На прив'язі. Трутень.

Коли я доїхав, вже сіріло. Майже цілу ніч я провів у дорозі, підкріплюючись лише дурманом і відчайдушним базіканням з Яблучком. Моя вірна подруга справді мене слухала, хоч і страшенно втомилась.

Ця розмова дала мені зрозуміти, що я зовсім не шкодую про те, що зробив. Хвилюючий азарт досі нуртував у грудях. Мій бісів батечко повівся зі мною несправедливо чотири року тому, коли Юлій мене підставив. Щоправда, тоді я навіть з ним не сперечався, але цього разу у мене, нарешті, взялись сили, щоб протистояти йому. Шалена несправедливість дерла мене зсередини і саме це допомогло мені вирішити куди і нащо я їду.

Я не гірший від Юлія і я здатен кохати. Саме це я відчував, коли ми прибули до будинку Лук’яна. Більше того, весь вечір я думав лише про нього, тож сумнівів не залишилось.

Я хотів його сильніше за всіх на світі. Без залишку і без всяких “але”.

Я зіскочив з кобили і залишив її на вулиці. Було страшенно холодно, низький вересневий туманець лежав на похилих травинках.

Я вліз чоботами в лаванду і почув цей п’янкий терпкий запах. Постукав у його вікно. Вже світало. Коли він відчинив дерев’яні ставні, я побачив його сонне обличчя і руде волосся, яке відгорнув з зелених очей. У грудях все стислося, на моєму обличчі з’явилася посмішка.

На щоці у Лук’янчика відбилась ковдра нерівними блідими смугами. Я схопив його за обличчя і поцілував, горнучись до його тепла. Бортник окинув мене поглядом і простягнув мені руки. Я схопився за його лікті та підскочив. Лук’ян потягнув мене всередину. Підкови чобіт стукнули об дерево. Я впав у його теплі обійми.

— Лук’янчику, я прийшов сказати, що хочу лише тебе. Я люблю лише тебе. Мені більше ніхто не потрібен, — говорив я, повільно та мляво кліпаючи.

— Ви п’яний.

— Так.

— Одурманений.

— Безперечно. Тобою, мій рудесенький. І я хочу тебе більше за всіх на світі. Давай покохаємось, — промовив я, обіймаючи бортника за шию. — Зараз же.

Лук’ян повільно облизав губи і подивився мені в обличчя.

— Будь ласка, — прошепотів я. — Я так сильно хочу тебе. Ти ж теж мене хочеш, так?

— Ти навіть не уявляєш як сильно… Я спав. Ти мені снився, Святе. Оголеним. Боги, та в мене досі стоїть, — пирхнув він. — Я навіть не знаю, чи я досі прокинувся.

— Тоді поцілуй мене, і твій сон буде найсолодшим на світі, мій бортнику, — пробурмотів я, тягнучись до його пухких після сну й обвітрених губ.

Він обхопив мене за спину, штовхаючи на ліжко, досі розігріте його тілом. Ми притиснулись один до одного. Лук’ян стягнув із себе сорочку, я відстібнув плаща і зняв туніку, виймаючи сорочку зі штанів.

Боги, хай він дивиться на мене. Кожна лінія моєї шкіри — його. Я вперто відштовхував від себе думки про те, до чого це все йде. Крізь густу пелену дурману не просочувався ані сором, ані бажання.

Він поглянув на мою сорочку, очі зустрілись з моїми. Я кивнув. Він швидко стягнув її через голову і поцілував мене у шию, ніжно притримуючи за потилицю. Я поклав руки на його веснянкуваті плечі й віддався йому.

Вологі смуги від теплого язика не бентежили мене. Навіть коли він торкнувся мого соска, я лише задоволено мукнув. Стиснув його волосся. Воно було настільки прекрасним, що я вирішив зайти ще далі.

— Лук’янчику, — прошепотів я, коли він розв’язав мотузки на моїх штанях. — Я хочу, щоб ти увійшов у мене.

— Боги, — прохрипів він.

На засмаглих щоках проступив багряний рум’янець і він швидко облизав губи.

— У мене є трав’яна мазь, — ледь чутно прохрипів він, — якщо ти справді хочеш. Я робив таке лише раз і було трохи неприємно.

— Тобі?

— Ні, чоловіку, який був знизу, — опустив руді вії Лук’ян.

Я глитнув.

