Старий колодач

Від галопу своїх здичавілих емоцій я оговтався аж під Білою Церквою. Ох, нічого ж собі мене накрило! Вражено загальмував, зупинився на узбіччі, хвилин п’ять відводив душу лайкою, проклинаючи хижого зомбака. Якби той клятий мрець виконав хоч третину того, що я йому побажав, він би вже був ще кілька разів безнадійно мертвим та зав’язаним у вічний вузол!

Не можу сказати, що лайка допомогла, але горло пересохло, тож довелось закрити рота та відволіктися на пошуки води. У салоні пляшки з водою не виявилось, тож я завернув до поміченого неподалік АТБ. Доки трохи загублено блукав між полицями, пролунала мелодія телефонного виклику.

—На які чутливі органи ти примудрився наступити Гришкові, що він так осатаніло ганяє містом, камікадзе ти мій? — занадто лагідно спитала пані Аглаїда. Здається це вперше вона мені дзвонила, а не причимчикувала особисто. Мабуть, мітла у таку даль відмовилася нести. Чи таки ступа?

—То не я…

—Та невже? А я не знаю іншого такого початківця-харія, що може примудритись унести ноги практично зі сходинок пекла, відбившись від чортів навіть мокрою ганчіркою. То що ти зробив нашому мерцеві?

—Я ж кажу, то не я. То моя дівчина.

—Вдвічі цікавіше. І що?

—Та не знаю я! Вона йому щось вручила, а потім я побачив лишень якийсь салют!

—Ох, твоє ж бісове копитце, кого ти примудрився у кохані обрати?

—Я думав ви мені скажете! Самі ж натякали, що то справа рук колодача!

—Е-е-ні, у колодача не настільки вправні руки. Це ти сам… То он в чому може бути справа… Так, де ти зараз?

—В Білій Церкві…

—І якого цапа ти там забув? — відверто здивувалася жінка.

—За дурною головою і колеса бо зна куди завезуть.

—Які розумні колеса, нарешті дослухалися до розумної поради, яку їх господар отримав ще тиждень тому. Загальмована трансмісія, втім краще, ніж нічого. Там і сиди, а краще ще далі їдь. Власне роби, що хочеш, але щоб духу твого не було в Києві до двадцятого березня, аби я мала змогу тут хоч якось розібратися. Не збиралася я лізти в епіцентр цього буревію та, видно, доведеться…

—Та яке двадцяте березня? У мене Іра, робота, рідня, кредити врешті-решт! А раптом він на мою кохану почне полювати! — я аж застиг від розуміння, що покинув дівчину в місті з монстром. Та ще й осатанілим, судячи зі слів пані Аглаїди.

—Ой, та здалася йому якась краля, коли є шанс життя собі повернути, — зневажливо пхикнула жінка. — Навіть не думай зараз рипатися сюди і, тим паче, бігти до дівчини. Особливо до дівчини, яка так цікаво поводиться. Ти впевнений, що вони з Гришком не знайомі?

—Це ви на що натякаєте? Що Іра може бути спільницею вашого мерця? Та з якого переляку!? —відверто обурився я таким припущенням.

—У житті всяке буває… Втім, це я просто міркую. В будь-якому випадку не думаю, що всі перелічені тобою люди зрадіють, якщо отримають замість сина, брата й залицяльника збоченого монстра. Та й кредити твої мрець точно не повертатиме, це я гарантую. Отож не репетуй мені тут, а мандруй якнайдалі. Пізніше я скину фото карти з відміткою, де ти маєш бути зранку двадцятого березня, якщо хочеш жити, а не переляканим зайцем до старості по світу скакати, і то в найкращому випадку. А до вказаної дати — роби що хочеш, але зникни, якщо не плануєш передчасну подорож до пращурів!

—Але ж…— короткі гудки, повідомили, що розмову завершено. Я ще деякий час розгублено кліпав на телефон, а потім знову набрав пані Аглаїду. Це ж не жарти просто так покинути все на два тижні! Нікого не попередивши, не впорядкувавши справи… І полишити Іру. Не вірю, що вона може бути якось причетна до цього «Гришка».

