На прив'язі. Трутень.

Ранок був чудовим. Лук’янчик обіймав мене всю ніч, хоч прокинувся трохи раніше. Я ще досі відчував тепло його губ на шкірі. Він думав, що я сплю й ніжно поцілував мене в лоба.

Я повернувся додому, коли сонце вже встало. Увійшов до своїх покоїв, впускаючи всередину невдоволену Сніжинку, що чекала під дверима. Кинув сідельну сумку з паперами на стіл.

— Вибач, дорогенька. Мене не було вдома добу, а ти звикла, що я йду лише на ніч, — втомлено позіхнув, вмиваючи обличчя.

Повільно роздягнувся. Схилив голову, дивлячись на себе у дзеркало: бліда шкіра, невеликі м’язи; соски, член, навколо якого кучерявилось біляве жорстке волосся. Мені було ніяково дивитись на себе, але Лук’янчик хотів цього. А я хотів дивитись і торкатись його. Та чому лише моє тіло здавалось в наших стосунках зайвим?

Він казав, що я незайманий, тому так поводжусь. Можливо, коли ми зробимо це вперше, я зрозумію… Хоч я з чотирнадцяти років торкався свого члену й не відчував в цьому чогось особливого. Можливо, буде по-іншому, якщо мене торкнеться кохана людина?

У спогадах з’явився один чудовий вечір, сповнений дурману і вина. Нас було троє: крім мене, ще вправна дівчина, — здається її звали Уляною, — та боярич Дан, якого я тоді споїв. Коли я наситився доторками і легкими поцілунками, вони хотіли зайти далі, намагались зняти з мене одяг, але я не хотів ні його, ні її. Моє тіло волало від збудження, та… Я лише дивився. І, клянусь Богами, це було неймовірно. Їх тіла були сплетені в чуттєвому танці, який я хотів би намалювати, але точно не повторювати.

Та вони ж мені не подобались, так як Лук’янчик.

Мене тягло до нього не лише для того, щоб подивитись, я хотів пізнати його, захистити від батька та брата, якщо вони почнуть шукати винних.

Я неймовірно захопився тим, щоб йому було добре, але чому я не хотів покохатись з ним? Геть, як тоді, коли нас було троє.

Я зітхнув і поглянув на кішку.

— У тебе точно немає таких проблем, дорогенька, чи не так?

Сніжинка сіпнула вухами і згорнулась калачиком на моїх паперах. Звісно, немає, бо я бачив, як її дер чорний здоровенний котяра місяць тому.

Я зітхнув. Вдягнув чисту сорочку, штани, блакитну туніку вишиту срібними нитками. Провів долонею по м’якій тканині. Лукʼянчику теж подобався мій одяг, раз він попереджав, що я можу його забруднити.

Витяг із сідельної сумки стос паперів, притулив їх до грудей. Глибоко вдихнув і пішов до батька.

***

Вартові в коридорі сказали, що він пішов у робочі покої, то ж я піднявся поверхом вище і підійшов до високих дверей. Обережно прочинив їх, заглядаючи досередини. Батько сидів за широким столом, спиною до вікна, в яке зазирало ранкове сонце, брат — навпроти разом, а біля нього Грег. Мені це до чорта не сподобалось.

Всі троє впились у мене поглядами.

— Добре, що ти тут, брате, — сказав Юлій. — Вчора я отримав звіти з усіх лісових угідь, і побачив дещо неприємне.

— Яке неймовірне співпадіння, — всміхнувся я, сідаючи за стіл.

Поклав стопку паперів на стіл. Єремій невдоволено поглянув на моє обличчя, потім на шию, де все ще червоніли мітки Лук’янчика, і ще більше нахмурився.

— Твій брат помітив, що у тебе вкрали ще дев’ять бортей і чомусь звіту про останні досі немає, Святозаре, — тихий голос батька відлунював від кам’яної стелі.

Я вирівняв спину, вдихаючи глибше. Чорт забирай, я запізнився і мав рацію. Швидше за все Грег відразу помчав до Юлія і розпатякав йому, що я робив і з ким приїхав на склади.

— Саме тому я й прийшов, — тихо сказав я. — Теж побачив у звітах, що як тільки в мене крадуть мед, чомусь стільки ж з’являється від дубових бортей.