— А він хотів цього? — запитав я, пестячи його волосся.

— Так.

Страх успішно придавив дурман, та тим не менш, якась частка мене, що протверезіла за ніч, запротестувала. Я вирішив не слухати її.

— Тоді я теж хочу. Зроби це.

Лук’ян шумно видихнув і потягнув за чоботи. Вони гупнули об дерев’яну підлогу. У грудях пробудилось щось тривожне. Шкода, що я зараз не міг вдихнути дурману.

Він стягнув із мене штани, цілуючи стегна. Серце забилося швидше. Тіло збудилось. Я — досі ні.

— Лук’янчику, я хотів би торкатися тебе, — прошепотів я.

— Боги, звісно. Все буде, як ти забажаєш, Заре, — прошепотів він, цілуючи мене під коліном.

Підсунувся ближче до мене. Рипнула шухляда і він витяг щось звідти. Скреготнула кришка. Я торкнувся до його плеча, коли він ковзнув язиком по голівці.

М’язи сіпнулись. Мені досі було байдуже.

Він обережно гладив мене слизьким від мазі пальцем між сідницями. Іншою рукою ніжно пестив мій член. Щось шепотів у мій живіт, лагідно цілуючи його. Я дихав повільно і глибоко. Палець повільно увійшов у мене. Я наморщив носа.

— І справді не дуже приємно, — пробурмотів я.

— Хочеш, я припиню? Не обов’язково робити це зараз, — хрипло прошепотів він, не відриваючись від мого тіла.

Я відчував, як його волога голівка притискалась до мого стегна, коли ми цілувались. Він хотів мене так сильно, а я досі не міг усвідомити навіщо.

Можливо, якщо він увійде в мене, то я відчую ту саму близькість, про яку всі торочать.

— Ні, не припиняй, все добре, — всміхнувся йому, намагаючись прокліпатись.

Світ мляво хитався. Лук’ян повільно входив у мене пальцем, цілуючи живіт. Від тепла і вологості його губ ставало краще.

— Ти такий гарячий всередині… Боги, як же сильно я тебе хочу, Заре.

— Увійди в мене, мій рудесенький, — прошепотів я, пестячи його волосся.

Лук’ян підійняв голову, перемістився вище між розведеними колінами і притулив змащений трав’яною маззю член між сідниць. Поцілував мене, притискаючись ближче. Я відчайдушно відповів на поцілунок, намагаючись не звертати уваги на те, що прямо зараз відбувається в мене між ногами. Дурман допомагав, але було шкода, що я не вдихнув його перед тим, як увійти до Лук’янчика.

Коли бортник почав протискатись всередину — стало боляче. Я заплющив очі і стиснув зуби, впираючись потилицею в подушку. Міцно стиснув в долонях його гарячі плечі. Він підтримував мене під поясницею і повільно цілував щоки, шию, шепотів щось незрозуміле і заспокійливе.

— Ти вже увійшов до кінця? — прошепотів я, притискаючи зовнішню сторону долоні до губ.

— Ні, Заре, тобі потрібно розслабитись, — відповів він.

Лук’ян глибоко і важко дихав. Очі мав заплющені, а пухкі губи натужно стиснулись.

— Все гаразд? — запитав я.

— Т-так. Я просто… Боги, я ледве стримуююсь, ти такий вузький і гарячий, — прошепотів Лук’ян мені в шию.

Я заплющив очі й обійняв його за плечі, втиснувся носом в його волосся і прошепотів:

— Тоді не стримуйся, мій рудесенький.

— Точно? Тобі не боляче?

— Ні.

Лук’ян обхопив мене міцніше і повільно увійшов до кінця. Він був близько і я намагався думати лише про це, не звертати увагу на його поштовхи, які мене не збуджували і не робили добре.

Він тихо стогнав, пришвидшуючись з кожним рухом. Я лежав, пестячи його волосся. Залишки дурману притуплювали біль і неприємні відчуття. Він вперся лобом в моє плече. В грудях залягло щось темне і єдиним моїм бажанням було лише те, щоб це “кохання” закінчилось як можна швидше.

— Заре, я хочу кінчити, добре? — видихнув він.

— Звісно, Лук’янчику, — ніжно прошепотів йому на вухо.

