Старий колодач

Я сидів на роботі, заповнював договори, ламав голову, як морально підготувати орендарів до чергового підвищення орендної плати, коли мені на вайбер прийшло від племінниці: «Хелп!!! Рятуй!!! У мене контрольна, а я не можу розв’язати задачу! А мама казала, що не купить мені новий телефон, якщо в табелі будуть погані оцінки! А-а-а-а!!!!:(»

Зітхнув, відклав вбік роботу, уточнив: «Контрольна з чого?»

« З аглгебри!!!(((. Дядя, будь-ласка, я в шоці, в мене траур, трагедія, біда, халепа, кіпіш…»

«Гаразд, кидай фото задачі…» — написав я, подумавши, що у мої шкільні часи щастям було, якщо на контрольній калькулятором дозволяли користувались, бо ж, зазвичай, окрім ручки та листочка нічого на парті не залишали. А тут телефон, інтернет, де й інструкцію до атомної бомби можна знайти, а дитина у паніці. Втім, судячи зі швидкості з якою я отримав фото завдання, паніка племінниці була суто стратегічним ходом. Дитина явно часу не марнувала.

«Ура!!! Дякую! Я в туалет вийшла. Тож часу не багато. Чекаю!»

От нахаба мала! Довелося терміново згадувати шкільні знання, залучаючи всіх, хто опинився в кабінеті. Хто б ще так повеселив колег нетиповими розвагами.

Я вже дописував відповідь, коли мені зателефонував знайомий таксист.

—Привіт, друже. Слухай, я зазвичай не лізу не у свою справу, але сьогодні таку дівчинку віз... Гарна, розумна, працьовита. Я знаю, що телефон клієнтів зазвичай нікому не передають, але тобі скинув. Подзвони. Там такий скарб! Сам би до її ніг впав, та боюсь, дружина мене тоді живими не полише, —заторохтів мені веселий голос, знайомий ще з тих часів, коли й я таксував вечорами.

—Привіт, Степане. Ти у ролі свахи, то щось новеньке, — шоковано пробурмотів я, бо не очікував подібних коників від давнього друга.

—Сам з себе в шоці! Але кажу тобі, подзвони.

—Угумс…І що я їй скажу? — хмикнув я розсіяно, відправляючи малій розв’язання задачки.

—Та щоб ти і не придумав, що сказати? Не вірю!

—Що ж там за мрія чоловіка, що ти так старанно мене агітуєш?

—Ой, та така класна! Невисока тендітна білявочка з синіми очиськами та фігуркою моделі. А ще працює на двох роботах і потерпає від залицянь різних нахаб-альфонсів. Але ж ти не такий. І тобі б таку дружину…

—Так, стоп-стоп-стоп. Куди ти так розігнався? Яку дружину? Я навіть не бачив ту твою фею, а ти мене вже ладен до РАЦСу здати? Що я тобі поганого зробив?

—Побачиш її, сам туди побіжиш! Все, бувай, в мене клієнт, а ти давай, не губи чудовий шанс.

—Бувай…— я спантеличено подивився на телефон, відкрив отримане повідомлення з номером та іменем «Ірина». Друг мене відверто зацікавив, але дзвонити з бухти-барахти невідомій дівчині я не став. Може, пізніше. Не на часі. Лише заніс номер у телефонну книгу із написом «Прекрасна незнайомка». Хто його зна чи прекрасна, але навряд чи Степана б так вразила якась силіконова краля.

Як не дивно, але кілька днів після пригод з пані Аглаїдою пройшли спокійно. Ніхто мене не намагався вбити, злякати, шокувати. Хіба що кілька разів висмикував людей з пасм чорного туману, але то було майже у рамках буденності. Там «випадково» штовхнув перехожого, там спіймав занадто прудке дитинча перед проїжджою частиною, там показав водієві, що у нього мастило капає. Але все це було звичним, якщо абстрагуватися від зорових галюцинацій.