Юлій голосно пирхнув, наливаючи собі розбавленого вина. Грег стиснув губи в тонку усмішку.

— Розкажи батьку про бортника, з яким ти «спілкуєшся», — в’їдливо.

Слова застрягли в горлі, та я підійняв підборіддя.

— Я багато з ким спілкуюсь, брате, і я прийшов точно не для цього.

Розв’язав мотузку на паперах і підійшов до батька з іншої сторони. Поклав папери перед ним.

— «Сава — бочка з дубового бору, сектор 8-3.», — я перегорнув і вказав на інший запис, — далі «Микита — два відра з дубового бору, сектор 8-3.

Батько перевів очі у мої. Хто-знає, яким боярин Єремій був в юності?

— Це маячня, брате. Тим паче, що звіти перевіряє Грег, він служить нам більше двадцять років. Можливо, це син старшого бортника краде. Він ще й задурив тобі голову. Коли поїхав його батько — крадіжки почастішали.

— Сава працює на тебе, Юлію, — сказав я.

— І що з того?

— Він приволік бочку меду, в той вечір, коли у мене вирізали п’ять бортей. Ти думаєш — я ідіот? — запитав я, наливаючи собі розбавленого вина з глечика.

Усмішка сіпнулась на губах Грега, що сидів навпроти брата. Батько в центрі між нами слухав, переводячи погляд з мого обличчя на братове.

Лють вгризлась у мої нутрощі так сильно, що я відчував, як у мене тремтять руки. Хотілось вдарити його. Але я знав, що програю. Він був хорошим мечником. Завжди.

— Батьку, ти ж знаєш, що я б такого не зробив. А він не ночує вдома вже другий день. Його нема ні в день, ні вночі, він постійно вештається по лісу з бортником.

Єремій ковзнув поглядом по моїй шиї й мені захотілось втягнути голову в плечі.

— Святозаре, Чорноліське князівство не засуджує таких стосунків, але я можу лише сподіватись, що ти, принаймні, не будеш знову виставляти себе напоказ. Тобі потрібна дружина і спадкоємці.

— Це важливо саме зараз, батьку? — запитав я спокійно. — Моя репутація спокійно витримає цей удар, як і всі попередні.

— Тебе бачили з бортником на Святі Врожаю, — вставив Юлій.

— І що ж ми робили?

— Ви йшли в сад.

— Що було далі?

Юлій примружився. Єремій слухав.

— А потрібно ще щось?

— Досить, Юлію, — твердо кинув батько. — Можливо, вдалося зібрати більше меду, ніж завжди. Грегу, звіти — це ж твоя відповідальність?

Ми з батьком одночасно перевели погляд на Юлія, що навіть оком не змигнув, дивлячись на мене. Грег біля нього трохи напружив плечі.

— Так, боярине Єремію. Я вписую кожну бочку чи відро меду, яку привозять бортники.

Я уважно дивився на ключника. Бачив його в ніч крадіжки і він точно мав знати звідки взявся той мед, та поки вирішив не казати цього.

Посміхнувся брату.

— Цікаво хто розповів тобі про Саву? — кинув він.

От чорт…

— Син старшого бортника. Лук’ян.

— От власне, Святозаре, варто про це подумати. Звіту досі немає, про викрадення відомо лише тобі й Грегу, бо він вчора сам перевірив всі борті.

— Я теж сам перевірив всі борті, брате. Ще й бачив, як обкрадали мої дерева на власні очі, — поглянув на Грега, у якого розширились крила носа.

— Справді? — запитав батько.

— Так, справді.

— І хто тоді був із тобою? — вставив брат.

— Це неважливо. Щоб ви про мене не думали, я здатен перевірити один сектор, в якому лише п’ять бортей і одну з них, дорогий брате, зруйнував ведмідь. Навіть при хорошому врожаї бочку можна зібрати щонайменше з п’яти дерев. Ти так не вважаєш?

Юлій швидко поглянув на батька. Грег зблід і міцно стиснув губи. Єремій примружився, уважніше вдивляючись в цифри.

— І справді, це досить велика кількість. Юлію, ти перевіряв дерева?

— Ні. Цим займається ключник, — відмахнувся брат, схрещуючи руки на грудях.

Грег перевів зляканий погляд на брата.