«Цей номер не обслуговується» — повідомив мені байдужим голосом оператор, і я ледь втримався аби не пожбурити нещасний гаджет. От що за халепа?! То що ж мені робити? Дійсно тікати, підібравши хвоста? Це ж повна дурня! Але спогад про хижого зомбака, що одним поглядом ледь не перетворив мене на покірну ляльку, якщо не щось гірше, обпікав жахом. Схоже, таки доведеться всіх здивувати нетиповою поведінкою… Чи ще подумати?

Я купив собі пляшку води, чіпси та почимчикував до машини. Надворі ніч, додому не можна, ще кудись їхати зараз нелогічно, тож я влаштувався в автомобілі, чекаючи ранку. Кажуть ранок мудріший вечора, от і перевіримо. Може з першими променями сонця мене дійсно відвідає юрба геніальних ідей?

§§§

Переді мною було попелище. Вітер несміливо ворушив обпалені шматки тканини, крутив тоненькі пасма диму, що досі тяглися з кількох обвуглених колод, й відносив той дим у сіре, набурмосене дощовими хмарами, небо. Я обвів поглядом залишки того, що колись було зимівкою, хутором, зліз з коня і на ватяних ногах попрямував до місця, де ще кілька днів тому стояла моя хата. Кожен крок був мукою.

Обвуглені рештки кількох людей на залишках подвір’я змусили мене завмерти. Я втомлено присів поряд з ними, торкнувся рукою… Це були два мої помічники… Останні миті їх життя, у відчайдушній спробі захистити жінок та дітей, були сповнені мужності й відчайдушності. Вони не були воїнами, проте загинули саме так. Загинули через те, що мій учень, який не пройшов випробування для приймання в лави козаків-пластунів, вирішив помститися. Він вважав, що я мав підтримати його, використовуючи навіювання, змусити старшину прийняти хлопчину. Прийняти джуру, що прагнув бути козаком, але одночасно не вважав за потрібне поважати наші традиції, правила. Я любив цього хлопчину, як молодшого брата, але саме любов завадила мені роздивитися те, що побачили старшини — непримітну мару, що пригрів мій учень біля свого серця.

Я не розумів, про що мова, доки один з сивих козаків не торкнувся моєї скроні, та не наказав: «побач!». Не дарма про діда Івана ходили легенди на Січі… Хто його знає, як старець передав мені той свій дар, але якось передав. І тієї миті я вперше побачив мару. Темного паразита, що непомітно може перетворити людину на монстра…Чорна хижа тінь облаштувалася в серці мого учня, і гризла його, змушуючи заздрити успіхам інших, зловтішатися чужим поразкам, прагнути влади над чужим життям.

Отриманим від діда Івана колодачем я зрізав мару й дав джурі шанс змінитися. Думав, що він все зрозумів. Та я помилився. Ми всі помилилися. Попри показну вдячність, хлопець не бажав змін в собі, він бажав, аби світ підлаштувався під його забаганки, а оскільки ті забаганки були відірваними від реальності, то й надалі старанно годував мару, відновивши її з дрібних залишків. Свиня завжди знайде болото…

Колись мій наставник казав, що ми виграємо битви, але програємо війни, саме через те, що серед нас завжди є ті, хто волаючи про несправедливість життя, без сумнівів згодує марі братів по крові… Доки одні під ворожими кулями намагаються побудувати фортецю, інші, розповідаючи: «а мені треба якось жити зараз», старанно продають ворогам все, до чого дотягнуться. І ці нещасні не розуміють, не бажають розуміти, що власними руками копають могилу. В першу чергу собі. Я не бажав у це вірити. Дарма… Доки я відчайдушно шукав спосіб врятувати душу свого учня, він шукав спосіб помститися. І знайшов, продавши ворогам мою сім’ю.

Я розлючено загнав колодача в землю, намагаючись побачити, що саме сталося з моїм домом, родиною.

