Двері між світами 4. Фенікс

— Мілан? Хіба через Ліхтенштейн було б не швидше? — Марта із сумнівом виглянула в ілюмінатор, коли літак почав знижуватись над рівними лініями посадкової смуги.

— Ні. Бо ми поїдемо не на авто, а потягом. Тим самим, легендарним червоним потягом «Берніна» до Санкт-Моріц. Готовий поставити всю свою зарплатню за місяць — таких краєвидів ви ніколи не бачили. — Руденко підморгнув.

— Зарплатню? Данило, коли ти її отримував востаннє? — Марта розсміялася.

— Ну от, зрештою. А то я вже думав, що розучився жартувати. Поспішимо. Потяг за годину. Треба встигнути пройти паспортний контроль. Я не відчуваю стеження, але не варто розслаблятися. Швидше за все, ми зустрінемося з Бену ближче до тієї точки. Впевнений що вони також отримали ці координати.

Олексій мовчав, дивлячись у вікно. За хмарами вже виднілися перші вершини Альп — біло-сріблясті, нереальні, як уламки іншого світу.

Вони вийшли з аеропорту й злилися з потоком туристів, працівників аеропорту і випадкових мандрівників. Зі старими рюкзаками, в лижних куртках і темних окулярах, вони не привертали уваги — і це було найважливіше.

Залишалося кілька хвилин до потягу.

Потяг через небо

Потяг «Берніна Експрес» виглядав як ідеальна ілюстрація з рекламного буклета — червоний, як вогняний слід серед снігів. Вони сіли біля панорамного вікна, і Данило одразу ожив.

— Ну що, любі мої, привітаймося з найгарнішою залізницею в світі. Її прокладено ще у 1910 році, і цей красень досі їздить за тим самим маршрутом. Без тунелів, майже повністю по відкритому повітрю. Швидкість — скромна, але краєвиди... — він театрально закотив очі. — Якби в мене був інстаграм, я б став легендою серед тревел-блогерів.

— У тебе немає інстаграму? — перепитала Марта, вдаючи здивування.

— Я глибока людина. Мене не цікавить слава, — гордо відказав Руденко, — лише естетика. І от вам: ось-ось буде Ландвассер — найвідоміший віадук Європи. Кам’яна арка на шість прольотів, і все це — над урвищем. Потяг не просто проходить по ньому, він летить у повітрі. Далі — льодові поля, гірські річки, крихітні станції, де зупиняються тільки повні відчайдухи. Ну і, звісно, ми з вами.

Вікна потягу тремтіли від вітру, але всередині було затишно. Засніжені схили світилися біло-блакитним світлом, а сосни, припорошені снігом, виглядали ілюстрацією до дитячих казок.

Олексій мовчки спостерігав за тим, як у далині проступає лінія хмар.

— Ми майже біля перевалу, — тихо сказав він. — Я вже відчуваю напрямок до осередку збурення.

— Ми зійдемо на наступній станції, — відповів Руденко. — Невелика платформа біля Berghaus Diavolezza. Звідти туристи зазвичай йдуть на вершину, а ми підемо в обхід. І не хвилюйтесь, я добре вивчив цю місцевість.

— А браслети показують той самий напрям? — Марта подивилася на зап’ястя. Світло було неяскравим, але стабільним — напрям чітко вів за межу туристичного маршруту.

— Ведуть, — підтвердив Олексій. — І здається, не в бік льодовика. А... під нього.

Потяг загальмував. Маленька платформа біля снігової безодні чекала на них — порожня, запорошена, холодна.

— Виходимо, — коротко сказав Олексій.

Двері зачинилися за спинами, потяг поїхав далі, лишаючи сам-на-сам із білим, безкраїм і холодним світом.

