На прив'язі. Трутень.

Розділ 5. Вулик.

Я повернувся додому вдосвіта, до непристойного щасливий, з розпухлими від поцілунків губами і терпким хвилюванням у грудях. Вкравши у Лук’янчика ще один поцілунок біля воріт його дому в посаді, я повільно поїхав до маєтку. Ми домовились зустрітися знову, в бору, щоб поглянути, звідки поцупили мед цієї ночі.

Сильно не переймався, бо зі ста двадцяти бортей було знищено набагато менше, ніж минулого року, а все тому, що навесні я наказав прив’язати колоди від ведмедів. Батько був задоволеним, якщо хвалив мене самому князю.

У лазні запалив трав’яну суміш, яку мені привозять з Підгірного. Вранішнє сонце заглядало у маленьке віконце. Дим від дурману поволі зміївся, перетворюючись на марево. Я ліниво всміхнувся, плеснув на розпечене каміння води й пара з шипінням заповнила приміщення.

Сів у ванну, відчуваючи, як тіло повільно розм`якає, повільно намилився пахучим медовим милом, помив волосся й розтягнувся в дерев’яній ванній, повній води.

«Заре…»

Я захихотів. Ніхто мене так не називав. Святом звали друзі, але це було щось новеньке. Майже, як «зоре». Дивовижно.

Заплющив очі, відкидаючись на бортик. Згадав його обличчя, веснянки, волосся, теплі шорсткі долоні. Зелені очі, які дивились на мене так, ніби я був чимось особливим. Солодкі поцілунки, від яких терпнула шкіра. Здивовано підняв шию, коли відчув, як гаряче стало внизу живота.

Я мучився від свого твердого члену пів дороги додому і тіло вимагало уваги. Я завжди знав, що з цим робити, хоч і це не видавалось особливо цікавим. А зараз був Лук’янчик.

Відкинувся на спину, пестячи свій пах. Уявив, що дозволяю йому торкнутись мене, так як він бажав, але образ розсипався.

Ні, цього я не хотів… Напевно.

Відчув як крапля води стекла по щоці і згадав вино, його палець біля моїх губ, обличчя, волосся, коли воно лежало в моїй долоні, гладке та м’яке.

Хотілося побачити його знову, відчути долоню на щоці й те, як він гладив пальцем шкіру. Хотілося, щоб торкався, але не так, коли поспішав влізти мені у спіднє.

Я дозволив власному тілу взяти те, чого воно потребувало. Скривившись, помив руки. Весь цей час я уявляв його одягненим, із солодкою усмішкою. Згадував збуджений шепіт: «Ти хоч знаєш, який ти гарний?»

Можливо, наступного разу, я не зупинятиму його? Можливо, я ще не звик до такого, Ми знайомі лише три дні… Чотири. Сьогодні — чотири.

Заперечливі думки про те, щоб зняти перед ним одяг, осіли в моїх грудях. Я ж не міг соромитися його? Чи боятись? Коли його гаряча рука торкнеться моїх плечей чи грудей — це може бути до божевілля цікаво.

***

Я залишив Яблучко біля дерев і прив’язав її подалі від Шершня, що бігав розсідланим. Бджоли сонно гули високо між соснами. Я підійшов до дерева майже підстрибом і задер голову. Лук’ян саме витягував із борті соти з медом. Він не бачив мене і не чув, тож я вирішив зробити сюрприз.

Сховався за сусідньою сосною і чекав, поки він спуститься. Оглянув колоду, яка висіла біля дерева, і ще раз потішився, що наказав їх причепити до бортних дерев.

Опустив голову і побачив… трутнів. Вони лежали на килимі з опавших рудих гілок. Деякі вже були мертві, по їх великих пухнастих тілах із чорними очима й маленькими вусиками повзали мурахи. Я облизав пересохлі губи. Чому вони мертві? І чому їх так багато?

Я дивився не відводячи очей. Підніс пальця до комахи і торкнувся однієї з них. Вона слабко задзизчала — я швидко відсмикнув руку. Настрій трохи зіпсувався.

Хіба я такий, як вони? Живу з чужої праці, поки мене терплять?

Почув шурхіт лазива по корі дерева — Лук’ян вже спускався. Я вирівнявся й підібрався ближче. Коли він повис, впираючись ногами в стовбур та мугикаючи щось під носа, я вщипнув його за бік.

— Бояричу! Боги, ви мене так налякали, — на його щоках з’явився рум’янець.

— То вчорашня ніч мені примарилась? — запитав я, награно ображаючись.

Він спаленів ще більше. Зіскочив із дерева, випадково розчавив напівмертвих трутнів під ногами й навіть не помітив цього. Я ледб спромігся втримати усмішку на обличчі, хоч здалось, що я почув хрускіт маленьких комашиних тіл.