Бій був відчайдушний, кривавий. І моя кохана, була в його вирі…Так, я знав, що вона вправна зі зброєю, але бачить Бог, сподівався, що то ніколи їй не знадобиться. Та небо не почуло моїх молитов. Закривши очі я бачив спогади рідної землі, що наче безбарвне видіння проносилися перед очима. Ось там, біля старої криниці, моя дружина застрелила двох, потім вискочила з хати рятувати чиюсь малу дитину і зарубала третього, вирвалася від четвертого, відсікши йому долоню, а далі… далі її наздогнала куля…

Я розтиснув пальці випускаючи колодача, не бажаючи бачити продовження, але воно таки накрило мене. Попри стиснуті повіки, я все одно бачив, як моя закривавлена жінка впала з коня, як її схопили нападники…

Сльози закипіли у моїх очах, сльози люті й розпачу. Я піднявся з колін, на яких вже сидів невідомо скільки, пройшов до того місця, де впала моя дружина, опустився навпочіпки, підняв з попелу загублену червону намистину й з відчаєм стиснув її в пальцях. Моє серце пронизала чорна туга – кохана не вижила…

Я прокинувся, пустим поглядом втупився у сіру вулицю за вікном машини, потрусив головою, намагаючись скинути з себе чужі болючі спогади. Потягнувся за пляшкою, ковтнув трохи води та вийшов з машини на пусту парковку. Свіжий вітер мене трохи привів до тями, але та туга, той біль втрати, полишили занадто сильне враження. Тепер я знаю, як отримав колодач той характерник, як його навчили бачити мар, але навіщо мені було все інше? Що мені намагається показати цей містичний ніж? Саме життя колишнього господаря, чи щось більше? Козачка, що вміє стріляти, махати шаблею, та воює не гірше за навченого воїна, то досить незвично, бо я чогось думав, що наші дівчата таки були більше ніжними квітками, аніж войовничими амазонками. Втім, як там казала Ірина: «краса не означає беззахисність?» Але та войовнича краса не вижила… А якщо й Іра… Ні! Тільки не це! Я потягнувся за телефоном, та, ігноруючи, той факт, що ще сьома ранку, набрав кохану. Я мав почути її голос, дізнатися, що з нею все гаразд!

Дівчина досить довго не відповідала і, коли я вже махнув рукою на всі попередження пані Аглаїди й виїхав з автостоянки, аби рвонути до Києва, нарешті взяла слухавку та сонним голосом пробурмотіла: «Я ще досі бажаю тебе відлупцювати».

—Іра… Головне каблучку не повертай, а все інше я переживу, — видихнув я, зупиняючи машину. — Слухай, знаю, що геть нахабнію, але в мене до тебе є велике прохання, — почав я швидко говорити, розуміючи, що зараз понад усе боюся її втратити.

—Цікаве продовження учорашньої розмови…

—Можеш до мене приїхати? От прямо зранку?

—Хіба що ти пообіцяєш припинити клеїти дурня і розкажеш мені про себе все начистоту.

—Присягаюся! Тільки приїдь!

—Ну-ну. Гаразд. Куди?

—В Білу Церкву…— видихнув я, готовий до відмови та мішка питань, на які не мав розумної відповіді. Принаймні точно не ті відповіді, які можна озвучити телефоном.

—Гм. Добре. Напиши точну адресу, за пів години виїду, — спокійно мовила дівчина та завершила розмову. Я здивовано кліпнув, подивився на телефон і зрозумів, що мій організм терміново потребує підзарядки, аби розібратися в даній ситуації. Бо, якщо чесно, я уявляв яку завгодно реакцію Ірини, але не такий вселенський спокій. Але з нею все добре і це найголовніше! Спантеличено почухавши неголене підборіддя я видихнув й попрямував до магазину в пошуках їжі.

§§§

Іра приїхала на таксі за дві години. Впевнено вийшла з автомобіля, дістала об’ємну дорожню сумку й попрямувала до мене. З діловим виглядом закинувши торбу на заднє сидіння автомобіля, вона всілася поряд зі мною й закривши двері промовила.

—Так, я готова до всіх варіантів. Розказуй, що в нас цікавого?

—Ем… а може давай для початку кудись поїдемо…Поснідаємо, — якось розгубив я всю свою рішучість, хоча доки дівчина сюди їхала, ладен був руль гризти від хвилювання, та клявся собі, що все й одразу їй розкажу, та навіть переживу, якщо вона мене, ідіота такого, покине. Аби лишень жива-здорова була.

