Вежа

— І чого він припхався сюди? — невдоволено запитав Чес, коли до нього дійшли неприємні плітки про ще одного можливого духа-охоронця міста.

— Тому, що він знає де шукати шаблю, — спокійно відповіла гарна бронзова жінка, однією рукою тримаючи парасольку, а іншою елегантний ридикюль.

— До біса ту шаблю. Хто це вирішив взагалі, що шукати обов’язково? — він хотів ще додати, що з’явився тут першим, що давно приглядався до Вінниці і от, коли настав час місту знаходити свого нового охоронця, нового героя та казкаря, то він і примчав сюди з далекого західного прикордоння.

— А ти не журись і не гнівайся. Його ще ніхто не назначив, — жінка лагідно посміхнулась та підморгнула юнакові.

Чес похитав головою, нічого не відповівши. Не дуже любив ляси точити, але тут вже несила змовчати: на його місце, яке обійшлось йому майже столітнім очікуванням, нидінням за вивченням старих і нових легенд, збирав інформацію про місто та розмовляв з такими істотами, про яких навіть нікому в голову не прийшла ідея вигадати казку, легенду чи байку.

Ревниво ставився до міста, хоч воно ще не зовсім належало йому, але вже відчував себе тут головним. Не хазяїном чи господарем, а просто головним. Господарі змінювались мало не кожного року, хтось себе вважав трохи більше власником, меценатом, поважним жителем чи ще щось у цьому сенсі, хтось менше впливав на життя міста, але всі вони, поки були живими, і були справжніми господарями. Навіть ті, хто просто йшов на роботу, ліниво зазираючи у вітрини магазинів чи заправляючи автівку, перебігаючи дорогу на червоний чи просто безтурботно тиняючись вулицями.

Не лише ті люди, які щось збудували, створювали місто. Найголовнішим будівельним матеріалом були невидимі цеглини, що звемо їх просто — «слова». Вони й створювали з вигляду міцний, але іноді перетворювався він на тендітний та дуже ніжний, скелет. Руйнувався, перевтілювався, доповнювався, відроджувався — і все могло статись лише за добу, за ніч чи навіть за рік. Обростав шкірою, волоссям, вирощував довгі кігті чи точив зуби, позбувався їх, молодшав чи старішав — все то робилось з каркасом, зі скелетом кожного міста.

Нарощувати на нього м’язи, ніби перлини на тонку сріблясту нитку, мав би охоронець. У кожного міста свій, у кожного села чи селища — також, навіть у куцому хуторі такий був. Люди не знали про існування такого, сприймаючи все як належне: то вони розносили плітки та казки, то їхня уява вигадувала, вимальовувала щось нове, то вони надихались містом та створювали його неповторність. Насправді ж — то робота охоронця.

Тільки треба знати, у чиї вуста вкласти потрібні слова, розвіяти їх по вітру разом з сухим листям чи пелюстками весняного квіту, прослідкувати за тим, аби місто жило, розвивалось, змінювалось. Бо місто, яке стоїть на місці — вже мертве.

— Так ти підеш до нього?

Чес, тобто Чеслав, як його колись звали, кивнув. Якщо доведеться вигризати зубами своє місце під сонцем — вигризе.

Душа його неспокійна, точніше — неупокоєна. Хотів він після смерті зажити нормально, сподівався, що такого спеціаліста з руками та ногами відірвуть, так ні. Він шукав ту прокляту зброю з років двадцять, а вона опинилась в руках іншого. Чес поліз до кишені, намацав порожню пачку цигарок, дістав її. Впевнившись, що цигарки дійсно закінчились, він безцеремонно поліз до ридикюля дами.

— Гей! Майте совість, пане! — обурилась вона, ледь не випустивши з рук магічний парасоль, яка здійснювала бажання.

— Перепрошую, — пихато посміхнувся Чес, відсахнувшись від парасольки, що падала.

Підхопивши аксесуар, турботливо передав його до рук власниці, я сам вже смакував тютюновим присмаком. Приємна гіркота заспокоювала, дим проходив через все тіло, вивільнявся невеличкими хмарами та ще кілька секунд висів поряд.

— Йдіть вже. Скоро світанок.

Дама, яка мала ім’я знаменитої у Вінниці Євгенії Прунмаєр, та не була нею, поблажливо зітхнула. Уже кілька місяців знала Чеслава, ходив тут, рознюхував, слідкував, розшукував, надихався, словом, робив все, аби пірнути у глибини міста.

