На прив'язі. Трутень.

Я прокинувся, коли один капризний промінчик прослизнув між не до кінця запнутим балдахіном, і впʼявся прямо мені в повіки. Зітхнув, зминаючи ковдру. Сніжинка застрибнула до мене на ліжко і зручно вляглась біля грудей. Я легенько обійняв її і запустив пальці в густе біле хутро.

Повернувся я пізно, тож пішов до ліжка голодним і зараз відчував слабкість. Швидко поголився й привів себе до ладу. Сів за стіл, на якому вже чекало кілька звітів, котрі я раніше просив у батька. Згори лежали листи. Я розкрив перший із печаткою Чорноліської сім’ї.

«Святе,

Бенкет до Свята Врожаю відбудеться за три дні. Ярмарок почнеться завтра. Приїжджай ввечері, якщо потрібні гостьові покої — дай знати.

Княжна Мілена.

В тебе ще є те конопляне молоко?»

Я тихо розсміявся і швидко відписав на листа. Мілена мого віку, а от княжичу лише сімнадцять. Рік тому померла княгиня, і вони обоє намагались втекти від болю. Я не знав, як із таким допомагають правильно, тож робив те, що вмів: приносив вино, дурні історії та іноді конопляне молоко, коли Мілена зовсім не могла заснути.

«Ви здаєтесь не таким, як про вас говорять…»

— Причепився ж, — з усмішкою пробурмотів я.

Сніжинка розплющила одне око, і я видихнув, легко всміхнувшись кішці. Сів переглядати звіти, водночас витягуючи карту боярських володінь батька. Обвів вуглинкою територію, яка була моєю відповідальністю, і позначив приблизне розташування тих дерев, які ми вже обійшли. Відмітив дев’ять вкрадених бортей, що тулились ближче до тракту. Ті, що зжерли ведмеді були хаотично розкидані глибше в лісі.

Позначив ті, які ми не встигли оглянути вчора і ті, що ще не збирали бортники. Почухав пером лоба. Якщо вони крастимуть знову, то зроблять це близько до тракту. Таких дерев залишилось тільки три, тож часу в мене не було. Я міг хоча б спробувати прослідкувати за ними.

Проміння сонця засяяло на срібному глечику з розбавленим вином. Я заглянув усередину і побачив там здоровенного мертвого трутня, що плавав, задерши лапки вгору. Від цього мене чомусь почало нудити, та я не міг відвести погляду.

Попросити людей у батька — найрозумніший крок. І саме тому я цього не робитиму. Варто сказати йому про крадіжки — Єремій передасть це в руки мого любого братика-спадкоємця. Той покличе ключника, він, у свою чергу, — старшого бортника, — руде волосся ковзнуло в пам’яті, ніби набридливий привид. До вечора всі знатимуть, що хтось краде мед, або ж… вони просто покарають Лук’янчика і його відсутнього батька.

Я виловив трутня з вина і поклав його на стільницю. Сніжинка вискочила на стіл і обнюхала його.

— Дорогенька, я можу довіряти лише тобі… Можливо ще Лук’янчику? — запитав у кішки.

Вона повернулась до мене хвостом, штовхаючи лапою мертву комаху. Скинула її на підлогу і зістрибнула мені під ноги.

Я налив собі в келих вина і відпив маленький ковток, дивлячись у вікно.

Боярин Єремій не займався контрабандою, як інші, не приховував нестач і не брав відкупного. Варто було йому запідозрити когось із власних людей у крадіжці, і справа доходила до княжого суду. А якщо його визнають винним у крадіжках, мій бідолашний бортник втратить не лише службу. Разом із нею пішли б борті, право користуватись бором і все, що його батько наживав роками.

Я відставив келих, криво всміхаючись. Вирішив зробити по-іншому. Можливо, це нерозсудливо, але неймовірно цікаво.

***

— Святозаре, де ти був учора? — запитав Юлій, коли я саме вийшов із кімнати.

У коридорі стояло двоє боярських вартових у чорних плащах із емблемою сарни. Прохолодний протяг ковзнув по спині, я лише закутався в плащ щільніше.

— Привіт, братику. Я… їздив до бортного бору, — відповів я правду.

— Навіщо?

— Хотів подивитись, як проходить збір останнього меду, — всміхнувся йому, схиливши голову.

