На прив'язі. Трутень.

Я досипав ще дурману на металеву тацю. Вийняв свічку з срібної підставки і обережно підніс вогник до суміші, що почала повільно тліти, розносячи важкий трав’яний запах. Я нагнувся над столом і повільно вдихнув їдкий трав’яний дим, що, здавалось, відразу окутав моє зболене нутро в шовковий кокон з байдужості. Відкинувся на спинку зручного крісла, оббитого оксамитом.

Погладив м’яку білу шерсть кішки, яка лежала на моїх колінах. У вікні жеврів світанок, що ніжно торкався першими променями втомлених, підпухлих повік.

— Сніжинко, що мені робити? — запитав я мляво.

Вона підняла на мене гостру білу мордочку. Трикутний рожевий носик торкнувся моєї долоні.

— Я знаю, ти точно мене любиш таким, який я є.

Кішка замуркотіла. Я закинув ноги на стіл, підтримуючи кішку під живіт, та їй це чомусь не сподобалось. Вона тихо нявкнула і зістрибнула на підлогу.

Провів тварину поглядом і поглянув у вікно, де жеврів яскравий сріблистий світанок.

“Твій батько сказав, що ти ніколи не переспиш зі мною”.

— Боярин Єремій точно знається на інтригах. Старий хитрий лис.

Цікаво, як він дізнався про те, що я не здатен ні з ким покохатись раніше за мене? Невже помічав щось?

Оце вже ні, любий батечку. Я кохатиму Лук’янчика так, що самі Боги будуть заздрити нам.

Я тихо засміявся, впираючи долоні в обличчя.

Бенкет вже цього вечора, то ж я повинен виїжджати за кілька годин. Принаймні, я познайомлюсь зі своєю “нареченою” і покажу, що ця жінка отримає, якщо все ж погодиться одружуватись із бояричем Святозаром. А заразом хай подивиться і батько. Раз він так добре мене знає, його нічим вже не здивуєш.

***

Я випив ще один келих вина, сидячи поряд із молоддю за столом для гостей. Потайки крапнув туди екстракту з конопель. Я не тверезів від ранку. Ледве доїхав до замку і страшенно втомився від половини дня, проведеного в дорозі. На щастя княжна Мілена милостиво погодилася дати мені подрімати в гостьових покоях.

Голова була такою важкою, ніби туди напхали свинцю, а думки вислизали, немов пісок між пальцями.

Я ковзав вдоволеним поглядом по їжі, якої навіть не торкнувся. Спираючись ліктем на бильце дерев’яного крісла, продовжував пити.

Мене плеснули по спині. Навіть озирнутись було ліньки. Боярич Дан сів поряд. Він був мого віку — чорний, високий і статний, із зеленими очима, що так сильно відрізнялись від погляду Лук’янчика…

— Чув, що ти організував поставку меду до Верхогір’я. Мій батько їздив туди продавати бурштин і бачився з твоїм старшим бортником, — всміхнувся.

— Так, але це був мій маленький секрет.

— Не такий вже й маленький. Верхогорці добре платять за мед.

— Так і є. Але Дане, краще нікому цього не розповідай, — я махнув келихом.

На його гострому блідому обличчя з’явилась цікава усмішка, та мені знову згадався бортник і вигин його губ. Боярич повільно кивнув.

— Я не думав, що ти слухаєш наші розмови про торгівлю. Ми лише нещодавно обговорювали з Маркіяном, що у Верхогір’я не постачають мед, а їхні землі для бортництва майже не годяться, — він потягнувся по вино, налив у чийсь келих і стукнувся зі мною.

— Слухаю, допоки мені цікаво, любий бояричу Дане, — всміхнувся я, відхиляючись на спинку.

Підійняв брову і торкнувся рукава його чорної туніки з бурштиновими прикрасами. Він лише криво всміхнувся і відсунув руку. Напевно ще пам’ятав ніч, коли я спостерігав за ним оголеним, поки він кохався з вправною дівчиною.

По праву руку втомлено впав на крісло боярич Маркіян і княжич Велемир.