Печера під льодовиком

Сніг хрумтів під ногами, вітер стинав щоки, але браслети впевнено світилися показуючи напрямок. Вони звернули з туристичної стежки ще кілька хвилин тому — тепер під ногами вже не було слідів. Лише крига, каміння і тиша. За півгодини вони зупинилися на невеличкому пагорбі на узліссі біля скелі.

— Тут, — зупинився і озирнувся Олексій. — Я відчуваю енергію, що просочується крізь камені. Десь недалеко має бути вхід.

— Ось, — Марта показала на вузьку розщелину між двома кам’яними брилами. Під снігом проглядалась темна смуга — ніби вибоїна від величезної сокири.

— Як завжди, нічого гламурного, — пробурмотів Руденко, оглядаючись навколо. — Але нам не варто баритися. Я знову відчуваю загрозу.

До печери залишалося кілька кроків, як позаду несподівано — роздався звук. Хрускіт снігу. Потім ще. І ще.

— Всередину! — вигукнув Данило і розвернувся.

З поза дерев, метрів за двадцять, з’явилися фігури — темні, рухливі, з високотехнологічною амуніцією. Люди Бену. Мінімум восьмеро.

— Йдіть! — Руденко став у самого проходу, підняв руку. Навколо миттєво замкнулося захисне поле, яке розбивало сніжинки і викривлювало простір.

— Але... — почала Марта.

— Йдіть! — гаркнув Руденко, і ледь посміхнувся. — Я наздожену. Як завжди.

Олексій затяг Марту до отвору. Всередині було темно, слизько, але вузький хід швидко йшов униз, у глиб крижаної породи.

Позаду гупнуло — щось ударило в захисне поле.

— Тепер моя черга, — сказав Руденко відходячи назад і стискаючи руку в кулак.

Земля здригнулась. Крижана арка над входом у печеру почала осипатись. Камені, сніг і лід обрушувалися з гуркотом. Потік світла ззовні зник, зануривши печеру у повну темряву. Вояки Бену запізно кинулися вперед. Вхід у печеру було завалено камінням і льодом. Ніхто не помітив як стрімка тінь просочилася в середину до того, як впав останній камінь.

— Не так я планував проводити відпустку, — пробурмотів Данило, розвертаючись у бік друзів. — Але принаймні ми ще всі разом.

Вузький тунель змінився просторішими ходами — кут нахилу був майже постійним, вони все йшли і йшли вниз. Холод був не просто пронизливим — він жив у камені, проникав крізь одяг, бив у кістки.

Світло ліхтариків тремтіло на крижаних стінах. Браслети блимали — спочатку рівно, а потім почали збиватись, як компаси у магнітній бурі.

– Ми ходимо колом, – прошепотіла Марта. – Ця брила… я вже бачила її раніше. Тріщина в льоді. Точно така ж.

– Я теж бачив, – сказав Олексій, і приклав руку до стіни. – Тут... щось не так.

– Погоджуюсь? – Руденко потер чоло. – Бо я вже двічі подумав, що варто перепочити. І ледь не зняв браслет. Він тисне.

– Це не просто так, – сказала Марта повільно. – Щось шепоче мені, що ми повинні дістати кристали та розділитися.

Тиша зробилася густішою. В повітрі ледь чутно промайнуло: «Зупиніться… вам холодно… вам тяжко…»

Олексій з силою стиснув браслет. Північне сяйво пробігло по його руці.

– Нам треба зафіксувати наш маршрут, – Руденко витягнув руку з браслетом, пальці трохи трусились від холоду. – Я створю прив’язки й маршрут назад, про всяк випадок. Якщо ми пройдемо глибше, без цього не виберемось.

– Розумно, – кивнув Олексій. – Зараз головне – не слухати шепіт. І тримати кристали при собі. Здається мені що ми тут не одні.

– Добре, я бачу далі невеличку печеру. Давайте зупинимося там, переведемо дух і сплануємо подальші дії.

Вони увійшли до печери зі стінами вкритими кригою.

