Деліріум

«Смерть — це жорстоко».

Так я думав раніше.

У вусі задзвеніла луна сталі, розійшлася вниз по мочці. Нижче, по щелепі. До підборіддя дійшли тільки легкі поколювання. Холодне біле світло потемніло. Труба, що валялася в покинутому ангарі, потрапила під руку невчасно, не тій людині. Не мені.

У роті запліснявіла кров. Я відчував, як якийсь грибок розтікся по гортані.

А потім — темрява.

У ній не було луни навіть мого зірваного дихання. На тодішній подив, не відчував болю. Не згадував своє життя — спробувавши, не виявив нічого. Жодної картини.

В один момент стало нудно спостерігати за залізним заслоном перед очима.

«Мабуть, мізки відбило», — подумав я, намагаючись знайти вихід із нового місця проживання свідомості.

—«Допоможіть... Витягніть мене звідси хто-небудь!» — як би не дер горлянку...

МЕНЕ НІХТО НЕ ЧУВ.

Із другим припливом подиву я очікував побачити Диявола — адже тільки він, як нам відомо, укладає договір з охочим. І я бажав. Жадав потрібного. Тому закономірно очікував «вищої сили», здатної наділити мене ним. І водночас уже передбачав якусь плату за свої бажання.

Нарешті, ми прийшли до першого рядка: «Смерть — це жорстоко». Не обтяжуй себе пошуками.

Я, як той, хто помер, авторитетно заявляю: смерть жорстока для живих, але не для тих, хто вже по той бік. І, власне, вбивць... До яких належу.

Але я не відрізняюся від Вас. Чи не хотіли б Ви хоч раз убити того самого, з огидним характером? Звісно, Ви цього не робили... Але ж думали? Або ж... Дивилися новини:

— Ось покидьок, краще б смертну кару не скасовували! — через пару секунд класично слідує:

— Довічне — занадто милосердно.

Безперечно знайдуться ті, хто впізнав себе. Ну і, звісно ж, ті:

— Ні-ні, це точно не про мене.

Але це неважливо. Усе це просто слова, адже так?

А якщо думав — убивця? Не такий далекий шлях від мозку до рук. Вже точно коротший, ніж від екрана до очей.

Гул власної крові та луна сталевої труби раптово повернулися у вуха. Темрява розкрилася, немов розірвалися метастази. Іржавий ангар засліплював розмазаними кольорами і потеклими, як чорнило, прямими лініями. Я розплющив очі, глибоко вдихнувши, і, не зволікаючи ні секунди, відчув тріск перенісся на шкірі затиснутих до білу кісточок кулака.

Голову ніби відірвали від тулуба і прикріпили назад: дзвеніло, пульсувало. Мій убивця позадкував. Його очі на мить закотилися, а обличчя викривилося туманним виром.

Я не встиг навіть зрозуміти — коліно протріщало, ніби перетворившись на кашу. Обличчям впечатавшись у гостру металеву пил, лоб і щоки ніби обдало окропом. Усе тіло пересмикнуло. Потилицю і шию стиснуло, як лещатами, очі налилися кислою жовчю. Свист труби — і руки самі по собі перекинулися, повертаючи тіло. Луна гучного удару розійшлася ангаром.

Перед очима — бік.

Я знав, що цей момент не можна згаяти. Зчесавши лікоть, спираючись на шорсткі осколки іржі підлоги, замахнувся іншою рукою.

Тріск.

Знемагаючий видих.

Легені скрутилися в жмаканий папір, коли він розтиснув пальці, впустив трубу і ковтнув ротом холодне повітря. В очах пливло, але мені вдалося відкинути трубу куди подалі носком стопи. Він щось говорив.

— &/-Г-н#***#@*ш...

Не схоже на стогони болю — я точно знаю, але не можу розібрати жодного слова. Ніби інша мова.

