнувся, — наше схвалення, він дуже старатиметься. Якщо зараз він «нічого не покаже» — йому доведеться розписатися у власній бездарності. Причому у справі, яку він любить всім серцем. Не перед нами — перед самим собою. Гадаю, цього не станеться.

* * * * *

На світанку патруль виявив дещо дивне. Перебуваючи за кілька кілометрів від табору, солдати натрапили на незвичайну істоту. Спочатку вони прийняли її за одну із місцевих жаб. На листку латаття сиділо дещо...

Краєм ока її і справді можна було б прийняти за жабу. Розміри, форма, рухи — все як у звичайних жаб.

Істота не викликала занепокоєння у навколишніх земноводних. Вони сприймали її нормально. Деякі жаби всілися зовсім поруч.

Тварюка сиділа тихо й нерухомо. Частина її тіла здавалася сплетеною з коренів, частина нагадувала чорний і мокрий мул. Її тьмяні очі виглядали сліпими. Тварюка час від часу робила конвульсивні рухи, ніби намагалася зловити муху відсутнім язиком.

— Дивіться! Що це?! — тихо спитав один із розвідників.

— Де?

— Он там, на десяту годину! — розвідник вказав напрямок.

— Звичайна жа... що це за гидота?!

— Берг, ти зможеш поцілити в неї?

Той мовчки звів арбалет.

Арбалетний болт розрізав листок латаття і вдарив по воді за кілька сантиметрів від дивної жаби. Маленький монстр повернувся до людей і невдоволено квакнув. Хоча звук, який він видавав, скидався скоріш на скрегіт кісток і легке гудіння, ніж на природні звуки її сусідок. Секундою пізніше істота стрибнула в воду й попливла, зовсім як звичайна жаба. Ще за мить вона пішла на дно, здійнявши хмару мулу.

— Гей, Берг! Воно вирушило по твою стрілу. Зараз принесе її й перетвориться на прекрасну принцесу, — пожартував один із розвідників.

— Воно перетвориться на те, що тебе зжере! — машинально пробурмотів Берг. — «А потім прийде за всіма нами... Готовий заприсягтися, там мертві очі! Я не знаю, яким чином воно бачить, але ця тварюка якось орієнтується в просторі. Ми повинні доповісти командуванню».

Ніхто не помітив дивну кутасту істоту, яку здалеку можна було б прийняти за качку, що безглуздо перебирала крилами високо в небі.