Деліріум

Дзвін розбитої об стіну кераміки вдарив по вухах гучніше, ніж виття сирен за заклеєним скотчем навхрест вікном.

Запах морської солі, холодного вітру й дизеля зник, миттєво витіснений їдким смородом хлорки, немитих тіл і запеченої крові. Пором залишився в іншому житті. Житті, яке закінчилося разом із тим літаком.

— Ти зовсім?!.. — обличчя викривляла емоція за емоцією. — ...Збожеволів?! — рик Головлікаря рознісся коридором крізь щільно зачинені двері позаду мене.

Його обличчя, зазвичай зібране й непроникне, зараз нагадувало дику суміш відчаю та люті. Глибокі фіолетові тіні під очима здавалися висіченими з каменю, сухі — він не спав уже кілька діб. Моя заява про звільнення за власним бажанням лежала на його столі, зім'ята й залита залишками охололої кави з того самого кухля, що секунду тому розлетівся на друзки.

Я стояв навпроти, засунувши руки в кишені накрохмаленого халата. Мій пульс був лякаюче рівним.

— Підпиши папір, — голос пролунав сухо. Точнісінько так само, як у того студента, що розповідав про паразита замість руки.

— Який папір?! — він ударив кулаками по столу, нависаючи наді мною, немов ведмідь. — Ти психотерапевт!.. Аркадію! Не штурмовик! Який десант?! Яка польова медицина?! Ти важчого за ручку й рецептурний бланк у руках нічого не тримав!

Я повільно дістав руки з кишень і подивився на них. Чисті. Ідеально чисті, без жодної краплі крові.

— Мої рецепти їм більше не допомагають, — відповів я, зводячи на нього погляд. — Ти бачив, що нам привозять? Це не легкий невроз, не люди, що шукають хвороби, яких не мають...

— Припини. Аркадію, — вклинився мій друг.

— Ні, я буду говорити як є. Це шматки м'яса, які усвідомлюють, що вони шматки м'яса. — Тремтячим від злості пальцем я вказав у його бік: — Вони мовчать. Дивляться у стелю скляними очима і мовчать. Моя терапія тут — подорожник на відірвану ногу.

— І тому ти вирішив поїхати туди, де ці ноги відриває?! — Головлікар нервово, надривно засміявся. Сміх був схожий на кашель шибеника. — Думаєш, накладеш турнікет, вколеш промедол і врятуєш світ?

— Я хочу рятувати те, що ще можна врятувати. До того, як це стане неможливим.

— Ти їх не врятуєш, розумієш?! Вони вже приречені, точнісінько так само, як ти, якщо я підпишу цей чортів папір! — Його руки затряслися, як хмарочос під час землетрусу. — Т-ти свою шкуру там залишиш!

Головлікар обійшов стіл, скорочуючи дистанцію. У його рухах протягала паніка людини, з-під ніг якої зникла підлога.

— Ми тут захлинаємося! У мене коридори забиті! Люди гниють живцем, бо не вистачає рук! Ти потрібен мені тут, щоб вони не виходили у вікна від того, що в них коїться в головах!

Слова різонули по вухах, але я не відвів погляду.

— Я. Не. Можу. — Я карбував кожне слово, відчуваючи, як усередині натягується сталева струна. — Я сиджу в чистому, світлому кабінеті й слухаю, як вони гниють зсередини. Я став... вигадкою. Фікцією. Ілюзією допомоги. Я хочу робити хоч щось реальне.

Головлікар зупинився за пів метра від мене. Його широкі груди важко здіймалися під халатом. Він дивився на мене довго, вивчаючи, немов препарував. Злість в очах раптом змінилася чимось набагато страшнішим. Жалістю.

— Ти просто тікаєш, — тихо, з нестерпним тягарем видиху сказав він. Краще б знову закричав. — Тікаєш від безсилля. Хочеш засунути руки по лікоть у чужу кров, щоб відчути, що робиш хоч щось відчутне. Думаєш, якщо вимажешся в бруді, тобі стане легше спати.

Я промовчав. Ковтнув гірку, мов полин, грудку в горлі. Він був занадто хорошим лікарем, щоб помилятися. Але і я був достатньо впертим, щоб не відступити.

— Ти там помреш, Аркадію, — його голос здригнувся, розгубивши всю командирську сталь. — Або, що ще гірше, збожеволієш. Війна вижере тебе. І якщо ти колись знову опинишся в лікарні, то тільки у вигляді того самого фаршу...

Я підійшов до його столу, вирвав із блокнота новий чистий аркуш, узяв ручку і швидко написав текст заново. Поклав перед ним.

— Підпиши.

Головлікар дивився на білий аркуш, як на смертний вирок. Його щелепи стиснулися так, що на шиї натягнулися жили. Потім він мовчки поліз у шухляду столу, дістав печатку.

Клац.

Глухий, мокрий стукіт печатки об папір пролунав як постріл у закритому барабані.

Він не став віддавати мені аркуш. Просто відвернувся до вікна, за яким густий, смоляний дим застеляв небосхил.

— Пішов геть.

Я розвернувся і вийшов за двері. Попереду тягнувся коридор, заставлений ношами, що пахнув йодом, гноєм і страхом. Пішов прямо по центру, намагаючись не наступати на звисаючі з нош руки. Автоматичні стулки з'їхалися за спиною з м'яким шипінням, відрізаючи мене від єдиного друга, який у мене був.