Рефлекторно потягнувшись пальцями до обличчя — під подушечками не відчув жодного порізу. Звичним рухом підкинув середній палець до перенісся, щоб поправити дужку... і тицьнув у голу шкіру. Не надав значення, піднімаючись на хиткі, як гілки, ноги. Коліно більше не боліло.

Дзвінкий брязкіт — щось випало з його кишені. Блиснуло в сліпучому світлі і серпанку. Тонке, довгасте... У цього, схоже, є ручка. Взявши в руку, одразу зрозумів: вогнепал.

Шкіряне руків'я лягло в пітну долоню, ніби в'ївшись; палець намацав курок. Рука відвелася вбік сама. Я не бачив мушки. Натиснувши на спусковий гачок...

Була смерть. Був ляск.

Передпліччям у лікоть громом прокотилася луна, що давила. Суглоб болісно клацнув, як курок по капсулю. Постріл зірвав мильну лінзу зі світу. В очі влилася тисяча яскравих отруйних кольорів.

Заокруглені догори стіни були ніби мільйон разів перемальоване олійними фарбами полотно. Жовтий, червоний, фіолетовий... Мазки завдовжки в метри, завширшки в людину. Немов фарбована, ще мокра глина. Не було й просвіту металу серед олійних фарб.

Стеля піднімалася високо, здавалося, там могли літати птахи. Мить. Кліпнув, і присягаюся: я бачив, як тінь, фігурою схожа на птаха, пурхнула під самою стелею. Ледве смикнувся від чортівні перед очима, як тінь зникла.

Луна важкого дихання розганяла мертву тишу; не втримався доторкнутися до олійних фарб.

Холодні... Безперечно метал...

Стиснувши пальцями блискучу від вологи борозну фарби, брови мимоволі підняв угору.

А на дотик — фарба.

Під підошвами чорних черевиків пронизливо захрустіло. Приопустив очі — вся підлога була перетертим у великий пил склом, що переливалося пекучою для сітківки яскравістю різнокольорових фарб стін. Я не пам'ятав, як виглядав саме цей ангар... Але він точно не мав би бути таким.

— Чи не збожеволів я?... — випало з моїх холодних губ.

— Хоча... Може, світ зсунувся з глузду? Як ще можу бути живий?

Я кліпнув. Потім ще раз. Зір — чіткий. Непристойно чіткий. Я бачив, як блищав сріблом скляний пил у повітрі. Бачив власні нігті з темними півмісяцями бруду під ними.

Завмер. Повільно, з побоюванням, провів рукою по обличчю. Потім по переніссю. По скронях.

Окулярів не було. Нічого з реальності не збігалося з фактами та здоровим глуздом. Воно вдарило. Я завжди... Ні. Не знаю, чи завжди. Просто знав, що зір має бути поганим, як факт. Без спогаду, як шрам без рани.

Озирнувся. Якимось дивом серед скляного пилу виявив неподалік уламок матової металевої оправи з глибокою подряпиною на лівій дужці. Мені не здалося. Першою ж реакцією я потягнувся рукою до того, що залишилося від окулярів — ніби втратив щось із грудної клітки... А потім зупинився. Навіщо? Зі здивуванням нахилив голову набік.

Перевірив вухо. Там, де ще недавно дзвеніла сталь, де за відчуттями мало бути місиво — шкіра була цілою. Ні крові. Ні болю. Навіть тепла не залишилося.

— Що за чортівня... — голос звучав чужим.

Таким рівним і впевненим, із в'їдливою звичкою говорити заспокійливо. Ніби навіть тембр не міг розпізнати своїм. Голос вічно смикався, як струна: то вище, то нижче. Жіночий і тут же, в тому ж реченні, чоловічий. Марно про це думати, коли не пам'ятаєш навіть свого імені.