— Вітаю, друзі, — махнув їм рукою.

— Привіт, Святозаре.

Я ковзнув поглядом по золотавих кучерях княжича, притиснутих срібним обручем, що трохи з’їхав після танців. Вказав на нього самими очима.

— Знову криво? — простогнав Велемир. — Та до холери, — зняв із голови і начепив собі на плече.

— Боги, княжичу, — пирхнув Маркіян, — віддайте обруч придворному блазню. Він знайде для нього краще застосування.

— Заткнись, рудосракий, — буркнув Велемир, плеснув у келих медовухи і випив кількома ковтками, — той блазень такий старий, що скоро помре прямо на бенкеті. Якби батько досі не горював за матерʼю, я б підмовив його знайти молодшого. “Ще не час для розваг, Велемире”, — перекривив він князя, випнувши підборіддя. Я захихотів.

Руде волосся Маркіяна постійно мене відволікало. Воно було коротке і укладене назад воском. Йому це безперечно пасувало, але рудесенький гладкий дощ виринув у пам’яті й мені стало боляче в грудях.

Я глибоко вдихнув і допив зі свого келиха. Велемир грюкнув срібною ніжкою об стіл, повертаючись до мене.

— То як тобі? Я взагалі нічого не знаю про борті, бо у нас їх не багато, — сказав княжич і плеснув мені медовухи.

Я згадав її пекучий смак, який викликав дрижаки, але відпив, щоб налаштуватись на розмову. Смак меду став таким інтенсивним, що я відразу ковтнув більше.

— Святе?

Я перевів погляд в його сірі очі. До блідо-русявих густих вій хотілось торкнутись пальцем. Гарні. Згадав про Юлія, якому не можна було йти під князівський суд. І збрехав йому, щоб не наражати сім’ю на скандал.

— Так, княжичу Велемире. Все пройшло чудово, мед із останніх бортів зібрано, ми відправляємо зібрані вози у Долинське. Можу пригостити вас із сестрою, — всміхнувся йому, схиляючи голову.

Він якось дивно всміхнувся, хмурячи брови. Княжич завжди охоче реагував на флірт. До того ж я чув, що у нього теж була інтрижка зі служником. Може він здатен мене зрозуміти?

— Добре, Святозаре, я б приїхав спробувати твій мед, але я ще дещо чув, — кинув він, всміхаючись.

Дан із Маркіяном затихли.

— Чув за столом, що тебе хочуть познайомити з донькою боярина Підгірного.

Я голосно розсміявся, хитнувши келихом, і ледь не пролив його собі на туніку.

І справді. Я про це навіть забув.

— Що смішного, бояричу? — кинув Дан. — Я, наприклад, ніколи не подобався їхнім батькам, через те, що ходжу з ціпком.

Маркіян реготнув, стукаючи його в плече.

— Звісно, справа лише в ціпку... Ти просто нудний, Дане, тому в тебе жодних шансів. Он мене дівчата люблять, — він відпив із келиха.

Я намагався не дивитись на його руде волосся. Вдавалось легко, бо світ несамовито колисав мене у п’яних обіймах.

— А вас дівчата люблять, княжичу Велемире? — запитав я неспішно.

— Звісно, люблять. Вони самі лізуть мені у спіднє, — пирхнув він.

Я оглянув його. Високий, м’язистий, з приємним голосом. Ще й ці кучері. Напевно він подобається багатьом. Навіть мені він міг би сподобатись.

— Так, це я бачу, — кинув я, — а хлопці?

Дан із Маркіяном розреготались, штовхаючи один одного в плече.

— Боги, починається, Святе, — кинув княжич. — Хочеш — ходімо зі мною до саду і поговоримо наодинці. Я не гратимусь із тобою в ці холерні ігри.

— Він не піде, — реготнув Маркіян.

— Чому це? — запитав я.

Руде волосся. Запах меду з келиха. Ковток. Ще.

— Бо ти любиш молоти язиком більше, ніж щось робити, — сказав Маркіян, голосно регочучи і доливаючи собі медовухи. — Дан розповів мені, як ви мали покохатись утрьох, а ти врешті просто сидів.