— Звісно — ні, але я не знав, чи… між нами справді щось є. Не знав, чи ви захочете знову?

Я всміхнувся й торкнувся його кисті. Він повільно скручував лазиво і дивився мені у вічі. Певен, що він зрозумів відповідь, бо очі щасливо примружились. Я прибрав пасмо його волосся за вухо і вказав на землю:

— Чому ці трутні валяються тут?

— Бо бджоли виганяють їх перед зимівлею, щоб не годувати нахлібників. Це відбувається кожного року, — стенув плечима.

— Цікавезно, — пробурмотів я, намагаючись не дивитись на комашині тіла під ногами.

— Так і є, але ви не переживайте, працьовитішої бджоли ніж ви, я ще не бачив. Та й розумнішої теж.

Я стиснув його пальці міцніше і легко пестив пучками шкіру.

— Справді?

— Клянусь Богами.

Він поставив відро зі свіжим медом на землю й перехопив мою руку, переплітаючи наші пальці.

— Я брудний, а ви сьогодні знову в світлому одягу, то ж я не хотів би торкатись вас, щоб не залишити…

— Тихо, Лук’янчику, — прошепотів я, подаючись трохи ближче.

Зупинився за мить від вуст і потерся носом об його.

— Боги, що ви робите зі мною.

— Сподіваюсь, що нічого такого, чого б ти не хотів.

Він здавлено застогнав крізь зуби і поцілував мене в кутик губ.

— Припини це, Заре, бо я ледве вчора заснув. Не міг припинити думати про тебе, про твоє тіло, — прошепотів він рвано. — Якщо хочеш, поїхали зі мною. Я хочу перевірити останні дерева і закінчити збір меду в цьому році. А тоді ми напишемо звіт для боярина Єремія. У мене звісно не кам’яний замок, але батька немає і ми зможемо…

Побувати в його кімнаті? Побачити, як він живе? Торкнутись його волосся? Боги, звісно так!

— Добре, — перервав його, легко відсторонюючись. — А коли повертається старший бортник?

— Він прислав голуба з Верхогір’я. Казав, що приблизно за два тижні, якщо звісно, родичі його відпустять. Лист смердів брагою, тому я не певен, — стенув плечима.

Я засміявся, потер між пальцями пасмо рудого волосся й обережно заправив за вухо.

— Шкода, що він не відправив листа мені щодо продажу меду в Верхогір’ї.

— Я збирався відправити голуба завтра. Можу запитати, — бешкетна білозуба усмішка.

— Було б добре. Ходімо, Лук’янчику, ти попрацюєш, а я подивлюсь на тебе.

Він вдоволено кивнув і підняв цеберко з медом, свиснувши Шершню.

***

Виявилось, що за останні дві ночі крадії зібрали мед ще з чотирьох дерев. Я роздратувався й всю дорогу від бору мовчав, хмурячи брови. Напівмертві трутні під деревами нав’язливо виринали в пам’яті, а я намагався не думати про те, які асоціації вони у мене викликали.

Лук’ян їхав поряд насуплений, що хтось зібрав мед, але: «принаймні, вони не вирізали борті з дерева і бджоли залишаться живі». Мене це втішало хіба трохи. Всього було обкрадено дванадцять бортей, дві — знищили ведмеді. Зараз Юлій вже точно не сказав би мені, що я впорався краще за нього. Він минулого року втратив двадцять одну, але вкрали лише дві.

Якщо він і справді знову хоче мене підставити, то я маю поговорити з батьком до того, якнайшвидше. З мене вистачило й минулого разу, коли він шпетив мене, як останнього ідіота, а я стояв із дурнуватим обличчям і не розумів за що отримую на горіхи, поки Юлій паскудно щирився у нього за спиною.

«Той білявий кретин навіть не зрозумів, що відбувається», — почув голос в своїй голові. Якесь забуте відчуття піднялось у тілі. Лють? Так, я неймовірно злився, бо не міг віддати свою перевагу. Це була єдина можливість довести батьку, що я на щось спроможний.

— Лук’яне, я їду з тобою до складів, — сказав я, зупиняючи Яблучко на перехресті.

Шершень потягнувся до неї мордою, але вона пирхнула, відвертаючись.

— Добре, бояричу. Хочете подивитись на ті вантажі?

— Саме так. Якщо це останній мед, у мене більше не буде шансу спіймати злодіїв, а мені це дуже потрібно.

На його обличчі з’явилась ледь помітна усмішка.

— Я радий, що познайомився з тобою, Святозаре, — промовив він.

— Так? Чому це?

— Коли я чув про вас плітки, то намагався не думати про ваше особисте життя, бо знаєте, про мене теж говорили різне. Але коли пізнав вас краще, ви виявились набагато відповідальнішим. Та й я взагалі здивований, що на наступний день ви про мене згадали.