У мене закрутилась голова, коли він штовхнувся в мене востаннє і обмяк, міцно притискаючись. Та від цього теж не було добре. Його голе прекрасне тіло торкалось до мого, але всередині гуляло холодне осіннє розчарування. Зад неприємно нив. Я хотів додому.

Він вийшов з мене і ліг поряд.

— Все добре?

Я розплющив очі й кліпнув, намагаючись знайти його обличчя в посвітлілій кімнаті. Він завмер, уважно дивлячись мені у вічі. Зморшка залягла на його переніссі. Я стенув плечима.

— Ти не хочеш… цього, так? — запитав він тихо.

— Здається, вистава закінчилась, мій рудесенький. Я справді… обісрався, — ніяково захихотів.

Він ковзнув долонею між моїх сідниць і обмацав їх.

— Та ні, ти чистий, Заре. Чи ти про інше? Боги… То ти справді одурманений?

— Як Сніжинка під час тічки.

— Це ще хто в біса?

— Моя кішка.

Лук’ян зітхнув і ліг поряд. Вкрив нас ковдрою, і притиснувся гарячими грудьми до моєї спини.

Мовчанка розтягнулась. Я дивився у вікно, ловлячи світанкові промені, що ледве просочувались крізь густий блідий туман. Розумів, що дивитись, коли він пестив себе було набагато приємніше. Цілуватись приємніше. Просто лежати разом — точно приємніше, ніж те, що я змусив себе пережити щойно.

— Мені писав батько з Верхогір’я. Я розповідав йому, що познайомився з бояричем і він передав тобі вісточку, — тихо промовив Лук’ян.

— Сподіваюсь, вона буде приємною.

— Так. Верхогорці хочуть дорого купувати ваш мед. Твоєму батьку це напевно припаде до душі, коли від Верховного Володаря прибуде гонець.

Я плавав у звучанні його голосу, заплющивши втомлені очі.

— Добре, Лук’янчику. Дякую. Мені це стане в пригоді сьогодні ввечері. Батько наказав проспатись і прийти у робочі покої.

— Щось сталось?

Зараз мені навіть соромно не було. Це найкраще що я робив у своєму житті, і я цим пишатимусь. На відміну від того, що сталось між нами щойно. Відсьогодні “хотіти” для мене — це те, що я справді хочу робити з людиною, а не те, що мушу.

— Я роздягнувся на бенкеті. — Повільно почав я. — Там була моя наречена, мій батько і купа аристократів.

— Ти й штани зняв? І чоботи?

— Ні, штани і чоботи не знімав.

— Ти божевільний, наче сто бісів, — промовив він з усмішкою.

Волосся залоскотало мене.

— Тобі подобається? — самовдоволено запитав я.

— Напевно… так? — знічений голос Лук’янчика.

Я всміхнувся.

— Тоді я можу так поводитись і надалі, бо мені теж це подобається.

Бортник підклав свою мозолисту долоню під мою щоку і я зручно вмостився обличчям у ній.

— Заре, ти такий дивний. Постійно всміхаєшся. Щиро радієш дрібницям. Навіть комарам, а вони страшенно мене дратують. Ніколи довго не сумуєш. Постійно влипаєш в якісь історії. Ти такий… яскравий, — підібрав він слово, — часом мені здається, що я сліпну від твого блиску, — Лук’янів голос тривожно затих, я торкнувся губами його вказівного пальця.

— Мені приємно, мій рудесенький, — прошепотів з останніх сил.

Я сонно зітхнув. Навіть не хотів розчаровувати його і говорити про те, що, найпевніше, ми більше ніколи не “покохаємось” так, як він цього хоче. Та я думаю, що він і сам здогадався. Залишками сонної свідомості я задався питанням, чи йому буде цього достатньо.

***

Я прокинувся, коли вже вечоріло. У прочинені вікна долинав звук, з яким сокира вдаряє по дошках.

Боги, як же погано… У роті ніби хтось помер, а опісля ще й випорожнився.

Я повів плечима, протираючи очі. Кухоль стояв біля ліжка на тумбі. Я виліз з-під ковдри і відразу випив десь половину. Солодка і холодна вода текла по пересохлому горлу, що пекло від диму.

Важко видихнув, коли напився і підійшов до вікна, похитуючись. Лук’янчик рубав дрова. Я схилив голову, милуючись помаранчевими променями сонця, що грали на його шкірі й волоссі. Він продовжував працювати, не помічаючи мене.