Юлій недовірливо нахмурився. Я ковзнув поглядом по його обличчю. Помережані зморшками кутики карих очей, як у матері, міцно стиснута гостра щелепа, як у батька, і його ж злисіла на маківці голова. Темне волосся зрідшало, хоча йому виповнилося лише тридцять п’ять зим. Ох, мій бідний братик, як же шкода, що вся краса нашого роду дісталась саме мені.

— Робітники казали, що бачили тебе.

— Тоді навіщо ти питаєш?

— Бо ти був не сам, Святозаре, і, зважаючи на твою репутацію, я повинен запідозрити найгірше, — кинув він.

— Що ж це могло бути? — я награно звів очі до стелі.

— Не змушуй мене говорити цього вголос. Хай князь Радомир ставиться до таких стосунків поблажливо… — з огидою пробурмотів він.

Я захихотів, згадуючи, як він потайки мацає служників за сідниці на бенкетах.

— … Але наш батько не такий. Він і так підозрює, що ти ніколи не знайдеш собі дружини, — промовив брат.

— Може і не знайду, — байдуже промовив я. — У батька вже є двоє прекрасних онуків і, гадаю, ти підстрахуєш мене, якщо гарно постараєшся, і твоя прекрасна дружина народить ще й третього.

— Я тільки те і роблю, що страхую тебе, Святозаре. Ти відповідальний за більшу частину бортей, а поводишся, так… А, неважливо, — махнув рукою Юлій. — Тобі цього не зрозуміти.

— На жаль, Боги наділили розсудливістю лише одного з нас, — похитав я головою. – Якщо ти закінчив, то я мушу йти. Хотів ще поїсти перед тим, як вечір прийме мене у свої розпусні обійми.

Юлій скривився і пішов у свої покої, хитаючи головою. Я лише тихо засміявся, відпускаючи поли плаща, якими приховував зброю на поясі.

***

Я залишив Яблучко на галявині неподалік невеликої річки, обережно прив’язав повіддя до гілки, щоб у разі небезпеки, вона могла легко втекти. Кобила відразу почала скубти соковиту пахучу траву.

Страшенно пахло грибами та мохом. Бджоли тихо гуділи між деревами. Молодий місяць вже визирнув у небі, а рожевувато-сірий захід сонця поволі опускався на ліс.

Дзижчали комарі, що час від часу підлітали впритули до мого обличчя. Я лише ліниво відмахувався, хоч це і зовсім не допомагало.

З собою я приніс сідельну сумку з їжею та медовухою, щоб пережити ніч і не замерзнути. Знайшов зручне місце у великих заростях папороті й сперся на старого пенька, ховаючись у кущах.

На поясі приємною важкістю лежали короткий меч та кинджал, а в наручі — невеликий ніж. Я завжди програвав на військових змаганнях найпершим. Якщо дійде до сутички, залишалось сподіватись, що крадії вправлялись зі зброєю не краще за мене.

Неподалік зашурхотіли кущі й тріснула гілка. Я швидко обернувся й провів поглядом зайця, який миттєво шугнув подалі з вибалушеними очима. Тихо видихнув, витяг із сідельної сумки медовуху. Мені точно треба заспокоїтись.

Я відпив кілька великих ковтків і різко видихнув через ніс, кривлячись. До біса міцна, але пекучий смак солодкого меду приємно розлився спочатку на язиці, а потім і в грудях.

Знову хрускіт гілки, але цього разу я вже не звернув уваги. Витяг із сідельної сумки невеликий шмат сиру, хліб і, нарешті, сів повечеряти. Я жував і ковзав поглядом навколо. Яка ж прекрасна ніч, бракує лише…

— Бояричу? — знайомий грубий шепіт.

Розплившись у тривожній усмішці, я швидко витер обличчя серветкою і озирнувся до знайомого широкоплечого силуету

— Самі Боги послали тебе сюди, Лук’янчику, — сказав я, всміхаючись.

— Трясця його матері, що ви тут робите? Я їхав через поляну і побачив вашу кобилу. Верніше, мій Шершень побачив, — повільно говорив він, сідаючи поруч.

Я протягнув йому бурдюк із медовухою. Він взяв, але не пив.

— Я думаю, що злодії прийдуть сюди і вирішив трохи пошпигувати, — сказав йому, обтріпуючи руки і спираючись на пеньок. — А ти чому тут?

