На прив'язі. Трутень.

— Та що ж таке, — буркнув я до кицьки, знімаючи вже другу туніку.

Вона лише сіпнула вухом і ліниво привідкрила одне око. Позіхнула і знову заплющила зелені очі.

Я зітхнув.

Мені зовсім не подобалось, як сидів одяг. Я попросив служника розбудити мене вдосвіта і досі не міг зібратись. Переглянув купу одягу, який лежав на моєму ліжку, і врешті вибрав сорочку пісочного кольору з чорною вишивкою. Вона гарно підкреслювала мої плечі.

Швидко пригладив волосся воском, знервовано намагаючись вкласти пасма рівніше. Звично потягнувся до плаща з родинним гербом, та зупинився. Ще раз оглянув себе у дзеркалі й вирішив взяти плащ із темно-зеленої вовни без жодних знаків. Пристебнув його до плечей і швидко вийшов із покоїв, залишивши Сніжинку спати на моїх паперах.

Млявий туманний світанок поволі розповзався маєтком. Сонні служниці ходили зі стосами брудної білизни і порожніми келихами.

— Святозаре! — батько.

От чорт.

Я повернувся й попрямував до нього, натягуючи усмішку на обличчя.

— Ти ще не лягав?

— Уже встав.

Він перевів на мене здивований погляд.

— Навіщо?

— Їду до бортного бору.

Батько мовчав, стискаючи зморщені губи. Я терпляче чекав, дивлячись у його вицвілі очі. Невже мої такі ж?

— Добровільно? — врешті запитав він.

Я тихо засміявся.

— Хотів наглянути за збором меду з останніх дерев, — кинув я, не даючи йому вставити слово. – Переглядав папери і мене дещо зацікавило, — зловив його нахмурений погляд. – якщо тобі не важко, передай через служника всі звіти про поточний стан і кількість бортей у всьому бору. Не лише того, що підпорядковується мені. Будь ласка, – попросив я, всміхаючись.

— За це відповідає Юлій.

— Це лише перевірка, — ухилився я.

Батько дивився на мене так довго, ніби бачив вперше. Потім зітхнув і кивнув.

— Добре, Святозаре.

— Дякую, батьку. Тоді я поїхав, — махнув йому рукою на прощання й швидко пішов геть, щоб він не зупинив мене знову. До стайні я майже біг. Сонце поволі виринало з-за горизонту. Я заскочив на Яблучко, виїхав з конюшні й проїхав замковий двір, на якому вже вирувало вранішнє життя. Оминув служника з двома відрами води, потім жінку, яка котила бочку, і майнув до головних воріт, що впускали вози і торговців.

Виїхав на дорогу, озираючись, та знайомої яскравої плями рудого волосся не побачив. Напевно, не дочекався мене. Настрій зіпсувався, і я опустив голову до гриви кобили.

— Шкода, Яблучко. Я запізнився, а ти ж напевно хотіла знову побачити того жеребця, — пробурмотів я тихо.

Легко стукнув підборами кобилу в боки, розглядаючись навколо. Раз піднявся так рано, то міг би поїхати до бортних дерев сам. До обіду повернусь у маєток і…

— Бояричу!

Я обернувся. Він саме доганяв мене на своєму сірому жеребці, і я всміхнувся. Лук’ян тримав у одній руці дві загорнуті паляниці, що парували, а іншою тримався за віжки.

— Я думав, що ти поїхав без мене.

— Ні. Ви снідали? — запитав він.

Я хитнув головою. Боги, який же він рудий. Вранішнє сонце виблискувало на його волоссі, а я мружився не в змозі відвести очей.

— Тримайте, — він сунув мені до рук медову паляницю. — Ви в такому вигляді збираєтесь їхати в ліс?

— А що не так?

Я оглянув свою туніку, потім коричневі штани, заправлені в чоботи. Лук’ян відкусив паляницю, ведучи жеребця поряд. Ми з’їхали на узбіччя, щоб не заважати возам.