Дан сховав присоромлений погляд. Я захихотів, ковзнувши пальцями по руці боярича. Легкий доторк до блідої ніжної шкіри, що відчувалась ніжнішою за Калдерійський шовк. Вона завжди мене неймовірно вабила. Але сам боярич? Точно ні.

— Бо дивитись набагато цікавіше, Маркіяне. Спробуй, можливо і тобі колись таке сподобається, — сказав я впевненіше, ніж почувався.

Той лише пирхнув, штовхаючи Велемира під ребра. Княжич підійняв густі русі брови, повівши плечима.

Музика пришвидшилась. Людей, що танцювали, стало більше. Ми сиділи за столом майже самі, лише на протилежному кінці якась пара тихо розмовляла.

— Княжичу… Я теж дещо чув про вас, — всміхнувся йому.

— Це всі чули.

— Думаю, що лише ваш замок, бо мені розповіла Мілена.

— Аякже, холера, — процідив він.

Маркіян пирснув сміхом, ховаючи обличчя в долоні.

— Йди звідси рудосракий, і Дана забери, — буркнув він. — Ви вже і так це знаєте.

— Великий княжич Велемир Чорноліський і його величезна гордість, яка не дозволяє з нього сміятись, — перекривив його Маркіян, піднімаючись з крісла. — Ходімо, Дане. Знайду тобі дівчину, яка нарешті позбавить тебе цноти.

— Ти ж знаєш, що я не цнотливий, — гарикнув Дан, видираючи руку, але все ж взяв ціпок і потягнувся за Маркіяном, — на біса нести цю маячню, — долинув до мене його розлючений голос.

Я п’яно всміхнувся. Невже цнота — це настільки велика проблема?

Княжич пересів ближче. Його туніка трохи забруднилась вином, а він сам був розчервонілим і усміхненим.

Я сперся ліктем на стіл. Справді гарний. Прислухався до свого нутра. Серце стогнало за Лук’янчиком. Велемира я точно не хотів.

— То що ти хочеш знати? — запитав княжич.

Я поглянув на біляві кучері й зупинився у холодних сірих очах, що трохи двоїлись від випитого. Прокліпався. Від уважного зимового погляду по спині збігли мурахи. Я відпив ще медовухи.

— Ви займались із тим хлопцем коханням? — запитав я, підсовуючись трохи ближче.

Його плече пашіло теплом, але торкатись не хотілося.

— Так. Як тільки випадала можливість, — п’яно пирхнув, відпиваючи з келиха. — А що?

— І вам хотілося робити це знову?

— Звісно, холера хотілось. Святозаре, ти що хочеш залізти мені у спіднє? — запитав він, хмурячи брови.

— У спіднє — ні. Я б обійняв вас, це точно, але спати з вами не хочу.

Велемир розреготався, стукнувши келихом об стіл.

— Єремій та Радомир нас би вбили, — тихо пробурмотів він і ми вдвох вибухнули сміхом. — Але це був би хороший союз.

— Потрібні лише спадкоємці, — ліниво промовив я, стукаючи пальцем по щоці.

— То ти все продумав?

Я зітхнув і втомлено відкинувся на спинку крісла. Завів руки за голову, впираючись потилицею в долоні.

Ні чорта я не продумав.

— Одружитись все одно доведеться, Святозаре. Особливо, мені, — скривився княжич.

— Так, у цьому сенсі мені легше, я лише другий син.

— Я — теж, але з огляду на мій член, я змушений сідати на престол. Мілена точно впоралась би краще.

— Ви не хочете правити? — запитав я.

— Не дуже. А ти хочеш одружуватись?

— Ні. Я й не стану цього робити. Батько мене не змусить. На біса мені наречена, якщо я ніхто? У мене немає земель, немає крісла у боярській раді, я ні на що не впливаю… Боги, та я хоч все життя можу розважатись і гуляти на бенкетах.

— Аякже, Святозаре, хіба у твоїх вологих мріях, — пирхнув княжич.

