Старий колодач

Ми з моєю персональною Бабою-Ягою вийшли на станції «Святошин» й понеслися вулицями. Я, наївний, раніше думав, що швидко ходжу – помилявся, бо за цим м’ячиком на ніжках ледве встигав. Так і хотілося пару разів крикнути: «агов, пані, хто вам видав швидкість мисливського собаки? Де ви бачили, щоб так пристойні тітоньки гоцали? У вас там точно дві ноги? Бо так мелькають, що мені здається у наявності є пара запасних!» Та змовчав, аби не збивати дихання.

У режимі реактивної ракети ми покружляли лабіринтом багатоповерхівок, доки не зупинилися перед однією з них. Я тихцем відхекувався, а моя супутниця дістала з сумки пакетик й сипнула жменю насіння у картонну годівничку для птахів, що висіла поруч на дереві, покачавши головою, відсунула від вхідних дверей шматок шлакоблоку та, акуратно прикривши їх, повела мене всередину.

Сходи були засмічені, поручні відчайдушно хиталися, рипіли та вражали уяву чергуванням шарів старої фарби та іржі, стіни, навіть у тьмяному освітленні однієї лампочки, демонстрували широкий асортимент тріщин, різноманітних написів, подряпин та малюнків. Останні теж мали сумнівне відношення до естетики. Це була типова стара хрущовка, де більшість житла передано в оренду, нікому нічого не потрібно, бо мешканців мало цікавить стан дому за периметром квартири. Та й у квартирі не всіх. Я знав такі будинки, колись у подібному намагався з дівчиною знімати житло. Протримався місяць, вирішивши, що краще переплатити, аніж жити у таких умовах.

Ми почимчикували нагору й між першим та другим поверхом зустріли молоду темноволосу жінку у довгому халаті та накинутій поверх нього курточці. Незнайомка відсторонено палила, с струшуючи попіл у брудну металеву бляшанку, а часом і на власні носки у гумових шльопанцях.

— Добрий вечір, Світланко! — радісно видала моя супутниця, ігноруючи настрій панянки відверто не налаштований на розмови. Жінка неохоче відірвала погляд від запиленого надбитого віконного скла, кивнула, криво посміхнулася.

—І вам добрий, Демидівно. Ліхтарі б від вашого оптимізму заряджати… Де ви його тільки набралися…

—О, до речі, щодо освітлення! Я в ЖЕК ходила, бачиш вже одну лампу знайшли і перший поверх у нас освітлений. Завтра ще піду, бо полишилось же ще чотири! Дивні люди, наче не знають, що ми, не коти — вночі без світла не бачимо, — зупинилась та радісно заторохтіла пані Аглаїда, але чомусь мене гризли сумніви, що вона так погано бачить в темряві, як розказує. Не здивуюся, якщо з’ясую, що конкретно ця тітонька, орієнтується без світла краще за усіх нічних тварин разом узятих.

—Наче ЖЕКу то цікаво. Та й якби наші люди самі лампи не викручували, то може й освітлення б мали… – знизала плечима Світлана.

—Я їм розповім і стане цікаво! — азартно запевнила її пані Аглаїда, а я вже щиро поспівчував комунальникам. — Світланко, а дивись яку красу я надибала! Оце побачила і згадала про тебе, — ще ширше посміхнулася моя супутниця, хоча я думав ширше вже нікуди, й дістала зі своєї торбини химерну металеву попільничку у вигляді кішки, що вляглася на краю імітації басейну. Статуетка таємничо зблиснула зеленими камінчиками очей. Щось схоже за стилем я бачив у сувенірних крамничках Єгипту.

—Нащо? — відверто нерозуміюче спитала Світлана. Я теж не був впевнений, що ідея з новою попільничкою вдала. Навряд чи ця річ довго простоїть на підвіконні. У такому будинку її або вкрадуть, або розіб’ють. Але хто я такий, аби розказувати тарганам пані Аглаїди, як поводитись? Тим паче, якщо згадати наскільки ті таргани незвичні.