— Нічого. Гарний одяг, але якщо влізете в смолу, доведеться викинути.

Я широко всміхнувся, закидуючи підборіддя, й відкусив солодку паляницю. Все ж недарма так довго обирав туніку.

Яблучко бігла вперед, гордовито вигнувши шию, та демонстративно не звертала уваги на цього шибеника.

Натомість я всю дорогу намагався не витріщатись на його волосся, але постійно ловив його короткі, трохи сором’язливі погляди, коли він помічав мої.

***

Коли ми під’їхали до першого бортного дерева, тут ще нікого не було. Лише тихий переспів солов’їв і вільшанок прикрашав тишу. Прудка руда білка перескочила з однієї гілки на іншу, я провів її поглядом. Потім зупинився на рудизні, що мала інший відтінок, набагато яскравіший, ніби вогонь. Почувався нічним метеликом, якого притягувало світло. Лук’ян постійно ховав погляд, як тільки помічав, що я милуюсь його волоссям.

— Ми приїхали зарано, бояричу. Робітники, напевно, не дійшли сюди, — кинув він, злізаючи з жеребця.

Він розсідлав його і плеснув по крупі, відправляючи погуляти. Пахнуло холодною водою і мохом, хоч я і не чув дзюркотання струмка.

— Вони ходять пішки? – запитав я, спішуючись з кобили.

— Звісно, — коротка усмішка. — Ваш батько навряд чи захоче купувати коней для кожного, хто працює на ваш рід.

— Чиста правда, Лук’янчику.

Він підійняв руді брови, щока сіпнулась. Його веснянкам пасував цей вигин губ, плавний, ніби силует лука. Я засміявся, сідаючи на повалений сосновий стовбур. Схрестив щиколотки і поплескав долонею поруч.

— Раз я опинився тут раніше, то міг би допомогти їм. Вибачте, не складу вам компанію, бояричу.

— Я вже вдягнув інший плащ, щоб ти припинив говорити до мене «боярич», мені потрібно зняти ще щось? — запитав я, перш ніж зрозумів, як це прозвучало.

Він завмер у дурній позі, бо саме перевзував чоботи на м’які шкіряні черевики. Потім повільно розігнувся, уникаючи мого погляду. Рум’янець з’явився на щоках, підкреслюючи колір волосся.

— Вибач, — ледь чутно пробурмотів я, не знаючи, де сховатись від сорому. — Ти, напевно, не звик до такого… Просто в моєму оточенні так спілкуються.

— Нічого. Але краще зніміть туніку, — буркнув він, вдягаючи взуття.

Я широко всміхнувся, ловлячи його погляд.

— Звісно, якщо не хочете влізти в смолу.

Лук’ян зняв коротку чорну туніку через голову, залишаючись у самій лляній сорочці й штанях і зав’язав волосся стрічкою, з якої вискочило кілька неслухняних пасм.

Я нервово глитнув. Завжди було неприємно роздягатись перед кимось, але, переконавши себе, що під тунікою у мене ще й сорочка, я повільно потягнув за комір. Коли випірнув із туніки, то чоловік уже обмотував лазиво навколо сосни, навіть не дивлячись у мій бік. Від цього стало трохи легше. Я розправив тканину на плечах, пригладив волосся й підійшов до нього ближче.

Звісно, я вже бачив, як працюють бортники. Але чомусь, спостерігати саме саме за ним, мені було страшенно цікаво. Лазиво натягувалось, тіло випрямлялось, руки переносили ремінь вище, і все повторювалося знову. Я ловив кожен рух, хоча зовсім не розумів навіщо. Лук’ян кинув на мене погляд, коли його ноги опинилися біля пташиних гнізд.

Раптом він всміхнувся.

— Гарна сорочка. Шкода, що шовкова і точно зіпсується.

— Можу зняти ще й її, — кинув я знову, не подумавши.

— Знімайте, — майже з викликом.