— У моїх мріях я б сидів зовсім не з вами, княжичу Велемире, — зітхнув я.

— От і ми дійшли до суті розмови, підозрюю? Хто той чоловік?

— Ви його не знаєте, — зітхнув я, відпиваючи ще.

Мене пекло в грудях від медовухи.

— Він гарний?

— Так.

— Очі якого кольору?

— Зелені. А у вашого?

— Блакитні… Але не такі, як у тебе.

— Ви досі його бачите в інших?

— Так. Але вже щоразу рідше, — всміхнувся Велемир. — Ви давно знайомі?

— Тиждень.

Велемир тихо засміявся.

— У мене теж так було: ми вперше поцілувались за тиждень, але мені було чотирнадцять, тож вперше покохались ми аж за рік.

— Боги… І як це було?

— Це було так прекрасно, що ми робили це щоразу, як бачились, — відповів Велемир, червоніючи.

— Чортівня якась, — знічено пробурмотів я. — Зі мною справді щось не так.

— Про що ти?

— Я не хотів, щоб він мене торкався, коли діло дійшло до близькості.

— Може він поганий коханець?

— Ні, він чудовий коханець, — огризнувся я. — Це я — поганий.

Велемир нахмурився і п’яно поклав мені руку на плече, намагаючись підтримати.

— Я не розумію. Вибач.

Я сумно всміхнувся, наливаючи собі ще медовухи у келих. Боги, навіть він не розуміє. А я сподівався, що почую пораду. Дурний, п’яний трутень.

На мою голову лягли тендітні жіночі руки і Мілена всунула обличчя між наші. Від неї пахло вином.

— Твій батько шукає тебе, Святозаре. Велемире, тобі краще піти, ти знову набрався. Подякуй Богам, що князь теж п’яний.

Княжич поцілував сестру в щоку і встав з лави. Плеснув мене по плечі, зникаючи між людей. Я допив медовуху. Видихнув. Мені точно не потрібна наречена, мені був потрібен Лук’янчик.

Піднявся з крісла і оминув танцюючих людей. Чим ближче я підбирався до столу боярської ради, тим сильніше затихала музика. Під шкірою все ще залишилось гупання литаврів. Чи може це моє збожеволіле серце?

Побачив боярина Єремія, що розмовляв із високим статним чоловіком у чорному короткому плащі до сідниць. Його кутасте обличчя випромінювало фальшиву добродушність. Геть, як у батька.

Біля Підгорянина стояла струнка дівчина. Вона сумирно склала руки перед собою з ідеально рівною спиною. Точно донька. Таке ж гостре підборіддя і важкі вилиці. Очі — розкосі. Видно, в матір. Чорна парчева сукня, всіяна підгірними діамантами виблискувала у світлі свічок та каганців. Вона уважно прислухалась до розмови двох бояр, тримаючи в довгих смаглявих пальцях келих із вином.

Ну привіт, дорогенька. Мені навіть було шкода, що я тебе бачу вперше і востаннє.

Я вирівняв спину і пішов до батька крізь натовп, намагаючись не хитатись.

— Чув, що ви мене шукали, боярине Єремію, — галантно вклонився йому.

Навіть не намагався здатись тверезішим, ніж був. Я поки досить твердо тримався на ногах, хоч в очах пливло після дурману, а думки все ще були схожі на сухий пісок, який неможливо зловити.

— Сину, добре, що ти приєднався до нас, — всміхнувся батько. — Боярине Емілю, це боярич Святозар. Мій другий син. В цьому році він чудово впорався з бортними борами, — представив мене, торкаючись мого передпліччя.

Я потиснув суху і теплу долоню Еміля, що був на півголови вищий від мене. Глибокі зморшки з’явились на його щоках від широкої усмішки.

— Приємно, бояричу. Це моя донька — Діана, — я перевів погляд на дівчину, що лише чемно вклонилась.

— Я не прихильник швидких шлюбів, боярине Єремію, — сказав підгорянин, — моїй доньці лише п’ятнадцять, то ж нашим дітям поки вистачить лише заручин, як ви вважаєте?