Я поглянув на револьвер, піднявши дуло догори, крутнувши зап'ястям. Тепер-то не тільки відчував форму, а й бачив. Револьвер не виглядав як звичайна зброя. Не тому, що був дивним — навпаки, в ньому була лякаюча правда. Матова сталь із холодним, майже блакитним відливом нагадала гладінь тихого до смерті моря. Барабан закритий, цілісний, без натяку на кількість зарядів. Намагаючись видавити його вбік, барабан не піддався, незважаючи на те, що оніміли пальці.

— Може, закінчити все? Як мало бути? — промовив уголос.

Без ваги, без ноші. Це був просто варіант. Холод запік шкіру біля скроні, коли дуло вдавилося в неї. Руки не тряслися — так був упевнений, що не промахнуся. У голові було порожньо. Не було страху. Адже я вже знав, що смерть не жорстока.

Клац.

Курок ударив глухо, без розкату і вибуху пороху. У вусі на кілька секунд застряг дзвін, що вийшов із дула, прокотився черепом. Відвів револьвер убік.

Клац — очі розплющилися від різкого розкату грому. З дула застелив білий дим.

— Мабуть, не цього разу.

Зсунув плечима і розтиснув пальці, дозволив револьверу крутнутися навколо вказівного.

На дулі — розрізи. Тонкі лінії, притрушені сріблом. Поздовжні, як хірургічні.

— Ну і химерний візерунок.

Підняв брову. Курок був вигнутий у форму цифри «6». Безперечно навмисно — так, що помічаєш одразу, якщо вдивляєшся, і потім уже не можеш розбачити. Мушка — теж «6». Маленька, вплавлена в метал, як «вишенька на торті».

Дві шістки? Хм... А де ж третя? Руків'я було сталеве, всередині з фрагментами старого, потемнілого від часу і бруду дерева.

Я задумався про те, що зробив.

Вбивство.

Назвав те, що сталося, своїм ім'ям. Не «самооборона», хоча в суді, найімовірніше, було б визначено так.

— «Суд».

З грудей об зуби розбився здавлений сміх, що глумився. Слово, або... Ні. Сам інститут, що стоїть за словом, — смішний. Фікція. Обгортка навколо людського щастя. Колихнувши зап'ястям, револьвер вільно захитався, ніби маятник підлогового годинника, відраховуючи секунди.

О! А ось і третя. Виявив, що збоку револьвер був схожий на ту саму третю цифру. Чомусь серед психоделії навколо тільки револьвер виглядав реальним. Він був холодним. Справжнім. Не легким, але й не важким.

Нічого не пам'ятаю. Ні імені. Ні власного обличчя. Ні того, чому я тут. Ні хто ця людина, яка щойно померла.

Я обернувся поглянути. Тіло лежало неподалік.

Я знав, що це людина. Власне, труп людини, зроблений моїми руками. Але очі відмовлялися збирати його обличчя. Воно текло, як замішане тісто. Риси зісковзували, навіть якої форми обличчя — міг тільки гадати. Овальне? Квадратне? Кругле?.. В середину якогось обличчя прямували складки зім'ятого, білого тіста. Це не було шкірою або якимись тканинами — скоріше гіпс або камінь статуй.

Я нічого не відчував, дивлячись на труп. Не співчував, не виправдовувався, і задоволення від убивства не було. Згадуючи, як це було, пам'ятаю тільки: Клац — дзвін — луна — труп.

Удар трубою був смертельним... Безперечно.

— Навколо не було крові, — сказав я вголос, радше перевіряючи, чи існує логіка.

Вірніше... Тільки Диявол і знав, що тут вірно.

Тіло лежало в квітучих зі скла трояндах. Червоних, налитих і шипастих. Бутони прямо-таки сочилися тонкими гюрзами кольору заходу сонця. Вони подекуди росли прямо з тіла, як нешкідливі гриби на дереві. Пелюстки товсті, великі і важкі — стебла схилялися під вагою. З них повільно стікала густа рідина. Краплі розбивалися об скло з тихим хлюпанням — ніби з крана, що протікає. Пожартував у мертву тишу, але чомусь не посміявся.