Я захихотів. Це справді було схоже на мене, але ще ніколи люди не захоплювали моєї уваги так сильно, як цей рудий бортник. Я перевів погляд у його.

— Ти говорив мені, що я гарно справляюсь із бортними борами, що я працьовитий, що розумний, хоч я завжди думав, що я… ну знаєш, — опустив очі на білу гриву Яблучка і пропустив її між пальцями.

— Трутень? — усмішка поширшала.

Лук’ян ковзнув рукою до мого плеча. Відчув, як його пальці торкнулись шиї й мурахи збігли тілом. Я притулився щокою до нього. Коні невдоволено форкали.

— Бояричу, ви серйозно? Ви за останні чотири дні об’їхали дерева, до яких ніхто, крім бортників не навідувався. Самі полізли уночі за злодіями. А ті колоди? Я таких ніколи не бачив. Ви ж навіть меду ніколи не збирали, а вже придумали, як урятувати борті від ведмедів, — він опустив погляд, — ви не трутень, Святозаре. Коли борами керував Юлій, у нас не було проблем із злодіями, але ведмеді кожного дня руйнували борті. Зараз же… ми маємо справу з людьми. А для такого як ви — це дрібниці.

Його палець ковзнув по щоці й я справді повірив Лук’янчику. Хотів цілий день дивитись, як сонце блистить на його волоссі. Яблучко вже нервово сіпала головою тому я змусив себе згадати, що у нас були інші справи. Торкнувся губами його долоні й відсторонився, вирівнюючись у сідлі.

— Їдьмо до складів, Лук’яне.

Я вдарив Яблучко в боки, мліючи від тепла, яке залишили по собі слова бортника. Копита гупали об втоптану дорогу, переспів солов’їв пролітав повз нас, а сонце гріло спину. Руденьке волосся постійно манило мій погляд, а зелені очі повертались до мене, поки ми швидко скакали до складів.

***

Охоронці пропустили нас без жодних запитань, лише низько вклонились, коли побачили мене. Я затримав погляд, та їх обличчя не видались знайомими. Спішившись, привʼязав Яблучко до стовпа біля воріт.

— Я піду зіллю мед у бочку, — тихо промовив Лук’ян, беручи дерев’яне цеберко.

Я кивнув і пішов до складів. Почувався не як боярич тутешніх земель, а як нишпорка, тому змусив себе вирівняти спину і натягнути ліниву усмішку на обличчя.

Увійшов усередину. Приміщення було запилене, квадратне, з високою стелею, що підпирали дерев’яні балки. Маленькі брудні вікна ледве впускали світло. Горіло кілька каганців. Закупорені бочки з гербом сарни вишикувались під стінами. Їх було вдосталь для хорошого виторгу, та цікаво, котрі з них поїдуть в Долинське за два дні без мого відома.

Лук’ян взяв відро з медом і увійшов за мною. Пройшов до кількох незапечатаних бочок одразу біля входу, і почав проціджувати мед через металеве сито.

— Бояричу Святозаре, що ви тут робите? — почув знайомий голос ключника.

— Грегу! Вітаю. Нічого особливого. Старший бортник зібрав останній мед і я хотів особисто поглянути на цьогорічний виторг і кількість бочок, які відправляємо в Долинське, — всміхнувся йому

— Незвично вас тут бачити, бояричу. Допомогти вам?

— Так, дякую. Принеси мені усі звіти бортників від початку сезону.

— Навіщо?

— Грегу, це наказ, — у моєму голосі забриніла рідкісна владність.

Сивий чоловік примружився й легко вклонився. Ключник наблизився до маленького робочого простору в кутку складу, що був обгорожений тонкими високими перенстінками. Запалив свічки. За мить звідти долинув скрегіт шухляд.

— Можете попрацювати тут, бояричу, — крикнув він.

— Добре.

Я сів за стіл і налаштувався на нудну роботу. В сідельній сумці я мав звіти із замку, які передбачливо взяв із собою.

— Тут є вино?

— Ні, бояричу, немає, — глузлива посмішка.

— Добре. Залиш мене.

— Вам не потрібна допомога з усіма цими цифрами?

Я примружився й широко всміхнувся.

— Якщо виникне потреба, я покличу тебе.

Він вклонився й вийшов із темного приміщення, залишаючи мене один на один із бісовими паперами. Та я чув, як Лук’янчик порається з бочками і мене це підбадьорило.

***

— Вам потрібна допомога, бояричу? — запитав руденький.

— Не знаю… Дуже дивно, бо все сходиться, а я не можу зрозуміти… — раптом я завмер посеред речення з відкритим ротом.

Поглянув на звіт два дні тому, коли вкрадений мед повезли на склад.