– Кришталева печера, яка неймовірна краса. — Марта зробила крок в середину і завмерла.

– Стій! — інтуїція Руденко заволала, але Олексій встиг вступити в печеру. І завмер поряд із Мартою.

– Ну що ж ти замешкався, чи вирішив кинути своїх друзів напризволяще?

Тихий вкрадливий шепіт проникав у саме серце і душу. Йому неможливо було супротивитися. Руденко зробив крок всередину.

Посеред печери тремтіла тінь фейрі. Як тільки Руденко приєднався до інших прохід позаду зник.

– Як легко було вас заманити в цю пастку. Ви навіть близько не досягли рівня Аессів. Дарма мій брат вас так цінує. Не намагайтеся вирватися — у вас не вийде.

– Я не можу відслідкувати лінії, вони відбиваються від стін і плутаються між собою. В мене паморочиться в голові від їх мерехтіння. — Марта ледь чутно прошепотіла Олексію. — А ти як?

– Так само. Потоки відбиваються і перемішуються один з одним. Не можу жодного стабілізувати.

– Звісно — Варнас здавалося насолоджувався їх безпорадністю. — Цю пастку я розробив саме для вас. Але, вибачте, я забув представитися. Я — Варнас. І я не такий м’якотілий, як мій братець. Я не вірю що люди здатні хоч на щось без міцної руки поводиря.

Варнас облетів навколо трійці. Руденко спробував поставити захисне поле, але фейрі одним лінивим рухом змусив того повністю завмерти. Данило заскрипів зубами. Варнас розсміявся, ніби сотні дзвіночків відбилися від стін.

– Ой який гарячий. Дивись не поранься. Добре, погралися і досить. Кристали дістали!

Всі троє по команді засунули руки у кишені щоб дістати кристали. Олексій намагався опиратися, він спітнів. Руденко також намагався стриматися, його перстень ледь світився. Варнас із цікавістю спостерігав за ними поступово посилюючи на них тиск. Марта в кишені заціпилася за щось, під що завалився кристал. Вона потягнула за мотузку і це виявився мішечок із золотим дзвіночком. «Впевнений що він тобі знадобиться» - промайнуло у неї в голові. Марта подивилася на Руденка. Щось у її погляді змусило того напружитися. Всі троє переглянулися і, останнім зусиллям воли замість кристала Данило скинув руку і послав повітряний кулак у бік Варнаса. Той забарившись лише на мить відвів його без зайвих зусіль. Але цієї миті вистачило Марті щоб дістати дзвіночок і задзвонити в нього. Дзвін відбився від стін тисячі разів. І так само посилився. Здавалося печеру залило золоте сяяння.

– Ні! — фейрі схопився го голову. Його тінь пішла брижами.

Напір Варнаса трохи спав і Марта задзвонила ще інтенсивніше. Відлуння дзвоника зливалося в один рівний гул, і як тільки всі звуки поєдналися в один фейрі зник. З гучним хлопком крига на стінах лопнула і посипалася на трійцю. Руденко ледь встиг прикрити всіх захисним полем. Величезні криги і маленькі крижинки били по прозорому куполу. Коли все стихло печера нагадувала поле льодового побоїща.

– Що це було? — спитав Олексій.

– Пам’ятаєте легенди про Калевіпоега. В одній з пісень він так позбувся злого духа. Цей дзвіночок подарував мені Ільвар, коли ми були в Талині.

– Якщо цей дзвіночок може прогнати фейрі, то я розумію чому він його позбувся. — Руденко озирнувся. — Всі в порядку?

Олексій стер піт з лоба.

– Я ледь не піддався. Ніколи не думав що на льодовику може бути так спекотно.

Всі полегшено видихнули.

– Мій браслет знову показує напрям. Поспішимо поки він не повернувся.

Через десять хвилин трійця зупинилася перед... звичайним сучасним ліфтом.

– А ми точно не всередині гори Шаен? — спитав Руденко.