Потаємна Твердиня

Переплетіння різнорівневих кімнат, ходів і коридорів обгортала дзвінка тиша. Мешканці Фламтона називали ці місця «Тунелями». Тунелі починалися приблизно за двісті метрів під містом і йшли вглиб на кілька поверхів — за чутками, займаючи площу, що перевершувала площу самого міста.

Спокій цих місць часом порушувало метушня кажанів; іноді звідкись чулося далеке завивання вітру і звуки крапель, що падали зі стелі. Кожен крок у подібних місцях віддавався би глухою луною... Але не було чутно ані кроків, ні голосів... Звуки з поверхні не проникали крізь товщу гірської породи. А розумні істоти, що населяли цей лабіринт, рухалися тихо і були... неговіркі.

У центрі дивної підземної споруди — якщо в неї взагалі був центр — розташовувалася велика зала з округлою склепінчастою стелею. Стелю, оздоблену ідеально відполірованим базальтом, вкривала різьба: суцільна система з безлічі щільно припасованих одна до одної невеликих химерних схем, складених з ієрогліфів та піктограм, що ніколи не належали руці людини. Подекуди у величезній системі можна було розгледіти символи в довгастих заокруглених контурах. Приблизно п'яту частину цих символів вкривала фосфоресцентна фарба — через що ті світилися мерехтливим смарагдовим світлом.

Стіни печери здавалися гладенькими, але були неоднорідні по всій поверхні. Деякі частини стін виступали вперед, звужуючи приміщення. Інші, навпаки, розширювали його. Уздовж стін, наполовину потопаючи в них, розміщувалися поодинокі колони, розподілені нерівномірно й несиметрично одна щодо одної. Люди прийняли б їхній матеріал за нефрит — камінь був напівпрозорий; усередині виднілися стрижні лазурових відтінків, приблизно сорока сантиметрів у діаметрі, що випромінювали м'яке світло.

Місця між колонами щільно заповнювали невеликі квадратні комірки зі сторонами завдовжки приблизно у три людські долоні, що йшли углиб стін. Усі вони були закриті гладко відполірованими плитами без ручок і написів. На деяких плитах був вирізьблений символ, у якому людина впізнала б якусь морську істоту або дерево без листя — причому його «коріння» було таким самим за розміром, як і його «крона».

Ідеально вирівняну підлогу вкривали пересувні кам'яні плити. Всі плити були з рівними прямими кутами, але відрізнялися геометричною формою та розмірами — на кожній був візерунок, схожий на візерунки на стелі. Візерунок будь-якої кам'яної плити стикувався з рештою — являючи собою цілісну картину. Плити ковзали спеціальними жолобами — і якби хтось надумав пересувати ці плити, загальний візерунок змінився б, але не втратив би своєї цілісності.

Посеред приміщення височіла кругла пласка платформа. До її передньої частини вели три сходи з чотирьох кам'яних сходинок кожна — одна в центрі, і по одній з боків. У центрі платформи вертикально громадилося щось схоже на кам'яний «саркофаг». На платформі перед лицьовою частиною «саркофага» півколом розташувалися вісім маленьких постатей в темно-сірих балахонах. На обличчях присутніх були овальні маски. З-під масок стирчали невеликі роги.

Група стояла в цілковитому мовчанні, але збоку здавалося, що присутні щось неквапом обговорюють.

Одна з постатей передавала думки іншим — розтягуючи слова і геть беземоційно констатуючи:

— Поточне становище зрозуміле. Як вчинимо?..

Із «саркофага» — якщо ця споруда взагалі була ним — надійшла така сама беззвучна відповідь:

— Інформація свідчить, що вони хочуть згуртувати «своїх» маленькою перемогою, здійснивши захоплення належних нам територій... Вони говорять про «визволення» і «захист» інших людей. Це додає їм упевненості: люди йдуть у бій охочіше, якщо переконані, що вони «на правильному боці».

Але є варіант, що їхні цілі куди серйозніші. Можливо, є щось іще... Гай Кассій, ти найкраще «читаєш» їхні мотиви. Візьми з собою десяток людей і вийди на контакт з лідером вторгнення самим найближчим часом. Дій як завжди. Зупинишся тут, — постать у саркофазі простягла перед собою кігтистий палець до чогось у повітрі, видимого лиш їм самим. — Відправиш парламентера із запитом переговорів. Щойно стануть відомі час і місце, візьмеш охорону і з'явишся до нього. Можеш пропонувати будь-які поступки, крім... сам знаєш. Хай не лізуть у наші справи. Натякни, що ми можемо забезпечити їх жовтим металом, якщо вже вони його так цінують. Якщо цього мало, є можливість віддати їм деякі території — з тих, що ніяк не використовуються нами. Якщо вони захочуть чогось іще, розривай спілкування і полишай переговори. Нам є чим їм відповісти, але це крайній захід. Не хотілося б... — істота в саркофазі обірвала трансляцію і на мить пішла в себе. — Але найважливіше — пам'ятай: ти маєш оцінити їхнього лідера. Постарайся зрозуміти, чого він насправді домагається... Хтось бажає висловитися?

