Деліріум

Палата «404» виявилася не номером, а діагнозом, замаскованим під жарт.

Білі стіни без вікон. Стеля нижча, ніж мала б бути, ніби простір злегка стиснувся, економлячи на сенсі. Світло рівне, розсіяне, без джерела — його не вмикали, воно просто було. Жодних приладів. Жодних писків. Навіть канделябр із пакетом крові прибрали — просто відчайдушно міняють мені пов'язку щопівгодини.

Ліжко. І стілець. На стільці сиділа людина.

Не лікар — фахівець темної справи. Це відчувалося відразу. Лікарі дивляться на тканини, показники, консистенцію. Цей дивився на проміжки. Між словами, вдихами, думками.

— Доброго дня. — сказав він.

Голос звичайний. Майже домашній.

Занадто безпечний, щоб бути чесним.

— Ви психотерапевт? — запитав я.

— Сьогодні — так. — він усміхнувся.

Не тепло. Не холодно. Симетрично. Наче усмішка була модулем обличчя, а не реакцією. Але психотерапевт знав свою справу — вона не була нещирою. Моє обличчя скривилося у відповідь, не приховуючи змішаних емоцій.

— Скажіть, будь ласка... — продовжив він, відкриваючи блокнот. — ...який сьогодні день?

— День? — перепитав я. — Або дата?

— Дня тижня буде достатньо.

Я задумався. Не тому, що не знав — тому що відповідь висипалася між пальців. Буквально. Тільки-но подумавши про відповідь, відчув, як між пальців захрустів глянцевий папір. Календар, цифри, місяці стікали з аркуша, як розплавлений метал.

— ...четвер?

Він кивнув. Відзначив.

— А число?

— Не впевнений.

— Місяць?

Що не слово — то «мат» шахової партії.

— Весна. — гмикнув, а тільки потім згадав жахливу вулицю, залиту снігом, як асфальтом.

— Це не місяць.

— Вірно. ...а цілих три. — випереджаючи, додав: — Усі три разом.

Психотерапевт легенько й акуратно поклав блокнот чорнилом униз на праве коліно.

— Ви визначили правильно. За вікном весна. Березень. Або квітень.

Пауза. Підкинув зап'ястям.

— За вікном цвіла вишня.

Його ручка зависла над папером.

— А час доби?

Я прислухався до тіла. Воно мовчало.

— Щось між дванадцятою дня і дванадцятою ночі.

Він тихо розсміявся. Усмішка розширилася, стала... неправильною. Маніакальною, але стриманою. Такою, що ріже, вбиває.

— Добре. — сказав він. — А тепер скажіть: де ви?

— У лікарні.

— А точніше?

Я знав, що якщо відповім «Стікс», мене тут же замкнуть у цій кімнаті, обмотавши гамівною сорочкою.

— Між річкою та берегом.

Він підняв погляд. Ми зустрілися очима. І в цей момент стало ясно: він розуміє, як ідуть мої збиті й нелогічні думки. Я сам не міг вгадати, на яку логіку спираюся. Не вірить. Не погоджується. Але розуміє.

— Ви знаєте, що таке делірій? — запитав він.

— Коли реальність перестає бути ввічливою. — відповів я. — І починає лізти без стуку.

— Делірій... — сказав він спокійно. — ...це гострий розлад свідомості. Порушення орієнтації в часі, місці, власній ідентичності. Яскраві образи. Помилкові зв'язки. Переконаність в особливому статусі.

— Наприклад... — додав я, ніби звідкись знаючи методичку, з якої він черпнув знань в університеті. — ...у безсмерті.

— Саме так.

Перед очима майнуло те, як мене бачить психотерапевт. Ніби камеру з однієї черепушки перенесли повітрям в іншу. Я був чорною плямою в такій самій, як бачив своїми очима, кімнаті. Я подивився на свої руки очима співрозмовника. Чисті. Спокійні. Ні джгута, ні крові... Ні револьвера.

«Ну й нехай».

Прошмигнула думка, і я — тобто моє тіло — без команди крутнуло зап'ястям. Револьвер виник нізвідки. Як кролик із капелюха. «Ах, який фокусник».

— Ви ж бачите його? — вказала на револьвер пляма, збита у форму пальця.

— Бачу.

Голова злегка хитнулася, схвально, і пляма звичним жестом торкнулася перенісся, немов поправляючи невидиму оправу.

— Ви вважаєте себе живим? — запитав психотерапевт моїми вустами, і тут я абсолютно заплутався, хто є хто.

— Функціонуючим. — відповів, пом'явши губи зубами.

— А мертвим?

— Ні.

— Чому?

Я подивився на пляму в кімнаті уважніше.

— Тому що мертві не говорять.

Він нахилився вперед.

— А вбивці?