— Cum deo*.

Переодягнувши бейсболку козирком назад, Чес ступив на дорогу. Автівка, що якраз їхала йому назустріч, загальмувала: водій точно бачив когось на дорозі та вже збирався лаятись на чім світ стоїть. Та коли він вискочив з автівки, то в лице йому привітно всміхалась лише бронзова жінка. Жодної живої істоти на вулиці не було, як не рахувати безпритульних собак.

Чеслав зникав і з’являвся там, де кортіло, звісно, в межах міста та його околиць. Вінницю обрав через те, що тут колись народився дід, малий Чеслав дуже любив діда, але ім’я своє отримав від іншого, по крові чеха. Себе ж вважав більше українцем, хоч і знаходився весь час на межі двох країн.

***

Цигарка полетіла в стару, запльовану та брудну урну. Тут їх чистили не дуже часто, хоч місто залишалось охайним. Старезний парк Кумбари, схожий на осередок дикого лісу в місті, здичавілий та вільний, ніби столітній дід, якому заманулось пригадати молодість. Парк майже ровесник Чеслава.

І одне з найулюбленіших місць. Пахне зеленню та пилом, старістю та молодістю водночас, тут поєднуються все: тиша і гамір, чистота та бруд, спокій та нестабільність, тут живуть аромати річкового мула, квітів та землі, вологості та грибів. Чес вдихнув той запах, примруживши очі, затримав у собі повітря та завмер. Тяжко бути мертвим у такі хвилини, але добре, що він не втратив здатності насолоджуватись.

Спустившись сходами, що нагадували розбиту плитку сірого шоколаду, Чес присів на останню. Трава пробивалась тут через асфальт до світла, у пучечках, схожих на сором’язливих жителів морського дна. Маленькі камінці спочатку трохи муляли, але вмостився комфортніше та став чекати.

Сонце якраз підіймалось над Південним Бугом, коли позаду Чеса почулось шарудіння. Малиново-абрикосовий компот розлився по сизій скатертині неба. Кинувши погляд вниз, Чес помітив білосніжні кросівки, які, втім, виявились не новими — тут і там виступали тріщини. Далі з’явились темно-сині джинси, а потім і сорочка-поло також білого кольору.

— Це ти тут на місце охоронця претендуєш? — запитав Чес, ніби не у людини чи духа, а в одягу, в який той був одягнений. Навіть не поворухнувся, лише очима водив по блідому обличчю суперника. Цей — точно мрець.

— А хай би і я, — відповів він трохи зневажливо, але тримався спокійно. Прийшов сюди не сваритися, а просто побалакати.

— От це вже маю, — Чес відкинувся назад, майже ліг на сходинки, дарма що впирались в спину і плечі — і не в таких умовах колись спав.

Споглядаючи згори-вверх на супротивника, Чес скривив губи в лукавій, майже інфернальній посмішці, очі його ніби й дивились байдуже, прохолодно та навіть скляно, як дивиться мрець, але всередині все колотилось. Хтось жбурляв щебінь в міцні стіни черевини, щоразу зачерпуючи все більші й більші жмені каміння. Так клекотів гнів. Але Чес повинен був стриматись, бо дух міста, навіть молодий, не повинен лупцювати конкурента. Якщо ранити, то словами. У цій справі, схоже, Чес — майстер. Принаймні був таким при житті.

Хлопець не довго стояв навпроти. Присівши трохи нижче, майже коло самої води, він дістав цигарки — точнісінько такі як у пані Євгенії — та кілька разів прокрутив коліщатку запальнички. Чес мимоволі прослідкував за прирученим вогником у чужій долоні, вдихнув аромат дорогого тютюну та зловив себе на думці, що вмочив би оцього парубка в прохолодну воду. На жаль, він давно вже мертвий. Ніякого зиску, нуль насолоди.

— То як тебе сюди занесло? Хіба не знав, що тут зайнято?

— Тому і прийшов. Так же веселіше, коли доводиться боротися.

— А шабля твоя де? Невже вигадав, — Чес випрямився, але ноги не забрав: вони якраз закінчувались там, де починався тулуб незнайомця.

— Мені її з собою носити не треба, і так всім у місті відомо, що знайшов саме я.

