Старий колодач

Відкривши очі, я задумливо роздивлявся вишиті занавіски, згадуючи черговий сон. Та-ак, тепер у мене ще й уроки музики. Що не нічка, то нова розвага. От ніколи не відчував потягу до музичних інструментів, навіть до гітари. Навіщо це мені зараз? До чого воно взагалі? Там, уві сні я був хлопчиною років семи-десяти. І той кобзар мене назвав харієм. Тобто наявність таких здібностей у ті часи помітна була з дитинства? Чи то сліпець так пожартував?

—Добрий ранок? — висунула носа з-під ковдри Іра. — Що такий задумливий? Щось наснилося?

—Добрий. Не повіриш, тепер я на кобзі вчився грати!

—Вау! І як? Навчився? — зацікавлено спитала кохана.

—Ну, там я грав точно краще, аніж в житті, — розсміявся я, пригортаючи дівчину. Сон полишив чудні враження, але я швидко відволікся. А коли нарешті знайшов сили випустити кохану з ліжка, ми пішли готувати сніданок.

Розібравшись зі сніданком, Іринка вирішила влаштувати у хаті прибирання. Вона з непідробним ентузіазмом кинулася протирати пил, мити вікна, підлогу, плафони й завалила мене таким мішком питань та завдань, що я не зчувся, як і день пролетів. Дім ожив, заблищав так, ніби знову повернувся у часи, коли тут незмінно витав аромат бабусиних пиріжків, лунав сміх діда, моїх батьків, сестри, дядька… Моя кохана невимушено перетворила стару сумну хату на райський куточок! Та Іра справжня чарівниця!

Ввечері, коли моя попелюшка нарешті вгамувалася, вона сіла на канапу, пригорнулася до мене й задумливо промовила.

—А знаєш, я, до речі, читала колись про кобзарів. Вони дійсно були грізною силою. Не дарма ж з ними свого часу активно боролася, як царська так і радянська влада.

—Чим комусь могли заважати сліпці? — щиро здивувався я.

—Вони були носіями історії, самосвідомості, народної пам’яті. Звичайно це не влаштовувало імперію. Ото й боролися з ними. Але якщо при царі їх просто ганяли, то більшовики вирішували питання кардинально, в своєму стилі. Через те що, люди не видавали сліпих співаків, більшовики придумали організувати з’їзд кобзарів, обіцяючи їм підтримку нової влади. Але збрехали… Всіх, хто їм повірив та прийшов, заарештували, завантажили у вагони, вивезли та… розстріляли.

—Я й не знав, що ти таке жахіття читаєш, — хмикнув я.

—Не тільки читаю, а й дивлюся. Он наш новенький фільм «Поводир» про це. До речі він в мене на ноуті є. Давай подивимося?

—А якоїсь романтичної комедії в тебе там немає? Чи американського бойовичка, з хепіендом? — не дуже зрадів я перспективі дивитися історичний фільм, ще й український.

—Слухай, невже тобі не цікаво трішки більше дізнатися про те, про що тобі так старанно розказують сни? Це може бути корисно. Тим паче сучасному супергерою.

—Та який з мене супергерой? Так, прибиральниця з нетиповою шваброю й без зарплати, — відмахнувся я.

—Не варто себе недооцінювати. І в будь-якому випадку, власну історію варто знати.

—Хто ж сперечається. Звичайно варто. Особливо коли та історія схопила тебе за шкварник і мотляє, як кошеня. Гаразд, давай свій фільм, — покірно зітхнув я.

§§§

Два тижні пролетіли за переглядом фільмів і в любощах, а ще у розмовах та за читанням різних статей. Ірину дуже зацікавили мої історичні сни, тож варто було нам виїхати до магазину, як моя кохана завантажувала мішок статей, якісь відео й потім старанно зі мною їх вивчала. Разом з нею я дізнався стільки всього про козацтво, що голова йшла обертом! Про перших козаків-шпигунів і дипломатів, про ханську Україну (ага, виявляється і така була! Ще й не найгірша для козаків), про долі відомих козацьких родів, (той же відомий радянський письменник Костянтин Паустовський був нащадком гетьмана Скоропадського), про долю тих, кого насильно переселяли. А ще про роль та вміння українських жінок. Ірині дуже сподобалось, що козачки, в більшості, виявляється, гарно вміли воювати, а в історії неодноразово зафіксовано їх доблесть, розум та вигадливість.