Я примружився, і морок обернувся металевим листом, що криво відображав порожню кімнату.

— Що вбивці?

Гострий півмісяць застиг перед очима: «Місяць», — подумав я, і білосніжна ущелина клацнула, показуючи два ряди трикутних зубів. Незабаром здригнулася, попливши повітрям, і причепилася... До чийогось із нас обличчя.

— Смерть не жорстока для мертвих... — сказав психотерапевт тихо, жодним із голосів, що чули стіни кімнати. — ...і вбивць.

Слова лягли між нами, набувши форми блискучого ножа.

— Ви теж це знаєте. — сказав я.

Він не став заперечувати.

— Ми з вами... — вимовив він повільно. — ...по різні боки урвища.

Пауза.

— Але дивимося в одну й ту саму темряву.

— Різниця лише в тому... — відповів я. — ...що я стою на березі дна цієї діри.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Делірій часто створює відчуття обраності. — сказав він. — Що ви виняток із правил. Що на вас не діють закони.

— А ви? — запитав я. — Ви вірите в закони?

Смішок прогримів по гортані. Прозвучав навіть самому собі як завзятий релігійний фанатик.

Він подивився на свої руки. Дуже довго.

— Я вірю в наслідки. — сказав він нарешті.

Тиша забетонувалася, скрутилася бездонними вирами замість стін.

— Як це лікують? — запитав я.

— Поверненням кордонів. Сон. Тиша. Повторюваність. Час.

— А якщо не допоможе?

Він підвівся. Усмішка зникла так само акуратно, як з'явилася.

— Тоді ми продовжимо розмову.

Біля дверей він обернувся.

— До речі. — додав він. — Зараз ніч. Кінець квітня. Вівторок.

— Ви впевнені? — запитав насмішкувато.

Психотерапевт подивився на мене вперше без усмішки.

— Ні.

Двері зачинилися м'яко, залишивши тонку щілину, крізь яку проступала кіптява, що слалася по підлозі. Я показово заплющив очі.

«Щось не спиться».

Усміхнувся, відчиняючи двері дулом револьвера, намагаючись не торкатися їх руками.

— Треба б прогулятися.

Сморід океанського дна влився в ніздрі, як свіжовиловлений чавун. Останки, що консервуються глиною, запліснявілий пісок... Мокрий до нитки мох і деревина, що повільно гниє, — так пахнув лікарняний коридор.

Пальці ніби опустив у гнійне желе. Було мерзенно дихати.

— Приносимо щирі вибачення...

— Не вдалося...

— Без надії на відновлення...

Гули стіни тихо, приглушено — як рій цикад. Підлога була вкрита килимом великих, із кулак, черепашок — ніби корабельне дно. Гострі — врізалися в стопи крізь товсту підошву черевиків. Стеля, зібрана з тисяч старих надгробних плит, що накладалися одна на одну, як луска. Вирізані імена, дати — немов нігтями і зубами.

«Ну й містечко...»

Тут навіть думки, здавалося, віддавали луною в голові.

Покрутившись на носках, хрумтячи черепашками, я кілька разів передумав, вибираючи напрямок, і, заплющивши очі, покрокував у випадковий бік. Кожні двері, що траплялися на шляху, дзвеніли по спині гортанним, передсмертним виттям. По стінах повзли сотні жирних, чорних і блискучих у слизу щупалець, як черв'яки.

Крок.

Крок і ще крок, а я, здавалося, не зрушував з місця.

«Делірій, значить... Так?»

Витягнувши ногу вперед, вона тієї ж миті вперлася в повітря, як у бетон. Ступивши наперекір вектору раціональності, пішов у стелю... Прямокутний хід між кабінетами перекинувся з ніг на голову і затріщав хором падаючих щупалець. Нутрощі, здавалося, переплуталися між собою — знудило.

Перед очима вікно. Очевидно, лікарняне. Досить велике, біле, пластикове, з дотошністю витертою ручкою, якої тут чомусь не повинно було бути. Я не замислювався, коли провертав її.

— Ви вже йдете? — долинув позаду знайомий голос.

— О! Головлікарю, а ви не вірили, що зустрінемося! — скрикнув радісно.

Петлі вікна гостро скрипнули, а гумові прокладки хлюпнули.

— Не раджу цього робити, у цих стінах куди безпечніше.

Крізь його розмірений тон на секунду прорвався відчайдушний крик ніби з іншої, але його горлянки: — «Аркадію, стій! Відійди від рами, тут третій поверх!»

Разом із цим, показово, біла стіна, випалена слизом до жовтого, захрипіла. Рука, що гниє, помахала мені, чи то прощаючись, чи то намагаючись довести слова лікаря.

— Непереконливо. — пробурчав я, вистрибуючи в холодне світло за шибками.