Задоволено ковзнув поглядом по його обличчю і волоссю, яке ледве бачив у темряві. Рудесенький, немов сонце в темряві цього лісу. Боги, здається я щасливий.

— Я їхав до іншої борті. Вчора вночі вони обібрали одну на півдні. Я ще нікому не сказав. Хотів подивитись, чи повернуться сьогодні.

— Це точно не просто так, Лук’янчику. Я дуже радий, що ти тут опинився. Це ще й змушує мене припинити тебе остерігатись, — п’яно промовив я.

Випроставшись, я забрав у нього бурдюк і відпив ковток. Він уважно дивився на мене з ледь помітною усмішкою.

— Ти залишив свого Шершня біля моєї кобилиці? — запитав я.

— Ні, я відпустив його. Його здається не цікавлять жінки, — пробурмотів він знічено, опускаючи очі.

Я тихо пирснув, намагаючись думати про те, що ми намагаємось спіймати злодіїв, але чомусь не виходило.

— А тебе?

— Бояричу, ви…

— “Святозаре”, — виправив я. — Якщо вип’єш зі мною медовухи, то можеш називати мене Святом.

Всунув бурдюк до його рук. Він повільно надпив і з шипінням видихнув. Місяць сріблився на рудому волоссі, викликаючи в животі м’яке та тепле тремтіння. Я страшенно хотів побачити ще й ці солодкі веснянки.

— Цікавлять, — врешті відповів він.

— О… це добре, напевно.

— А вас?

Я замислено постукав пальцем по щоці.

— Я не знаю, Лук’янчику. Мене все цікавить.

— Боги, я не хотів цього знати, — пробурмотів він.

Я засміявся, штовхаючи його плече своїм.

— Ні-ні, ти неправильно розумієш мої слова. Насправді я не дуже… досвідчений у цьому.

— Я чув дещо інше, — ніяково пробурмотів він.

Я втупився поглядом в силуети сосен і маленьких світлячків, що кружляли біля очерету. Чомусь здавалось правильним сказати йому правду.

— Ох, це плітки, розумієш? Через мою зацікавленість людьми… Але мені це зовсім не заважає. Брат взагалі подумав, що я з тобою сплю, — сказав я.

Він поперхнувся й, кашляючи, всунув мені в руки медовуху. Відпивши, я повернув йому бурдюк.

— А ви? Що йому сказали?

— Нічого. Я не збираюсь казати правду, бо в неї ніхто не повірить.

Десь закричала сова, я здригнувся. Лукʼян засміявся так тихо, що я не був певен, чи мені це не примарилось. Його плече гріло моє через туніку, і від цього було безпечно і спокійно. Змусив себе згадати, чому взагалі тут опинився, бо навіть злодії вже мене не тривожили. Я мовчки плавав у приємному млявому теплі, в цілковитій темряві, ніби той світлячок, що кружляв далі від нас. Від Лук’яна пашіло теплом, і до мене прийшло зовсім інше відчуття. Вдоволено зітхнув.

Здається, бортник мені таки подобався.

Я схрестив ноги, щоб приховати член, що вже налився твердістю у штанах. Нічого незвичного: красиві люди завжди на мене так впливали. Я любив дивитися, іноді цілуватися, торкатися, якщо дозволяли. А от далі ставало нудно.

— Святозаре, ви постійно так уважно дивитесь на мене. Навіть зараз, що я думав, ви хочете… Ну, розумієте, — повільно і знічено промовив бортник.

— Тебе це дивує?

Лук’янчик тихо гмикнув.

— Трохи. Ви ж знаєте, як простолюд говорить про таких рудих, як я, — тихо промовив бортник.

— Ааа, ці забобони про нечисті сили? – я затиснув рота долонею, щоб не розреготатись, — ти не схожий на відьмака, Лук’янчику.

— Можливо, для вас, — почув у його голосі сумну усмішку.

— Тобі хтось говорив подібне?

Я присунувся до нього трохи ближче і поклав голову йому на плече. Хотілось обійняти його за поперек, але я побоювався його реакції. Для мене така близькість була звичною, саме тому й я обріс чутками, ніби ліс осінніми грибами.

— Так. Сусідські діти завжди уникали мене. Ще й моя матір була травницею, то ж самі розумієте.

— Справді? То ти недосвідчений, Лук’янчику? – захихотів я.