—Ми поїдемо, обов’язково, але мені здається спочатку таки варто поговорити без сторонніх вух, — м’яко усміхнулася Іра, торкнувшись моєї руки. І я не втримався від того, щоб притягнути до себе, поцілувати, впевнитися, що вона поряд, жива. Чорти б пробрали той колодач з його спогадами! Ніколи не бажав дізнатися, що відчуває чоловік, втративши кохану.

Нарешті переконавшись, що Іра поряд, нікуди не зникає, я більш-менш заспокоївся й почав розповідати (а що робити — обіцяв). І розповідав довгенько. Кохана уважно слухала, не перебивала, лише час від часу посміювалася, бо я, як міг, намагався подати всі свої пригоди, як гумореску, а не жахіття. Якщо все ж вирішить, що я псих, то, принаймні, веселий.

—Я одразу зрозуміла, що ти не простий. Ще в день нашого знайомства, — мовила вона, дослухавши.

—А я ж думав, що просто вразив тебе бойовим гопаком….

—І це теж. Але ти не загострював на цьому увагу, тож я вирішила не чіпати дану тему. Все чекала, коли сам почнеш розповідати.

—Я боявся тебе налякати… Але ти, схоже, теж не проста? Що ти вручила тому мерцю?

—Та ні, в порівнянні із тобою, звичайнісінька. Так, хіба що іноді щось відчуваю, іноді щось ввижається, але так, щоб чітко бачити мерців чи привидів, чи отих твоїх мар — такого немає. А вручила я тому поганцю козацький хрест, що маю звичку носити з собою. Коли мені було років десять, а я все ще до дрижаків боялася темряви, бо мені чого там тільки не ввижалося, дід мені подарував того хреста, сказав, що він чарівний та захищатиме мене. І мені дійсно стало спокійніше. Вже не знаю через те, що дитині легше вірити в диво, чи через те, що хрест належав моєму козаку-предку, котрий за сімейною легендою прожив до ста років, більше половини життя провівши в походах, ще й спочинок знайшов на знаменитому Куяльницькому цвинтарі. Тому кладовищу, що старше за саму Одесу, на території якої розташований.

—Ого…Не чув про таке.

—Я б теж не чула, якби не розповіді діда. А так навіть відвідала. Той цвинтар цікавий, просякнутий не стільки смертю, скільки сивою історією. Коли я була там вперше, то в якийсь момент почувалася так, наче все, що я знаю про козаків, своїх предків, то такі крихти, з яких за всіх старань не збереш і окрайця хлібини. А історія козацтва то ж навіть не хлібина, то — цілий коровай… — задумливо говорила Іра, дивлячись кудись у далечинь, наче десь там, на небі бачить той весь коровай в усіх подробицях. Та потім дівчина тряхнула головою, ніби відганяючи видіння, й повернулася до мене. — на Куяльницькому цвинтарі найстаріша могила датована 1791 роком, тобто ще за три роки до розбудови Одеси. Це просто такий собі стихійний музей під відкритим небом. Уявляєш, там серед надгробків навіть кам’яна подушка з булавою є!

—Тобто ти в мене… справжня козачка? — спитав я те, що мене вразило більше за розповіді про якийсь цвинтар.

—Схоже на те.

—Оце так пощастило… — пробурмотів я.

—Це ти зараз щиро, чи знущаєшся?

—Звичайно щиро! Але чого той хрест так зацікавив мерця?

—Не думаю, що саме зацікавив. Швидше відволік, може трішки уповільнив. Якщо чесно, що саме він зробив, я не знаю, але хрест, за словами діда, освячений в битвах, политий кров’ю відважних воїнів, тому має здатність захищати. Я коли побачила Гр… хлопця, що шарпнув тебе за руку, — спіткнулася на слові Іра, мабуть, втримуючись від лайки, — відчула себе раптом так, наче на свіжій могилі опинилася. Таким холодом від нього тягло, болем, спрагою. Я зрозуміла, що ти мене намагаєшся захистити, але не знала, чи розумієш, що перед тобою. Бо якби розумів, тікати мав, чи в бій кидатися. А ти чогось теревені почав розводити. А потім раптом завмер, і почав погойдуватися, як п’яний. Я так злякалася…Тому й зробила перше, що в голову прийшло — вручила хреста монстру, сподіваючись, що то якось його втримає. Дід завжди казав, що козацький хрест нечисть зупиняє. От і перевірила. Тепер знаю і що то була нечисть, і що зупиняє… — ніяково знизала плечима Іра.