Щось з прочитаного було цікаве, щось нудне, а часом зустрічалися напрочуд веселі моменти. Наприклад, розповідь про те, як козаки могли лікувати запалення потових залоз. Один з дієвих способів, наче, був такий: знайти високо на дереві гніздо хижого птаха і, діставши звідти яйце, носити його тиждень під пахвою. Автор статті писав, що, попри недолугість такого «рецепту», ці дії мали певний сенс, бо часто, доки козак ще дерся на те дерево, абсцес лопався. А якщо ні, то подальші спроби відвоювати те нещасне яйце, гарно мобілізували організм, адже хижі птахи не дуже привітно зустрічали нападника на гніздо. Ми з Іриною довго реготали, уявивши подібну лікувальну рекомендацію в дії.

Знайшли ми й про музику. Виявляється, кобзарі дійсно вирізнялися, як вмінням боронити себе, так і напрочуд гарним здоров’ям. У спогадах та легендах не було немічних кобзарів, попри їх жебрацькі, важкі умови життя. Сліпі співаки до самої смерті були активні й помирали раптово, падали немов дуби. І не останню роль в тому грала музика! Виявляється, кобза це потужний генератор різноманітних коливань, а граючи, сліпці встановлювали кобзу, бандуру чи ліру так, що ті звукові коливання охоплювали найважливіші частини організму: область серця, сонячного сплетіння, печінки, підшлункової залози, а інших органів то сягало через кістки резонатори та нервові взаємозв’язки. Капець, виявляється навіть музика може бути лікувальною!

Взагалі у компанії з коханою, історія України й козацтва мені непогано заходила, бо Іра не лише статті знаходила, а ще й якісь ютуб-канали на цю тему, відео-дослідження. Втім, скажи мені Іра в ті дні, що варто почати вчити квантову фізику, я, мабуть, і її б старанно опановував. Чого не зробиш заради такої дівчини? Я був настільки непристойно щасливим, що ледь не пропустив те нещасне двадцяте березня. Та сто відсотків пропустив би, якби не нагадування пані Аглаїди.

Ранок почався зі знайомої мелодії, але я далеко не одразу зрозумів, що це грає. Відірвав від подушки голову і кілька секунд спантеличено дивився на телефон, намагаючись зрозуміти, як може репетувати вайбер, якщо у спальні зазвичай інтернет не ловить. А зараз телефон волає, аж підстрибує! Втім, варто було мені простягнути руку, як гаджет припинив дзвонити, а на екрані висвітилася картинка геолокації.

—Що там? — потягнулася Іра, виповзаючи з під пухової перини.

—Пані Баба-Яга запрошує мене на побачення, — пробурмотів я, відкриваючи повідомлення.

—Вже? — дівчина підскочила й перелякано подивилася на мене.

—Схоже на те…— я скрушно подивився на дату на телефоні.

—Збиратимемося?

—Так. Але ти до Києва не поїдеш.

—Тобто — не поїду? Ти що, мене полишиш тут? Одну? Без машини? — округлила очі Іра.

—Ні… В ролі господині ти звичайно чудова, але це не варіант, — я задумливо потер підборіддя. Ми так захопилися одне одним та тими історичними розкопками, що так і не домовилися, що власне робитимемо в годину «х». Але везти кохану у місто, де мене старанно шукає монстр, я точно не планував. Навіть якщо він нею не цікавиться, опинившись поряд зі мною, Іра може втрапити під удар. І грець його знає, що то може бути.

—Я хочу з тобою. Хочу допомогти, — притиснулася до мене кохана.

—У тебе завалявся ще один дідівський хрест? — я грайливо ткнув пальцем по її акуратному носику.