Він уважно дивився на мене згори. Засмагле обличчя здавалось світлою цяткою в рудому шаленстві з волосся. Я торкнувся сорочки. Потім хитнув головою. Коли підвів очі знову, Лук’ян уже ліз далі.

Лук’ян викресав вогник і запалив курило. Потім прибрав дошку і сунув руку всередину. Голосне гудіння вирвалось назовні, а чоловік лише нахмурив брови.

— Вони тебе не жалять?! — крикнув я.

— Жалять деколи, — крізь зуби.

— Боляче?

— Я звик.

Лук’ян витяг зсередини борті шмат стільника з медом і кинув його у дерев’яне широке цеберко, що висіло поруч. Потім ще кілька. Врешті я почув стукання молотком і тиху лайку крізь зуби, коли бджоли йому надокучали найбільше.

Він поволі спустився. Коли його ноги торкнулися землі, встеленої килимом з соснових гілок, бортник зняв цеберко і розмотав лазиво.

Я зацікавлено нагнувся, розглядаючи соти, з яких стікав солодкий темний мед. Підніс руку ближче, не в змозі відвести погляду від сотень крихітних дірочок і кількох сонних бджіл, що повзали по ньому. Пальці застигли за мить до дотику і я майже відчув його липкість. Смакував цей момент, аж поки одна бджола не пересіла на вказівний палець.

Я завмер, спостерігаючи, як вона ліниво повзе по нігтю, рухаючи крильцями.

— Боїтесь? — тихо запитав Лук’ян біля мого плеча.

Я відчув дивну суміш запахів, ніби димний медовий коржик. Цікаво…

— Не знаю. А вона вжалить?

— Якщо спровокуєте її, бояричу, то так. Не рухайтесь, я спробую її прибрати, — тихо сказав він і підніс грубий палець до мого.

Його шкіра була загоріла і обвітрена, на долонях мозолі. Натомість у мене — тонші пальці й безперечно чистіші нігті. Я помітив віск і мед на його кісточках, і чомусь це було не огидно, навпаки, я майже відчув цей смак на язиці. Перевів погляд на його профіль. Ніс прямий, але з широкими крилами, губи пухкі, вії… Рудуваті на кінчиках і білі біля коренів.

— Святозаре…

Я втішно всміхнувся, коли він назвав моє ім’я.

— Що?

— Вона полетіла.

Я опустив обличчя. Звісно, бджола.

— Неймовірно, — засміявся, випроставшись.

— Не сумніваюсь, — тихо пирхнув бортник. — Їдьмо, тут ще багато роботи.

Він свиснув, підкликаючи свого коня.

Ми проїхали зовсім трохи до наступного дерева і Лук’ян відразу взявся за роботу, вибираючись по стовбуру. Шурхіт лазива, потім — методичний стук. Я наблизився до його яблукатого жеребця. Той притиснув вуха й роздув ніздрі.

— Бояричу, тут вже хтось побував, — сказав він стурбовано.

Я задер голову, мружачись від променів сонця.

— Теж вкрадені?

— Так. Почекайте, я зараз.

Я кивнув, ніби він міг мене побачити. Лук’ян повільно спускався все нижче і врешті зіскочив. Бортник скривився, потираючи лікоть, який обдер об кору.

— Я був певен, що мед тут ще ніхто не збирав, — сказав він.

— Цікаво… Твій батько давно поїхав?

— Тиждень тому.

— Зрозуміло. Тож поки ти був за головного, хтось обікрав вже восьму борть, — я задумливо постукував пальцем по щоці.

— Ви на щось натякаєте, бояричу? — відразу напружився він.

— Я кажу лише те, що бачу, Лук’янчику, — всміхнувся. — Добре, якби ти був чесним зі мною. Чому це сталось саме зараз? І…

— Ви хочете мене звинуватити? — грубо кинув він, схрещуючи покусані комахами руки на грудях.