Чес промовчав на той гордий випад, хоч на язику вертілися зовсім не лагідні слова. Либонь, цей хлопець один з тих, хто любить показати себе. Значить, про Чеса добре знає, готувався, аби вдарити по ньому несподівано. Та помилився він. Чес і сам не все про себе знав, а чужинці — тим паче. В душі, у тому, що залишилось — а душа якраз те, чим і володів, не тіло — творилось таке, що не підсвітиш тисячами ламп і мільйонами свічок. Глуха, суцільна темрява, звідки зрідка виринають спалахи найважливіших спогадів. Все інше поховане, забите дошками, припорошене піском.

— Лукаш.

— Чеслав.

Його не питали, сам відрекомендувався. Скупо потиснули руки, аж Лукаш вмить знову поліз до кишені й щось звідти дістав. Ну, звичайно. Цей один з тих, хто несповна розуму. Маніяк чистоти, бранець гігієни. Чес дивився на нього і тішився: навіть після смерті схиблений, он як несамовито тре долоню, ніби шкіру хоче до дір протерти.

Ніби й ворог, та не відчутно. Чес не відверто агресивний, він поціновувач холодної ненависті, зневаги та отрути всередині себе, аніж зовні. Кулаки його кістляві, гострі, пальці самі ніби ті ножі. Але бійки не сталося і не буде її — хіба ж то здорова конкуренція одразу ж бити мордяку супротивнику?

Схоже, Лукаш був тієї ж думки, а може і гірше. Дивна та пристрасть до чистоти, хоча, ні, то не пристрасть — то хвороба. Йому гидко, страшно і соромно водночас, він не дозволяв собі дивитись на Чеслава, хоч і знав, що той мав на меті виговоритися. Може, образливо гарчати, вирішивши, що річ саме в ньому, в його брудних руках.

— То як же тебе сюди занесло, тут не найчистіше місце у місті, — зауважив Чес і мав рацію: чого тут лише не знаходили в траві, в землі та навіть у дуплах дерев.

Деякі люди — суцільний бруд. Синонім до слова «життя» — «сміття», а заодно ще й рима.

— Тут гарно. Іноді краса так радує око, що не зважаєш на те, що під ногами.

Влучно. Можна сказати майже про всі міста. Є в них і страхітливо-потворне і прекрасно-магічне, заворожливе, від чого несила відірватися.

Чес помовчав трохи, діждався поки Лукаш закінчить курити. Місто вже прокинулось, навіть у парк заходили люди, пробігали повз, деякі навіть вигукували привітання. Вони не бачили в оцих парубках майбутніх охоронців міста, а лише двох хлопців років двадцяти, гарно зграбно вдягнених, хоч і не в розкішні бренди.

Молодь знає, відразу відчуває де що. Тому і духи міста виглядають так, як молодь. Не живуть в підземеллях, не ховаються десь в закинутих домівках, а гуляють серед натовпу. Навіщо ж гнити під мурами, коли можна дихати на повні груди та спілкуватись з однолітками. Щоправда, одноліткам охоронці годились в прадідів, але хто знав! Не відрізниш — так охоронці втягувались, зливались з людьми, ставали частиною натовпу, його рушійною, але непомітною, незбагненною силою.

— Гей, ви двоє!

То вже кричали з іншого боку, з боку самої річки. Чес та Лукаш підійнялись синхронно, не змовляючись. До тих поспішав кіт, але не звичайний кіт, а бронзовий. Той кіт дуже полюбляв водні процедури, щоправда, не з власної волі. Після того прикрого випадку, коли зірвали його з затишних билець моста та кинули в воду, вже так і залишився «водяним» котиком. Плавав добре, пірнав — ще краще.

— Чого вирячились? Хутко біжіть за своєю шаблею! Шльома передав, що немає його. Поцупили!

Чес не знав вірити чи ні, але саркастично всміхнувся. Лукаш кинув на насуплений нього погляд і лишень зараз помітив тьмяне ластовиння, зібране в дрібні грона, ніби виноградини. Під бейсболкою Чес ховав руду вибриту маківку, а очі світились блакитним, колючим, морозним, але не злим, не ворожим, а ніби застерігав.

— Котику, щось ти зовсім не привітний!

— Нема часу на привітність! — огризнувся кіт та й булькнув під воду.

Вже через п’ять хвилин його невеличке, але дуже важке тільце, буде ліниво лежати на бильцях моста, намагаючись спіймати пташку. Ніхто нічого не помітить. Люди помічають лише дії інших людей. Живі скульптури — то вже занадто.

— Ходімо.