—Ні…Але…

—Жодних але. Я не можу тобою ризикувати. Одного разу ти мене врятувала, за що тобі величезна дяка, але вдруге таке може не вигоріти. А тому… Тому я завезу тебе до свого друга в Чернігів. А коли це все скінчиться, повернуся по тебе, — видав я першу-ліпшу ідею. Тарас, звичайно, здивується, але думаю не відмовить мені.

—А раптом…

—Жодних раптом. Все буде гаразд! — запевнив я Іру, хоча сам був зовсім не впевнений. Втім, за будь-якого варіанту повернутися з Чернігова до Києва, таки простіше, аніж з богом забутого села. Тим паче, коли через пандемію навіть автобусні рейси між містами зупинили.

Ми швидко поснідали, зібралися й виїхали. Іра з відвертим сумом провела очима наше подвір’я.

—Мені тут сподобалося… — зітхнула вона.

—Ми ще повернемося. Обов’язково. Влітку. Коли тут будуть вишні, яблука, розсипи малини та ожини, моя мама з нескінченними консерваціями та трьома десятками бройлерів, яких вона зазвичай купує у травні. З усього, що мама тут тримала, це найспокійніша животина. Наче й кури, а такі тихі, що й курей не нагадують. А ще я покажу тобі нашу річку, де живуть лебеді, — оптимістично почав запевняти я, щиро сподіваючись, що так і буде, бо десь глибоко всередині мене гриз страх. Страх підвести Іру, рідню, пані Аглаїду…

§§§

Отож 20 березня 2020 року. Ця дата відзначилася для мене зовсім не загальним карантином, як для всіх нормальних людей. Доки мої рідні та знайомі шоковано спостерігали за розгортанням загальнонаціональної паніки, я завіз Іру до друга в Чернігові та попрямував на якийсь незрозумілий обряд, що мав покласти край всій цій містиці навколо мене. Або навпаки, зробити чортівню незмінною частиною мого життя.

Їхав я не звично, по трасі через Бровари, а селами та через Вишгород, аби зайвий раз не заїжджати до Києва. Зустріч пані Аглаїда призначила мені біля одного з озер на північних околицях столиці.

Зупинивши автомобіль я, наполохано озираючись, почимчикував лісовою стежиною до озера, яке народ іменував «Міністерка».

Березень. Сонечко визирає з хмарок, весело грає зблисками на поверхні води, приємно гріє обличчя, навколо співають пташки, вітер шумить гіллям дерев. Не віриться, що десь там епідемія, вірус, загальнодержавна паніка. Те, що на початку року сприймалося, як щось далеке (бо ж де Китай, а де ми) раптом гримнуло, як грім серед ясного неба, повною зупинкою життя. Маски, закриття шкіл, зупинка транспорту. Ми іноді дивилися з Ірою новини по телевізору й все це все здавалося таким театром абсурду, що навіть мої пригоди виглядали не такими вже й чудними.

Наш офіс перевели на віддалену працю, тож шеф подзвонив й запропонував вийти з відпустки та залучитися до розгрібання авралу. Звичайно я погодився, бо ж кредити нікуди не поділися. Та й не так воно важко: заліз на горище, спіймав інтернет, завантажив на Ірин ноутбук документи, побіг в хату працювати — одночасно і спорт, і можливість грошей заробити. Вал роботи почався через те, що наші орендарі були в паніці (хтось вимагав знижку, хтось взагалі закривався, хтось зменшував орендовану площу), керівництво в шоці, що робити й що буде далі, ніхто до путя не розумів, одного мене весь цей кіпіш майже не хвилював, бо я мав свій персональний привід для турбот — романтичну відпустку-заслання, за для порятунку від живого мерця.