Взагалі я раптом відкрив для себе, що буденність — то так гарно. Зрозумілі проблеми, знайомі викрутаси орендарів. Виявляється, це і є щастя! День на третій я б вже й повірив, що ті всі пригоди мені наснилися, а чорний туман, то тимчасова вада зору, аби не клятий колодач на полиці. Цей ніж самим своїм існуванням зводив нанівець всі мої спроби сховати голову в пісок. Може й добре, адже було б, як у анекдоті: «страусів не лякати – підлога бетонна», бо й так, коли переді мною у метро вигулькнула з натовпу пані Аглаїда, з грізним: «А щоб тебе підняло і гепнуло! Ти чого колодача не носиш?!», я ледь серцевий напад не отримав. Завжди думав, що у вагоні, під час руху потягу, погано чути. Ага, може когось там і погано чути, але не цю фурію в упаковці рум’яної тітоньки.

—А я ж так мріяв, аби ви виявилися плодом моєї уяви, — промимрив я, коли мене вивели під білі рученьки на чужій станції. Ні, я чесно спробував рипнутися, але хватку пані мала сталеву, а влаштовувати безкоштовну виставу під назвою «рятуйте, мене краде Баба-Яга!» не наважився. Роль Івасика-Телесика не приваблювала. Та й чи принесло б то користь — невідомо, а от шкоду — до бабки не ходи. Чого до неї ходити, коли вона вже сама прийшла.

—Твоя уява до мого рівня ще не доросла, але не переймайся, я їй допоможу, — грайливо підморгнула мені пані Аглаїда.

—Ваші погрози вражають екзотичністю, — пробурмотів я, з тугою оглядаючи натовп на виході з метро. А мав же такий гарний план: приїхати на кінцеву, купити собі чебуреків, а племінницям млинців з сиром у кіоску «Еліки», смачно повечеряти…

—Ти книгу прочитав? — збила мене з буденних мрій «викрадачка».

—Ви що, серйозно думали, що я читатиму оту документально-історичну пургу? — вдав я щире здивування, хоча взагалі почитати збирався, але все якось не складалося. То на роботі затримався, то з малою племінницею грався, то батькові допомагав.

—Сучасна молодь…— закотила очі жінка. — Гаразд, почнемо з простенького — почитай збірку легенд «Савур могила», я тобі скину посилання.

—Ви знущаєтесь?

—Ні.

—А дуже схоже. Не маю я бажання читати якусь нудну хрінь. Ви по суті щось поясніть! Та й взагалі в Інтернеті шукати конкретну інформацію простіше, аніж у присипаних пилом книгах. А ваша сторічна книженція навіть відсканована з рештками історії! Вже на першій сторінці відбиток якоїсь розчавленої комахи!

—Горобчику, не скигли, я врахувала твій сумний рівень читання та аналізу інформації. «Савур-могила» то чтиво майже для дітей, маєш подужати, — турботливо потріпала мене по щоці пані Аглаїда, і я відчутно скрипнув зубами. Так мене ще не ображали!

—Все нормально у мене зі швидкістю читання та засвоюванням інформації! Я вже її багацько обробив. Почитав і про характерників, і про ножі, та отримав враження… суперечливі. Окрім відра містики, що ллють відрами всі, кому не лінь, та яка має сумнівну достовірність, є й багато критики на все це. Й чесно вам скажу, критичні статті мають набагато більше логіки.

—Та невже? І яка критика тобі так сподобалася?

—Ну, ось наприклад, таке — більшість історій про тих ваших характерників датовані приблизно 15-17 сторіччями. Ой, не треба робити такі здивовані очі! Так, я вмію читати, і Інтернет про ваших відьмаків теж знає. Але відьмаками їх називати то, на мою думку, все ж перебільшення. Просто люди тоді були темні, знали небагато тож пояснювали незрозуміле, як могли. Отож, доки Європа активно палила відьом, поляки, турки та московити, коли починали воювати з козаками, виправдовували відсутність значних успіхів тим, що їх вороги уклали угоду з Дияволом. Звичайно, як ще пояснити, що «якийсь простий козак» без іменитого родового дерева, довжиною у кілька сторічь, зажив більшої слави аніж, якийсь король чи князь? То все виключно підступні каверзи темних сил, не інакше! Та й у ті ж часи все просто вирішували. Занадто розумний — чаклун, заважає комусь — чаклун, може лікувати — ну ви зрозуміли… Про гіпноз чи щось подібне взагалі мовчу. Найбільшим характерником вважали наче Мамая та Івана Сірка? Так та ж Вікіпедія пише, що є розповіді, що козаки після смерті Сірка відрізали гетьману правицю й возили з собою у походи! Це ж просто феєрична комбінація забобонів і церковних традицій — тягати за собою кістки святих!