— Я досвідчений, бояричу. Хочете перевірити? – пирхнув він, штовхаючи плечем моє.

Я тихо засміявся, хитаючи головою. В грудях чомусь скрутило.

— Ні, не хочу.

Я заплутався у власних почуттях. Якщо він мені подобається, то я повинен його хотіти? Так кажуть. Щоб кохатися вистачає лише симпатії, але… Я уявив його міцне тіло без сорочки. На нього я б подивився із задоволенням. Можливо, торкнувся б. Провів долонями по плечах, грудях, животі, щоб відчути, чи шкіра така ж гаряча, як і його пальці. Але далі уява чомусь не йшла. Та й навіщо? Милуватись було цікавіше.

— Зрозуміло, — кинув він і трохи відсунувся.

На місці його теплого плеча зʼявився бентежний холод. Я хотів цього доторку, тож ледь помітно підсунувся ближче, повертаючи нашим тілам цю теплу близькість.

— Просто, давай посидимо отак разом. Мені це приємно, Лук’янчику. Тобі — ні?

Він мовчав. Від нього приємно пахло трав’яною лазнею, милом, зовсім трохи — димом і медом. Боги, який неймовірно солодкий, рудий… аромат.

— Ви нюхаєте мене?

— Вибач.

Мовчанка була помережана переспівом цвіркунів десь у траві й форканням коней удалині. Мені справді було добре біля нього.

— Мені теж це приємно, Святозаре.

— М?

— Ви питали чи мені приємно з вами отак сидіти. Так, дуже приємно, — тихо промовив він. – Хоч і дивно. Ніколи не уявляв, що затискатимусь з бояричем у кущах.

Я тихо захихотів, відпиваючи ще медовухи.

— Усе гаразд, Лук’янчику…

— Тихо, — раптом шикнув він, нагнувшись до мене.

Я здригнувся, коли відчув, як гаряче повітря залоскотало моє вухо. Серце станцювало дурнуватий танець.

— Лук’янчику, що ти…?

— Тихо, Святозаре, — повторив він.

Я замовк, прислухаючись. Ледь чутний стукіт дерева об дерево відлунював з півночі.

— Прийшли, — прошепотів я, піднімаючись на ноги.

Поправив збуджений член у штанях і накинув каптур. Потягнув Лук’яна за руку. Він обхопив мою долоню міцніше, і ми почали скрадатись на звук, намагаючись не шуміти.

Урешті побачили між старими соснами каганець, який тримав чоловік у шкіряному гамбезоні. Я намагався розгледіти хоча б щось: герб, обличчя, чи волосся, але в цій темряві неможливо було зрозуміти навіть якого кольору їх одяг.

— Їх троє. Я візьму одного, а ви іншого. Того, що згори, ми…

— Йди по коней. Ми не будемо битись, а прослідкуємо за ними, — самими губами шепотів я. — Будь напоготові, я залишаюсь тут. Ти занадто рудий і шумний для слідкування.

Він повільно кивнув і тихо пішов назад. Я притиснувся долонею до сосни, відразу відчувши, що вліз у смолу. Обережно відклеївся від кори.

Бортник нагорі працював швидко і методично, чувся запах курила, тож він знав, як поводитися з бджолами. Я не відводив очей від каганця, кусаючи губи. Стало тривожно. Шкодував про те, що так необачно сказав Лук’янчику піти, бо тепер залишився зовсім сам. Нервово перевірив чи кинджал та меч легко витягуються з піхов. Чекав.

Стукіт молотка об довж припинився, за кілька митей почулось тихе шарудіння шкіряного лазива по дереву і важке приземлення чоловіка біля обкраденого дерева.

— Закінчив?

— Так.

— Тоді поїхали. Завтра повернемось і заберемо наступне. Той білявий кретин був тут вчора і навіть не зрозумів, що відбувається, — реготнув інший.

Я широко всміхнувся. Боги, як захопливо. Напевно, вони говорили про мене.

Злодії посунули вперед, вже майже не ховаючись. Я тихо слідував за світлячком каганця поміж стовбурів, навшпиньках проходячи від дерева до дерева. Злодії з гупанням закрили дерев’яною кришкою відерце, повне меду, вилізли на коней і повільно рушили південним трактом.

Захрустіли гілки, я різко озирнувся. Серце пурхнуло, коли я побачив Яблучко, Шершня і Лук’янчика.

