Двері між світами 4. Фенікс

Троє з’явилися посеред вітальні, немов із повітря – м’яко, без спецефектів, без звуку.

– Як добре, що я зміг екранувати свою квартиру за підказками Ільвара і налаштувати тут точку виходу, – сказав Олексій, струшуючи з рукава уявний пил.

– Дякуємо Ільвару за його допомогу у цьому, – додала Марта, озираючись. – Без його артефактів нічого б не вийшло.

Квартира була все така ж — простора, з поличками, запиленими книгами, старим проектором у кутку і ароматом кави, який чомусь зберігався навіть після тривалої відсутності господаря. Вона належала Олексію, але віднедавна стала штабом Аессів на Землі.

Воронов мовчки підійшов до вікна, розсунув штори — Київ за ним виглядав незмінно: повільний, трохи шумний, із тим самим каштаном за вікном і віткою що інколи тихо у нього постукувала.

Марта зупинила погляд на Олексієві. Він хотів щось сказати, як вона випередила його:

– Ти якийсь задумливий останнім часом. Тебе щось турбує?

Олексій торкнувся лобом прохолодного скла.

– Знаєш... я не розумію... – він замовчав роздумуючи.

Марта сіла біля нього на підвіконня, а Руденко тихо присів у крісло біля входу у кімнату. Олексій ще трохи помовчав і повільно промовив.

– Всі клітини у Всесвіти резонують у певному діапазоні. Ти це знаєш. Клітини мешканців Землі в одному, Фейрі в іншому. Клітини феніксів дозволяли їм горіти без жару... Ці браслети... Після того експерименту наші клітини, спочатку мозку, а потім вже і інші, поступово змінили діапазон. І вони продовжують його змінювати.

– Отже експеримент не зупинився лише на розкритті свідомості. Ти стаєш Аессом? - Голос Марти не був здивованим. Швидше – спостережливим. – Але як?

Олексій опустився у крісло.

– Я не знаю. Але не тільки я. Ви теж змінюєтесь. Повільніше, але змінюєтесь. Браслети допомагають нам не лише знаходитися непомітно на Землі. Мені здається, що вони контролюють наші зміни. Це можна було б назвати мутацією, але це щось інше. Це повна перебудова не лише на фізичному плані. Це перебудова всієї енергетичної структури. Ще трохи і наші клітини настільки зміняться що без цих браслетів цей мир просто виштовхне нас у Межмир’є.

Марта обережно поклала свою руку на руку Олексія.

– Ти думаєш що аесси це зробили не випадково? Це частина їх планів?

– Я не знаю... І, я не розумію...

– Чого?

Олексій сумно посміхнувся і прибрав вперту прядку, що постійно вибивалася із зачіски Марти.

– Я не розумію своїх почуттів. Я мав би бути нажаханим, але я навпаки – у захваті. І ви маєте повне право сердитися на мене за цей експеримент, але ви підтримуєте мене в усьому. Чому?

– Бо ми разом. – Марта посміхнулася. – У кожного супергероя має бути своя команда.

– Чудово, – Данило підійшов до них – я все ще сплю з пістолетом під подушкою, а біля мне поруч хропе майже суперістота.

– Можливо, саме тому ми й живі, – відповів Олексій. – Бо хтось мусив перетворитись. А хтось — не втратити себе. Поки що я більше людина, ніж аесс. Хоча алкоголь на мене вже не діє, і підозрюю більшість психотропних речовин, газів та отрут теж. Я відчуваю потоки енергії землі, можу легко визначати причини перешкод у роботі вузлів, можу стабілізувати чи закрити вузол перенаправивши його енергію на інші вузли. Але будь які мої дії викликають супротив у полі Землі. І якщо я застосую всю свою силу, я можу викликати багато катаклізмів в інший частині нашої планети.

Марта підняла очі.