Я глитнув і кліпнув. Він був такий же на зріст, як і я, але мав натреноване міцне тіло. Ніхто не знав, що я тут. Страх ковзнув у груди, але я всміхнувся.

— Ні. Ти б не привів мене сюди, якби діяв разом зі злодіями. І не сказав би про сім бортей, якщо у звітах було лише три…

Я підійшов до кобили і надягнув туніку, чіпляючи поверх пояс зі зброєю.

— Святозаре?

Я озирнувся до нього, все ще легко всміхаючись.

— Я справді не хотів, щоб… Не важливо, — махнув він рукою. – Просто їдемо далі.

Я кивнув і вискочив на Яблучко. Мені варто було проглянути всі звіти. А ще я зовсім не знав цього чоловіка. Було необачно так легко їхати з ним із маєтку, не взявши з собою навіть вартових, та чомусь…

… я по-дурному забув про свій статус.

***

— Цю не чіпали, — гукнув Лук’ян згори.

Ми випередили кількох бортників, яких зустріли біля дерева, третього на нашому шляху. Наступною знайшли ще одну обкрадену високу і грубу сосну. Прямо зараз бортник оглядав восьме дерево.

Сонце перекотилося до заходу, поволі опускаючись дедалі нижче. Я страшенно зголоднів, але хотів оглянути всі дерева, тим паче, що до замку було лише кілька годин їзди.

— Встигнемо оглянути решту? — запитав я.

— Ще дванадцять? Сумніваюсь, бояричу. Хіба ви не проти повернутися додому вночі.

— Якщо ти мене не скривдиш, то не проти, — відповів я.

— Бояричу, чому б я мав таке робити?

Він опинився на землі швидше, ніж завжди і, хмурячи брови, зміряв мене поглядом.

— Чому ви боїтесь мене? Ви справді думаєте, що я злодій? – зневажливо.

— Боги, ні, але зважаючи на твоє тіло, я мав би остерігатись. Ніхто не знає, що я поїхав з тобою та натрапив на крадіжку, — говорив я, легко всміхаючись.

Він уважно дивився на моє обличчя, підійнявши руді брови.

— Зважаючи на моє тіло? — відвів він погляд.

Я ледь стримав усмішку, що чомусь не припиняла щипати мої щоки. Невже він соромиться?

— Ти міцніший за мене, я про це.

Він кивнув, змотуючи шкіряне лазиво зовсім без потреби, воно і так влізло б у сідельну сумку, але він стискав його все сильніше.

— Якщо з вами справді щось станеться, бояричу, то мене повісять першим.

— Святозаре. Раз я не повинен тебе остерігатись, то будь ласкавий, почни називати мене на імʼя, — попросив я.

— Ви взагалі чуєте, що я кажу?

— Так. Повертайся. Залиш мені лазиво, я перевірю решту дерев.

Я сам знав, наскільки абсурдно це звучить, та він, здається, повірив. Я закусив щоки, щоб не сміятись.

— Ви не серйозно, чи не так?

Я підійняв брови. Повз пролетів комар і сів мені на долоню, якою я саме тримався за руків’я короткого меча. Перевів на нього погляд, зачекав, поки він укусить. Чекав, поки насититься, і дав йому полетіти. Лук’ян уважно дивився на комаху. Я почухав укус, задоволено мружачись.

— Вам це подобається? — вражено.

— Це… захопливо, — стенув плечима, знову чухаючи червону цятку на шкірі. — Він навіть не знає, чия це кров, — захихотів я.

Зловив на собі погляд яскравих зелених очей, які уважно вивчали моє обличчя. Я запитально схилив голову.

— Ви страшенно дивний, Святозаре, — сказав він.

— Не ти один так вважаєш, але що поробиш, який уже є.

— Я не мав на увазі, що з вами щось не так. Ви здаєтесь не таким, як про вас говорять, — зовсім тихо буркнув він.

Я тихо засміявся, бо добре знав, що він міг чути про мене раніше: розпусний, безвідповідальний, дурний другий син. Трутень.