Та загалом, попри похмурі прогнози пані Аглаїди, я чудово дожив до ритуалу відписання від контракту з колодачем. Чи його підтвердження. От чесно навіть зараз, чимчикуючи піщаним берегом, я не знаю хочу відмовитись від усього отриманого, чи полишити. Колодач багато змінив в моєму житті, багато чому навчив. І я не впевнений, що головним є саме вміння вправлятися з усілякою чортівнею. Божевільня, на яку перетворилася моя буденність, геть не радувала, але й розуміння того, що оті всі мари є, а без колодача я їх не бачитиму, не бачитиму, як вони нападають та що роблять з людьми, змушувало сумніватися у доцільності відмови від того «щастя». А ще була Іра. Іра, яку, як не дивно, я цілком влаштовував разом з усім цим мішком містики, магії та чортівні. Неймовірна дівчина, котра не роздумуючи поїхала зі мною у загублене на карті село, лишень тому, що я її попросив. Красуня, яка перетворила мою перелякану втечу у найчарівнішу відпустку. Боже, якщо, тобто коли, це все скінчиться, я зроблю все, аби влаштувати коханій шикарний відпочинок де тільки вона забажає!

Якась пташка вилетіла ледве не з-під моїх ніг, змусивши мене перелякано завмерти. Так, здається, нерви вже починають розважатися. Я глибоко зітхнув, спробував заспокоїтися, ще раз звірився з отриманою геолокацією та почимчикував прямо у якісь зарості молодих дерев й очерету. Ну звичайно, куди ж без очерету! Та він мені майже рідний, після усіх тих козацьких снів!

Пані Аглаїда вже чекала на мене. Вона була у легкій курточці, темних штанях і мені здалося, що трохи схудла. Спортом тітонька вирішила на карантині зайнятися, чи що?

Жіночка старанно розкладала навколо себе на піску якісь невеличкі пляшечки.

—Добридень відьмам, — привітався я підходячи ближче.

Жінка, наче, здригнулася від мого голосу. Перелякалася, чи що? Та ні, бути такого не може! Хто ж може налякати Бабу-Ягу?

— Привіт, красунчику. Поздоровляю з тим, що досі живий. Ти таки улюбленець долі, — між тим відповіла пані Аглаїда у своїй звично-іронічній манері.

—Ага, тільки та доля спочатку мене ганяє, як сидорову козу, а потім нагороджує тим, що шкуру на тілі полишає, — хмикнув я. —То що в нас сьогодні по плану? І чого власне сьогодні?

—Бо сьогодні Рівнодення. У давнину вважалося, що в цей день важливо усвідомити, яких саме зусиль чекає від тебе Доля. У багатьох культурах день весняного рівнодення відзначався особливим чином, йому присвячували свята, обряди, будували культові споруди зі складними астрономічними та астрологічним символізмом.

—То це ви зараз астрономічну будівлю з цих алхімічних скляночок споруджуєте?

—Ні. Я малюю символ твого перетворення. А це — козацьке чорнило.

—Перетворення на великого Мерліна? — нервово пожартував я, —А чому саме козацьке чорнило? Воно якесь особливе? І де ви його взяли? Теж з чиєїсь могилки витягли?

— Зробила. Звичайно особливе. Козаки були б не козаки, якби мали просте. Так, припини мені тут танцювати нервову джигу під акомпанемент недолугих жартів й відійди трохи. Ага, ось там і стій, — скерувала жінка.

Я відступив пару кроків і замовк, бо здаватися переляканим дитям не хотілося. А пані Аглаїда, вимальовуючи довгим дерев’яним пензликом якийсь великий темно-червоний візерунок на піску, почала неспішно, як вчителька молодших класів, розповідати.

— Чорнило у часи вільного козацтва було недешевим товаром. Європа тоді писала сепією — барвником з каракатиць, Китай та Схід — тушшю, у вищих колах аристократії були відомі навіть чорнила з порошку дорогоцінних каменів та з додаванням золота, але все це було непридатним для Січі. Козакам було потрібно чорнило, яке б довго зберігалося, не псувалося за умов польового життя і до того ж дешеве, бо їх потрібно було багато, адже більшість козаків була письменна. Тому наші предки намудрували собі цікавий багатофункціональний варіант з підручних матеріалів.

—І що вони вигадали? — неспішна інтонація жінки заспокоювала, відволікала від страху, що ганяв моїми нутрощами, як наполохане курча. Я присів на віднайдений шматок колоди, вже з цікавістю роздивляючись різнокольорові скляночки.

