Деліріум

Темрява не була порожньою. І в ній не було тихо.

Вона була в'язкою. Липкою.

І пахла не озоном, не гаром і не смертю.

Вона пахла хімією. Дешевим спиртом і полімерами.

Ядерний гриб, який секунду тому зжирав небо, раптом застиг.

Його сліпуче сяйво втратило температуру.

Вогонь перестав пекти.

Він став просто кольором.

Помаранчевим. Брудним. Плоским.

Ударна хвиля, що ламає хребти хмарочосам, не вдарила мене в спину.

Вона розтеклася.

Світ поплив.

Бетонні плити під ногами втратили твердість, перетворившись на пухку, волокнисту масу.

Кров на моїх руках — та сама, густа й металева — раптом почорніла.

Вона стала рідшою.

Вона вбиралася в «землю», залишаючи на ній плями.

Я кліпнув.

І мегаполіс зник.

Зникла «стіна зі спин». Зник солдат з обличчям із тіста.

Замість горизонту переді мною була біла, шорстка пустеля, розкреслена блакитними лініями.

Я спробував зітхнути, але в мене не було легень.

У мене не було тіла.

Я був усього лише набором символів.

Рядком, що закінчується словом «тихо».

Рука здригнулася.

Кулькова ручка з хрускотом прорвала дешевий зошитовий папір, поставивши жирну, потворну крапку в кінці абзацу.

Чорнило мазнуло по сторінці, перетворюючи фінальну «Темряву» на брудну пляму.

Людина, що сиділа за столом, важко видихнула.

Він потер перенісся, але не виявив уже звичної сталевої дужки окулярів. Пальці без молочно-білих плям вітиліго також здавалися чужими і дрібно тремтіли, перемазані в пасті від потеклого стрижня.

Його руки трусилися.

Не від холоду — хоча в кімнаті було мерзлякувато — а від напруги, яка не відпускала вже роками.

Він подивився на списаний аркуш у глухій темряві, лише під тонку смугу світла із заштореного вікна. Уже як кілька днів цей чоловік перестав підходити до лічильника електрики і прислухатися в надії почути шум холодильника.

Там, у сплетенні кривих літер, помирав Солдат.

Там руйнувалися міста з картону і лилася акварельна кров.

Там герой шукав вихід із божевілля і знайшов його в кулі.

— Щасливчик... — прошепотів чоловік сухими губами.

Він заздрив своєму героєві.

Той зміг піти.

Той зміг вистрілити в цю маячню і вимкнути світло.

А творцеві залишалося тільки дивитися на результат.

І тут тишу кімнати розрізав звук.

Не свист падаючої бомби.

Не рев ядерного вибуху.

Це був звук, який не можна переплутати ні з чим.

Тягучий. Пронизливий.

Виття механічного звіра, що прокидається на дахах міста.

Сирена.

Вона вібрувала у віконному склі, заклеєному навхрест скотчем.

Вона проникала в зуби, в кістки, під шкіру.

Реальність грубо вломлювалася у вигадку, нагадуючи, що вона — найгірший з усіх жанрів.

Той, хто колись був людиною, смикнувся, немов від удару струмом.

Погляд метнувся до вікна.

За ним не було ні олійних фарб, ні готичних шпилів.

Там була ніч.

І в цій ночі, десь удалині, розквітали, як троянди фантасмагорії, спалахи роботи ППО.

— Знову... — видихнув він.

Він закрив зошит.

Папір із шарудінням, що нагадує тріск орігамі, приховав під собою і вбивцю, і Психотерапевта, і Головлікаря — їхнє персональне Пекло.

Вони залишилися там, у темряві закритої обкладинки. У безпеці.

Чоловік встав.

Схопив зі спинки стільця куртку — звичайну, не білий халат і не мундир.

Сунув зошит у рюкзак.

Сирена вила, набираючи обертів, заповнюючи собою весь простір, не залишаючи місця для думок.

— Смерть — це не жорстоко. — повторив він слова свого героя, клацаючи вимикачем виключно за старою пам'яттю.

— Жорстоко — це коли нікуди бігти.

Двері захлопнулися.