— А ще хвилину тому ти казав, що віриш йому, — я підійняв брову, тихо підсміюючись. — Тобі нічого це не нагадує? Пам’ятаєш, якихось чотири роки тому ти продав за безцінь мій віск?

— Ти сам тоді напився і уклав ту угоду, — злісно просичав Юлій.

Я вдоволено примружився. Давно його таким не бачив.

— Ти брешеш, — сказав я ледь чутно, але так, щоб це почув батько.

Боярин Єремій знову поглянув на мене, і мені здалось, що його поморщена щока сіпнулася в усмішці.

Що ти побачив, батьку?

— Досить, Святозаре, — спокійно сказав він. — Я перевірю склади. Лук’яна і Саву — викликати в робочі покої до вечора. Я поговорю з ними наодинці, — кинув погляд на нас із братом. — Ви двоє — не виходите з маєтку. Грегу, ти залишаєшся тут. До тебе теж маю кілька запитань.

Батько повільно зібрав папери, підрівняючи їх краї одне до одного. Потім тихо пирхнув.

— Якщо хоча б одна бочка меду виїде завтра зі складу, я вас обох зречусь до бісової матері, а тебе, Грегу, віддам під князівський суд, — повільно промовив Єремій.

— Батьку, ти не можеш отак просто мене вигнати, я вже не дитина, — ображено буркнув Юлій.

Боги, геть як колись, ніби ми знову стали малими.

— Я — боярин цих земель. А ви — бояричі. Хоч ти і спадкоємець, Юлію, та повинен мені коритись. Святозаре, гарна робота.

Юлій зціпив зуби, свердлячи мене поглядом. Я підійняв підборіддя ще вище.

— Ті колоди від ведмедів справді дуже помічні. Я накажу поставити такі у всіх бортних борах, — батько нахмурив брови, — не розумію лише, чому ти не зробив цього раніше.

— Бо це вперше ти довірив мені щось важливе, — стенув плечима. — Дякую, що вислухав, — я чемно вклонився йому, як і завжди, та вийшов із покоїв.

Юлій ще залишився всередині. Але я знав, що батько справді перевірить. Він завжди так робив. Принаймні за це я міг йому подякувати. Цього разу доказів було вдосталь.

***

Я вислизнув зі своїх покоїв, як тільки сіло сонце. Підійшов до батькових і тихо постукав.

— Так!

Я заглянув у двері. Він сидів за великим столом навпроти вікна, що виходило на мури. Густий ліс оточив тракт із заходу, а зі сходу зміїлась ріка, біля якої селяни прали одяг.

У покоях горіли свічки, батько шкрябав пером по папері.

— Батьку, вже вечір. Я можу їхати? — запитав я, не заходячи всередину.

— Так. Я вже допитав тих чоловіків. І отримав звіт від Лук’яна. Чому ти не розповів, що ви бачили Саву і Грега в ніч крадіжки?

— Понадіявся на Лук’янчика, — відповів я, перш ніж встиг прикусити язика.

Батько підійняв сиві густі брови. Його губи беззвучно повторили: “Лук’янчика, до бісової матері”. Я опустив очі на свої начищені чоботи, ледве стримуючи усмішку.

— Можеш іти, Святозаре, — він змахнув тремтячою рукою. — Я вже знайшов тобі наречену. Познайомишся з нею на бенкеті у Чорноліському замку.

Я широко всміхнувся.

— Я не обіцяю, що не буде так, як із іншими.

— Якщо ти хочеш стати боярином, тобі потрібні спадкоємці, — сказав він.

Я зітхнув, проходячи до кімнати батька.

— Я поки не зустрів людину, з якою хотів би мати дітей. Та й спочатку я повинен стати боярином, хіба ні? — поглянув йому в очі.

— Так і є. До того моменту ти вільний робити що захочеш, але зважай на свою поведінку.

— Я постараюсь, батьку. Що з Савою? — запитав я.

— Якщо ти впізнаєш Саву, доведеться почати офіційне розслідування. А якщо воно приведе нас до Грега, справа піде до князя Радомира. Ти цього хочеш?

Образа шкрябнула між ребер. Звісно, Юлій має бути ідеальним спадкоємцем.

— Грег винен, але я певен, що за всім стоїть твій старший син… Та я почув тебе, батьку. Ти знову лише накричиш на Юлія в своїх покоях, як і завжди.