—Ну, Іван Сірко був дуже освіченою, глибоко релігійною людиною, безсрібником, навіть аскетом, майже не споживав міцні напої, і, за переказами, не програв жодної битви. Чим не святий? — хмикнула Аглаїда. Схоже вона про це знала більше за мене, але здаватися я не збирався.

—От і я про це! В ті часи видатних людей приписували або до святих, або до посібників Диявола. Вся справа була лишень у тому, ворог це чи союзник. Поляки й московити у більшості старанно розповідали, що козаки це лише банда некерованих розбійників, які п’ють оковиту відрами, гуляють, грабують, а їх ватажки-характерники це такі, що мають «характер», тобто — якусь позначку від Диявола. Та пишуть, що поляки навіть срібні кулі для декого з козаків спеціально відливали!

—У страху очі великі, а варіанти вбивства у ті часи були дуже різноманітні, — знизала плечима жінка. — Татари Сірка теж вважали за великого чарівника і називали «Руським шайтаном», але то не заважало їм його поважати.

—Тобто ви наполягаєте, що розповіді про відьмаків, це не самі вигадки, аби очорнити сильного ворога?

—Ти на собі відчув дію колодача. Це вигадка?

—Я ще не розібрався. Але не може все оте написане бути правдою! Що це за поховання з кілком у грудях? Це ж взагалі якісь шматки легенд про вампірів. Та як те все почитаєш, то таке враження, наче, якесь військо графа Дракули тут бігало! І я що, маю повірити у всіляку таку дурню?

—Звичайно, ні. Те, що дійшло до нас (а інформації дійшло вкрай мало), потрібно уважно аналізувати. За минулі сторіччя історію кілька разів переписували й дуже рідко то робилося з метою донести до нащадків правду. Тим паче до нащадків підкореного народу. Тому я й пропоную тобі прочитати те, що принаймні не пройшло обробку сучасною бездумною креативністю. Зовсім незалежних джерел, звичайно, немає, але читаючи легенди, ти розумієш, що то люди складали казки, тому вже дивишся на них крізь призму здорового глузду. У спогадах же старого козака, можна побачити багато чого, схованого за простенькім «в старі часи трава була зеленіша, а небо блакитніше». А форуми я тобі показувала, аби ти оцінив ступінь довірливості сучасних людей.

—А то типу я не знаю, що часом люди пишуть цілковиту ахінею?

—Ото ж бо й воно. Люди завжди схильні вірити у те, що простіше зрозуміти. Лозунг «Я посаджу всіх олігархів і буде вам щастя», звучить набагато простіше та приємніше, для натовпу, аніж «розробимо та дотримуватимося довготривалої стратегії розвитку економіки».

—Ой, не сипте сіль на рану, я про цьогорічне обрання клоуна президентом досі без здригання згадати не можу. А ще ж ту біду якось пережити треба, — скривився я, бо вже в печінках сиділи всі ті політичні баталії.

—Можу заспокоїти, переживуть ці «зелені часи» далеко не всі.

— Ви так заспокоюєте, що страшно уявити, як лякаєте.

— Не турбуй уяву, вона тобі на інше знадобиться. А щодо історії, то іноді старі дитячі казки можуть дати більше корисної інформації, аніж наукові праці, бо роботи вчених завжди старанно коригувала цезура, а усну народну творчість піди спіймай, аби у «пристойні» рамки загнати. Отож хлопчику, читай казочки, якщо простенький аналог мемуарів тобі не по зубах, — хмикнула Аглаїда, підводячи мене до знайомої п’ятиповерхівки.

—Все мені по зубах, — набурмосився я.

—От і чудово. Зачекай хвилинку, — жінка подзвонила у квартиру на першому поверсі і двері їй відчинила сива бабуся. Маленька, худенька, така собі засушена кульбабка у квітчастому халаті.