— «Вихід на поверхню ніколи не був безпечним заняттям», — істота в саркофазі всміхнулася під своєю маскою, і всі довкола відчули цю емоцію.

— Якщо ми будемо занадто обережні, то нічого не досягнемо. Вони не сприймуть ці переговори всерйоз, побачивши, що ми посилаємо когось із людей — і боїмося з'явитися самі. До того ж нам треба дізнатися їхні наміри. Ця зустріч потрібніша нам, ніж їм. Вони — просто «стихійне лихо», з яким нам слід рахуватися. Якщо є можливість загасити пожежу до того, як вона розгориться, — ми це зробимо...

Минуло кілька секунд. Постаті в балахонах склали руки на грудях. Це означало, що коментарів більше не буде.

— «Ну, я пішов... Подивимось, із чим вони прийшли. Сподіваюсь, я скоро повернусь...» — одна з постатей махнула саркофагові прощальним жестом.

* * * * *

— Наступний!

Бродяга підійшов до входу присадкуватого адміністративного намету сіро-зеленого кольору і показав свою тимчасову перепустку черговому солдатові. Той покрутив у руках жовтий папірець, мигцем глянув на Бродягу і відкинув перед ним тканинний вхід.

Метушня похідного табору лишилася позаду. У центрі намету, за розкладним столиком, сидів рекрутер. Біля нього на тринозі стояла мапа — звичайна мапа без жодних позначок. У лівому кутку розташовувався ще один столик, на якому громадився стос паперів. Чоловік за столом щось писав, не звернувши жодної уваги на прибульця.

— Проходьте, не соромтеся. Сідайте. — Рекрутер махнув запрошувальним жестом у бік розкладного стільця. — Ось вам ручка. — Бродязі вручили чорнильну ручку із залізним пером. — І ось вам бланк. Пишіть!..

Бланк рябів запитаннями, типовими для будь-якої анкети: ім'я, стать, вік, місце проживання, освіта, місце останньої роботи, навички та вміння. В анкеті були також пункти: «чим ви хотіли б займатися», «бажаний напрям роботи: оберіть зі списку», а наприкінці питалося про цілі здобуття посади добровільного помічника.

«Добровільними помічниками» називали тимчасових найманих працівників, яких армія набирає туди, де потрібна зайва пара робочих рук — вантажити, пиляти, копати, лагодити інвентар і все в такому дусі.

Рекрутер узяв аркуш і побіжно прочитав написане Бродягою:

— Ви написали, що хочете приєднатися до нас, аби «дійти до Фламтона», — брови рекрутера поповзли вгору. — Це не жарт?

— Я почав свою подорож до Фламтона ще два місяці тому. Туди довго й дорого добиратися. За інших обставин усе було б інакше. Але зараз мандрувати із армією куди безпечніше, ніж іти самому. Я не люблю змінювати свої плани... До того ж чув, що тут немає проблем із постачанням. І зайва копійка теж мені не завадить.

— Ви хотіли б побачити Фламтон саме зараз? Під час війни? — рекрутер нерозуміюче втупився в Бродягу.

— Ще зовсім недавно жодної війни не передбачалося! Звісно, мені хотілося б побачити Фламтон. І поспілкуватися з місцевими. З ЦИМИ. Ну, ви розумієте...

— Навряд чи ВОНИ захочуть спілкуватися з вами, дізнавшись про ваше походження. ВОНИ й до війни не надто охоче йшли на контакт... Гаразд. Не хвилюйтеся, ми приймаємо всіх — у нас зараз бракує робочих рук...

Рекрутер розвів руками:

— Не думаю, що це надовго. Місяць, щонайбільше два — і ми закінчимо цю війну. Пауль не любить затягувати свої кампанії... Інструкції отримаєте на місці. Розрахунок — щодня, наприкінці робочого дня. У нас триразове харчування — голодним не залишитесь. Спатимете в наметах, разом з іншими працівниками. Ви частина обозу і будете відокремлені від солдатів — доступу до військового табору не матимете. Раджу запам'ятати: якщо ви не влаштуєте вашого бригадира, він звільнить вас будь-якої миті, без права на оскарження.