—Зупиняє, але не вбиває… Бо мені повідомили, що мрець нині осатаніло містом носиться…

—То он чого ти мене висмикнув?

—Так, перелякався, що він тебе знайде.

—Ти перелякався, що він перелякався, що мене перелякає… — розсміялася раптом Іра.

—Десь так…

—То лише загроза моєму життю змусила тебе все розповісти? Чому? Невже я не викликаю в тебе довіри? — ображено надула губки дівчина.

—Та ти що! Я просто думав ти мені не повіриш. Та я б сам собі не повірив. Такими оповідками хіба що дивувати чи лякати людей…

—Богданчику, я — бухгалтер, мене взагалі здивувати важко. Чого я тільки на роботі не чула. А після того, як у нас завхоз в одному дитячому таборі замовив двісті гробів, я, здається, взагалі дивуватись перестала.

—А навіщо йому було двісті гробів? — округлив я очі, бо в голову полізли зовсім страхітливі версії.

—От, ми теж задалися цим питанням. Та що там задалися, у нас весь офіс на вухах стояв, а директор, здається, навіть кілька молитов вивчити встиг, доки той гуморист-завхоз приїхав і пояснив, що замовив не гроби, а граби, дерева такі, на живу огорожу! — засміялася дівчина.

—А-а-а. Прикольно. Але ж це лише життєва гумореска, а у мене…

—А у тебе трішки ефектніша гумореска. Не переймайся, я вірю тобі. Дійсно вірю. Так, я не бачу все те жахіття, що ти описуєш, проте це співпадає з моїми відчуттями. Я все життя відчувала людей. Є ледь теплі, є холодні, є такі, від яких мороз по шкірі. А є наче звичайні, тихі, приємні, всім намагаються догодити, а потім виявляється, що такі — найстрашніші. Був в мене один такий залицяльник, ледве відкараскалася. А от ти, наче сонечко, зігріваєш, надихаєш, рятуєш від холоду. Взагалі, ти найкращий, з усіх кого я бачила. Поряд з тобою я почуваюся, як… о, як кішка, що пригрілася під променями літнього сонця.

—То ти киця? — усміхнувся я, бо кохана зараз дійсно нагадала мені м’яку ласкаву кішечку, яку так і хотілося пестити, притискати до себе й нікуди не відпускати.

—Мур-р-р, — притулилася до мене дівчина й задоволено прикрила очі. — Так, я твоя киця, і ладна їхати з тобою куди завгодно, аби лишень бути поруч.

—Це чудово.

—То куди ми їдемо?

—Гарне питання. Як власне і те, як нам це пояснити всім іншим…

—Ой, та тут проблем нема. Для пояснень та розмов, люди вже давно вигадали телефон, — розсміялася Іра.

Попри мої побоювання, ми обоє на диво швидко владнали свою тимчасову відсутність з роботодавцями. Ну як владнали, крики керівниці Ірини нагадували вереск свині на бойні, але дівчина сказала, що то нормально, та й взагалі цю роботу вона давно планувала змінити. Мій начальник теж не зрадів незапланованій відпустці свого менеджера, проте хоч не волав, як розлючений буйвол, за що йому окрема дяка. Бо я точно знаю — він вміє.

З попередженням рідних теж розібралися, а от з питанням куди їхати, було не так просто. Варіант завітати з коханою до когось з друзів виглядав сумнівно, готель — дорого. Може до мене в село поїхати? Після того, як років сім тому помер мій дід, у селі взимку ніхто не жив, але хата придатна для життя, та й старі дрова там наче були, і консервація у підвалі. Інтернет, щоправда, там ловить, тільки якщо у центр села вибратися, але інших версій в голову все одно не приходило. Втім, оскільки Іру дуже зацікавила ідея подивитися де проживали мої предки, я зупинився на цьому варіанті. До села було кілометрів двісті з гаком, тож ми з коханою заїхали на заправку, де окрім пального купили ще по каві та бутерброду, та й рушили назустріч пригодам. Хоча я таки відчайдушно сподівався, що в протилежному від них напрямку.