– Для того ми і поруч з тобою — щоб підтримувати і допомагати. – Марта різко змінила тему розвернувши до себе Олексія – От скажи, як ти гадаєш, вони справді залишили щось? І не тільки в ДНК — у міфах, у виборі, в символах. Це щось пояснює? Чому Симург згадав про Зороастризм?

– Зороастризм, – повторив Данило з легкою іронією. – Світло і темрява. Добро і зло. Та стара схема. Наче в коміксах.

– Ні, – покрутила головою Марта. – Не зовсім. Там не про добро і зло. Там про вибір. Про те, що людина визначає реальність своїм рішенням. Це не мораль. Це — механіка. Кожен вибір змінює світ.

Олексій повільно підняв руку і простягнув долоню вперед. В повітрі заструменіло щось ледь видиме — електростатичне, як полярне світіння, з двома вогниками що кружляли всередині: темним і світлим.

– Вони створили релігію як карту. Як певну підказку. Як вказівник шляху, який ти сам маєш віднайти.

– І Варнас її зрікся, – тихо сказав Данило.

Олексій опустив руку. Світіння зникло і кімната занурилася у темряву.

– Ні, – відповів Олексій. – Він не відкинув знання. Він втратив довіру.

– До людей? – уточнив Данило.

– До процесу, – втрутилася Марта. – До самої ідеї, що людство зможе обрати правильно, без підказки.

Олексій кивнув.

– Він не вірить у природний розвиток. Він хоче створити нову конструкцію вибору – керовану, прогнозовану. Світ, у якому свобода – імітація.

– І це головна віра Бену? – запитав Данило.

– Його послідовники – це ті, хто повірив, що свобода шкідлива, – відповів Олексій. – Що Фенікса не треба стримувати. Його треба використовувати.

– Вони вірять, що можуть його приборкати? – Марта підійшла до дверей.

– Вони вірять, що варто спробувати. Навіть якщо це розірве половину планети.

Рука Марти завмерла на пів шляху до вимикача світла. Ніхто не говорив. У квартирі стало дивно тихо, навіть каштан за вікном перестав стукати у скло.

– Бену не релігія, – порушив тишу Данило. – Це ідея, яка інфікує думки. Я бачив таке на власні очі: аналітики, стратеги, програмісти — вони навіть не знають, на кого працюють. Але всі їхні кроки ведуть до одного. До активації таємних помислів того, про чиє існування не має знати ніхто.

– Архітектура дій з прихованим центром, – підтвердив Олексій. – У них є мета, засоби її досягнення і жодної моралі. Варнас створив... тінь.

– Тінь, – прошепотіла Марта і зрештою клацнула вимикачем. В кімнаті розлилося світло від люстри. – І тепер ця тінь готується до пробудження Фенікса. Отже, як визначити їхній наступний крок?

– Симург повідомив, що поблизу Монте-Аміати активувався старий забутий вузол. Ми можемо почати з його перевірки. Можливо вдасться щось відчути там.

Він кинув погляд у вікно і каштан хитнувся, киваючи на підтвердження. Потім перевів погляд на Марту і Данила.

– Здається в нас з’явився план? – Марта радісно посміхнулася.

– Так. Хтось хоче, щоб ми відреагували. І ми відреагуємо. Але обережно. – Олексій посміхнувся у відповідь.

– А отже, пакуємо рюкзаки. Флоренція чекає?

– Не зовсім. Летимо до Сієни. А звідти візьмемо такси, – відповів Олексій. – Краще нам змішатися із місцевими.

– Думаєш, з мене вийде файний компаре? – вигнув брову Руденко знову сідаючи в улюблене крісло.

– Тоді я піду замовляти квітки на літак. - Марта вийшла з кімнати.

Данило подивився в очі Олексію.

– Я поки не відчуваю загрози нашому життю, але відчуваю як щось готується, як десь прокидається щось дуже погане. Будь обережним. Я – поруч, я завжди прийду на допомогу.

Олексій ледь кивнув. Він знав – нічого не потрібно казати. Але йому було важливо це почути.