Бродяга отримав назад свій аркуш: — Ось, підпишіть. — Бродяга поставив підпис. — Чекаємо на вас завтра о сьомій ранку ось тут, — рекрутер тицьнув олівцем місце на мапі.

Щойно новий «добровільний помічник» полишив приміщення, колега рекрутера повернувся до нього, кивнувши на вихід, і впівголоса промовив:

— Цей — із тих людей, що танцюють на похороні, спізнившись на весілля. Ставлю дві срібні дхарми — він не протримається тут і двох тижнів.

Рекрутер на секунду замислився:

— Я пас — не хочу тебе розорити. Подібні типи вперті. Такий якщо потоне — то шукай проти течії... До речі, що там у нас з Еріхом із двадцять сьомої? Ще не знайшли?

— Не в курсі. Але знаю, що з цією тактичною групою завжди самі проблеми.

— Навряд чи пішов у самоволку — на ворожій території.

— Дезертирував...

— З його ж родоводом? Він із потомствених військових. Скоріше, викрадення. Але й викрасти його просто з табору противник не міг — табір добре охороняється. До того ж, за чутками, охорона табору не зафіксувала, як він виходив.

— Може, конфліктував із кимось... Або через гроші — банальний кримінал. Усяко буває. Хай там як, нехай із цим розбирається військова прокуратура. Нам за це не платять.

* * * * *

Армія вторгнення перейшла кордон — і перетнула Абаденський перешийок, не зустрівши серйозного опору. Вона вганялася в територію Фламтона, наче гак: попереду йшов підрозділ «Південь», за ним, майже впритул і трохи північніше, просувався підрозділ «Центр». В ар'єргарді, на деякому віддаленні, йшов підрозділ «Північ».

Нечисленні загони противника, що складалися з людей і прикривали кордон, було відкинуто.

Пауль чудово орієнтувався на місцевості. Окрім докладних мап, над якими вони зі штабними офіцерами провели не одну сотню годин, командувач якийсь час тому, ще до війни, особисто оглядав місця майбутніх бойових дій. Він неодноразово бував тут сам, як приватна особа — з групою звичайних туристів. Трохи змінена зовнішність і підроблені документи, виконані на найвищому рівні, — все це дозволяло уникати непотрібної уваги. Іноді Пауль відділявся від групи, буцімто «щоб побути на самоті». У такі моменти він мав змогу спокійно оглянути ділянки, що його цікавили... Топографічні мапи не йдуть у жодне порівняння з інформацією, яку отримуєш «із перших рук» і безпосередньо «в полі». Особисті враження часом цінніші за абстрактні схеми.

Попереду простягалася розлога рівнина, обрамлена мішаними лісами, що переходили у справжні лісові хащі. Ці місця — диво природи і рай для художників — ніколи не знали звука сокири. Тутешня природа майже не зачеплена людською цивілізацією: торговельних шляхів тут не було, а села й невеликі містечка розміщувалися ближче до центральної частини материка.

Північніше розташовувалися горбисті верескові пустища, з розкиданими серед них щедрими вкрапленнями кам'янистого ґрунту.

Південніше протікала невелика, але доволі бурхлива річечка, з великою кількістю порогів й обривистими, щільно зарослими чагарником берегами. Кілометрів за п'ять за нею розкинулися розлогі заболочені низини — царство непрохідної рідкої багнюки та напіврозкладеної органіки.

Поблизу не було людського житла — окрім кількох дрібних сіл, давно покинутих мешканцями. Люди воліли селитися ближче до Фламтона, а також біля Менкарської затоки — там розташовувалося кілька невеликих портів.

* * * * *

Керуючи військами, ти не можеш контролювати всього. Неможливо бути в курсі всіх дрібниць і точно передбачити, як розвиватимуться події в кожній конкретній точці. Завдання командувача — розуміти загальну картину: які саме інструменти є в наявності, які завдання коректно ставити кожному інструментові, і як правильно налагодити взаємодію між ними. Всі інструменти мають свою ієрархію і «вагу», подібно до гральних карт. Перед будь-якою битвою належить розуміти, які карти маєш ти, які має ворог — і як саме він захоче їх застосовувати.

На стадії планування кампанії Пауль прораховував можливі варіанти відповіді противника — таких виявилося понад десяток. І найнеприємніший із них був пов'язаний з тунелями...