—Використали рідні рослини. З ягід червоної та чорної бузини виходили червоні, руді з золотавим вилиском, або ж чорні чорнила. Такі рослинні фарби напрочуд гарно зберігалися на пергаменті чи папері, не вигоряючи на сонці, не вицвітаючи. А ще їх використовували для лікування, в комбінації з різними мазями.

—Козаки й лікувалися чорнилами? Оригінально, — хмикнув я, спостерігаючи за дійством, на якому була дуже зосереджена пані Аглаїда. Не знав, що вона ще й малювати вміє. У жодній казці Баба-Яга не бігала з пензликом.

—Наші предки дуже широко вміли використовувати все, що мали під рукою.

—Хто б сумнівався. Але у вас тут не лише чорнила, а ще й якийсь набір фарб.

—Це все чорнила. Писарі Січі дбали, аби написане було не лише розумним, а й виглядало красиво, щоб не соромно було таку грамоту будь-якому царю чи султану надіслати. І тому чорнила робили різнокольоровими. До звичних чорного та червоного, були ще зелене — з листя бузини, синє — з плауну, пурпурове — з ягід крушини, брунатне — з кори крушини, сірувато-жовте — з вільхи. Всі ці рослини та кольори мають багато значень, несуть певну інформацію…

—Все-все, досить мені лекцій, — замахав я руками, розуміючи, що не бажаю засинати під відсторонені історичні довідки. — У нас же, наче, з іншого приводу зустріч? Чи ви вже передумали мене рятувати від мерця і цієї колодач-напасті?

—То ти таки хочеш відмовитися? Попри те, що колодач дав тобі багато… — втомлено підняла на мене погляд пані Аглаїда, й мені здалося наче там плескалася невимовна туга.

—Я просто хочу жити, не озираючись через плече, лякаючись там побачити жахіття, поряд з яким увесь наш кінематограф, то дитяча казочка! Мари, мерці… Ви можете мені гарантувати, що полишивши собі колодача, я зможу відбитися них усіх?

—Я можу гарантувати, що ти їх зустрінеш. А отримавши силу колодача матимеш більше шансів вижити, чи врятувати рідних, — знизала плечима жінка. — Без цих сил зустріч з Гришком ти не переживеш.

—А до речі, де той хижий мрець?

—Сподіваюся, що далеченько. Я його старанно водила за ніс.

—То ви у нас ще та хитра лисиця? — хмикнув я, бо чомусь плекав надію, що обіцянка «вирішити питання» включала в себе цілковите усунення «Гришка». Що цій пані вкласти якогось мертвяка? Вона ж, мабуть, і не таке може.

—То що ти вирішиш? Відповідь потрібна зараз, — незадоволено відмахнулася від мого жарту жінка. Не хоче Баба-Яга воювати з мерцями. А шкода.

—Померти не знати від чого, чи мати змогу боронити себе й інших? Ви даєте такий вибір, що то вибором навіть не прикидається… — потер рукою я підборіддя, що знову заростало. А наче ж вчора ввечері тільки голився, аби не дряпати кохану.

—То що? Приймаєш силу колодача, чи відмовляєшся?

—Приймаю… — зітхнув я, бо раптом уявив, як якась мара нападає на Ірину, а я поряд безтурботно про щось патякаю. Та хай йому грець! Краще вже бачити ту напасть.

—Гаразд… Тоді малюємо ось це і ось це, — мовила схвально жіночка й провела ще кілька синіх закручених смужок, по складному різнокольоровому візерунку. — Ось так. Все. Так, обережно заходь з колодачем в центр малюнка. Тільки в жодному разу не зачепи ліній! — наказала пані Аглаїда та озирнулась на якийсь шурхіт в очереті. Я теж озирнувся й здригнувся, побачивши знайому худющу постать.

—Щось погана з вас лисиця… — пробурмотів я, відчуваючи, як жах починає ворушити волосся на моїй неприкритій потилиці.