Я опустився на навпочіпки і торкнувся однієї пелюстки. Пальці забарвилися червоним.

Кров. Підніс до носа. Запах такий самий.

— Що я взагалі тут роблю?.. — прошепотів. — Хто я?

Відповіді не було або зовсім не існувало.

Натомість був біль.

Він ударив раптово, хльостко, якби хтось схопив передпліччя зсередини. Рука обм'якла, пальці розтиснулися, і револьвер із глухим стуком упав у пил, піднявши переливчасту хвилю. Я зашипів крізь зуби, схопившись за руку. На внутрішньому боці передпліччя зяяла рана. Чиста. Акуратна. Немов по шкірі пройшлися п'ятнадцятим скальпелем або дуже добре заточеним ножем.

— Може, я хотів?.. — прикусивши внутрішній бік щоки, відкинув ідею. — Не сходиться. Розріз не поперечний.

Біль тим часом стих. Він з'явився, ніби щоб нагадати про існування рани. Кров сочилася повільно, але наполегливо, не пульсуючи. Витікала, як піски часу між пальців, омиваючи молочно-білі, позбавлені пігменту острівці на шкірі зап'ястя. Плями вітиліго виділялися на тлі саден неприродною білизною.

Я акуратно відірвав щільну темно-сіру тканину штанів — смуга з дрібним візерунком «в ялинку» піддалася з тріском — і сяк-так замотав рану.

— М-да... Безперечно видно, що не був пов'язаний із медициною.

Вузол вийшов жалюгідним, але кров перестала текти. Ганчірка повільно просочувалася.

— Зійде.

Я нахилився, щоб підняти револьвер лівою рукою — злегка онімілою. І тут же скрикнув. Біль був реальним. Якби я схопився за розпечений прут. Шкіра зашипіла. Я відсмикнув долоню, побачив почервонілу шкіру, ледь не з пухирями.

— Твою матір...

Обережно, майже з ненавистю, я взяв зброю правою. Все було нормально. Холодно. Пальці ледве втримували руків'я.

Потягнувши шкіряний ремінь з тіла, я крадькома глянув на нього.

— Я запозичу це? Хоча... Тобі вже все одно.

Я мовчки обмотав ременем руків'я так, щоб друга половина вільно бовталася; її обкрутив навколо зап'ястя, пропустивши між кісток передпліччя, і затягнув матову бляшку, закріплюючи хват.

— Не знаю, що на мене чекає за дверима ангара... Може, банда бандитів.

Я усміхнувся. Криво. Усмішка різала щоки.

— Револьвер точно стане в пригоді, — погляд знову впав на рану. — Але для початку потрібно знайти лікарню.

І тут я згадав про існування телефонів. Руки полізли в кишені. Порожньо. Куртка — нічого. Внутрішня теж. Я подивився на труп.

— Може, хоч ти мені допоможеш, — пробурмотів я, піднімаючись.

Я обшукав його кишені: ключі, дріб'язок — не чіпав, усе це не мало сенсу. І все ж відшукав телефон.

Екран цілий. Навіть не тріснув.

— Джекпот... — видихнув я. — Хоча... навряд чи.

Я спробував увімкнути його. Екран засвітився.

Авторизація тільки за обличчям.

Я подивився на тіло. Зітхнув.

— Міг би хоча б відбитком пальця? Так же зручніше.

Акуратно нахилився, щоб не спіткнутися, і взяв його за волосся, піднявши голову.

— Ну звичайн-о-о-о...

Телефон пискнув відмовою. Я вже збирався відкласти його, але щось — не думка... Нав'язлива надія змусила спробувати ще раз. Екран кліпнув. Розблоковано.

І тієї ж секунди з екрана телефону вилізло заграюче щупальце.