Боги, вона лише на рік старша за мого племінника… Жахіття якесь.

Я підійняв брову, все ще мило всміхаючись. Перевів погляд на дівчину. Її, судячи з усього все влаштовувало. Вона непомітно розглядала мене своїми чорними, як дощове нічне небо, очима.

— Звісно, боярине. Я погоджуюсь. Головне — підґрунтя для союзу наших родів.

— Так! — із захватом кинув Еміль, блиснувши поглядом. — Я б хотів обговорити з вами побудову тракту від моїх земель, крізь ваші і до західної дороги з Долинським князівством, поки наші діти знайомляться краще, — підморгнув мені.

Моя свобода вислизала від мене швидше, ніж їх язики встигали узгодити деталі.

Боги, Лук’янчик… Якщо він дізнається про заручини, точно не захоче зі мною бачитись.

Лють на батька, що цього разу навіть не дав мені шансу уникнути дурнуватих залицянь до дівчини, якої я зовсім не хотів, підійнялась до горла.

Я кисло всміхнувся і неохоче подав руку Діані. Та чемно кивнула і я повів її в натовп, поки цих два старих вовки продавали власних дітей, ніби торговці на ярмарку.

Ми пройшли до столів і я відсунув перед нею пусте крісло, сів поряд.

— То вам лише п’ятнадцять, дорога Діано? — запитав я байдуже, наливаючи собі черговий келих медовухи.

— Так, Святозаре. Дивно, що ви не поцікавились мною перед тим, як побачити, — відповіла вона.

— Ох, дорогенька… — я ковзнув поглядом по її чорній косі, що лежала на грудях. — Я волію спілкуватись особисто. Листи лише для пліток, а вони нам не потрібні, чи не так?

— Батько запевняв, що ви вродливий. Він не збрехав. Цікаво чи все, що говорять про вас — правда.

Діана налила собі вина і відпила, тримаючи спину рівною. Вона розгладила складку на чорній сукні, що окреслила її боки і ледь помітно всміхнулась.

— І що ви чули?

— Що ви любитель вина, жінок і… чоловіків, — вона скривилась, — у Підгірному за таке карають різками.

— Як же чудово, що ми у Чорноліському князівстві, — промовив я з усмішкою. — Цікаво, хто вам сказав?

— Я спілкуюся з доньками бояр, — стенула плечима і мило всміхнулась. — То ж це правда?

У грудях жевріла і тремтіла злість. Я нахилився до її вуха, важко і повільно дихаючи.

— Чистісінька правда, моя голубонько. Більше того, я абсолютно не зацікавлений у шлюбі ні з вами, ні з кимось іншим. То ж так і можете переказати боярину Емілю.

Вона відсахнулась і обурено смикнула себе за косу. Її вузькі очі звузились ще сильніше. Мимоволі усвідомив, що вона була по екзотичному гарна, але я не хотів її. Зовсім. Ні бачити, ні слухати, ні тим паче, заводити з нею дітлахів.

— Ви думаєте, що я зацікавлена вами? — вона підійняла тонку чорну брову і примружилась. — Ви ледве сидите і щохвилини тягнетеся за келихом. Якщо ви не хочете цього шлюбу, так і скажіть нашим батькам, — промовила вона. — Боярин Єремій, напевно, не знає, що ви так демонстративно ставитесь до власного тіла. — окинула поглядом мою білу туніку. — Ці шовки… У Підгірному так ніхто не одягається. Ви виглядаєте, ніби розпусник і марнотрат, а ще від страшенно чути медовухою.

Я голосно розсміявся, хитнувши келихом. Боги, щирості цій дівчині не позичати.

Дивний, божевільний азарт зібрався в грудях.

Поставив келих. Відстібнув плащ з гербом сарни, що упав мені за спину і піднявся з крісла. Лють тремтіла в грудях. Я ледве стримав сльози, що хотіли вирватись крізь п’яну мряку. Всміхнувся до дівчини, нагинаючись до її обличчя.