—Йди в центр, — тихо, але так переконливо промовила жінка, що я мимоволі послухався. Відірвавши погляд від мерця, що неспішно до нас наближався, акуратно почав пробиратися у центр заплутаного візерунку. І ті танці на кінчиках пальців були схожі на викрутаси балерунів! Не могла ця тітонька більше місця для моїх ніг полишити? У мене ж 42 розмір, а не ніжка Дюймовочки!

—А щоб усіх тих мар та мерців Чупакабра поїла, а щоб їх за ногу Болотяник вхопив, та щоб вони всі котилися бубликами та в саме пекло… — бурмотів я. Лайка просто не передавала усього букету емоцій, але так я трішки відволікався від неприємного липкого страху, що почав розтікатися тілом. Коротко мій стан перекладався, як «капець, як страшно», але ж не міг я в такому зізнатися якійсь Бабі-Язі!

—Правильно, розганяй свій страх, аби мати холодну голову, — кивнула пані Аглаїда, обходячи мене по колу та додаючи у вже намальований візерунок все нові й нові фарби. Спокійна така, наче то не до нас мрець йде! А може їй дійсно лякатися нічого? А от мені вже варто могилку копати? Прямо ось тут, на цьому веселенькому візерунку.

—А як мені холодна голова допоможе, якщо мрець вже на фінішній прямій? — спитав я, намагаючись не відривати погляду від переплетених ліній, бо відчував, що не торкнутися їх дійсно дуже важливо. Щоправда, й мрець ішов на диво повільно.

—Холодна голова завжди потрібна. Стати козаком свого часу теж було не легко. Іспит джури міг складатися з вживання доволі бридкої їжі, їзди на дикому коні, або завдання пройти напідпитку по колоді над кручею, чи подолати якийсь поріг Дніпра. У ті часи випробувалась сила, вправність, і винахідливість юнака. А коли ініціація вважалась успішно пройденою, новий козак приймався до одного з куренів Січі та отримував нове ім’я. Це означало його нове народження, вже не як простої людини, а як воїна.

—Це ви до чого? — відверто здивувався я, й ледь не наступив на синю лінію.

—Обережно! — перелякано вигукнула пані Аглаїда і я встиг змістити ногу. Схоже порушення візерунку жінка боялася значно більше, аніж хижого мерця. Коли все це завершиться варто спитати, чому. І що це власне за ритуал… Капець я дурний, лізу в якусь козацьку пентаграму, а навіть спитати що воно і як працює не додумався! Йолоп повний! Де це я весь розум загубив?

—Сьогодні ти станеш харієм, а душа, яка до сьогодні охороняла заточені у колодачі сили, дасть тобі нове ім’я, прийме до рядів козаків-годовиків. І те нове ім’я, потрібно тримати в таємниці, бо воно боронитиме тебе від мерців, мар й іншої напасті. Буде твоєю бронею.

—Та хоч горщиком назвіть, тільки в піч не ставте… — пробурмотів я, зупиняючись нарешті в центрі. Видихнув, уважніше роздивився візерунок. Це нагадувало якусь строкату химерну квітку, вписану у хвилясте коло.

—От так і стій. І щоб не трапилося, не виходь з кола, — здається полегшено видихнула моя Баба-Яга, а зовсім поряд раптом пролунало скажене виття «Гришка». Мрець наче проснувся, бо рвучко зробив величезний стрибок, видовжився, опинившись просто за спиною у пані Аглаїди, і простягнув до неї свої руко-канати. Жінка швидко щось промовила, виливаючи пляшку з червоним чорнилом просто собі під ноги, а потім розвернулася до нападника, й… теж почала змінюватися, видовжуватися….

Але не встиг я усвідомити побачене, як відчув, що наче прикипів до піску. А потім піднявся дивний вітер… Він підхопив й закружляв по зовнішньому колу візерунка сухе листя, гілочки, пісок, швидко набираючи сили та позбавляючи мене можливості щось роздивитися. Я ще розрізняв дві непропорційні постаті, та, здається, помітив когось третього у віддалені, але вітер стрімко перетворився у потужний смерч, що повністю сховав від мене все, що полишилося за межею малюнку.