—Добридень, Тамаро Василівно! А я вам тут гостинця принесла, — простягла пані Аглаїда бабці пакет, що невимушено бовтався в неї на руці всю дорогу. Я тільки зараз звернув увагу, що він досить об’ємний і, мабуть, не дуже легкий.

—Аглає, добрий день. Та не потрібно. Та я…— відверто знітилася старенька.

—Беріть-беріть! Як це непотрібно? Вам до магазину йти важко, а мені саме корисно, — жінка впевнено відкрила двері й поставила покупки у квартирі.

—Та я ж тобі гроші зараз не зможу віддати…— бабця навіть не намагалася зазирнути, що то їй таке сусідка принесла.

—Ой, та потім якось домовимося, поряд же живемо, — замахала руками пані Аглаїда й потягла мене за руку до своєї оселі.

—Цікаво, а брати з ваших рук подарунки, то теж загрожує появою незрозумілої угоди з неживими предметами? — не втримався я від питання, бо роль баранчика на прив’язі відверто дратувала.

—Циц, розумнику. Василівна і так життям настільки бита, що має на компенсацію жити, як королева, а живе…

—Як більшість пенсіонерів.

—Отож-бо… Так, заходь, сідай, у нас є трохи часу на заняття.

—Заняття чим?

—Тобою!

—І що ви зі мною плануєте робити?

—А щоб тобі курка на ногу наступила! Не вдавай дурня! Оскільки ти, самовпевнений дурнику, колодача з собою не носиш (а я тобі його не просто ж так дала), покажу, що може бути без нього. Сідай, улюбленець Долі!

—Сумнівне ствердження…

Я роззувся й пішов до знайомого меблевого куточка, роздумуючи, звідки ця біда на мою голову. От чого за мною так не ганяється якась пристрасна красуня з непристойними пропозиціями? Хоча, в моїй ситуації мабуть варто радіти, що пані Баба-Яга до непристойних пропозицій не додумалася.

—Йо-о-а-а-й-якого дідька! — скрикнув я, бо варто було торкнутися стільця, як пролунало голосне сичання й перед моїм обличчям з’явилася здоровенна чорна кішка, яка агресивно махнула лапищею із довжелезними кігтями. Пазурі відчутно пройшлися по моїй руці, котрою я інстинктивно прикрився, сахнувшись так, що аж впечатався у холодильник в кінці коридору. То он як тут техніка пошкодження отримує!

—Непогана реакція, — хмикнула пані Аглаїда, помахом руки розвіюючи хижого звіра. — Але недостатня!

—Ви геть здуріли отаке на мене нацьковувати? Що це було? Шаблезубий тигр? — вирячився я на неї.

—Мара. Звична мара.

—Але вона мене подряпала! До крові! — я спантеличено дивився на руку, де вже рясно виступила кров.

—Отож й бо. Ти слабкий, як кошеня. Побачити яскраву мару вже можеш, а захиститись — ні. І це навіть гірше, якби не бачив.

—А якби не бачив?

—Ефект не такий швидкий, проте набагато серйозніший. Втім, за реального перебігу подій, а не навчальної імітації.

—То це якийсь гіпноз? — спитав я дістаючи носовичка, бо жіночка не поспішала бігти до мене з бинтами.

—Зараз можна й так сказати. Але подібні створіння є насправді, от тільки мало хто їх бачить. Люди їх підсвідомо відчувають, намагаються уникати, позбуватись, але самотужки то подолати можуть далеко не всі.

—Як взагалі від такого можна відбитися?

—Оптимізмом, добротою, щирістю, людяністю. Таке вони не їдять. Знаєш, є люди які постійно скаржаться. На погоду, ситуацію, країну, владу, сусідів, родичів?

—Та це майже наша національна розвага!

—Отож. Химородники свого часу непогано боролися з марами. Згадай, навіть твої шкільні вчителі, мабуть, згадували про таку яскраву рису козаків, як вміння радіти життю, жартувати, щось вигадувати.

—Ну, щось таке наче було…— мовив я, обережно повертаючись до столу.

