Потаємна Твердиня

Чергова піхотна колона марширувала старим імперським трактом. Ніхто не стежив за естетичністю шикування, ніхто не карбував крок. Усі тримали заданий темп руху, намагаючись якомога менше витрачати сили.

Бойові зіткнення з противником зазвичай доволі швидкоплинні. І головним заняттям солдатів були марш-кидки, маневри та складні переходи. Їм — не звикати.

Уже кілька тижнів надворі трималася суха й спекотна погода. Небо було ясним. Звідусіль долинало сюрчання коників, вдалині чулися крики польових птахів.

Біженці, що йшли трактом, — здебільшого місцеві селяни й торговці — шанобливо розступалися, поступаючись дорогою солдатам. Воно й не дивно... Армія — найважливіша частина держави. Що з пелюшок відомо всім її мешканцям.

Істинний воїн знаходить красу навіть у цих людях, що тікають від війни з неспокійними очима, — і в їхніх нещасних, скорчених трупах. Так, на нас чекає брудна й важка робота. Але хто, як не ми?

Командувач крокував дорогою разом зі своїми людьми. Ділити з підлеглими всі тяготи військового ремесла — частина життя хорошого офіцера.

Єдине, що відрізняло командувача від решти, — темно-коричневий берет із маленьким срібним ведмедем. У решти офіцерів ведмеді на беретах були бронзові, а в солдатів — вишиті на нарукавних шевронах.

Пауль походив із родини, що належала до військової знаті Ошмарри; свого часу він здобув добре виховання й освіту. Це був чоловік середнього зросту, з широким чолом і рішучим підборіддям. Його зачесане назад коротке волосся вже починало рідшати, надто на скронях — вік давався взнаки. Профіль цього чоловіка чимось нагадував профіль дога — так його й називали «поза очі» підлеглі: «Папа Дог»...

Іронічно-оцінювальний погляд його уважних очей не пригнічував інших і не викликав дискомфорту в оточення. Коли Пауль перебував у доброму гуморі, його тонкі губи розтягувалися в єхидній глузливій усмішці.

Ще у вишколі, зеленим курсантом, він дивував усіх феноменальною пам'яттю, точністю розуміння обстановки і здатністю пристосовуватися до мінливих умов поля бою. Він умів знаходити неочевидні тактичні рішення, побудовані на імпровізації, і заохочував особисту ініціативу своїх підлеглих. Через двадцять п'ять років служби Пауль сягнув піку своїх можливостей, отримавши звання капітана — найвищий військовий чин у державі. Носіями цього звання були лише четверо людей на всю країну.

Пауль дивився в обличчя своїх людей і відчував у них те полум'я, що горіло колись у душі первісних мисливців. Так! Так і має бути. Ті, хто не відкриє в собі інстинкту переслідувати і вбивати, ніколи не стануть добрими солдатами. Таким краще зразу дезертирувати...

Якби бойові дії почалися пізніше — місити б їм усім багно, подумав Пауль. Ковтати пил усе ж краще, ніж місити багно. Прокляті ґрунтівки! Не всі головні дороги країни були бруковані — бюджету вічно не вислачало коштів, і якось так виходило, що заощаджували саме на дорогах. В народі навіть ходив жарт, що дві найголовніші проблеми Ошмарри — це дороги і... назва держави, яка, на думку дотепників, якраз і віддзеркалює стан тих самих доріг. Насправді колись на місці Ошмарри розташовувалася прадавня держава ОШ. Звідси й назва... Але спробуй-но поясни це гострословам!

Пауль підозрював, що гроші, які виділяють на дороги, просто крадуть: частина їх не доходить до місця призначення, існуючи лише на папері; частина, проходячи через усілякі каламутні схеми, розчиняється в кишенях відповідальних чиновників; а решту крадуть підрядники на завищеній вартості робіт і матеріалів. Навести лад у цій сфері було важче, ніж виграти найтяжчу битву.

Тепер Пауль командував армією вторгнення — корпусом у п'ять тисяч солдат. Командувачеві завжди складніше, ніж нижнім чинам. Ти відповідаєш за все: за організацію постачання, за опрацювання маршрутів руху, за кінцевий аналіз інформації, що надходить, за управління безпосередньо на полі бою. У твоїх руках доля кожного з цих людей, але ти відповідаєш і за успіх всієї справи. Уже завтра тобі доведеться віддавати накази, через які дехто з твоїх людей, можливо, загине, а частина назавжди стане каліками. І знову. І знову. Рідкісна воєнна операція обходиться без втрат.

В армії завжди достатньо командирів, для яких їхні люди — просто цифра в статистиці. Пауль був з іншого тіста. Він пам'ятав імена всіх своїх солдатів — і, бодай коротко, життєву історію кожного. Не забував і тих, хто загинув під його керівництвом. Пауль дорожив своїми людьми і завжди підходив до планування воєнних операцій якомога ретельніше.

Військові під його командою діяли як єдиний організм, що працює чітко і злагоджено.

Кожен із п'яти тисяч його людей знав і любив свою роботу. У їхніх лавах не було тих, хто не давав ради. У цьому світі не існує дурних людей — існують погані вчителі.

Уся армія вторгнення поділялася на п'ятдесят тактичних груп, по сотні людей у кожній. Будь-яка тактична група могла як взаємодіяти з іншими такими самими групами, так і бути цілком автономною, діючи у відриві від решти армії.

Одна тактична група налічувала 6 розвідників, 24 штурмовики, 20 стрільців, 10 медиків і 10 постачальників; також до неї входили 24 людини з охорони й підтримки та 6 інженерів.

Розвідники кількох тактичних груп зазвичай об'єднувалися у зведену розвідувальну групу, на вузькому фронті проникаючи вглиб території противника. Часто їм надавали стрільців, які прикривали відхід такої групи, а також штурмовиків, що маскувалися на місцевості і прикривали вже стрільців.