Чорне, глянцеве, як мокрий пластик, і м'ясисте до огиди. Не встиг навіть зрозуміти, що сталося, як щупальце обвило моє зап'ястя і зламало руку з сухим, болісним хрускотом. Я заволав. І світ яскраво блиснув фарбами. Зціпивши зуби, майже наосліп, я підкинув револьвер і вистрілив. Телефон розлетівся на шматки. Щупальце зникло, ніби його ніколи не було.

Я важко дихав, притискаючи зламану руку до грудей.

— Абсолютна фантасмагорія... — видихнув я в нападі шоку, що розливався тілом. — До біса це місце.

Роздратовано виплюнув на підлогу, простуючи до крихітних, на тлі всього, що відбувається, і ангара, дверей. Виходу. З кожним кроком я був усе ближче, а двері — дедалі менші.

Перестав уже ставити запитання.

Потягнувся рукою до дверей, зігнувся, дотягнувшись до стоп: ручка хруснула об мій велетенський для неї палець.

— Очікувано.

Облизав я зуби, дивлячись на крихітну замкову щілину.

— Не люблю загадки.

Клац — дзвін — луна.

Ручка вирвалася разом із нутрощами дверей, і вихід одразу ж став нормальних розмірів. Стоп. Глянув на раніше зламану руку — перелому як і не було. Ні кістки, що стирчить, ні крові...

— Зручно.

Промовив я, глибоко вдихаючи, і навалився плечем на двері. На подив, ледь торкнувшись їх, мене ніби потягнуло вперед. Настільки легко відчинилися двері.

Обличчя обпекло морозом. Під стопами захрустів сніг, коли, підкрокнувши, я зловив рівновагу. Зовні була непроглядна темрява і скрізь присутня, незаймана пухка ковдра білого молока, що блищала так, ніби сотні маленьких карликів фотографували мене зі спалахом. Повітря було холодним. Вологим: шкіра тут же огрубіла і зблідла.

На темряву і сніг, абсолютно сюрреалістично, лягав туман: без Сонця, здавалося, що він і був світлом.

Чорним, густим. Настільки, що викликав задуху.

Вулиця була нереально широкою. В обидва боки, за відчуттям, метрів зі сорок. Ні світла з вікон, ні тобі сліпучих фар автомобілів... Я прокашлявся, ніби відчув себе «не у своїй тарілці». І жодної людини.

Піднявши голову, відчув, як вологий туман заколов обличчя, натягуючи шкіру.

Вгору тягнулися непомірно високі готичні будівлі з різьбленого каменю. Вузькі, але де-факто шириною в чверть футбольного поля... як хмарочоси 21-го століття.

— Ось тільки якщо я в минулому, то воно несправжнє, — зашепотів у тиші вітру, що завивав, розрізаючись об шпилі численних будівель, що пестили обсидіанового кольору хмари своїми дахами.

— У той час не знали, як будувати хмарочоси.

Висловив очевидне.

Величні арки, численні статуї горгулій — мені здавалося, що вся ця армія в один момент розвернеться і злетиться шматувати мене, як ворони Ісуса.

— Будуть і вдень, і вночі...

Не стримав надривного сміху, уявляючи карикатуру.

«Отакої, — подумав, — я — і Ісус... Куди там».

Тут не рясніли олійні фарби — це вже мені подобалося більше, ось тільки реальність не була реальною. Не те що місяця...

— Сатира на існування!

Вигукнув я в абсолютну тишу, і вона через мить проковтнула навіть луну.

«Потрібно знайти хоч одну людину», — подивився на замерзлі в скло краплі крові на снігу, що стекли через намотану на передпліччя ганчірку.

Хрясь.

Хрясь.

Хрясь.

Сніг хрустів так, ніби йду по кістках.

Пройшовши з десять метрів, мене вже по пояс втягнуло в трясовину сипучих пісків.

Шурх.

Шурх.