Лукаш прозвучав так, ніби Чес тільки й мав би, що супроводжувати його. Щось підказувало Чеславу, що далі буде весело та цікаво, а його молода за станом, хоч і старезна за віком, душа потребувала руху та розваг. Він ніби комаха в бурштиновій краплі — завмер навіки двадцятирічним, скільки б часу не минуло — а Чес такий же. Можливо, й Лукаш також, хоч і намагався поводитися поважно, ніби помер не юним, а розвалюхою-старим.

— Музей?

У відповідь кивок. Чес підійнявся сходинками вгору, спиною відчувши розпач та зневіру Лукаша. Повернувшись, помітив, що розгнівано Лукаш дивився у спину, ніби збирався ввіткнути туди ножа. Кажуть, що це небезпечно, бо хто ж спину показує ворогу? Та Чес подумав, що Лукаш — навряд чи ворог, так, щось дрібнесеньке на шляху, хоч надокучливе та пихате.

***

Лікар спав вічним сном, навіть не збираючись підійматись з місця. Чеслав навис над прозорою труною, вдивляючись у мерця з блідо-жовтою шкірою, та мимоволі подумав про власне тіло. Нічого не залишилось, крім кісток. А те, ким він є зараз — не своє, позичене, ніби одежина у друга.

— Я подумав, що шабля повернулась до власника. Чи він сам повернув її, — зізнався Лукаш. — Я знайшов її під містом, куди ніхто ще не ходив. Якийсь злодюжка заховав там залізну скриню, загорнув шаблю у цупке сукно і забув чи сам вмер — не знаю. Шабля зникла.

Нарешті поділився історією, та Чеслав не повірив жодному слову. Всі починали з підземелля, нишпорили катакомбами, але нічого не знаходили, крім дохлих пацюків, чийогось праху та пари-трійки предметів побуту.

— Раз сама пані Євгенія казала про знахідку, то я не можу не вірити. Але от зараз тобі — не вірю. То ж, де б ти її не відкопав, не придурюйся, — підійнявши погляд від знаменитого мерця, Чес схилив голову набік, глянув на Лукаша діагонально.

— Не можу розповісти все, — розвів руками Лукаш, коротко всміхнувся, ніби знущався.

Наступної ж миті стер ту посмішку з обличчя, закам’янів у своїй стриманості, на задньому подвір’ї якої волав так голосно та відчайдушно, бо пошився в дурні. Хто ж залишає таку реліквію без догляду? Тим паче у Шоколадному будинку під наглядом ласого до усього Шльоми.

— Здається, шабля проклята.

— Ти тільки зараз зрозумів? — Чес зітхнув, схрестивши руки. — Чим більше ти женешся за нею — тим більше вона хоче втекти.

— Дехто навіть не намагався, — відповів Лукаш, і чорні його, ніби затонулі у темних водах очі, блиснули. — Та чи про це зараз? Її треба знайти.

— Нічим не змогу допомогти, але буду радіти спостерігаючи. Твій провал зігріє мою бідну душу.

Якби обличчя лікаря не було стільки разів забальзамоване, він би лихо зареготів. Двоє молодих духів сперечались над його труною, ніби півні, доля обох — опинитися у юшці. Давненько у Вінниці не сперечались охоронці, звичайно ніхто не рвався сюди як у Київ чи Львів, Одесу чи Харків.

— Знаєш, про що я подумав? — запитав Лукаш, але так і не договорив.

Подумав він про колишнього охоронця міста, якого відправили на відпочинок. Тепер він бродив по кладовищу, шукаючи власну могилу, сирітливо та знедолено. Зовсім не той казкар, пліткар, не той, на якому тримались легенди та оповідки, краса та традиції, історія не текла жилами, а очі не вражали мудрістю. Шукав могилу — тільки й все. Поховали як пса без хреста, без мітки. І, що найголовніше, — навіть не у Вінниці. Та він все шукав невпинно та невтомно.

— Це не він, — одразу ж відкинув Чес, ніби прочитав думки, хоч і не збирався допомагати, але от саме вирвалось. — Він того, — і покрутив пальцем біля скроні.

— Ми всі того, — дійсно ж, цей кучерявий юнак з дивними темними очима — точно. Гидливий та надто охайний для охоронця міста, де чистота — то якась казка. — То хто ж?

І тут дійшло до Чеса. Лукаш неприховано натякав на нього. Треба було трохи раніше скористатися цими здогадками та, вхопивши Лукаша за ніс, поводити його трохи про хибний слід.

— На жаль, не я. Але хотілося б.

— То ти мене в парк просто так покликав?