—Так от, це перша лінія оборони від мари — вміти радіти життю.

—Чудово. Почну прямо зараз.

—Гаразд, — мовила жінка й на мене знову кинулася велика чорна хижачка, що матеріалізувалася просто на столі.

—Та хай вам грець! — відскочив я знову у дверцята багатостраждального холодильника. Хижак вмить зник.

—Дурний піп тебе хрестив… — похитала головою Аглаїда. — Так тебе з’їдять і кісточок не полишуть

—А конструктивні поради будуть? Я що, маю відбиватися від цього кошмару широкою усмішкою?

—Колодачем було б набагато зручніше, але ж ти його не носиш, — знизала плечима тітонька-терорист.

—Та ну вас к Алахам, все, з мене досить! Я йду! — обурився я й притиснувши до руки носовичка, розвернувся на вихід. Ага, розмріявся. Переді мною стояла вже ціла чорна пантера, поблискуючи очиськами. Це здоровило повністю зайняло своїм тілом невеличкий коридорчик, а його хвіст, що нервово тріпався, шурхотів по куртках, що висіли на вішаку.

—Легкої дороги, — мовила пані Аглаїда і всілася на стілець з цікавістю спостерігаючи за мною.

—Та ви знущаєтесь!

—Робити мені нема чого. У мене інше завдання, а часу обмаль. Тож сів і слухай! — гаркнула тітонька так, що здається навіть сусіди принишкли. Я позадкував до кухні й слухняно присів. Кидатися з голими руками на хижу зубасту морду невідомої природи, було нелогічно. Цей страхітливий виплід гіпнозу полишав занадто реальні подряпини.

— Ти маєш дар захищатися від такої напасті.

—Щось не помітив. Та й напасті такої не знав, до знайомства з вами.

—Маєш, завжди мав і боровся з нею, просто несвідомо. Але нині колодач дає тобі сили не лише відбиватися навмання, а й бачити супротивника. Це й добре і погано одночасно. Добре, бо так простіше боротися, погано, бо ти реагуєш на мару, як на істоту з плоті й крові і допускаєш, що вона може тебе подряпати, вкусити, вбити.

—А це не так?

—І так, і ні. Мара робить з людиною лише те, що вона їй дозволить. Її зброя не кігті чи зуби (їх взагалі твоя свідомість домалювала, обираючи найближчий аналог загрози), а твій страх та невдоволення. Зараз ти невдоволений ситуацією.

—Яка дивина…І чого б то раптом? Притягли невідомо куди, ганяють чарівними глюками (ніколи не був котоманом), дряпають до крові. Та всі ж мріють про такий креативний відпочинок після роботи!

—Правильно, вмикай гумор, іронію. Варто тобі прийняти ситуацію, використати її, як фундамент, для побудови плану дій, і мара втратить позиції.

—А вона може прикинутися купкою цегли? Бо якось я погано уявляю будівельну конструкцію, з дикою кішкою у фундаменті.

—Ти можеш її такою зробити. Сприймай її не як звіра, а як матеріал, який ти вмієш та повинен змінювати. Спробуй ще раз.

Переді мною знову з’явилася та клята пантера з вишкіреною пащекою. Вона неспішно підходила з коридору, демонструючи ідеально розроблені природою знаряддя вбивства. Гострі білі зуби, круглі очі, що віддзеркалюють світло лампи, блискуча шерсть, тихі кроки… ні я чесно намагався переконати себе в тому, що це лише галюцинація, але нічого не виходило. Коли вона кинулася на мене, я вхопив перше ліпше, до чого дотягнулася рука, виставив перед собою й мимоволі примружився. Тиша та розмірені, відверто знущальні аплодисменти пані Аглаї повідомляли, що я знову не впорався.

—Молодець! Злякав їжака голою сракою. Ти мене взагалі слухав? Це мара, привид, нереальне створіння. А ти тут табуреткою махаєш.

—Інстинкт…

—Ще раз.

Виповз з тої клятої квартири я геть виснаженим, під надихаюче побажання: «Дзвони, як подужаєш хоча б дитячу книжечку. Та не затягуй, бо ти ж розумний, принаймні точно чув, коли стоїть найдзвінкіша тиша». Якщо це в розумінні Баби Яги «тиша», то яка буде буря, знати не хотілося.