— Роблю це для вас. Щоб ви точно не сумнівались, що я такий, як про мене говорять, — п’яно їй підморгнув і стягнув туніку через голову.

Кинув тканину на крісло і налив собі повний келих пекучої медовухи. Вихилив її кількома ковтками і закашлявся, притискаючи зовнішню сторону долоні до носа. Вискочив на крісло, хитнувся і поставив іншу ногу на стіл, щоб втримати рівновагу. Відкинув носаком тарілки та срібні келихи, що з брязканням попадали на підлогу.

Гупання збожеволілих литаврів вигравало в ритмі мого серця. На мить в очах закрутилось і я знову прокліпався. Розв’язав мотузки на комірі сорочки, заплющив очі й вдихнув глибше.

Та пішли ви всі до біса…

Стягнув її з себе і схилив голову до дівчини. Діана плила, як і решта великої зали. Обличчя навколо змішались. Я глибоко вдихнув, вирівнюючи спину. Потягнувся до ременя і зняв його. Важкий короткий меч гупнув об стіл.

— Святозаре, що ви собі дозволяєте? — запитала вона.

З натовпу, що згущався біля нас як грозові хмари, показалась руда і пшенична маківки. Я злісно смикав за мотузки. Розв’язав їх і штани повисли низько на стегнах. Погляд зупинився на білявому волоссі, що визирало з-під кремових штанів. Я й забув, що не вдягнув сьогодні спіднє. Глитнув. Щось схоже на сором, нарешті, застукотіло в моїй голові. Та звук був таким тихим, що я його не зауважив.

— Жарко, бояричу? — крикнув хтось із натовпу.

— А вам ні? — гукнув я, впиваючись поглядом у людей.

Впер руки в боки, оглядаючи натовп, що зібрався біля моїх ніг. Навіть не хотів дивитись в сторону столу боярської ради. Бенкет вже розгулявся. Під переливи флейт по всій великій залі юрмились танцівники. Від самого погляду на них крутилось в голові.

Люди почали зупинятись, коли помічали, що я стою без сорочки. Дехто потягнувся ближче. Я нахилився до столу, змахуючи рукою, щоб взяти келих з медовухою. Змочив пересохлі губи.

Побачив Маркіяна, що голосно свиснув мені, тягнучи за собою княжича Велемира.

— Я б теж зняв туніку, але це непристойно! — крикнув він.

— А я хіба пристойний, Маркіяне? — недбало реготнув я.

— Запитай краще у дівчат… Чи у хлопців…

Всі засміялись, Дан сидів неподалік і свердлив мене нудним зеленим поглядом. Діана примружила темні очі.

— Припиніть це, негайно, — процідила вона.

Відчув погляд Юлія за готьовим столом навпроти. Він глузливо всміхався. Його дружина ховала очі.

Братова лисіюча маківка і огидні очі запалили мене ще більше.

Цього разу я скомпрометував себе сам, брате, тож ти маєш бути непристойно задоволеним.

— Ви повинні припинити негайно, бояричу, — прошипіла Діана і встромила мені в руки сорочку, підіймаючись з крісла, — зав’яжіть штани, заради всіх Богів!

Я п’яно розреготався, змахнув келихом, безуспішно намагаючись втримуючи рівновагу, але не втримав. Світ закрутився навколо мене, я схопився за плече Діани і ми повалилсь на підлогу встелену очеретом. Вона відразу грубо відштовхнула мене і підійнялась з підлоги, обтріпуючи сукню. Я відчув, що забив коліно, але моя люба наречена прийняла на себе весь удар. Я розкинув руки, підсміюючись. Підперта дерев'яними балками стеля крутилась перед очима.

Юрба перешіптувалася. Чужі ноги обступили мене і я мляво кліпнув, намагаючись знайти в собі сили, щоб піднятись. Мені навіть не було холодно. Переді мною з’явилось гостре бліде обличчя боярина Дана і я потягнувся до нього. Він подав мені руку і допоміг піднятись. Побачив, як у натовп пірнув, залитий фарбою княжич Велемир, що махнув рукою до боярича Маркіяна, який все ще спостерігав за мною з іншими гостями. Та його обличчя видавалось стривоженим. Дарма.