— Вони поїхали в той бік, — тихо промовив я, сідаючи на кобилу.

Ми швидко виїхали на тракт, пускаючи коней вперед, аж поки цятка каганця не з’явилась удалині. Я вирівняв темп, щоб вони нас не помітили.

Ми їхали досить довго в тиші. Тракт слабко освітлювали розсипи зірок і молодий місяць, схожий на блискучий чарівний серп. Я постійно притримував віжки і гладив кобилу, щоб тварина нас не видала. Коли чоловіки звернули з тракту на вужчу дорогу, що вела на захід, я напружився.

— Куди вони їдуть? — пробурмотів я.

— До складів вашого батька, судячи з усього, — вражено відповів Лук’ян. — І, здається, я впізнаю одного з них. Сава. Він пішов працювати до дубових борів на початку року.

Я перевів на нього погляд, вже не всміхаючись. Дубовими борами зараз опікувався мій брат.

У животі неприємно похололо. Згадав кінець літа кілька років тому. Тоді я вперше продав віск дорожче, аніж сподівався батько. Наступна партія якимось дивом теж виявилась проданою від мого імені, тільки вже за безцінь. Юлій пояснив батькові, що я напився й просто не пам’ятаю угоди. Я й справді напився. Ще й прокинувся в ліжку з дівчиною, тож сперечатися було трохи незручно.

Цікаво.

Я перевів погляд на вогник попереду. Невже ми з братиком знову граємо в цю гру?

Ми послідували за злодіями. Навколо стояли глиняні чепурні хати з солом’яними стріхами, час від часу гавкали сонні собаки. У грудях згорнулось щось дуже неприємне. Ми спішились біля корчми, яка ще гула нічними відвідувачами і прив’язали коней до стовпа для подорожніх, щоб залишитись непоміченими.

Я швидко йшов по тракту, ховаючи обличчя за каптуром, Лук’ян мовчки рухався слідом. Коли ми дісталися до складів, я сховався за рогом. Злодії занесли мед всередину. Бортник поторсав мене за плече і махнув головою, щоб я слідував за ним. Я кивнув і ми пробрались до невеликого вікна ззовні дерев’яної будівлі.

— Тут вантажать товари, що їдуть у Долинське, — прошепотів Лук’ян.

— Я знаю, — кинув я занадто різко.

Він кивнув і ми заглянули у запилюжене сіре вікно, крізь яке майже нічого не було видно. Побачив силуети, з каганцями, які ходили всередині. Хтось відкрив велику бочку і зціджував туди зібраний мед. Її закупорили і відкотили убік.

— Вони крадуть у вас, щоб привезти мед на ваш же склад. Навіщо?

— Я не знаю, — вражено сказав я. – Але маю кілька думок. Дуже неприємних думок.

Лук’ян якось невпевнено поплескав мене по плечу, ніби намагаючись підбадьорити. Мені від того стало трохи краще.

— Бояричу, дивіться, вони виходять. І ваш ключник з ними, — ледь чутно прошепотів він.

І справді, з широких дверей до складу вийшло троє чоловіків і чортів Грег. Я примружився. Він був відповідальний за збір і ведення звітності щодо бортей.

Витяг запхану на задвірки власної голови стару образу. Коли Юлій зганьбив мене перед батьком, звіти теж вів ключник.

Я присів біля стіни, хмурячи брови. Злодії пришпорили коней і швидко поїхали у глибину темного тракту, освітлюючи дорогу каганцями. Піднявся на ноги й швидко пройшов до дверей. Шарпнув їх на себе, але вони були замкнені.

Звісно, ключів у мене не було.

— Видно, доведеться мені повернутись за два дні, — пробурмотів я.

— Чому не завтра?

— Бо завтра починається ярмарок у Чорноліському замку і я домовився з деким зустрітись.

Ми пішли по тракту, щоб дістатись до місця, де залишили коней.

— Я теж хотів прийти, — тихо промовив бортник.

— Справді? – зрадів я. – Тоді зустрінемось там? Ти був у князівських садах? Клянусь Богами, кращих я ніде не бачив.

— Не був, — втішено промовив він.

— Тоді завтра я тебе чекатиму, Лук’янчику, — сказав я.

Лук’ян лише тихо гмикнув і ми дістались до коней в нічній тиші.