На прив'язі. Трутень.

Різнокольорові стрічки майоріли навколо віночків, що прикрашали голови чоловіків та жінок. Встромлені в землю смолоскипи палали. Я пив уже третій келих Долинського вина, в яке передбачливо додав екстракту з конопель.

Під руку мене тримала княжна Мілена. Її золота коса лежала на грудях, а зелений, вишитий сріблом плащ з гербом колоска та меча плавно розвівався за спиною жінки. Від неї страшенно приємно пахло молочно-деревними заморськими парфумами, від яких хотілось втиснутись носом їй за вухо й нюхати так довго, доки не набридне.

— Ваш батько постарався, княжно, — всміхнувся я, салютуючи келихом.

— Дякую, Святозаре. Наскільки я чула, боярин Єремій дозволив вам опікуватись лісом.

— Лише бортництвом, княжно, — сказав я, всміхаючись.

— Батько питав про тебе і боярин Єремій досить добре відкликався про твої успіхи, коли вони теревенили наодинці.

Я здивовано поглянув на неї. Дивно як від кількох добрих слів мені стало краще.

— Дякую, що поділились княжно.

Я дозволив їй провести мене крізь ярмарок. Водночас шукав Лук’янчика, якого все не було. Почав непокоїтися, чи нічого не сталось, але людей на замковому подвір’ї набилось так багато, що я легко міг його не помітити.

Кілька разів мене відволікали руді. Як завжди я лише милувався ними, і не відчував себе метеликом у темряві. Те, що я відчував поряд з бортником було чимось іншим. Я хотів дізнатись про нього більше. Згадав, як він обережно зняв бджолу з плеча і як вправно вів Шершня.

Змусив себе виринути з спогадів. Торговець у ятці пригостив нас вишнівкою, яку налив у пусті келихи з-під вина. Ми з княжною відійшли убік, і я дістав пляшечку з екстрактом конопель, капнув трохи нам обом.

Компанія – чудова, атмосфера – яскрава і гучна. Десь гупали литаври і свистіли сопілки. Реготали і співали люди.

— Твій батько казав що хоче, щоб ти й надалі займався бортництвом, — вела далі Мілена.

— Справді?

— Так, але мене прогнав князь Радомир і я не почула решти. Помітив, що я післуховую, — захихотіла вона, відпиваючи з келиха.

Я засміявся. Боги, невже і справді… Можливо, боярин Єремій не вважає мене таким безнадійним, як показує?

— Ось і Велемир, — вказала рукою княжна на свого брата. — Привітаєшся?

Княжич був такий же білявий, як і його сестра. Він ходив поряд із рудим бояричем Маркіяном, щось обговорюючи і підсміюючись. Боги, знову ці руді люди. Скільки ж їх у Чорноліському князівстві.

— Ні, дякую, Мілено. Я повинен ще декого знайти, — всміхнувся їй, відпускаючи руку і схиляючись у легкому поклоні. — Дякую за компанію.

— І тобі, Святе. Візьми мій келих, Велемиру не варто знати, що я це п’ю, — пробурмотіла вона мені на вухо і пурхнула у бік брата.

Я стиснув ніжки келихів між пальцями. Повільно проходжувався ярмарком. Світло смолоскипів відливало відблисками на обличчях людей. Підійшов до великого вогнища в центрі замкового двору, заворожено вдивляючись у полум’я.

Раптом відчув чийсь погляд і зловив його своїм. Зелені очі. Вогонь злився з волоссям. Лук’янчик.

Тривога відпустила груди, а серце забилось швидше. Ми одночасно ступили один до одного, і я засміявся.

— Ви геть п’яні, Святозаре, — нахмурився він. – Не дивно, якщо ви п’єте з двох келихів одночасно.

— Один я притримав для тебе, — всунув келих йому в руку, нахиляючись ближче. — Але будь обережний, у вишнівці є ще один складник і він сильно вибиває землю з-під ніг, — прошепотів я, насолоджуючись тим, що на шиї в бортника виступили сироти.

Боги, яка краса…

На мить я закусив губу, ледве стримуючись, щоб не торкнутись засмаглої шкіри. Смакував цей момент, аж поки не змусив себе відсторонитись.

Він відвів погляд від мого і сховав обличчя у келиху.

Я легко потягнув його за плащ, пірнаючи в людське шаленство. Погляд постійно зачіплявся за стрічки, колоски, медові паляниці, старого блазня, що ледве рухався. Якась жінка поклала нам на голову вінки з пшениці й поцілувала обох в щоки, навіть не червоніючи. Зникла вона так швидко, як і з’явилась, забираючи із собою запах свіжого поту, випічки й диму.