Спроби пані Аглаїди за кілька годин змайструвати з мене мегаприборкувача, що зупиняє хижаків одним поглядом, не увінчалися успіхами. Навіть розуміючи, що та клята пантера не справжня, я не міг переконати власний мозок сприймати тварину нереальною. Про спроби щось з неї подумки «зліпити» й мови не йшло. Хіба що під кінець «розваг» так втомився лякатися, що хижак почав здаватися напівпрозорим. Оптимістичні заяви «тренера», що то в мені прокинулося вміння бачити суть, не дуже заспокоювали. В підсумку довелося заприсягтися, що все задане прочитаю і носитиму колодача із собою, бо інакше б мене, мабуть, й не випустили.

Ніч, дороги, ліхтарі, легенький сніжок, а я йду і нервово тріпаюся від кожної тіні, сподіваючись що от зараз на мене не нападе якась зубаста мара.

Не нападали, але зустрічатися почали ледь чи не кожні метрів двадцять. Там на вікні квартири сидить напівпрозора імітація кота, там на плечі у перехожого якась сіра мавпа примостилася, а на шиї молодика, що вискочив з машини на заправці, так взагалі бовтався кількаметровий пітон з брудного туману! Матінко моя, яке різноманіття! Оце так прозрів. Краще б і надалі ходив сліпеньким. Але ж ні, якийсь давній ніж вирішив, що найбільше у житті мені потрібно вміння бачити отаку «красу». Дійсно, як же я жив раніше таким неповноцінним життям?

§§§

Я б і радий був проігнорувати настанови чудної пані, але побачені мари вражали. Та й розумів я, що, якщо тікати від проблем, то вони нікуди не подінуться, навпаки – зберуться зграєю. І проблеми явно збиралися. А всі знають, що укус однієї бджілки, то неприємно, а цілого рою – можна й до предків прискорено відправитись. Тому, діставшись додому я, тяжко зітхнув та пішов дивитися посилання. Ні не казочки, моя гордість таки обурилася. Я скачав ту нещасну збірку легенд, але відкрив давні мемуари.

Розповіді козака Коржа важко було назвати цікавими, але я вже розізлився, а в такому стані й талмуд з вищої математики можна згризти.

Продираючись крізь дореволюційний шрифт та незвичний стиль я почав читати ту чухню, сподіваючись швиденько впоратися та завалитись спати. Але швидко не виходило. Спочатку я «завис» на поясненні, що козаки це народ «козари». Вперше про таке чув. Наче, у школі вчили, що Січ організували втікачі від панів. Обурений брехнею цих «мемуарів» я пішов гуглити і… знайшов, згадки, що у ще у конституції Пилипа Оплика 1710 року таке є.

Не полінувався, знайшов навіть її точний текст, викладений на сайті Верховної ради (це ж треба!). Дійсно, саме так у преамбулі і написано: «стародавній хоробрий козацький народ, що раніше називався козарським»! Це як? Тобто в школі нам розказували щось геть відірване від реальності? Ні, ну я знаю, що радянська влада полюбляла брехати, бо он мого діда з Германії посадили в потяг, сказали: «веземо додому» і… відправили на Далекий схід ще на п’ять років. Але ж навіщо перекручувати події сивої давнини? Невже дійсно, аби українці не рипалися з колії меншовартості, в яку їх старанно пхали за царизму? Нічогенький початок…

А якщо ж подумати, то справді занадто гарно все у козаків було організовано та довго трималось, як для звичайної банди втікачів. Чомусь раніше я не звертав уваги на таку невідповідність. Яка на диво стійка «ватага втікачів» – існувала сторіччями, володіла досить оригінальним військовим мистецтвом (одні знамениті чайки чого варті), вела торгівлю, господарство, тримала худобу, робила зброю, мала свої звичаї, владу, суд, поділ земель, і з перемінним успіхом крутилася між трьома сильними державами. Капець, як круто, для дрібки чуваків, що дременули від панів в Дике поле! Здається, десь мене дурить офіційна історія. І не тільки мене. Гм.