Я всміхався. Спостерігав за ним. Ще кілька стуків сокирою, він розрубав великий пеньок і вирівнявся, втираючи лоба рукою.

— Ти вже прокинувся? — всміхнувся він.

— Як бачиш. Я мушу їхати. Дякую, що провів зі мною цю ніч, Лук’янчику, — відповів я.

У голові ще плавав туман, але тіло дякувало мені за те, що я нарешті виспався..

— Ти, напевно, голодний. Поснідаєш?

Я позирнув на сонце, що скоро мало зайти. Я ще мав час до зустрічі з батьком. Хай чекає, старий хрін. Після новин з Верхогір’я він точно мене не зречеться.

— Звісно, — всміхнувся йому ще ширше.

Він встромив сокиру в пеньок й пішов до діжки за стайнею. Почувся плескіт води. Я почав шукати свій одяг. Той був складений на кріслі, а плащ висів на бильці. Який… турботливий.

Я вдягнувся, пристібнув плаща, що на щастя, був майже не брудний після моєї вчорашньої наруги над собою. Побачив на Лук’яновому столі гребінець і з усмішкою взяв його, щоб причесати волосся. Передні прядки звично впали на обличчя.

Поглянув навколо. Воску тут не було. Боги, коли в мене не зачесане волосся, я виглядаю як юнак. Ще й ця щетина бісова.

Вирівняв спину, причепив пояс зі зброєю та пішов у кухню, де Лук’янчик стукотів ложкою по дерев’яній мисці. Сів біля печі за невеликим міцним столом і поводив пальцем по його горбистій старій поверхні. Чистий. Лук’янчик, напевно, хороший господар. Або ж так причепурив хатину для мене.

Він поставив переді мною миску з душениною і поклав зелене печене яблуко на тарілку. Підсунув ложку і сів навпроти.

— Дякую.

— Смачного, бояричу, — всміхнувся Лук’ян, спираючись ліктями на стіл.

М’язи бортника чітко окреслювались після рубання дров. Руде волосся густо вкривало його руки. Я облизнувся і поклав до рота першу ложку душенини.

Тепла, м’ясна й густа. Смачна. А якщо уявити, що ці руки її приготували. Боги…

Серце застукотіло в грудях від захвату. Я почав їсти. Помітив, що Лук’ян постійно уникав мого погляду. Мовчанку переривав лише спів поодиноких птахів за вікном. Їх стало набагато менше.

— Мій батько писав ще дещо, Святе.

— Що?

— Хотів, щоб я запитав, чи можна, щоб я торгував з Верхогір’ям від імені твого батька. Мій дід там веде облік, коли не б’ється з острів’янами.

Лук’ян пирхнув і потер перенісся.

— І я тепер не знаю, чи мені їхати.

— Це гарна можливість, — сказав я, витираючи вуста долонею.

Присунув до себе печене яблуко і облизнувся. Після алкоголю мені завжди хотілось їсти.

— Так, дуже гарна. Ти не образишся? — запитав він, суплячи брови.

Я взяв яблуко пальцями, мед відразу прилип до шкіри. Надкусив великий шматок.

— А чому я б мав ображатись? Це ж твоє життя, — прошамкотів я й ковтнув. — Якщо я люблю тебе, це не означає, що ти повинен кидати все заради мене. Тим паче, що я теж не маю куди тебе запросити. Навіть якщо колись і збудую маєток, то це займе щонайменше три роки. Тоді й запрошу тебе жити зі мною, — всміхнувся йому. — Бачиш, я все продумав! — випнув я груди.

Лук’ян ніяково засміявся, ховаючи обличчя в долоні. Я примружився, слідкуючи за його реакцію. Щось було до біса не так. Зелені очі постійно ковзали повз мої, приховуючи невисказані думки.

— Побачимо. Якщо за три роки нічого не зміниться, тоді я приїжджатиму до тебе.

Я обгриз яблуко, поклав серцевину із зернятками на тарілку і вдоволено облизав солодкі від меду пальці. Здмухнув набридливу прядку з обличчя.

— Дякую, Лук’янчику. Ти чудовий кухар, прекрасний чоловік і турботливий коханий.

Я потягнувся до нього за поцілунком через стіл. Він торкнувся моїх губ і відразу відсторонився.

— Ти дуже солодкий, — тихо промовив Лук’ян.

