Двері між світами 4. Фенікс

Вузол під поверхнею

– Добре, дамо йому пару годин розслабитися, – сказала Марта, дивлячись у слід Руденкові, що з ентузіазмом зникав у напрямку спа.

Олексій залишився на терасі. Сонце починало хилитись за лінію пагорбів, і повітря ставало золотим, густим, як вино, яке бармен непомітно поставив разом із оливками і різотто. Марта вмостилась поруч, з планшетом на колінах, але через кілька хвилин відклала його і просто милувалася горизонтом.

– Ти вже щось відчуваєш? – спитала вона, не відводячи погляду.

– Ні, нічого окрім насолоди від сьогоденного вечора.

Олексій мовчав. Він сидів розслаблено, спостерігаючи за заходом сонця. Раптом його тіло ледь здригнулося — як від хвилі холодної води.

– Активація, – прошепотів він. – Прямо під нами.

– Вузол?

– Схоже. І ще щось нове. Це... Це якась інша, дуже стара енергія, знайома і незнайома одночасно.

Марта повільно підвелася, прикриваючи очі долонею. Її зіниці звузились. Вона зробила кілька кроків терасою, прислухаючись.

– Я бачу лінії. Вони не прямі — спіральні. Як кола на воді. І вони спускаються у замок.

– Ходи?

– Можливо. Це не особливості замкової архітектури. Це... сам простір викривлюється, реагуючи на щось.

Олексій вже стояв поруч. Його обличчя було зосередженим, напруженим.

– Цей вузол відкрився не сам. Його хтось запустив. І я впевнений, що сигнал ішов зсередини замку.

– Ми маємо рухатись. Я не знаю, куди ведуть ці лінії. Але вони старі. Дуже старі.

– Дамо Руденку ще півгодини. Хай буде свіжим, коли почнеться справжня пригода.

Марта посміхнулась — не широко, але щиро.

Раптом на терасу вилетів Руденко одягнений лише у рушник. Від нього валив пар, а за ним тягнувся мокрий слід. Побачив Марту поряд з Олексієм цілими і неушкодженими він різко видохнув.

– Попарився. – резюмував він. – Повернусь через пару хвилин. Спробуйте не розвалити Всесвіт поки мене не буде.

Хід у тінь

– Отже, ти хочеш сказати, що я тільки-но досяг ідеального внутрішнього балансу, а тепер маю лізти у підземелля, де цвіте середньовіччя? – Руденко стояв біля вузької арки у внутрішньому дворі замку, одягнений в похідний одяг, але з таким виразом обличчя, ніби його змусили їсти холодну піцу з ананасами.

– Ти ж чистий, – Марта посміхнулась. – Саме час забруднити карму.

– Це не карма. Це туризм. Темний, сірий, брудний туризм з елементами спеліології чи навіть діггерства.

Олексій оглянув стіну навпроти — стара кладка мала тріщину, яка формувала дивний візерунок. Він провів пальцями вздовж неї. Структура злегка вібрувала.

– Тут, – сказав він. – Механізм ще працює. Але… щоб відкрити потрібно знати чого торкатися.

Марта кивнула, заплющила очі, і через мить піднесла долоню до одного з місць з’єднання каменів. Кам’яна плита з глухим звуком змістилась убік. У повітрі запахло старим підземеллям.

Руденко глянув у темряву.

– А я прям скучив за цим смородом, слизом і брудом.

– Я піду перша, я бачу, куди ведуть лінії.

Сходи вели вниз під кутом сорок п’ять градусів, старі, стерті, з вкрапленнями чогось схожого на руни чи коди. Марта повільно спускалась першою, її пальці час від часу торкались стін — вона щось вичитувала, бурмотіла, інколи спинялася і торкалася чогось, чого інші не бачили.

– Тут були охоронні поля, – тихо пояснювала вона. – І… їх нещодавно дезактивували. Але не всі.

– Тобто хтось пройшов тут і залишив двері трохи відчиненими? – уточнив Руденко.

– Або зробив вигляд, що пройшов, – сказав Олексій. – Щоб ми пішли першими.

Сходи закінчились кам’яною залою з високою склепінчастою стелею. У центрі — постамент, що натякав на щось важливе. Наразі він був порожній.

Марта зупинилась.

– Вівтар пустий, але вузол активний. Як так? Він взагалі виглядає тут як зайвий елемент. До нього не веде жодної лінії.

Олексій підійшов до стіни.

– Подивіться на гравіювання. Це мапа. Але якась дивна, не мапа місцевості, а мапа подій.

Руденко сів прямо на підлогу, зітхнув і подивився вгору.

– Якщо тут немає автоматичних турелей чи зомбі-монахів — я навіть трохи розчаруюсь.