§§§

Село зустріло нас пустим подвір’ям, холодною хатою і першими ознаками весни на залитій сонцем вулиці. Попід домом вилазили численні паростки якихось маминих квітів, котрі захоплено побігла роздивлятися Іра. Жінки... Тут на хвості якийсь невмирущий монстр, загроза втрати роботи, а вона вся світиться захопленням, роздивляючись якісь там проліски, шафранчики, нарциси… А може воно й добре? Адже зупиняючи погляд на усміхненому обличчі коханої, я майже забував, що по суті в бігах, і сприймав все це, як незвичний незапланований відпочинок. Не такою я, звичайно, уявляв першу романтичну подорож з Ірою, але дівчина, схоже, не дуже засмучена. З цікавістю ходить подвір’ям, кімнатами, роздивляється фотографії, облаштування. Хоча що там роздивлятися? Типова сільська хата, яку побудував ще мій прадід, а всі інші нащадки добудовували, ремонтували та осучаснювали.

Я заніс наші речі, нарубав дров, розтопив піч, Іра розібралася з торбою продуктів, які ми купили дорогою, і скоро вже старий дім радував мене затишком та смачними ароматами. Готувала Іра швидко та смачно. Скарб, а не дівчина!

Повечерявши, ми вмостилися на зручній канапі, котра пам’ятала мене ще дрібним хлопчиськом. Нас оточували речі, котрі уособлювали моє дитинство та юність. Лупатий телевізор, великий настінний годинник, куплений ще за радянських часів, вишита картина, подушки та занавіски, смугасті килимки, дерев’яний стіл, дубові табуретки, такі важенні, що я в дитинстві їх ледве міг посунути, піч, розмальована груба, лежанка на якій досі лежав овечій кожух діда, котрий у моєї матері так і не піднялася рука викинути. Все це було таке звичне, рідне, буденне.

Іра розпитувала мене про дитинство і я з радістю розказував, поринаючи у світлі спогади. Коханій було цікаво все: якою я був дитиною, чим захоплювався, як відпочивав, з ким дружив, до реалізації яких пришелепкуватих ідей додумувався і як потім викручувався з отриманих наслідків. Розповідаючи про себе, я наче заново передивлявся своє життя. І що я можу сказати — воно було таки веселе.

—Знаєш, а твоя пані Аглаїда права. Здається, ти завжди боровся з тими марами, старанно використовуючи усе, що траплялося під руку. Мабуть, тебе дуже любили дід з бабою, числення рідня та швидко з’являлись друзі у будь-якій компанії, — в якийсь момент задумливо мовила Ірина. — Схоже, ти ще в дитинстві був веселим, практичним хлопчиськом, котрий невимушено танцював гопака на марах оточуючих, навіть не здогадуючись про це. Відповідав жартами на образи, відкидав погані емоції. Ти й зараз дозволяєш людям йти своїм шляхом, проте пропонуєш допомогу тим, хто здатен її прийняти.

—Ну не знаю. Здається ти перебільшуєш, — знизав я плечима. — Життя у мене, як у всіх, — типовий пошук місця під сонцем.

—Ні, коханий. Ти не просто шукаєш місце для себе, ти його створюєш, і одночасно допомагаєш іншим. Прямуючи до мети ти не знищуєш перепони, а акуратно розбираєш всі завали, показуючи оточенню, що більшість того, що трапляється на шляху, можна використати з розумом та на користь багатьом. Навіщо далеко ходити. Он життя підкинуло тобі цього колодача, проте ти не репетуєш, чи жалієшся, а швиденько навчився ним користуватися, рятуючи життя всім, хто трапився під руку.

—Наче в мене був вибір.