— Так, Святозаре. Колись ти мені за це подякуєш.

— Побачимо, батьку.

Я низько вклонився йому та вийшов із покоїв. Руки тремтіли від марної злості. Я начепив усмішку на обличчя. Видно, мені не завадить келих вина з коноплями перед тим, як їхати до бортника.

***

— Лук’янчику! — Я вискочив йому на шию, притискаючись губами до щоки.

Він ступив два кроки назад, міцно обіймаючи мене за талію. Руденький вдихнув глибше запах мого волосся і замкнув двері.

— Боги, Заре. Я вже спав. Був у твого батька. Страшенно злякався, що у тебе щось трапилось.

— Ні, все добре. Ну, майже. Батько хоче, щоб я одружився, але це вже не вперше, — тихо промовив йому в шию.

Мені стало так тепло, що я поклав голову йому на плече, похитуючись від запаху меду і диму від курил. Здавався собі тією бджолою, до яких він приходить збирати мед.

— І ти одружишся?

— Не знаю. Напевно, колись доведеться, — пробурмотів йому в шию, тручись носом об волосся, що лежало на плечах.

— А я буду в твоєму майбутньому?

— Сьогодні я хочу це зрозуміти, — прикусив його шкіру, ковзнув по ній язиком, заплющуючи очі від насолоди.

— Ти хочеш мене?

— Я завжди тебе хотів, Лук’янчику, — прошепотів я.

Обійняв його за шию, встаючи навшпиньки, щоб зрівнятися з ним зростом.

— Ти мені дуже сильно подобаєшся, мій рудесенький, — видихнув йому у вухо.

— Боги, допоможіть мені…

Я глибоко поцілував ці прекрасні губи, торкаючись їх язиком. Це було так само добре, як завжди. Тепло та солодко. Хотілося цілувати його ще. Але нічого не змінилось.

Він обхопив мене під стегна, притискаючи до стіни, ковзнув носом по щоці, зминаючи сідниці в долонях. Міцно притулявся пахом до мого. Я був збуджений, але так далеко ще ніколи не заходив.

— Як би ти хотів, Заре? Скажи мені, прошу.

— Я… Я не знаю, — прошепотів я, заплющуючи очі. — Зроби як тобі подобається.

Серце панічно стукалось в грудях. Напевно, я знову помилявся. Чому я не можу захотіти його по справжньому?

Він відстібнув мій плащ і потягнув за краї туніки. Після її тепла, в шовковій сорочці стало прохолодно. Лук’ян гарячково вийняв її з-за пояса і посунув штани донизу, оголюючи сідниці.

— Почекай, — видихнув я.

— Заре, щось не так?

— Ні… Просто, повільніше. Прошу, — видихнув я, відчуваючи як тремтять руки.

Я почувався не так, як завжди. Страх ширяв тілом. Трохи відштовхнувши Лук’янчика, повільно видихнув і підтягнув штани.

— Ходімо до ліжка.

— Добре, ходімо. Може, ти хочеш медовухи?

— Ні, не хочу, — відповів я тихо.

Він вів мене за руку до дверей своєї кімнати. Всередині пахнуло деревом, медом і пилом. Лук’ян зачинив двері, тягнучи мене за руку до ліжка. Запалив каганця на приліжковій тумбі поряд.

Я виглянув у прочинене вікно, під яким відцвітала м’ята і лаванда, що розносили цьогорічні останні мляві пахощі. Вони мене заспокоювали. Прохолода вже не здавалася такою тривожною.

Я сам попросив його піти до ліжка. Отже, я хочу цього. Напевно.

— Тут гарно, але за садом ніхто не доглядає, відколи померла мати, — кинув руденький, обіймаючи мене за талію й притискаючись носом за вухом.

У грудях знову стало тепло. Тріскотіли цвіркуни. Пів неба затулила хмара, але я побачив зорю, що впала, залишаючи різкий білий хвіст. Я кліпнув і повернувся до нього.

— Ти теж її побачив?

— Так. Це до нещастя, — тихо відповів він, притискаючись губами до щоки. — Але вона й справді страшенно гарна, Заре, точно як ти.

— Поцілуй мене, Лук’янчику, — прошепотів я, повертаючись до нього обличчям.