Ці підземні ходи пролягали по всій території держави, за винятком болотистої місцевості та гірських масивів на північному заході. Останніми роками цих тунелів нарили цілу мережу, по всій країні. І далеко не про всі тунелі було відомо людям... Чучуни користуються ними замість звичайних доріг — вони не люблять виходити на поверхню.

Опинившись у просторі, що рясніє тунелями, — а рівнина, що лежала попереду, була саме такою, — армія могла потрапити в лихо. Що далі «забирається» армія, то сильніше витягуються її лінії постачання. Якщо йдеться про сотні кілометрів, захистити їх на такій довжині армії Пауля було рішуче неможливо.

Це аксіома: якщо ти слабший за свого ворога і не можеш протистояти йому у відкритому бою — треба розтягувати, розтягати його сили, поступово виснажуючи його дрібними уколами. Партизанські вилазки, що йдуть одна за одною, можуть зробити життя атакуючих нестерпним ще до того, як вони дістануться столиці.

Фламтон слабкий і явно поступається якістю солдатів, їхньою кількістю та озброєнням, але навіть наявних у нього сил вистачить, щоб добряче попсувати кров. Загони під орудою чучунів з регулярною частотою почнуть з'являтися за спиною нападників, вишукувати загони, що відбилися, здійснювати нальоти на комунікації, тероризувати постачальників. З-під землі підуть атаки на слабко захищені обози, а також раптові вилазки з облаштуванням пасток і засідок на шляхах сполучення армії. Одночасно перемістивши кількома тунелями загони і сконцентрувавши їх в одній точці, чучуни зможуть ударити з тилу під час важливої битви — що вплине на її результат.

Пауль зітхнув. Йти по рівнині було не найкращою ідеєю.

* * * * *

Передові загони приховано наблизилися до річки — бурхливого стрімкого потоку. Протилежний берег чомусь патрулювався противником — хоча, згідно з мапами, на тому боці не було нічого, окрім боліт.

Форсувати річку й атакувати території боліт великими силами не мало сенсу. Це означало не тільки виявити себе, а й значну втрату часу — якщо тільки солдати не планують заглиблюватися в болотисту місцевість і просуватися саме там. Проте в болотах не було проклятих тунелів...

Рішення було ухвалене. Пауль наказав готувати операцію.

Розвідники кілька ночей спостерігали за берегом і знайшли «вікно» між патрулями. Належало вирішити, як організувати переправу.

Для висадки обрали зарослу вербами пологу частину берега. Човни надували вже біля води, в чагарнику — їх перенесли туди заздалегідь. Солдати залягли метрів за тридцять від берега. Всі знали, де лежать «їхні» човни. Шум потоку допомагав атакувальникам, заглушуючи зайві звуки. Лишалося дочекатися темряви.

За сигналом спостерігачів — сигнал подавали спеціальними ліхтарями з однією відчинюваною стулкою, причому сигнальники давали знати про становище не лише кожен своїй групі, а й іншим сигнальникам по ланцюгу — всі максимально безшумно рушили до човнів.

Човни з десантом відчалили. Їм вдалося «проскочити». Один із човнів перекинувся, але його пасажирам одразу ж допомогли решта, кинувши рятувальні мотузки — інакше тих понесло б стрімким потоком. Майже всіх вартових противника було одночасно усунуто, однак одна з патрульних груп самовільно змінила свій звичний маршрут — і тим врятувала себе від загибелі, відступивши й давши сигнал тривоги.

Солдати й офіцери почали вибігати з наметів. Але було вже пізно. Штурмовики перелазили через частокіл за допомогою легких розкладних драбин і одразу ж атакували противника з бойовим кличем «АРРАЙ!», сіючи паніку в його рядах — їх натиск був страшний.

Попри безлад і метушню — противник не розумів, з якого боку йде атака, — сутичка всередині штабу була жорстокою. Всі офіцери противника вчинили опір, але не встигли віддати потрібних наказів — їхні підлеглі оборонялися хаотично; ті, хто не загинув одразу, невдовзі здалися, а мала частина втекла.

Не обійшлося без втрат і з боку нападників. Троє штурмовиків були вбиті, п'ятеро важко поранені, і ще шістнадцятеро дістали легкі травми.

Пауль із задоволенням заслухав доповідь: його люди вщент розбили противника, захопили майно штабу та півтори сотні полонених. Особливу радість викликала звістка, що серед них виявився один чучун високого рангу.

Почувши цю новину, Пауль зажадав побачити його якнайшвидше.