«Микита — два відра з дубового бору, сектор 8-3.

Лук’ян — два відра з соснового бору, сектор 9-1.»

— З дубового бору, — прошепотів я. — Мій — сосновий. Лук’янчику, хто такий Микита?

— Не знаю, бояричу. У цих борах такого немає.

Я перегорнув ще одну сторінку, до дня, коли ми з Лук’янчиком побачили Грега зі злодіями уночі.

«Сава — бочка з дубового бору, сектор 8-3.»

— Знову 8-3. В секторах, як правило, по п’ять бортей. Як вони, до чорта, могли зібрати звідти ще бочку меду, — пробурмотів я.

— Тої ночі, коли ми слідкували за ними, Сава був зі злодіями.

— От… гівнюк, — знайшов я потрібне слово.

— Ого. Вперше чую, щоб ви лаялись, Святозаре, — ледь помітно всміхнувся Лук’ян, — це дуже мило.

Я підійняв брови, вщипнув його за передпліччя і повернувся до паперів.

«Твій батько хоче, щоб ти й далі займався бортництвом», — слова княжни виринули в моїй голові.

А чи знав про це Юлій? Чи ділився боярин Єремій своїми планами зі спадкоємцем?

Я встав з-за столу так стрімко, що перекинув свічку, ледве встиг перехопити її і поставити назад. Руки тремтіли від злості. Він хотів не лише принизити мене, як завжди, а прибрати собі все батькове господарство. Ще раз підтвердити, що я недолугий і ні на що нездатний.

Я отримав соснові бори, вони давали багато меду, їх легко обробляти. Мед і віск були дорогими, мені б цього вистачило до кінця життя. А брат мав отримати решту — поля, лісозаготівлю. Важку роботу, за якою треба наглядати. Людей, якими треба опікуватись.

Отже, Юлій вирішив викинути мене з вулика. Саме перед зимівлею, щоб на наступний рік батько навіть не намагався довірити мені хоча б щось.

Горло стискало від образи, та під нею зародився ще й дивний захват. Боги, як же цікавезно…

Я прибрав руки від обличчя й відкинувся на твердий стілець, всміхаючись.

— Святе?

— Мій старший брат боїться мене, Лук’янчику… І правильно робить. Я працював чесно. Тепер він дізнається, що буде, якщо я почну плести інтриги, як він, — широко всміхнувся, переводячи погляд у зелені очі. — Ти допоможеш мені, мій рудесенький?

— Що саме тобі потрібно?

— Ти ж працював у дубових бортях? Знаєш де сектор 8-3? Хочу перевірити скільки там бортей насправді.

— Добре, Святозаре, звісно я допоможу.

Я зібрав всі звіти і, перев’язавши їх тонкою мотузкою, поклав до сідельної сумки. Не пам’ятав, щоб раніше возив папери. Колись там були набагато цікавіші речі, але якщо я вже змінюю власну репутацію, варто було змінити й це.

***

Поки ми доїхали до потрібного місця в братових дубових борах — помаранчевий захід сонця прорізав широколисті дуби, граючи відблисками на вологостому листі.

— Тут, Святозаре, — сказав Лук’ян, вказуючи на першу борть, — Але це дерево вже закрите на зимівлю, — він примружився, задерши голову.

— Добре, тоді їдемо до наступного, — кинув я.

Наступне теж виявилось зібране і готове до холоду. Коли ми під’їхали до третього, я побачив купу дощок і стільників поруч. Спішився з Яблучка і присів навприсядки, оглядаючи весь цей балаган.

— Ця зруйнована, — промовив бортник. — Бачите сліди кігтів на дереві? А он і довж виламана, напевно, паскудник не влазив туди, — реготнув він.

— Ти вже не вперше так відгукуєшся про ведмедів, — задумливо промовив я.

— Як?

— Не так, як про крадіїв.

— Бо вони просто не можуть встояти перед солодким, Святозаре, — стенув плечима Лук’ян.

Він провів долонями по волоссю, збираючи неслухняні прядки назад.

— Я теж, Лук’янчику, — підморгнув я.

Веснянкуваті щоки почервоніли і я тихо засміявся.

— Їдьмо, оглянемо решту, — сказав він.

Я кивнув і виліз на Яблучко. Ми проїхали весь сектор, всі довжі були замкнені на зимівлю. З п’яти бортей — можна було зібрати одну бочку, а тут їх лише чотири. Звіти брехали. Грег дурив батька, мої борті обкрадали, а Юлієві приносили більше меду, попри те, що їх руйнували ведмеді. І я дуже сумнівався, що мій любий старший братик не знав про це.

Боги, а він міг же просто попросити мене допомогти з колодами від цих ненажер, натомість, вирішив сам стати таким, як вони.