— Я знаю. Ти теж. Але мені треба їхати. Я ще повернусь.

— Коли?

Зелені пронизливі очі, нарешті знайшли мої.

— Завтра ввечері. Чекатимеш на мене? — запитав я з хитрою усмішкою.

— Напевно…

Я нахмурив брови і підвівся з-за столу. Махнув на прощання рукою. Вийшов на вулицю, що дихнула мені в обличчя осінньою прохолодою. Неподалік зграя горобців дзьобали землю в пошуках поживи. Я підійшов до Яблучка й попестив гриву кобили.

До маєтку доїхав швидко. Відразу кинув конюху в руки повіддя й попросив наглянути за подругою.

Збіг сходами на другий поверх. На мить зупинився перед вітражем у коридорі та поглянув на своє відображення. Виглядав я так само, як і почувався. Волосся — неслухняно спадало на скроні, під очима — темні кола після недоспаних ночей, дурману та випивки. Чоботи — брудні. Єдине чого не було видно — це того, що мене болів зад. Добре, що хоч плащ з гербом сарни був чистим.

Постукав у двері батька і просунув голову досередини.

— Можна увійти?

— Так. Ти щойно прокинувся? — батько відірвався від паперів.

— Це так помітно? — запитав я, входячи.

Вирівняв спину й схрестив руки перед собою.

— Ти їв щось? Маєш не дуже добрий вигляд.

Я зітхнув.

— Батьку, я здатен про себе подбати.

— Вчора я цього не побачив, — тихо промовив він. — Те, що ти витворяв — неприпустимо, Святозаре. І те, що боярин Еміль не звернув на це уваги — величезне везіння. Ти хоч уявляєш, що нам дасть цей союз?

— То уклади його сам, батьку.

— Святозаре, ти розумієш, якщо ти станеш боярином, тобі потрібна дружина, діти?

— Землі перейдуть до Юлія, якщо у мене нікого не буде. Нічого не зміниться. Та й чому тебе взагалі цікавить моє життя? Ти помреш раніше, ніж все це станеться і я не отримаю нічого! Юлій не довірить мені навіть одного дерева в мисливських угіддях, — вперто промовив я.

— Чому ти знову удаєш, ніби не розумієш про що я говорю? — запитав боярин, — Я знаю про мед, який ти продав у Верхогір’ї.

Я примружив очі. Звісно, дідько. Батько Дана йому все розпатякав.

— І що з того?

Батько відкинувся на спинку крісла і перевів погляд в мій.

— Я вирішив віддати тобі бортні бори. Усі. Це покарання для Юлія й можливість для тебе отримати боярський титул. Якщо заявиш про себе, як про людину, яка здатна збагатити князівську казну, князь зверне на тебе увагу.

Я підняв брови і на слабких ногах сів у крісло навпроти. Провів долонями по волоссю. Батьків погляд був холодний й блискучий, але на мить мені здалось, ніби його губи сіпнулися в усмішці.

— Я підозрював, що Юлій тоді збрехав. Та й помітив деякі неточності в документах. Ти ніколи не був дурним і зараз це підтвердив. Але якщо хочеш ці землі, власний маєток і герб, повинен заручитись із Діаною. Це моя умова. Боярин Еміль — людина, яка безпосередньо впливає на рішення Родіона Підгірного. І він мені потрібен. Лише заручини, Святозаре. З часом ти забереш її до себе. Але зараз ти вільний. За умови що будеш і далі дбати про борті.

Я глитнув і почав нишпорити поглядом у пошуках вина. Боги, мені точно треба випити. Мій млявий мозок ледве спромігся зрозуміти те, що батько щойно сказав. Вина я не знайшов. Прибрав волосся з обличчя та стиснув перенісся вказівним і великим пальцями, намагаючись почати думати.

— Що означає “борті тепер твої”? — запитав я, спираючись ліктем на стіл.

— Ось, — він кинув папери на стіл, — це дарувальні документи на землю. Я навіть підготував тобі герб.

Я побачив намальовану печатку з гербом колоска і… трутня? Чи це бджола? Здавалось, у грудях скресла крига. Боги, яка краса.

Я всміхнувся й повільно перегорнув їх, пробігшись очима по каліграфічних літерах писаря.

Боги, Лук’янчик тепер буде працювати у мене… Але Діана…

— Лише заручини? — запитав я.