Я засміявся, намагаючись знайти рукави у сорочці, та за мить покинув цю справу. Мені вже було байдуже навіть на те, що верх моїх сідниць холодив протяг, який доходив крізь двері великої зали, аж до подвір’я.

Литаври досі гупали, як і моє серце. Я лише думав про те, що тепер точно вбережу себе від шлюбу. Я осоромив себе, ще й її, напівголим повалившись на цю юну підгірну зимову квітку, що, напевно, вперше вийшла у світ.

— Досить, Святозаре! — батько злісно гарчав й пролазив крізь натовп. Страшенно схожий на старого злого ворона.

Він був блідий, майже переляканий. Пальці тремтіли ще сильніше, ніж завжди. Чи може це я був таким п’яним? Коричневий, вишитий золотом плащ з родинним гербом лежав на його плечах.

Я схилив голову, дивлячись йому в очі з-під лоба. Мляво кліпнув.

— Ваша правда, боярине Єремію. З мене і справді досить. Досить цих бенкетів, брехнів і союзів. Я їду.

Взяв сорочку з крісла і цього разу вдягнув її. Повільно заправив у штани. Зав’язав мотузочки, ховаючи низ живота. Перевів погляд на підгорянку, що стояла позаду мого батька і дивилась на нього так, ніби самі Боги послали його сюди.

Чому вона взагалі ще тут?

Я зневажливо пирхнув і натягнув туніку. Ніхто вже навіть не звертав на нас увагу. Молодь пішла танцювати, а литаври та флейти, здавалось, поблякли.

Вистава закінчилась. Навіть старий придворний блазень відвернувся й пішов до боярського столу.

Я підняв свій плащ з підлоги і стріпав з нього пил.

Батько наблизився до мене впритул.

— Що ти, в біса тут витворяєш, Святозаре? — тремтячим голосом процідив він.

Розлючений, але до біса стримується. Я всміхнувся і потягнувся по свій пояс зі зброєю.

— Нічого такого, щоб ти не міг пережити. Я не погоджуюсь на шлюб, поки ти і далі підтиратимеш зад своєму любому спадкоємцю, — кинув я і впер руки в боки.

— Вдягни туніку, — процідив батько. — Припини ганьбити свій рід.

— А Юлій не ганьбить свій рід тим, що плете змови проти власного брата? Ти не запитав його, чому він це робить? Чому він може ганьбити свій рід, а я — ні? Чому ти карав мене за те, чого я не робив, коли забрав у мене всі можливості займатись хоча б чимось корисним? Чому не покараєш його? Бо він народився першим?

На нас почали обертатись люди, хоч вони відразу відводили погляди і йшли далі. Видно, боялись боярина Єремія.

— Святозаре, припини. Не тут, — промовив він, тягнучи мене під лікоть.

Хватка тремтливих пальців була зовсім не страшною і я сіпнув ліктем.

— Не чіпай мене, батьку.

— Завтра ввечері я чекатиму тебе у робочих покоях, і тільки посмій не послухати, — додав він.

Я визвірився на нього, впираючи кулаки в боки.

— Я завжди тебе слухаю, якщо ти не помітив! Все, що стосується родини завжди було важливим для мене, — виплюнув я.

Взяв туніку, підхопив плащ з підлоги і теж перекинув його через руку. Батько дивився на мене примруженим поглядом.

— Завтра ввечері, Святозаре, — промовив він вже іншим тоном.

Я пирхнув і пішов у натовп, між гарячих тіл, які зовсім не хотів.

Пройшов у стайню й попросив осідлати Яблучко. Поки чекав, витягнув маленьку люльку і набив її дурманом, який передбачливо взяв із собою. Підійшов до свічки, що тремтіла від протягу на столі стайничого і втягнув гіркий пахучий дим.

Облизав губи. Вогненна злість по трохи згасала, натомість прийшла байдужість. У такому стані я точно з ним покохаюсь.