Деліріум

Бляшана утроба військово-транспортного літака тряслася так, ніби ми летіли всередині гігантської пральної машини. Густий, нудотний запах авіаційного гасу змішувався зі смородом поту, машинного мастила й дешевого тютюну, що намертво в'ївся у форму.

Я сидів на жорсткій лаві, стиснувши зуби, щоб вони не відбивали дріб. Навколо мене, у напівтемряві, освітленій лише тьмяним червоним світлом десантного плафона, сиділи два десятки хлопців. Штурмовики. Вони здавалися монолітом — широкі плечі, важкі шиї, втиснуті в бронежилети.

А я був серед них чужорідним тілом. Лікарем, який втік зі стерильного кабінету. Головлікар мав рацію в першу ж хвилину польоту — я вже шкодував, що перебуваю тут.

У крихітний круглий ілюмінатор навпроти пробивався морок ночі. Там, далеко внизу, землю розкреслювали спалахи. І прямо за курсом нашої висадки горіли сигнальні дими. Жовті, витягнуті суворим вітром стовпи густого диму й полум'я, що пробивалися крізь імлу. Звідси, з висоти, вони здавалися велетенськими парафіновими свічками, встромленими прямо в чорний асфальт приреченого міста. Поминальними свічками.

— Приготуватися! — гаркнув випускаючий, і червоне світло змінилося на пронизливе зелене.

Сирена вдарила по вухах. Задня апарель із брязкотом поповзла вниз, впускаючи всередину крижаний, ревучий вихор.

Хлопці почали вставати, пристібаючи карабіни до троса. Я піднявся разом із ними, відчуваючи, як ноги наливаються свинцем. Крок. Ще крок. Вітер бив в обличчя, вибиваючи повітря з легень. Край рампи. Чорна безодня.

— Пішов! Пішов-пішов-пішов!..

Я зробив крок у порожнечу.

Вітер миттєво зірвав мене, закрутивши в крижаній м'ясорубці. Повітря закладало вуха, натягувало шкіру на обличчі. У голові автоматично включився визубрений на прискорених курсах відлік.

П'ятсот один... П'ятсот два... П'ятсот три... Кільце!

Пальці смикнули металеву скобу біля лівого плеча.

Нічого.

Я чекав різкого ривка, що вибиває дух, рятівного удару капронових строп по ключицях. Але його не було. За спиною щось жалюгідно ляснуло, зашаруділо, як порваний пакет, і вітер продовжив із виттям нести мене вниз.

Купол не розкрився.

Час зупинився. Земля, розкреслена руїнами мегаполіса, мчала назустріч із жахливою швидкістю. Я навіть не встиг злякатися. У голові промайнула лише одна цинічна, до абсурду спокійна думка: «От і все, мій друже. Тобі навіть не доведеться мене склеювати».

Темрява вибухнула тріском.

Удар був такої сили, що з легень вибило весь кисень. Обличчя й руки обпекло болем. Я проломився крізь густу, жорстку крону. Гілки старих, високих дерев парку шмагали мене, мов батоги, рвали тканину, ламалися піді мною, але з кожною секундою гасили швидкість. Заплутаний купол зачепився за товсту гілку, смикнувши мене так, що в плечі хруснуло, і я звалився на холодну землю.

Тиша.

Я лежав на спині, жадібно, зі свистом ковтаючи повітря. Обмацав себе. Цілий. Синці, здерта шкіра, можливо, тріщина в ребрі, але кістки не стирчали назовні.

Я приземлився в міському парку. Диво.

Скинувши підвісну систему, я перекотився і, хитаючись, піднявся на ноги. З-за дерев уже чулися приглушені голоси й брязкіт — залишки взводу стягувалися до точки збору.

Ми рушили вглиб кварталу. Місто ще не встигло померти, але кров хльостала по бетону широкими мазками. Вузькі, здавлені вулиці здавалися кам'яним капканом. Зліва і справа нависали панельні багатоповерхівки, облуплені, сірі, з вибитими шибками.

Я йшов посередині колони, стискаючи автомат, який здавався чужорідним паразитом.

Мій погляд упав на будівлю зліва. Це був старий, трухлявий дерев'яний будиночок, що наполовину пішов у землю, безглуздо затиснутий між двома бетонними висотками. У темряві, за тріснутим, брудним склом, хтось був.

Люди. Цивільні. Вони тулилися до підвіконня, вдивляючись у вулицю. Їхні очі, неприродно широко розплющені, хворобливо-білі з червоними прожилками капілярів, що лопнули, тремтіли від тваринного жаху. Вони дивилися на нас не як на рятівників, а як на передвісників смерті. В їхніх очах застиг німий крик. Я відвернувся, відчуваючи, як цей страх липкою павутиною осідає в горлі.

Ми дійшли до перехрестя, коли повітря раптом змінилося.

Воно ущільнилося. Звук, схожий на шелест паперу, що розривається, перейшов у тонкий, наростаючий свист.

— Лягай!! — заволав хтось попереду.

Вулиця була занадто вузькою. Хлопці інстинктивно сахнулися в боки, втискаючись у стіни, втискаючись один в одного. Десятки спин, щільно притиснутих одна до одної, що намагаються стати меншими, зникнути.

Свист перетворився на рев.

Снаряд ударив точно в кінець вулиці, прямо в голову нашої колони.

Світ зхлопнувся. Оглушливий, жахливий гуркіт витіснив усі інші звуки. Мене відірвало від землі й жбурнуло спиною об цегляну кладку. Повітря перетворилося на розпечений пісок і цементний пил.

Ледве вдалося розплющити очі. Вуха різало нестерпним, шарудливим і високим дзвоном. Звуку більше не існувало.

Вулиця зникла. На її місці була розвернута, вируюча димом вирва, залита багряним маревом від палаючих машин. А навколо — м'ясорубка.

Хлопці, з якими я летів у літаку, лежали в неприродних позах, перекручені балістикою та бетоном.

Я, хитаючись, кинувся вперед, вириваючи з розгрузки медичну сумку. Руки діяли автоматично.

У пилу хтось булькав. Я впав на коліна перед тілом у розідраній формі.

— Тримайся... зараз... я лікар... — хрипів я, не чуючи власного голосу.

Я перевернув його на спину й завмер. Моє серце зупинилося.

У нього не було обличчя. Осколок забрав усе. Замість носа, губ і вилиць була суцільна, волога маса. Цього не було в атласах анатомії. Зім'яте, бліде від крововтрати тісто, перемішане з брудом і уламками кісток, що пускає криваві бульбашки.

Мої руки, ще недавно чисті й доглянуті, зараз по лікоть занурилися в цю теплу, липку кашу. Я намагався намацати артерію, намагався знайти місце, щоб вколоти промедол, намагався зробити хоч щось.

Але я нічого не міг. Я просто місив цю кров руками.

Його тіло сіпнулося, бульбашка лопнула, і він обм'як.

І тільки тоді до мене дійшло. Я подивився на шматки розідраної тканини.

«Це не наша форма... І не наше спорядження...»

Я стояв на колінах у калюжі чужої крові, дивлячись на свої тремтячі, червоні руки.

«Ти там помреш, Аркадію. Або збожеволієш» — голос Головлікаря пролунав у голові чіткіше, ніж дзвін контузії.

Новий свист розірвав небо. Другий снаряд.

Я навіть не зміг лягти. Спалах сліпучого світла — і світ занурився в темряву.