Я сам смикнув за зав’язки на грудях і стягнув сорочку її через голову, на мить відриваючись від нього. Шовк мазнув мої губи і я зупинився, вдихаючи глибше.

Лук’ян на мить відсторонився й оглянув мою білу шкіру, на якій грали відблиски каганця. Я потягнув його сорочку, знімаючи її. Подивився на його прекрасне тіло, на обриси міцних м’язів і хвилястого руденького волосся на грудях і животі.

Якусь мить ми так і сиділи на колінах, оглядаючи одне одного. З вулиці долинав спів цвіркунів. Свіже передвересневе повітря проникало в кімнату. Я облизав губи і погляд зупинився на його міцних грудях і веснянкуватих ключицях. Він зруйнував цей теплий спокій першим, підсунувся до мене і потягнув на себе, лягаючи на спину. Я опинився згори.

Поцілував його повільно, смакуючі пухкі вуста своїми. Спустився до соска і подражнив язиком, стиснув зубами. Він зупинив мене, стискаючи мої плечі в долонях.

— Почекай, Заре. Я хочу це зробити.

— Що саме? — прошепотів я.

— Цілувати тебе. Я хочу зробити тобі добре.

— Мені дуже добре, Лук’янчику.

— Буде ще краще, довірся мені.

Я рвано видихнув, він потягнув мене за руку.

— Добре… Тоді, я так і зроблю.

Він обережно поклав мене на ліжко і я посунувся вище, намагаючись втамувати неприємне сіпання у грудях. Лук’янчик навис наді мною, цілуючи в шию. Стягнув із нас взуття, яке гупнуло об дерев’яну підлогу.

Мені чомусь стало страшно.

— Я хочу… Щоб ти попестив мене рукою, Лук’янчику, — кинув я швидко, заплющуючи очі.

— Добре.

Він сів мені між ніг. Я дивився на його вдоволену усмішку, на плечі й волосся.

Коли його рука торкнулась паху, я заплющив очі. Він ковзнув язиком до мого соска. Тепла смуга на шкірі була лише вологістю, яка не мала жодного сенсу. Здавалось, ніби моє тіло оніміло.

Лук’ян притиснувся до мене всім тілом, обхоплюючи в долоню наші члени. Я заплющив очі і запустив пальці в його прекрасне волосся. Гладив його і глибоко дихав, намагаючись думати лише про шовкові прядки, що легко м’яв між пальцями.

Йому це так сильно подобалось, а я навіть зараз думав, що ми ще не кохаємось по-справжньому. Ніби для цього бракувало чогось, чого я ніяк не міг забажати. Рухи пришвидшилось. Коли я кінчив, то лише видихнув з полегшенням. Лук’янчик теж це зробив, з тихим зітхнанням.

— Все добре, Заре? -— запитав він, підсовуючись вище до мене.

— Не знаю, — відповів я, дивлячись йому в очі. — Я думав, що мені це більше сподобається.

— Тобі було неприємно? — здивовано нахмурився він.

— Ні, але це було не так захоплююче, як коли я цілував тебе.

— Боги, ти справді дивний.

— Ще я розпусний, несерйозний і дурний, — всміхнувся, погладжуючи його волосся.

— Я не це мав на увазі, — він тицьнувся носом мені у вухо, тягнучи на нас ковдру. — Ти завжди дивишся на мене так, ніби я — найпрекрасніше, що ти бачив…

— Це чиста правда, мій рудесенький, — вставив я, тонучи в його теплих обіймах.

Я навіть не хотів вдягати сорочку. Його гарячі груди притиснулись до моєї спини, і я підтягнув штани, затягуючи зав’язки.

— Я зробив щось не так? — запитав Лук’ян.

— Ні, все чудово. Я навіть кінчив.

— Я бачив.

— То що ти ще хочеш? — запитав я тихо.

— Щоб ти теж хотів кохатись зі мною. Так само сильно, як цілуватись.

— А якщо я не захочу?

Лук’янчик втомлено зітхнув і потягнув мене за плече. Я повернувся до нього обличчям і поклав долоні на його теплі м’язисті груди. Відчув стукіт його серця.

— Твій батько казав, що ти ніколи зі мною не переспиш. Сьогодні я думав, що він помилявся, але зараз бачу, що він знає тебе краще за мене, — тихо сказав він, відсовуючись.

