Деліріум

Тихий вітер приносив ледь вловний запах солі, що перебивався смородом перегорілого дизеля. Металеві поручні порома просочували холодом навіть крізь щільну тканину. По замшевому пальті стікали рідкі, чисті краплі густого туману, що омивав стрімкі, але згладжені гори, які стискали собою річку, що здавалася вузькою. Нечисленний водний транспорт на ній з неба видавався б паперовими корабликами.

Комір темної водолазки трохи втискався в підборіддя, але від пронизливої вогкості це не рятувало. У горлі раз у раз дерло, щоправда, неясно — чи то сигарети винні, чи то незвичний клімат.

Спокійні води широкими брижами переливалися темно-малахітовим, відбиваючи густі ліси, що розкинулися по гірських хребтах — без окулярів цей надмір зелені для мене перетворювався на каламутний мох. Я дивився на річку, яку повільно розрізав важкий ніс судна, і відчував себе абсолютно зайвим.

Відпустка. Слово здавалося чужорідним, як злоякісна пухлина.

Головлікар буквально викинув мене з лікарні. «Поїдь, подихай повітрям, Аркадію. Ти скоро почнеш кидатися на пацієнтів». Він був єдиним у хлорній обителі, хто міг дозволити собі такий тон. Єдиним, кого я міг назвати близькою людиною, що заміняла сім'ю. І тому я стою тут, на палубі, незадоволений тим, що відбувається, точнісінько як підліток... Слухаючи монотонний гул двигуна, поки інші пасажири товпляться в теплому буфеті за склом, сміючись і попиваючи каву — а частіше, звісно, міцніші напої.

Світ навколо немов нереальний. Аж надто нормальний для того, хто звик копирсатися у покручених хворобами мізках.

Дивним, проте звичним чином, коли я задивлявся на річкову гладінь, лагідні хвилі нагадали мені один випадок — останній перед тим, як мене відрядили «відпочивати».

Кабінет. Світлий, стерильний квадрат, що пахне папером і антисептиком, запах якого ніс здебільшого вже не вловлював.

Навпроти сидів молодий хлопець — студент. Я ще посміявся про себе з його винахідливості: щоб пройти поза чергою, він накинув халат, куплений для навчання.

Мова юнака була добре вибудувана, структурна — я помітив це лише з тієї причини, що, працюючи з пацієнтами роками, починає здаватися, ніби розмовляєш із фермерськими коровами та козами.

Не чути звичного: «Е-е... м-м...» було справжнім седативним.

Однак у нього прогресувала шизофренія, яка пожирала зсередини швидше, ніж іржа їсть цей стародавній пором.

Тримаючи свою ліву руку у висячому положенні, обхопивши зап'ястя правою, побілілими від напруги пальцями... Він тримав її так, ніби це була не частина його тіла, а отруйна змія, готова будь-якої миті вп'ястися в горло.

— Я розумію, що це божевілля, лікарю, — говорив він абсолютно спокійним, лякаюче рівним голосом, розминаючи пальцями рукав халата, майже чіпляючись за нього. — Я знаю, як працюють нейронні зв'язки і як мозок мене обманює.

Юнак ковтнув слину, і на його лобі виступив холодний піт.

— Але я відчуваю це. Шкіра, кістки, м'язи — все чуже. Це не моя рука.

— Як Ви це відчуваєте? — спокійно склавши руки на стіл, запитав я нейтральним тоном.

— Як... паразита, що повзе по кінцівці, який прикинувся моєю рукою. Він чекає, поки я засну, — хлопець нарешті звів на мене погляд, у якому за крижаними, майже скляними очима бився тваринний страх. — Найстрашніше, що мені нічого не допомагає. Я знаю, що це маячня. Я знаю, що рука моя. Але я не можу цього зупинити. Відчуття реальніше за факти.

Мені залишалося тільки прописати йому сильну дозу нейролептиків, чудово розуміючи, що просто закидаю піском пожежу. Розум — крихка річ. Коли він вирішує зрадити тебе, жодна логіка не врятує.

Глухий удар хвилі об борт висмикнув мене з кабінету назад на палубу.

В очах усе було замилене тим самим «мохом» у легкому тумані — коли я кинувся намацувати окуляри, прострілююча тривога змінилася неясним полегшенням. Окуляри були цілі. Тільки невелика подряпина на лівій дужці, і вже здавалося, що сидять вони незручно.

Щойно я дістав срібну запальничку, все навколо затихло, точнісінько як у театрі. «Клац» — розлився по вухах дзвінкий, приємний звук. Вітер одразу ж спробував злизати полум'я, але я встиг прикурити. Гіркий дим змішався з морською сіллю, осідаючи на язиці.

Десь високо в небі зародився звук. Не низький, вібруючий гул корабельних дизелів, а чистий, пронизливий і могутній свист турбін. Я закинув голову — у таку погоду не очікуєш побачити літак.

Крізь рвані сірі хмари, прорізаючи їх плавно й акуратно, мов хірургічний скальпель, летів пасажирський літак. Білосніжний фюзеляж ловив рідкісні, холодні промені сонця, залишаючи за собою ідеально рівний, пухнастий інверсійний слід.

Він летів красиво, впевнено і спокійно. Я довго дивився йому вслід, спираючись на вкритий тонкою крижаною кіркою поручень, поки блискуча біла цятка не розчинилася у свинцевій хмарі горизонту.

Це був останній пасажирський літак.