— А я тобі наказував залишати шаблю без догляду?

Зброя, інкрустована коштовним камінням, подарована самим австрійським імператором Франц Йосифом, зникла з усипальниці багато років тому.

Чому ж-то Чес не здогадався ось так саме викрасти шаблю та й стати собі охоронцем міста. Але якщо вже Лукаш першим натрапив на неї, то чи рахувалось б таке зухвальство за гідний вчинок? Можливо, Чеславу вартувало менше думати в той момент, а просто діяти, та момент вже був втрачений.

— Гаразд, — навіть якось сумно прозвучало.

Лукаш зник з-перед очей. Залишившись наодинці з тілом, Чеслав співчутливо звернувся до великого лікаря:

— Де ж ви свою шаблю загубили?! Клопіт, суцільний клопіт! — і також зник, якраз за миттєвість до того, як поряд з шанованим небіжчиком з’явились перші працівники музею.

***

Шльома давно вже стояв на своєму місті, хижо поглядаючи на сосиски невідомого єврея. Скульптура вітала відвідувачів одного затишного ресторану, а також нагадувала про минуле його колись густо населеного євреями району. Так і назвали його — Єрусалимка.

— Дивно, що такий як ти зупинився тут. Щось несхоже на домівку схибленого на чистоті.

Під ногами лущилась стара цегла, здіймались клуби пилу та облущеного тинькування. Від величі, краси та «шоколадності» тут залишились лише спогади, а живих свідків тому вже не залишилось. Плющ та дикий виноград міцно огортали хиткі стіни зеленими обіймами, ніби боялись, що впадуть. Взимку будинок стояв, ніби неприкаяний, ніби самогубець на вершині гори, горбився під шквальними вітрами та опадами.

— Тут його ніхто б не шукав. Я вмію ховати добре, повір.

— На кожного хитруна знайдеться ще більший хитрун. Чи у шаблі виросли ноги і вона сама втекла від тебе?

— Цілком ймовірно, — серйозно відповів Лукаш, замислився і зупинився.

За ґратами, які перешкоджали появі всередині допитливих підлітків, безхатьків та всіх, хто бажав куснути адреналіну, сонце котилось на спочинок. Весь день Лукаш провів в гонитві, у пошуках, але марно. Та й знав, що витратити доведеться і не тиждень, тому тримав голову холодною. Гнів зміївся в грудях, стримував хвостом шию, давив, але Лукаш був сильнішим. Поки що.

Шабля хотіла залишитись легендарною, невловимою та загадковою. Втекла із рук Лукаша, втече і з інших рук. Але на кожного Колобка знаходиться своя Лисиця, як вже і казав Чеслав. Лукаш знав, що він — Лисиця, тому і точив ікла.

— Шабля у мене.

Голос, який неможливо сплутати з іншими. Голос тисячоліть, голос м’який, але мученицький. Володар його — монах Шимон. Його смерть була страшнішою, аніж смерті Чеслава і Лукаша разом взяті. Він не той, хто вливався у натовп, хто ковтав нові слова та моду, він залишався таким, як у день смерті. Зі страшними опіками по всьому тілу, потворний та у зношеній темній рясі, більше схожій на абияк відірваний шмат тканини.

— Не варто вам чубитись через неї. Вона там, де повинна бути. А ти, — звернувся до Лукаша, — добре, що знайшов, але чому не повернув одразу?

Він зробив паузу, купаючись у променях вечірнього сонця, які снопами потрапляли сюди крізь щілини у вікнах. Лукаш мовчав. Хотів залишити шпагу собі ненадовго, а потім вже повернути Шимону.

— Так де ти її знайшов, кажеш? — зарозуміло запитав Чеслав, нагородивши Лукаша обурливим поглядом, хоч більше грав, ніж дійсно засуджував.

— На кладовищі. У відомого вам колишнього охоронця.

Лукаша душив гнів, але він не виказував цього. Шабля повернулась до Шимона, хоч власником її був зовсім не він. Та чи міг Лукаш відверто сказати про це, не отримавши відкоша? Він ще не охоронець, а Шимон побачив їх чимало, переграв усіх. Лукашу довелось прикусити язика, але шаблю він збирався викрасти знову. І вкраде втретє, якщо треба буде.

Чеслав не знав і навіть не здогадувався, що дух бунтаря дрімає не лише у ньому. Його супротивник переповнювався буремністю, як холодна порцеляна гарячою кавою.

____________

Cum deo (лат.) — З Богом!