Шурх.

А ноги-то вже тремтять... Доводилося петляти корпусом, проштовхуючись уперед. Коли замети вже були на рівні очей, довелося зупинитися. Не тому що «не пройти» — просто на секунду здалося, що сніг був весь цей час прахом.

Прокопуючись далі, розгрібаючи руками тунель, думка все не покидала голови.

— Нісенітниця якась.

Буркнув під ніс, і на голову тут же звалилася гора над верхівкою. Здавила по руках і ногах. Він пронизував морозом і здавлював, як лещата.

«Померти в залізній діві»? — Ні вже, «не сьогодні».

Замахав руками. Масив піддався, і, смикаючи руками, немов пливучи, я кинувся вгору. Сніг раптово перестав чинити опір. Він не розсипався і не провалився — розчепив свої крокодилячі щелепи, відпустивши. Якби я випірнув із щільної, в'язкої субстанції, якої ніколи не повинно було бути водою.

Груди смикнулися, я різко вдихнув, і в легенях засвистіло колючим протягом. Я вивалився назовні, звалився на коліна і вперся долонями в тверду поверхню.

Камінь?.. А ні, все той самий сніг. Кілька секунд просто стояв так, важко дихаючи, поки світ збирався назад у форму.

Потім підняв голову. Та сама вулиця. Не схожа — та сама, якою пробирався. Готичні хмарочоси тягнулися вгору, гублячись у низькому чорному тумані. Вузькі шпилі, різьблені карнизи, арки, ніби вирізані з одного й того ж кам'яного блоку. Занадто високі. Занадто правильні і водночас брехливі до останньої кам'яної крихти. Я повернувся в бік, де мав бути ангар.

Порожньо.

«А може, в цьому місті просто всі вулиці такі», — ковзнула думка.

Тільки квартал, що йде в обидва боки. Прямий, як креслярська лінія. І будівлі.

Я примружився. Та вони всі... на одне лице. Фасади взагалі не відрізнялися — колони, горгульї, одні вікна. Придумано — скопійовано — побудовано — стало одним із нескінченної безлічі модулів єдиної системи. Різнилися хіба що висотою, і то всього в десяток метрів, що для хмарочосів смішно.

— Логічно. — пробурмотів я. — Дійсно, ефективно так розподіляти масу робітників.

Сніг під ногами був твердим. Не скрипів, не провалювався. Я зробив крок, як по мармуру. Ще один. І тут...

Тихий.

Чужий.

Звук.

Не міський. Не кроки. Не вітер. Щось сухе. Тендітне. Шурх-Шурх. Наче хтось повільно зминав папір. Ні — складав.

— Орігамі... — прошепотів я, сам не знаючи, звідки взялося слово.

Цей звук не мав права бути тут. Він вибивався з колії так само сильно, як крик у бібліотеці або шепіт на злітній смузі. Я пішов на нього, як метелик на вогонь свічки. Сніг не пручався. Я йшов, немов по відполірованій підлозі. Нічого з того, що відбувається, не лякало... Але те, що все — фальш, стверджувалося з кожною секундою.

Звук посилювався. Тонкий, паперовий тріск.

І тільки підійшовши впритул, я побачив їх.

Двоє. Стояли одне навпроти одного, занадто близько для розмови і занадто далеко для обіймів. Один був закутаний у тканини — багатошарові, важкі, ніби зіткані з сутінків і ладану. Не ряса — щось давнє, ритуальне. Поли одягу злегка ворушилися, хоча вітру не було. Другий виглядав... безглуздо. Шорти. Капці. Яскрава бавовняна сорочка, ніби він втік із пляжу Маямі й забув, що надворі зима. Сонцезахисні окуляри. Темні, дзеркальні.