Закриття

Промінь ліхтаря ковзав по кам’яних стінах, ламаючись на символах, які здавалися водночас знайомими і чужими. Марта відступила на кілька кроків і вказала на візерунок на підлозі — спіраль, що вела до невеликого поглиблення в центрі зали.

– Тут, – прошепотіла вона. – Це і є точка з’єднання. Але механізм... не такий як зазвичай, ніби з одної енергії.

Олексій підійшов ближче. Долоня торкнулася каменю — поверхня була гладка, трохи тепла. Світ навколо втратив обриси.

Він заплющив очі.

І відчув, як вузол відкривається всередині нього.

Олексій зосередився, повільно вплітаючи свою волю у ритм енергетичних потоків. Закриття вимагало не сили, а узгодження. Він не тиснув — він вів за собою.

Коли вузол почав згасати, він почув це.

Спочатку — тишу.

Потім — шепіт.

Не голос. Не мову. Але структуру, як мереживо, вплетену у звук. Він не розумів слів, але знав: це звернення. І воно до нього.

За мить він відчув інше — присутність. Глибоку, важку. Свідомість, що спала, але очікувала. Її не було поруч. Але її тінь вже торкнулася краю вузла.

Олексій стиснув щелепи.

– Я не сам, – прошепотів він.

Марта з Руденко опинилися поруч.

– Що ти відчув?

Він відкрив очі. Погляд його був втомлений, затемнений.

– Там хтось є. Спить. І чекає. Але не нас. Він чекає моменту.

Вузол згас. Кам’яна зала стала знову просто підземеллям.

Олексій повільно видихнув.

– Все. Цей вузол тепер зможе відкрити тільки аесс. Марто, ти бачила лінії за якими я перенаправляв енергію? Мені здалося що є ще кілька вузлів що накопичили достатньо енергії щоб відкритися. Спробуєш визначити напрямок?

– Так. Але це я можу зробити і на поверхні. А зараз я хочу зрозуміти що тут робить цей фальшивий вівтар? Він як щось чужорідне у цій гармонії ліній.

Марта зробила кілька кроків до вівтаря.

– Стій! — крикнув Руденко. — Марто, стій! Повільно відійди до Олексія. Я відчуваю загрозу! Обидва йдіть до виходу. Швидко!

Руденко був схожий на скуйовдженого вовка, хіба що не ричав. Марто з Олексієм слухняно відійшли до сходинок.

Данило плавно пішов вздовж стіни у протилежному напрямку. Його відчуття небезпеки волало дурним голосом. Коли він порівнявся із вівтарем, то побачив за ним ледь помітну коробку. Обережно, крадучись, роздивляючись куди ставить ногу він підкрався до неї, і повністю скрився за вівтарем. Почувся якийсь шурхіт, звук кортика, який дістали з піхв, а потім легкий «дзинь».

– Уф, все. Заходьте. Спітнілий Руденко з’явився з-за вівтаря. Той хто встановив цю пастку, був впевнений що ми в першу чергу підійдемо до вівтаря щоб деактивувати вузол.

Олексій підійшов ближче. Марта трохи затрималася біля входу.

– Структура цього вузла не вимагає вівтаря. Це вузол найпершої системи, її відкривали тільки аесси. Вівтарі було додано значно пізніше, щоб дати можливість і іншим істотам користуватися Дверима. Мабуть з часом вузол накопичив достатньо енергії щоб відкритися від невеликого поштовху. Цікаво хто і як це організував.

– В першу чергу, мені цікаво хто організував нам цю пастку. І я тішусь тим, що вони хоч і знають про нас, не знають всіх наших можливостей. — Руденко подивився на інших. — Думаю нам не варто зараз повертатися до готелю. Нехай думають що пастка спрацювала.

– Слушно. — Олексій одним рухом матеріалізував їхні рюкзаки з усіма речами. — Добре що ми мандруємо майже без речей, і їх відсутність помітять не одразу. Я залишив копії нашого багажу, які зникнуть годин за дванадцять.

– Добре, але ви тепер винні мені мінімум день у джакузі — Руденко сховав знайдену та деактивовану бомбу у рюкзак. — Знадобиться. То ж які наші дії далі? Марто, за законами жанру тут повинен бути таємний хід.

Марта повільно пройшла вздовж стін і підійшла до них.

– Я б із задоволенням погодилась із тобою, але тут немає більш нічого таємного. Це проста кімната, як кам’яний мішок.

– Тоді підемо звідси як найшвидше. Нам треба відшукати вхід до підземелля. І так, щоб нас ніхто не помітив. На вулиці майже опівніч. Тож темрява на нашій стороні.

Три тіні вийшли із кам’яної арки у двір колишнього замку та попрямували до замкового муру. Як тільки вони зникли від стіни відокремилася сіра тінь і непомітно сковзнула в слід.