Якого біса? Я нахмурив брови і прибрав руки від його теплої шкіри. Батько і сюди впихнув свого старого, чортового носа.

— До чого тут мій батько, Лук’яне? — запитав я насторожено.

— Ні до чого. Давай зробимо це ще раз, — сказав він, сідаючи на ліжку.

Ковдра сповзла з його плечей. На його гарних грудях грали блики світла. Але я точно не хотів відчувати… це знову. Принаймні не сьогодні.

— Зараз?

— Боги, Заре, а чому ні? Ти ж кажеш, що я тобі подобаюсь.

— А якщо я не захочу?

Сів на ліжку, тягнучи ковдру на плечі.

— Може ти взагалі не хочеш чоловіків?

— Як це, Лук’янчику? Я дуже тебе хочу. Ти такий рудесенький… Наче сонечко, — всміхнувся йому, схиляючи голову.

Він зітхнув, ледь помітно всміхаючись. Поклав руку на мою і стиснув.

— Наче сонечко. Ти теж дуже гарний, Заре. Але послухай, твій батько пропонував мені роботу в князівських борах, — випалив він надто швидко.

Я кліпнув і всміхнувся.

— І що ти вирішив?

— Я б хотів, але ми будемо бачитись рідше.

— Так, замок за пів дня їзди звідси.

— Святе, якщо ти одружишся, мені буде дуже боляче. Ти ніколи не житимеш зі мною, а мені здається, що я закохуюсь у тебе все сильніше. Я не знаю, чи ти сприймаєш нас серйозно, — тихо і швидко сказав він.

Разом із його голосом затихло тепло у грудях. Я вивільнився з його обіймів, швидко облизуючи губи. Піднявся з ліжка і вдягнув сорочку, швидко заправив її у штани. Образа від його слів здавила горло.

Я думаю про нього весь час. Приїжджаю до нього в його будинок. Кохаюсь з ним в цьому маленькому ліжку, а він…

— Заре, будь-ласка…

— Я зрозумів, — різко перервав його. — Можеш не продовжувати.

Я взув чобіт, скачучи на одній нозі. Запхав ногу в другий, стукнувши каблуком по дерев’яній долівці. Вирівнявся. Коли вдягнувся стало легше. Біль у грудях став стерпнішим. Я обійняв себе за передпліччя, хмурячи брови.

— Дідько, Заре, як довго це триватиме? Коли тобі набридне? Твій батько казав, що в тебе скоро з’явиться наречена.

— Я її не знаю і тим паче не хочу, — кинув я ображено, спостерігаючи, як Лук’ян встає і вдягається.

Він прибрав волосся зі свого обличчя і зав’язав його стрічкою.

— Мене ти теж не хочеш.

Якусь мить я дивився в його серйозні зелені очі і веснянкувате обличчя, на якому грали блики свічок, стискаючи зуби, намагаючись опанувати себе, та злість на його слова не дала мені змовчати.

— Та… Та пішов ти! — гарикнув я, міцно стискаючи кулаки. — Ти… геть сліпий, якщо не бачиш, як сильно ти мені подобаєшся!

— Бояричу, я не буду сидіти у вас на прив’язі, а ви будете розважатись зі мною, коли вам захочеться, маючи в маєтку дружину і дітей.

— Що ти мелеш!? Яку дружину!? Як я маю з нею покохатись, якщо ледве змусив себе зробити це з тобою?! — Визвірився я, наближаючись до нього.

Рудий завмер, брови зійшлись на переніссі. Чорти б забрали мій дурнуватий язик.

— Боги, я не це… Лук’янчику, ти неправильно зрозумів…

Я хотів обійняти його, але він відступив на крок. Моя рука завмерла в повітрі, так і не торкнувшись його.

— Вам краще поїхати. Справді. Ви гралися зі мною?

Я взяв його за руку, та він м’яко вивільнив її й хитнув головою.

— Вам краще повернутись до маєтку, бояричу.

Я кліпав, у носі крутило, а горло болісно здавило. Підняв свою туніку з підлоги, вдягнувся, пристібнув плащ. Підійняв голову і вийшов з будинку. Лише коли вискочив на Яблучко, не зміг стримати сліз.