Їхні обличчя... Я ковтнув. Ті самі. Ті самісінькі, що в трупа. Не тому що однакові — тому що нерозпізнавані. Мозок відмовлявся фіксувати риси. Я бачив голови, усвідомлював існування носів, ротів, губ... але вони не складалися в образ людини. Вони говорили. Я чув діалог, але не розумів жодного слова. Це була мова. Але й також шум, шерех сенсу.

Крізь шелест паперу на периферії слуху пробивалися плоскі, безглузді уривки:

— «...бронь у готелі... бачив її сторіс?.. знижки за карткою...».

Якби слова були зроблені з паперу, і кожне ламалося, не доживаючи до значення. До фігурки орігамі.

Я зробив крок ближче.

— Гей!

Голос зірвався, але я продовжив.

— ГЕЙ! ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ?!

Нуль реакції. Я закричав. Про допомогу. Про швидку. Про те, що мені холодно, боляче, що я поранений. Я сам пояснював собі, чому кричу саме це: у голові спрацювала система. Незрозуміло — боляче — швидка — вона допоможе. Я кричав довго. Хвилини. Голос сів. Горло горіло. Я тремтів від холоду, від злості, від безсилля.

Нічого.

Якоїсь миті людина в ритуальних тканинах повільно дістала... парасольку. Чорну. Звичайну. Вона розкрила її над собою, ніби захищаючись від хуртовини, яка глушила мій голос. Це було останньою краплею.

— Та ви знущаєтесь... — прошипів я і підкинув револьвер.

Клац.

Ляск — постріл у повітря.

— Ну це-то ви точно почуєте!

Гуркіт рознісся вулицею, ударився об фасади і... потонув. Як камінь у ваті. Нуль реакції.

— Тск. Знову ніхто не чує. — промовив я тихо. — Що мертвий, що живий — однаково.

Пряма рука піднялася сама. Час ніби застиг. Іронічно, що місто навколо як було німим, так і залишилося. Клацання курка по цоколю. Блискавка вибухаючих зірок, капілярів, пронеслася рукою. Постріл. Мені було все одно, в кого саме. Вибір був неможливий — нічого розрізняти. «За одягом?» — поставив сам собі риторичне запитання. Рука вибрала сама. Того, що в ритуальних тканинах.

— Не люблю, коли нав'язують свою думку. — сказав я вже після пострілу.

Куля увійшла легко і так само вилетіла з потилиці, вибивши з собою літри олійних палітр, що розстелилися по повітрю, як по полотну. А полотно — як вода. Картина, немов намальована на воді. Я ніби вбив банку фарби. Кров хльоснула по обличчю. Не з трупа, що впав додолу, як мішок зерна, — з ганчірки на відкритій рані. Червоним, густим, живим потоком, що топить лід, який присипав мої брови.

Навколо трупа виросли... Саме що виросли храмові, золоті канделябри, усіяні згаслими свічками, що не встигли згоріти і на чверть.

Болю не було. Але я відчув, як із тіла щось висмикнули. Не орган. Не життя. Маленький шматочок чогось.

Другий, у шортах, різко підстрибнув. Дістав телефон. Я відступив назад інстинктивно.

— Ні. — видихнув. — Я знаю, що буде далі.

Екран засвітився, і з нього вилізло щупальце. Чорне. Глянцеве. М'ясисте і таке, що трясеться на повітрі, як желе. Воно не чіпало мене. Воно обвило його. Обхопило торс, шию, руки, як удав, усього цілком. Стиснуло. Підняло над землею. Але він був живий. Всього-то важко дихав, але, здається, було звично. Смикався. Намагався щось сказати, я бачив реакцію, я відчував, як його долає шок.

Щупальце тримало. Я дивився на це і чомусь ні про що не думав. «Дурниця якась».

Сніг падав тихо. Місто мовчало. А я стояв посеред вулиці, з револьвером у руці і кров'ю, що стікає з кінчиків пальців по білих плямах, і вперше за весь цей час подумав:

«Здається... Здається, я для чогось потрібен».