Далі я здивовано зупинився, бо виявив, що у розповідях козака є Гетьманщина, а є запорожці. А це що таке? Дивний якийсь поділ. Вперше про таке чув. Пішов гуглити й з’ясував, що після смерті Богдана Хмельницького землі України дійсно поділялися на Гетьманщину і Військо Запорізьке низове! Отакої…Здається я вчив в школі не ту історію! Чи то в мене просто склероз? Ніби ранувато.

Але зовсім інакше змусив мене поглянути на історію опис руйнування Запорізької Січі. Старий козак розповідав, що за наказом Катерини II такий собі Петро Текеля оточив Запорізьку Січ і оголосив козакам ультиматум здаватися, бо «вже війська стоять по садибах, тож у випадку опору – постраждають ваші жінки та діти» Ой, яке знайоме ведення війни… Про намір «ховатися від куль за спинами жінок та дітей» я вже чув у телевізійному інтерв’ю одного притрушеного керівника сусідньої держави-агресора. То це виявляється типова тактика воювання цих сусідів? Так, а що нам каже інтернет?

Ну хто б сумнівався. Вікіпедія скупо подає дії Петра Текелі, як звичайну військову операцію, що завершилася зруйнуванням Січі. Хм, а російська версія так взагалі вихваляє цього генерала, як великого дипломата, що уникнув кровопролиття. А от старий козак розказує не про руйнування, а про захоплення, але, оскільки козаки потім обмішурили загарбника і тишком, разом зі скарбом та зброєю, полишили Січ, то від неможливості щось вдіяти – Січ зруйнували… Схоже, тут має місце анекдотичне: «Щоб не сталося, роби вигляд, що так і задумано». Генерал явно вдало імітував перемогу, бо й нагороди отримав, і землі, і взагалі героєм ходив.

Я пролистав статті Вікіпедії й зовсім новим поглядом подивився на зміст цитати з указу Катерини про ліквідацію Січі.

«сочли Мы себя нынѣ обязянными предъ Богомъ, предъ Имперіею Нашею и предъ самымъ вообще человѣчествомъ разрушить Сѣчу Запорожскую и имя Козаковъ, отъ оной заимствованное. …нѣтъ теперь болѣе Сѣчи Запорожской въ политическомъ ея уродствѣ, слѣдовательно же и Козаковъ сего имени…"

О-о-о, як їм очі Січ мозолила… Мдя, не багато змінилося з тих часів. Скільки років пройшло, а сусіди нам досі старанно розповідають, про «недодержаву», «політичне непорозуміння», «один нарід» та «діалект російської». Ага-ага, таке «непорозуміння», що за двісті з гаком років старанного витравлення усіх можливих згадок про нашу історію, вона досі жива! Її покрутили, урізали, затерли до стану блідої примари, але повністю знищити не змогли. А намагалися ж. Скільки разів Січ руйнували? О, до речі, гарне питання. Я почав друкувати запит і завмер на виданих Гуглом підказках. Так… Ще й Січ виявляється була далеко не одна! Чортомлинська січ, Задунайська, Запоріжська, Кам’янська, Олешківська, Базавлуцька! І руйнували їх у 1709, 1775, 1829 роках…І це все лише за першим запитом! Я втомлено закрив кришку ноута та спробував змиритися з тим фактом, що про власну історію знаю…майже нічого. Неприємне відкриття. А наче ж у школі був не останній учень.

Я встав, нервово пройшовся по кімнаті, підійшов до полиці з колодачем, дістав кривого ножа. Відблиски вуличних ліхтарів грали на темному лезі, що знову було теплим, наче його тільки но тримала людська рука. Чому він такий? Чому причепився до мене? Я ж про власний народ та козаків виявляється знаю до непристойного мало. То чому я?

Покрутивши ножа в пальцях, обережно поклав його на полицю. Відкрив ноут і суто на впертості дочитав книгу. Власне характерників у ній було аж одна згадка. Скромно. А про колодачі взагалі мова не йшла. То на фіг воно було потрібно? Втомлено протерши очі, що вже злипалися, я вимкнув комп і нарешті ліг спати.