Двері між світами 4. Фенікс

Лік-на-Баан

Здавалася Марта йшла навмання – стежка зникала під мохом, гілки били в обличчя, але вона не спинялась. Олексій ішов слідом, налаштовуючись на потоки.

– Тут щось викривлює реальність, – прошепотів він. – Простір хвилюється, як вода перед бурею.

Вони піднялись на невеликий пагорб. Під самою вершиною, в заростях папороті, проглядалася темна розколина в камені. Вхід був вузьким, але помітно що колись облаштованим – поруч іржавіла табличка:

“Leac na Bàn – Do not enter without guide”

– Це вона, – Марта стояла нерухомо. Її очі трохи сяяли із середини.

– Це те саме місце про яке нас застерігала Мейбл? – Олексій провів пальцями по напису. – Стара назва, гельська.

Марта нарешті повернула голову. Її голос був тихим:

– Тут двері. Я бачу. Але вони ще не відкрилися. Це має бути вузол. В нас є ще годин дванадцять до його відкриття. Варто поки що пошукати бібліотеку.

– Ми приїхали першими, – озвався Руденко, що щойно підійшов, обтрушуючи руки. – Машину сховав. Якщо вони нас не бачать з неба — у нас є фора.

Він подивився на отвір у скелі.

– От тільки не кажіть, що нам доведеться лізти туди зараз. Я ще не відпочив після Франції.

– Ні, – відповів Олексій. – Вхід ще не активний. Печера чекає. Але нам варто прискоритися у пошуках бібліотеки. Марто, ти можеш відшукати лінії які ведуть в бібліотеку.

Марта кивнула і хотіла сісти на траву біля печери.

– Ні, ні, ні. Йдіть туди, в перелісок на галявину, а я тут трохи затримуюсь.

Руденко скинув с пліч свій об’ємний рюкзак і занурився в нього.

За 40 хвилин пікап знову підкорював старовинну дорогу. Як тільки вони проскочили Тарнакрейг, Марта попросила знизити швидкість. Трохи не доїхав до Шискіна пікап зупинився на стоянці біля Dridgend cottages.

– Ти впевнена що нам сюди? — Руденко із сумнівом обвів поглядом досить сучасний котедж.

– Лінії ведуть далі. — Марта вийшла з машини і пішла до ледь помітної стежки за будівлями. — Сюди.

Чоловіки рушили вслід. Менш ніж за сто метрів серед дерев показалися розвалини старої Клачанської церкви та цвинтаря.

– Мені не подобається така тенденція — Руденко вперився поглядом у табличку «Цвинтар». — Я вже майже сумую по підземеллям.

Старий цвинтар Клачану

Під ногами похрускували гілки. Повітря пахло вогкою землею, хвоєю й чимось солодкуватим, як старі книги. Мох огортав кожен камінь, кожну плиту, намагаючись захистити від очей усе, що пам’ятає.

Марта зупинилась біля одного з кам’яних надгробків — втоплений у землю, він був оздоблений візерунком, який більше нагадував плетиво енергетичних ліній, ніж хрест чи ініціали.

– Це тут, – сказала вона. – Це не могила.

Олексій підійшов ближче, торкнувся символу. На його долоні миттєво спалахнуло слабке світло.

– Тут повинні бути сходи, я впевнений.

– Сходи... під цвинтар? – Руденко зітхнув. – Це вже починає бути традицією. Сподіваюсь у середині не буде старого гобелену, в мене ще з того разу пилюка у носі свербить.

Біля каменю ріс старий величезний дуб, здавалось він виріс із самого склепу. Марта провела рукою по корі. В одному місці кора дерева розступилась — під нею виявився ледь помітний кам’яний люк.

– Ось. Воно закриває вхід. Його треба зняти.

Олексій сів навпочіпки, і притис долоню до люка. Знову — “північне сяйво”. Камінь завібрував.

– Готові?

Руденко дістав ліхтар і взявся за руків’я, кивнув.

Коли камінь зсунувся вбік, перед ними відкрився хід — вузький, темний, із кам’яними сходами, що вели вниз, у серце пагорба.

– Бібліотека, – прошепотіла Марта. – Вона поруч.

Олексій глянув у темряву. І зробив перший крок. Марта за ним. Руденко трохи затримався біля сусідніх могил і спустився вслід.