Ми пірнули в князівський сад, який оточив нас акуратно підстриженими деревами. Біля викладеної дрібним камінням доріжки росли гладіолуси, чорнобривці й жоржини. Я був такий щасливий, слухаючи ці неспішні кроки позаду, що вже не міг себе стримувати. Всміхався та йшов ледь не підстрибом, попиваючи вишнівку.

П’янкий запах квітів і серпневої ночі, люди, що обіймались на кам’яних лавах — все це зводило мене з розуму так сильно… Я слухав звуки поцілунків і тихий сміх, не відпускав його плащ ні на мить, потираючи вовну між пальцями.

Врешті я заліз поміж кущі бузку і побачив високу вишню, що схилила гілля над кам’яною лавою. Ця частина була трохи занедбана, але тут несамовито пахло м’ятою та лавандою.

Я впав на лаву, закидаючи ногу на ногу, і не відпускав плащ руденького, поки він не сів поряд. Лук’ян обережно зробив ковток із келиха, облизав губи і відпив більше. По обличчю я бачив, що йому подобається.

— Ви вже тут були з кимось?

— Так, ми з друзями тут потайки пили крадене у коморах вино, — захихотів я, підпираючи підборіддя долонею.

Жадібно ковзав по ньому поглядом. Туніка – святкова, з тонкого льону, вишита шовковою ниткою. Стрічкою з чорного шовку перев’язане руде волосся. Її краї лежали на плечах. Я підніс пальці, не торкаючись, та цього виявилось замало. Я обережно наблизив руку до плеча і погладив пучкою шовк.

— Ти такий гарний, Лук’янчику, — сказав я зачаровано.

Він почервонів, ховаючись за келихом. Випив його кількома ковтками й поставив поряд на лаву. Я сперся ліктем на спинку.

— Я бачу, ти випив свою вишнівку, а мені вже досить…

— Це вже точно, — буркнув він, оглядаючи мене.

— Так. Тому можеш допити ще й мою, — хитро всміхнувся йому.

— Добре, — кивок.

Я підніс келих до його губ, вдивляючись в риси Лук’янчика. Він заплющив очі і розтулив вуста. Я зім’яв його гладке прекрасне волосся, що розсипалось, розтікалось, розпливалось між моїми пальцями, і я… не хотів, щоб це коли-небудь закінчилось. Лук’ян пив вишнівку, а я дивився на його кадик, що перекочувався, коли він ковтав.

Остання червона крапля напою поповзла від кутика губи до підборіддя. Його долоні сумирно лежали на колінах. Я підніс руку до щоки, бажаючи торкнутись і забрати цю краплю собі, але він сам стер її, дивлячись мені в очі. Я загубився в зелені його погляду так стрімко, що навіть не зрозумів, коли він торкнувся моїх губ пальцем.

Я завмер, дихання збилось, і я заплющив очі, не в змозі зрозуміти, що зі мною. Швидко дихав, а потім… торкнувся язиком до липкого смаку вишнівки, що вибухнула в роті солодкістю. Я ледь не застогнав від задоволення.

Боги…

Я розплющив очі.

— Можна я вас поцілую, Святозаре? — прошепотів він.

Я розгублено закліпав.

— Тобі це… потрібно? Тобто…

— А ви не цього хочете?

— Не знаю, — ледь чутно відповів я, все ще відчуваючи його теплу шкіру біля моїх вуст.

Він ковзнув долонею по моїй щелепі, повільно погладив щоку великим пальцем. Я ще раз легко зім’яв його волосся в долоні. Напевно я…

— Хочу, — прошепотів, обережно притягуючи його до себе за потилицю.

Лук’ян ледь торкнувся вустами моїх, потім знову, сильніше. Гарячі губи, залишали такі ж пекучі сліди. Він заплющив очі й ковзнув язиком між вуст, які я розтулив, впускаючи його. Великий палець все ще гладив мою щоку і, чомусь, саме від цього по хребту побігло тремтіння. Унизу живота тепліло збудження, таке сильне, що я прибрав одну ногу з іншої.

Як приємно…

Я потягнув його ближче, повільно знімаючи шовкову стрічку з його волосся. Воно розсипалось рудим божевіллям навколо моєї руки, і я повільно пропустив прядки між пальцями, чухаючи його шкіру. Жовтий зі стрічками вінок лежав на його волоссі, смолоскипи освітлювали нашу схованку. Я насолоджувався, як ніколи раніше.

Лук’янчик тихо зітхнув мені в губи, поглиблюючи поцілунок. Усміхнувшись, я відсторонився.