— Так. Поки не станеш боярином. Там подивимось. Можливо, вона тобі сподобається, — суворіше поглянув на мене батько.

— Дуже в цьому сумніваюсь, — захихотів я. — Але добре. Гадаю, поки мій титул мене наздожене, все може змінитись, чи не так?

Єремій підійняв густі сиві брови і похитав головою. Зітхнув і протягнув руку до паперів.

— Що на це скаже Юлій? — запитав я.

— Я з ним більше не радитимусь. Юлій навіть не визнав, що підкупив Грега. Ключник сам мені зізнався, бо не хотів іти під суд, — промовив Єремій.

Я скривився. Отже, старший брат не покараний, як і завжди. Що ж… Принаймні цього разу я отримав свою винагороду.

— І останнє, Святозаре. Ще один публічний вибрик і наша домовленість перетвориться на попіл, — він вказав тремтячим пальцем на камін. — Пам’ятай, ти досі мій син. Навіть коли отримаєш самостійність. Можеш йти.

Я вклонився йому.

— Про це важко забути, батьку, — тихо промовив.

Коли вийшов, не зміг осягнути ані власного щастя, ані власного горя. Боги, здається, кепкували з кожного зробленого мною кроку і кожного прийнятого рішення, викручуючи реальність якомога дивнішим чином.

Я зупинився в коридорі й видихнув. Обійняв себе за лікоть, вдивляючись у вітражні вікна, які розбризкали сонячне помаранчеве світло по підлозі всіма відтінками рудого.

Точно мусив поговорити з Лук’янчиком, але на сьогодні з мене було вдосталь переживань.

Пішов до своїх покоїв, де під дверима на мене чекала розлючена Сніжинка.

***

Я прокинувся на світанку. Тіло почувалось набагато краще. Голова — теж. Кішка грілась об мій бік всю ніч, але почала шкребти кігтями двері, щоб я випустив її. Ліниво підвівся з ліжка, відчинив їй і знову заліз під ковдру. Спав у тонкій лляній сорочці і широких штанях. За вікном сіріли густі дощові хмари. Було б чудово, якби Лук’янчик жив зі мною. Ми б цілий день лежали у ліжку і цілувались. А потім я б дивився, як він красиво рубає дрова.

Зітхнув, закидуючи долоні під потилицю.

Але він би не всидів на місці. Ночами він спить, переважно. Днями — працює. Відчув себе так, ніби повинен збудувати власний дім і лише тоді просити його прийти в гості.

Тим не менш, я завинив йому пояснення.

***

Я зліз із Яблучка й прочинив важкі ворота лише наполовину. Потягнув за повіддя і ми увійшли у двір.

Було тихо. В грудях похололо. Роботи в бортних борах вже закінчились, але Лук’ян не міг просто поїхати. Чи… міг?

Я кинув повіддя й підбіг до дверей. Потягнув за ручку. Замкнено. Панічно оглянувся довкола. Вітер війнув запах прив’ялого листя мені в обличчя. Я провів жовтий листок поглядом, швидко кліпаючи, щоб стримати печіння в горлі.

Опустив очі на землю. Під камінцем лежала притиснута записка, що тріпотіла від вітру. Я опустився навприсядки і витяг її звідти. Налякано глитнув, серце билось як збожеволіла пташка. Розгорнув папірець.

“Святе,

Батько просив приїхати раніше і допомогти йому. Я повернусь до кінця осені.

Не злись, що я не попрощався, але я боявся, що не витримаю й залишусь. Я рвусь на дві частини, але поки ти не заполонив мене до кінця, я хочу поїхати, щоб спокійно все обдумати.

Поцілую тебе, коли повернусь.

Лук’ян.”

Я сумно всміхнувся й притулив листа до грудей.

— Безперечно, мій рудесенький. Три місяці — це чудовий термін, щоб збудувати хоча б мисливську хатину для нас, — тихо промовив до папірця, торкаючись його губами.

Обережно склав і сховав у капшук.

Три місяці — це не три роки. Тим паче, якщо я отримаю землі, матиму чим зайнятись.

Повернувся до кобилиці й обійняв її за граційну шию.

— Шкода, що вони поїхали, тобі точно подобався той жеребець, — промовив я, шморгаючи носом.

Провів поглядом сп’янілого від холоду великого трутня, що пролетів прямо перед моїми очима і через силу всміхнувся.