Деліріум

Рев мотора. Скрегіт і хрускіт підвіски. Деренчання пластику. Брязкання скла...

— Тиск падає.

— Джгут не тримає.

— Він притомний. Чуєш мене?

Голос здався нав'язливим, не встиг поміркувати над питанням — він здавався карикатурно-сатиричним.

— Чуєш?

Повторив. Я чув чудово. Краще, ніж усе інше сьогодні. Навіть... Скоріше відчував. Як водій перемикає передачу коробки. Серцебиття лікарів, що знаходяться поруч. Похрускування... Гучні поштовхи, ніби стукають у двері моєї свідомості.

Швидка тряслася, норовлячи підкинути мене вгору і пробити головою білий дах автомобіля. Але цей шум навіяв реальності вухам. Не шарудіння орігамі. Я чув справжні слова.

Усе навколо гуло, деренчало, скреготіло. На обличчі розповзлася усмішка, коли я визирнув у вікно.

Непроглядна темрява. Жодного палаючого ліхтаря, ні зірок... Навіть силуетів будівель. «Напевно, такий вигляд має шлях до пекла?»

— Забагато Харонів на одного мене. — проговорився вголос; у грудях затиснувся ребрами огрядний сміх.

— Розмотуй.

— Обережно.

— Дідько...

Ганчірку в «ялинку» з рани почали знімати. Повільно. Занадто акуратно для рясної кровотечі. Червоний витікав із мене, як із п'ятилітрового бутля, в якому виконали акуратненьку дірку.

— Артеріальна? Яскраво-червона. Насичена киснем.

— Відсутня пульсація.

Відчув єдину згоду, що замкнулася в просторі. Мій власний мозок препарував рану точніше, ніж їхні скальпелі.

— Биття залишилося, але не «фонтанує».

Послідувало закономірне запитання:

— Венозна?

— Теж.

Загострився гострий сумнів у моїх «Харонів». Я спробував повернути голову. Перевірити, що в них з обличчями.

— Не рухайся. — сказала жінка. — Чуєш? Ти не помреш у моїй машині.

Я хотів усміхнутися, але губи тільки здригнулися. «Живим смерть жорстока».

— Адреналін. — сказав хтось. Повітря заворушилося, завовтузилася застібка.

— Він притомний.

— Та бачу я. Давай.

Холодна голка увійшла в шкіру, ніби в тісто, і по мені, як залізницею, пронісся швидкий поїзд «Пекло — рай».

Світ вибухнув.

Фарби спалахнули, випалюючись десь у розрідженому розумі мозку. Миттєво — їдкі, олійні, густі, закручувалися спіралями, як серпантин. Танцювали, розбурхуючи повіки. Шию стягнуло різко, до білих іскор, що заскрегочуть зірками поверх простору. Шкіру спини прицвяхувало до хребта, немов степлером, і м'яли сталевою качалкою.

Серце вдарило в грудях іржавим прутом, віддало в ліву руку лоскочучими спалахами. Мить. Уже все тіло заніміло, як в ознобі. А потім зірвалося, як механізм, що заклинило. Мозок бився об стінки черепної коробки в спробах втекти.

— ЧСС... 190.

— Скільки?

Не розчув інший.

— Двісті тридцять... 240.

— Ти що, стажист?!

Голос був холодний. Точний. Як розріз скальпелем по льоду.

— Блокатори! Негайно! У підключичку!

Секунда, може половина...

— Я сказала...

— Я думав...

— ...він притомний!

— Ти думав? Готуй бета-блокатор! Швидко!

— Який?

— Будь-який, який у тебе є, поки його не розмазало по стінках!

Апарат раз у раз норовив заглушити їхні чвари своїм шаленим ритмом сигналізації. Незабаром монітор завищав. Синусоїда попливла. Лінія витягнулася.

— Він помер.

Сказала та, що ставила ультиматум. Тиша повисла важким простирадлом. Я прокашлявся, коли фарби стали хоч трохи відцвітати і щелепи розклинило.

— З радістю... — сказав я хрипко. — ...але, на жаль, я ще з вами.

Хтось відсахнувся. Хтось вилаявся. Жінка подивилася прямо на мене, і вперше я побачив, що вона вже давно не тут. Не помітив навіть, у який момент фарби попливли, нібито розмазуючись шпателем непомітного, але безперечно відомого всім художника. Мене пристебнули з характерним шерехом ременів, що натягувалися. Грубих, шкіряних...

— А в мене вже є один такий!

Уїдливо цокнув язиком, поглянувши на револьвер, примотаний до руки.

«Дивно, мали ж були зняти?.. Чи він приріс?»

Кров як лилася, так і лилася. Примітив джгут. Нова, біла пов'язка була обмотана, як шедевр. Вище, перед ліктем. Він перетискав руку чи то до болю, чи то надавав фантомного спокою... Але все безглуздо.

Я підняв погляд.

— Це не працює. — сказав я спокійно.

У відповідь тільки дихання і писк приладів.

— Чи не могли б ви мене відпустити? — жалісливо попросив я, вже порядком набридло.