—Вибір є завжди… Але кожен його робить виходячи зі своїх пріоритетів…

—Так, все досить з мене цієї філософії. Не знаю як ти, а мені дуже важко сконцентруватися на якихось там високих матеріях, коли поряд така красуня лежить, — розсміявся я, обнімаючи та цілуючи кохану. Вона відповіла. Й досить скоро нам стало не до роздумів.

§§§

Я сидів під високим крислатим дубом і грав на кобзі. Пальці правої руки легенько пощипували струни і з-під них лилася ніжна, переливчаста мелодія, хоча та музика, схоже, не дуже влаштовувала кремезного чоловіка в сірій свитці та штанях, що сидів поряд. Він кривився і невдоволено закусував вуса. Врешті зупинив мене помахом руки.

—Ні, синку, струн ніжніше потрібно торкатися, а ось тут навпаки, сильніше притискай пальцем, — похитав головою старець та торкнувся моєї лівої руки, вказуючи, як саме потрібно. Але я не зважив, бо саме почувся тупіт копит, а з-за дерев виїхав козак й поряд з нами притримав коня. Жеребець невдоволено затанцював на місці, та за мить вже стояв, як вкопаний.

—Батьку, ви на Січ? Можна з вами? Я теж воювати хочу! — спритно підскочив я, сперши музичний інструмент на свого вчителя.

—Сину, є різні методи війни. Для всього свій час, а для шаблі ти ще малий, — схилився й потріпав козак мене по голові.

—Та не кобзою ж мені ляхів чи москалів бити? — обурено шмигнув я носом.

—Ти правий, хлоп’я, святий інструмент на таке гріх переводити. Я скоро повернуся, і ми продовжимо наші тренування, а доти вчися музики, вона — душа нашого народу. І не ображай кобзаря, — кивнув козак й стиснувши шенкелями боки коня за мить вже зник у лісі.

—Я воїн, а не розбійник — немічних не ображаю! — обурено, тупнув я ногою, а за мить вже лежав на землі підчеплений палицею сліпого кобзаря. Здивовано кліпнув на старця, що й надалі так задумливо сидів на траві, наче то й не його рук справа.

—Ви чого?

—Запам’ятай, хлопче, не варто недооцінювати супротивника, — мовив старий.

—Та який ви супротивник? — пробурмотів я, невдоволено потираючи місце раптового приземлення.

—Може й ніякий, а може й грізний.

—Кобзою по сраці надаєте?

—Е, ні дитино, кобза б’є не по сраці, вона цілить в серця і сила того удару часом сильніша за кулю, — усміхнувся старець. — А для невгамовної сраки у мене є палиця.

—Та ви ж не бачите, як ви можете до чиєїсь сраки дістати? — недовірливо спитав я.

—Ти думаєш кобзарі беззахисні? — посміхнувся у вуса сліпець.

—А хіба ні?

—Більшість так думає, і хай собі думають далі. Але тобі, малий харій, я дещо розкажу, бо знаю, що ти вмієш зберігати таємниці.

—І що ж це? — я зацікавлено сів. Таємниці я полюбляв.

—Кобзарі — то грізна сила. І всі разом, і поодинці. Палиця, ніж та хитрість допомагають нам подорожувати, та домовитися хоч з паничем, хоч зі злодієм. Торба мені жінка, кий у мене братом. Щоб вижити на білому світі, нашому темному на очі брату треба вміти не лише грати та співати, а ще й битися і молитися.

—То ви вмієте битися?

—Звичайно. Я ж не завжди був сліпим, були часи коли я теж ходив у походи з побратимами. Але то було давно. А от за часів кобзарювання, мене часто рятував костурець.

—Це ота ваша клюка?

—Ні. Костурець — це особливий вид боротьби. І я тобі скажу не кожен козак, подолає кобзаря.

—Та це ви вже казочки розповідаєте, — зневажливо пхикнув я.

—Може й так… Але ти спитай якось батька, як ми з ним познайомилися. Якщо він буде в гарному настрої, можеш почути вельми цікаву історію. Не дарма люди кажуть: «Доти старець плохий, доки собаки не обступлять», — загадково усміхнувся у вуса сліпець. — А зараз йди сюди малий козаче. Я навчу тебе володіти більш потужною зброєю, аніж шабля. Зброєю, що вистоїть там, де й гармата не подужає…