Постачальники відали доставкою матеріалів, провіанту та спорядження, відповідали за роботу польової пошти і обслуговували похідну кухню.

Інженери облаштовували табір, наводили переправи, лагодили все, що зламалося, і працювали над будь-якими нестандартними завданнями, які могли постати перед тактичною групою.

Охорона займалася захистом периметра табору, а також постачальників, і супроводом обозів. Брала вона участь і в бойових діях — як сили підтримки.

До завдань медиків входило облаштування й обслуговування польових медпунктів, надання першої допомоги на полі бою, а також транспортування поранених у тил.

Медики, постачальники та інженери зазвичай володіли зброєю нарівні з рештою — і користувалися заслуженою повагою: в операціях їх гинуло ненабагато менше, ніж представників інших родів військ.

Найменші втрати у відсотковому співвідношенні були серед стрільців — але якщо противникові вдавалося їх упіймати, то, як правило, на місці гинула вся група.

Армія вторгнення була поділена на три великі підрозділи: «Північ» (під командуванням Герхарда Вебера), «Центр» (під командуванням Йохана Штольца) і «Південь» (під командуванням Вольфа Мейера). Центру було надано двадцять дві тактичні групи, на флангах діяли по чотирнадцять.

Першими кордон перетнули три тактичні групи з підрозділу Вольфа, з найпівденнішої ділянки. Вони просунулися на півтора десятка кілометрів, але не брали серйозного темпу наступу — вичікували. Ворог почав контратаку, що перерізала комунікації нападників і сплюндрувала частину прикордонних селищ уже самої Ошмарри, після чого загони Фламтона, які брали в ній участь, поспіхом відійшли на вихідні позиції.

Пауля анітрохи не турбувала поведінка противника — ця контратака виглядала рефлекторною і геть безглуздою. Вона завдала більше шкоди цивільним, ніж його угрупованню. Найпевніше, контратака була плодом «ініціативи знизу», від когось із місцевих командирів, — поки «нагорі» обробляли інформацію і вирішували, що з усім цим робити. Противник явно не розумів цілей Ошмарри в цій війні і був дезорієнтований. Що ж, воно й на краще...

Усе це була лише проба сил. Вольф і ворожий командир, що йому протистояв, оцінювали один одного; їхні загони маневрували й обмінювалися легкими ударами, наче боксери на рингу. Дуже скоро Вольф вийде на зручну для себе позицію й окопається там.

Пауль рухався разом з основними силами групи «Південь» — та невдовзі мала досягти кордону і перетнути його.

На узбіччі показався дорожній знак — на ньому, як і на всіх подібних дорожніх знаках, був намальований ведмідь, символ Ошмарри, і вказані відстані до найближчих населених пунктів. Хтось вніс свої поправки до навігації, домалювавши в ліву лапу ведмедя дорожню торбу на палиці, а в праву додавши здоровенний кухоль пива. Пауль не зміг стримати усмішки. Ведмідь на знаку виглядав умиротворливо. У ньому вчувалася якась домашня атмосфера.

Пауль згадав нещодавню розмову зі старостою селища, в околицях якого кілька днів тому стояли військові. Той випромінював оптимізм і демонстрував підкреслену послужливість. Але Пауль дивився йому в очі — і бачив у них страх. Вони обидва знали: завтра військові підуть, і цей хутір на півсотні дворів нікому буде захистити. Основна армія прикриває об'єкти критично важливої інфраструктури і великі населені пункти, але нікому немає діла до цих людей, що живуть на кордоні. «Виживайте, як зумієте!..» — цього ніхто не казав прямо, але всі це розуміли... Треба якнайшвидше досягти цілей цієї війни — тільки так можна мінімізувати втрати серед цивільних.

Роздуми Пауля перервав ошмаррський офіцер, — його ад'ютант, представник раси південних народів, з гладко поголеною головою і шкірою кольору воронячого крила.

— Пане капітан, загін Вольфа облаштував табір і запитує подальші накази!

— Адаме, перекажіть, щоб укріплювали табір і безперервно розвідували периметр. Доповідати про всі переміщення противника. Розпорядіться надати їм ще дві тактичні групи і десять стаціонарних важких арбалетів. Тиск групи Вольфа на противника не повинен слабшати — його завдання: забезпечити нам свободу маневру... Ніщо не має завадити нам здійснити хід, що підніме завісу цієї війни.

— Слухаюсь! — ад'ютант зблиснув білозубою усмішкою, віддаючи честь.

— І простежте, щоб інтенданти видали групі Вольфа посилений тижневий пайок замість звичайного. Можливо, Вольфові доведеться якийсь час діяти в оточенні.

Пауль був упевнений у власних силах. Єдине, що його непокоїло, — люди не так вже й багато знали про чучун.

Загальновідомі дані про них не містили нічого, що віщувало б великі проблеми. Всю свою історію чучуни вели варварський спосіб життя, нічим не відрізняючись від якихось диких племен, що живуть полюванням і збиральництвом. В останні століття чучуни почали стрімко цивілізуватися. Дуже скоро вони сягнули того рівня, на якому змогли очолити людей, що жили по той бік кордону. Ними було закладене навіть величезне підземне місто — у ньому люди й чучуни жили пліч-о-пліч, уперше в історії, — з цього, власне, й почалася історія Фламтона як держави.

Своїй армії чучуни приділяли демонстративно мало уваги. З організацією та дисципліною вони були не в ладах... Система військової освіти була відсутня. Ті загони Фламтона, про які доносила розвідка, — як і ті, з якими вже довелося зіткнутися на полі бою, — більше скидалися на розбійницькі ватаги.

Перемога була не за горами.