— Навіть якщо так — не можемо. Наш обов'язок.

— Ось як...

Я підняв праву руку.

— Дійсно недобре перекладати відповідальність на інших. — подумав, відчуваючи, як лопалися ремені, що стягують кінцівку. Вони рвалися з такою легкістю, ніби травинки. Повільно. Показово.

— Ні!

Закричав хтось. Я приставив дуло до скроні.

Клац.

— Приберіть зброю!

Встигла промчати по вказівному пальцю думка, перетікаючи у відбійний молоток.

«Напевно, цього разу теж не спрацює».

Постріл.

Голова зрикошетила від дула, шийні хребці продзвеніли семиразовим відлунням глибинного хрускоту. А болю-то не було — вереск персоналу здався гучнішим. Я не помер. Це здавалося само собою зрозумілим. Опустив руку, невдоволено видихнувши бурчання.

— Знову не вийшло.

Повернув шию у зручне положення, похрускуючи кістками. Усередині вух хлюпала кров. Як застрягла вода після невдалого пірнання.

— Бачите? — сказав я, ляснувши долонею по скроні та вивергаючи «водяний затор». — Я не вмираю.

Жінка, що крикнула раніше, ступила вперед. Різко і впевнено. Схопила ствол револьвера і втиснула його собі в лоб. Я відчув холод на її зморшках, як на своєму ж обличчі.

— Стріляй.

Секунда. Сталевий тацю задзвенів об плитку, вислизнувши з рук медсестри. Разом із пронизливим дзвоном луни розбитого скла зуби дівчини затарабанили:

— Ви що, збожеволіли?!

Незабаром підключився хтось ще:

— Головлікаря!

— Але він сьогодні...

— Дзвоніть куди завгодно, але знайдіть його!

Я відчув, як зависла трясовина в повітрі. На плечі жінки переді мною ліг десяток долонь скелетів. Вони не з'явилися, тільки стали видимі... Схоже, тільки мені. Кістки збиралися з летючого смогу, що огортав біле світло і стіни лікарні.

— Ви хочете смерті? — запитав я.

— Я знаю... — сказала вона тихо. — ...що після неї нічого немає.

Вона ковтнула, і моє зап'ястя вирвалося з її хватки. Я спробував відняти дуло від чола, але жінка схопила його і вдавила назад із новою силою.

— Будь ласка. — прошепотіла вона.

— Вона вам не потрібна. — відповів я, натиснувши на курок, добре знаючи, що постріл буде холостим.

Клац.

Глуха луна пролунала по барабану. Тиша вибухнула через пару секунд. Кілька людей обіймали жінку, намагалися відтягнути. Хтось плакав. Хтось лаявся.

— Навіщо ти так із нами?

— Ти нам потрібна!

Щось подібне говорив кожен. Жінці не потрібна була смерть. Її чули і без пострілу.

Далі мене обернуло виром — обривки. Коридори, чиї стіни були вимазані густою слиною щупалець, що проступають із бетону. Каталки — тендітні дерев'яні човники. Підлога — кришталево чиста річка Стікс, що тече в протилежному напрямку від кабінетів. Світло загрубіло серед бісівських картин, як тінь від різко запаленого сірника. Чужа кров, підвішена на витонченому канделябрі без свічок, заливала мене, як спроба заповнити порожнечу.

Палата. Великі вікна. Висока стеля. Приглушене світло розливалося з-за скла. Весна. Цвіла вишня, стукаючи у вікно свіжими гілками. Пухнаста вата пливла по глазурі небосхилу. Низькі дахи будинків, довгі вулиці. Перехожі, що натхненно марширують. Багато голосів і білих, як сніг, халатів. Лікарі стояли наді мною спокійно, але мені здавалося, що кружляють ворони.

— Антикоагулянти?

Головлікар. Інтонація, тембр — професійний відтінок, що в'ївся в обпалений рубець язика.

— Пробували.

— Затискач? Відня? Артерії?

— Не допомагає. Кров просочується крізь інструмент.

— Опіоїди?

— Діють, але пацієнт не виражає симптомів болю і без них.

— Я маю на увазі... брали кров на аналіз?

Пауза.

— Наркотичних речовин не виявлено.

— Сер, пацієнт у стабільному стані.

Головлікар прикусив губу. Кушетка затряслася брижами, ніби загудів Везувій.

— Якщо ти називаєш повільну смерть стабільністю... — сказав він спокійно. — ...чому ти ще в халаті?

Він подивився на мене. Обличчя?.. Навряд чи. Шрам помилок і невдач, що перекреслює особистість глибокими борознами зі зморшок, що складаються та нашаровуються одна на одну, як гірські хребти.

— Ви мене чуєте?

— Краще, ніж хотілося б.

— Викличте в палату «404» психотерапевта.

Він як востаннє глянув на те, як кров активно стукає по щойно поставленому на заміну попереднього тазику.

— Упевнений, ми ще обов'язково з Вами зустрінемося.

Він не вірив у свої слова.