— Повільніше.

Він здавлено застогнав.

— Я не вмію повільніше, Святозаре, — прошепотів він, знову припадаючи до моїх губ.

Я відсторонився, все ще пестячи його волосся.

— Не зупиняйся, — прошепотів він, важко дихаючи.

— Я не зупиняюсь, Лук’янчику. Просто дивлюсь на твоє прекрасне обличчя, — пробурмотів я. — Твої вуста…

Провів по них своїми, зовсім без натиску.

— І ніс.

Торкнувся його носа своїм і тихо засміявся.

— Які в тебе вії…

Поцілував заплющене око і рудувато-білі волосинки м’яко вкололи мої губи, і від цього стало ще приємніше.

Хотів бачити його. Саме бачити ось такого: розчервонілого, з розсипаним по плечах волоссям. Хотілося дивитися на нього ще, торкатися, знову цілувати, а потім знову дивитися.

— Волосся, — прошепотів я, пропускаючи пасмо між пальцями. — Боги, який же ти руденький. Наче сонечко, Лук’янчику.

— Що ти таке говориш, — взяв моє обличчя в долоні. — Ти теж. Ти хоч знаєш, який ти гарний? Це світле волосся. Очі такі блакитні. Я ще тоді на пасіці не міг перестати на них дивитись. А усмішка, як у бешкетного кота… Боги, допоможіть мені. Я знаю тебе три дні. Три, Святозаре. Це ж божевілля. Ти казав, щось про вишнівку, - всміхнувся він. – Це часом не приворотне зілля?

Я засміявся, накриваючи його гарячу долоню своєю. Дотик Лукʼянчика обпікав щоки, а зелені очі були широко розплющені.

Як прекрасно… Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так дивився на мене.

— Жодних заклять і відьомських приворотів. Клянусь Богами, я не винен, що я тобі так сильно полюбився за три дні.

Очі Лук’яна збільшились ще сильніше, а я… не знав, що відчуваю. Хотів його присутності, уваги, гарних слів, поцілунків, знічених поглядів.

Моє тіло тремтіло від його дотику. Опустив очі на його пах. Він був збуджений, як і я. Нахмурився. Хіба можна бути закоханим у когось і не хотіти кохатись із ним, як я?

Знову пірнув у зелені очі, які вичікувально дивились на мене. Всміхнувся.

Я не знав, але це й було непотрібно. Він був так близько, а про решту я міг подумати завтра.

— Ти такий витончений, — прошепотів він, знову припадаючи до моїх губ. — Так солодко пахнеш.

Я млів, відповідаючи на його поцілунки, розтікався, як свіжий мед по сотах. Хотілось провести так усю ніч, зустріти світанок.

Лук’ян впевнено ковзнув долонею по моєму стегну, гладячи ногу — від коліна й вище, по стегну. Від цього стало ще млосніше. Інша долоня спустилась зі щоки до плеча, потім до грудей, і не затримуючись поповзла нижче, до живота, підбираючись до мого паху.

Я легко схопив її й затримався, відриваючись від губ. Він дивився на мене з-під напівприкитих повік, неглибоко дихаючи. Я трохи знітився, опускаючи очі.

— Що таке? — прошепотів він.

— Нічого.

— Тоді відпусти, Святе.

Від звуку свого імені я всміхнувся, його рука повільно повзла по стегну вище і зупинилась, торкаючись крізь тканину штанів мого збудженного члену.

— Куди ти так поспішаєш, Лук’янчику? — запитав я, переводячи погляд на його руку.

Руді брови нахмурились. Він дивився на мене так, ніби не розумів питання.

— Я думав, ти хочеш.

— Хочу.

— Тоді…

— Оце хочу, розумієш? — я потягнув його долоню до свого обличчя і притиснувся щокою до його теплої шкіри.

Лук’янчик всміхнувся, блиснувши білозубою усмішкою.

— Лише цілуватись?

«Лише»? Слово неприємно осіло в думках, ніби отрута. Мені здавалось, що ми робимо щось до божевілля чудове, прекрасне й захоплююче, а виявилось, що для нього це було «лише».

— Тобі цього недостатньо? — запитав я, ледь чутно торкаючись долонями його поголеної щоки.

— Боги, Заре, ти ж сам бачиш, що робиш зі мною, — всміхнувся, хитаючи головою. — Але, якщо ти не хочеш, або ж ти вперше з чоловіком, то я можу не поспішати.

Лук’янчик стиснув мене в обіймах, і я горнувся до нього. Більше мені нічого не було потрібно.