Деліріум

Свідомість повернулася не спалахом, а нудотним ривком, немов мене висмикнули з теплої утроби прямо на мороз.

Я лежав, криво спершись спиною об бетон позаду, у пилу, що в'ївся в плоть замість шкіри.

У ніс ударив запах, який не можна переплутати ні з чим.

Перетертий цемент, гар і густий, металевий сморід власної крові.

Так яскраво...

Чув, як серце відбійним молотком намагається розбити грудну клітку.

Перед очима простягався шум бетонних плит.

Вони тріщали, здавалося, точнісінько так само, як шарудить навесні листя.

Залізні рами і штирі нависали сталактитами, кровоточили в минулому житла, що зсипається піском часу, який спливає.

Я спробував спертися на руку і тут же завив.

Звук застряг у пересохлому горлі сухим хрипом.

Праве передпліччя було червоно-чорним місивом, крізь яке прозирали білі острівці вітиліго.

Шкіра і м'ясо вивернуті назовні, вискоблені до самої кістки.

Це не була рана від кулі або осколка снаряда. Це була хірургія відчаю.

Я перевів погляд на ліву долоню, що оніміла.

Пальці, липкі і бордові, до білих кісточок стискали шматок іржавого, зазубреного металу.

Осколок арматури.

Я дивився на нього і не розумів.

Хто я?

Або той, хто знав, що під шкірою сидить щось, що потрібно видалити за всяку ціну?

У голові було порожньо. Ні імені. Ні професії.

Тільки пульсуюча аксіома: «Я тут. І мені боляче».

У правій руці лежав матово-блискучий револьвер. Рукоятка обмотана роздертим ременем...

Обмотаним навколо обм'яклого зап'ястя, що проходить між кісток передпліччя.

Револьвер був важкий. Воронований. Із закритим барабаном.

Руків'я лежало в долоні, як вплавлене — я скоріше відчував револьвер, ніж руку.

Хитаючись, скриплячи сухою галькою під роздертими і кровоточивими стопами, піднявся на ноги.

Світ хитнувся.

Череп відгукнувся дзвоном, коли маківка зустрілася зі сталевою трубою, що звисала.

Зірки з очей посипалися справжнісінькі.

Ще трохи, і вони б вилетіли з орбіт, як не до кінця витягнуті вилки з розетки.

— Чорт... — видихнув я.

Голос був чужим.

Зірваним. Хрипким, як брижі іржі.

Попереду був отвір, що освітлювався сліпучим Сонцем.

Рама дверей трималася на чесному слові й одному-єдиному, стоншеному часом металевому пруті, що застряг у процесі польоту.

Він тремтів від вітру, як струна.

Я зробив крок через поріг. Плече зачепило арматуру.

Дзинь.

Прут лопнув, і у вухах задзвенів здавлений білий шум, що поступово відливає від скронь.

Піднявши хмару цементного пилу, бетонна плита звалилася за моєю спиною, запечатуючи вихід.

«Назад дороги немає... Цього разу точно».

Я стояв на краю.

Стіни не було. Підлоги далі теж.

Я перебував у зяючій рані хмарочоса, десь на сотому поверсі.

Вітер тут був господарем — він рвав пап'є-маше перерізаного й роздертого одягу зеленого кольору, на лівому плечі якого бовталися нитки від споротого шеврона з парашутним куполом.

Норовив скинути мене вниз.

Я підняв очі від краю обриву, що змусив коліна тремтіти, а голову втрачати напрямок.

Осліп.

Сонце тут не світило — воно випалювало.

Яскраве, біле, стерильне світло заливало руїни мегаполіса.

Листкового торта, що простягається до горизонту.

Стекла в будівлях навпроти були вибиті всі до єдиного.

Мільйони чорних очниць дивилися на мене.

А внизу...

Вулиці були такими ж яскравими, як після фестивалю, будь він м'ясорубкою.

Вони були червоними, темно-бордовими, як килимова доріжка.

З такої висоти здавалося, що місто побудовано на фундаменті з сирого, перекрученого м'яса.

Техніка, уламки, люди — все змішалося в єдину, нерухому масу.

Та сама «стіна зі спин», тільки тепер горизонтальна.

М'ясорубка закінчила роботу.

Фарш був готовий.

Тиша стояла абсолютна. Дзвінка.

Така буває тільки за секунду до кінця світу.

І в цій тиші народився звук.

Тонкий, наростаючий свист. Ніби хтось величезний втягнув повітря крізь зуби.

Я знав цей звук.

Він був записаний у підкірці.

Я почав рахувати.

Один...

Свист перейшов у рев.

Два...

Небо на горизонті розкололося.

Три...

Там, де секунду тому були силуети шпилів, спух сліпучий, ідеально рівний шар.

Друге сонце, народжене вбити перше.

Чотири.

Гриб піднімався повільно, велично, підпираючи собою хмари.

А по землі, зриваючи асфальт і складаючи хмарочоси, як карткові будиночки, до нас мчала ударна хвиля.

Я підняв револьвер.

Дуло звично впиралося в скроню.

Холодна сталь. Останній аргумент. Я не хотів відчувати, як мене розмаже по стіні.

Я хотів піти сам.

— Кх-хгх... — здавлений, булькаючий звук праворуч.

Я завмер.

За кілька метрів від мене, придавлений бетонною плитою, лежав чоловік.

Солдат.

Хоча від солдата там залишилася тільки половина. Нижня частина тіла була розплющена каменем.

Я подивився на його обличчя.

І серце пропустило удар.

У нього не було обличчя.

Замість рис — здавлене, бліде тісто.

М'ята глина, в якій ледь вгадувалися западини очей і рот, що пускає криваві бульбашки.

Той самий. З першого сну. З початку шляху. Той самий товариш по службі. З тієї самої воронки. Той, для кого в мене не залишилося промедолу.

Він дивився на мене. Не очима — всім своїм єством. Він не просив допомоги.

Допомагати було нічому.

Він бачив Хвилю.

Він знав, що вона дійде до нас за пару секунд. І ці секунди будуть вічністю болю.

Я перевів погляд на гриб.

Потім на револьвер.

— Смерть — це не жорстоко. — прошепотів я, відчуваючи дивне полегшення.

Я опустив руку від своєї скроні.

Навів ствол на «тісто».

Клац.

Тіло солдата смикнулося й обм'якло. Тісто розлетілося бризками, звільняючи те, що було всередині.

Дзвін курка і вибухаючого пороху відняв звук.

У мене була ще секунда.

Підвів дуло до скроні.

Клац.

Глухо — тільки удар спускового механізму.

Одна куля була в закритому барабані.

План «Б».

На випадок, якщо іржавий осколок не впорається із завданням.

Я зробив крок уперед.

З «обриву». У порожнечу. Назустріч вітру.

Зап'ястя обм'якли, плечі склалися, як трухляве дерево. Голова піддала все тіло вперед, і стопи ковзнули.

Ударна хвиля вдарила в спину, але я вже не відчував її жару.

Польоту не було.

Гравітації не було.

Була тільки Темрява.

І в ній нарешті було тихо.