—Тобто нащо? Ти коли палиш, то думаєш, мрієш, по-своєму медитуєш, а перед очима брудне скло та ось це неподобство! До чого ж гарного в таких умовах можна додуматись? — кивнула Аглаїда головою на банку і, вправно забравши страшну імітацію попільнички, поставила на підвіконня свою кішку, — Все, оце страховидло я конфіскую, а вікно завтра помию, бо зараз оце племінник подруги завітав, дверцята у шафи відремонтувати, — весело віщала пані Аглаїда, вже бадьоро чимчикуючи до страшненьких дверей на третьому поверсі та відчиняючи квартиру.

Я мовчки пройшов за нею, намагаючись не дуже випадати з образу. Куди я йду й навіщо, нормальній людині і не поясниш, (тут би мені хто пояснив), а тут все вже вигадали й невимушено розповіли. Та цій тітоньці можна легко у розвідці працювати!

Цього разу квартира мені видалася затишнішою. Можливо через те, що сьогодні я сидів на кухні з веселенькими тюлями, перед блюдцем з печивом та тарілкою з щедрою нарізкою сира та ковбаси. Втім саме житло не змінилося — холодильник був таким же побитим, колір старих потертих шпалер полишився сумнівний, та й усе інше не вражало красою.

—У вас викрутка є? Бо я дійсно можу спробувати привести до ладу шафки, — мовив я, доки хазяйка готувала чай, згадавши побачену минулого разу «стінку» та подумуючи, що можна й зробити добру справу. З мене корона не впаде, а жінці допомога. Чоловічої руки у житлі пані Аглаїди не відчувалося: вода з крана капає, розетки небезпечно роздовбані, з ніжки меблевого куточка, на який мене всадовили, стирчить розхитаний саморіз.

—Звичайно, ні. Де ти бачив жінку у якої в запасі ящик інструментів?

—Ну, до звичних ви точно не належите, то чому б і ні, — знизав я плечима, роздивляючись кухню та плакат з двома кішками на стіні. — Слухайте, а чого вас минулого разу той п’яний сусід назвав кошатницею, якщо тут жодної кішки чи навіть завалящого кошеняти не спостерігається? Чи це я такий страшний, що вони всі поховалися? — згадав я ще одну невідповідність.

—Ти, звичайно, те ще опудало, — розсміялася жіночка і я мимоволі згадав бачене зранку, коли голився, власне відображення. Наче все не так погано, не красень звичайно, але й не страшко. Звичайне обличчя, русяве волосся, сіро-зелені очі, непогана статура, в інституті фізрук, навіть, казав, що гарна фізична форма…

— Але справа не в цьому, — продовжувала пані Аглаїда, — Просто на тебе не діє легкий морок, яким оповито моє житло, аби відвадити непроханих гостей.

—Отже морок… Все цікавіше й цікавіше… І що ж бачать інші?

—Зараз покажу, — Аглаїда повернулася й швидким жестом опустила руки на мої скроні. Її пальці були прохолодними, а доторк спричиняв дивні відчуття. Шкіру почало ніби поколювати мікроскопічними електричними розрядами. Тим часом жінка впевнено повернула мою голову до коридору. — Дивись.

—Йо-о-аке різноманіття… — тільки й міг вимовити я, бо побачив мінімум сім напівпрозорих котів, що крутилися під ногами, валялися попід стінами, а один навіть сидів на холодильнику, звісивши хвоста. В ніс раптом вдарив характерний запах котячої сечі, а від грайливого стрибка однієї з примар, підлогою покотився здоровенний жмуток шерсті. Бр-р-р, я б у таку квартиру теж добровільно не знайшов. Та ось чужі руки з моїх скронь зникли і все ніби розчинилося. Квартира набула досить бідного, але охайного вигляду.

—Сильний, навіть при тактильному контакті, не повністю піддаєшся, — похитала головою Аглаїда, а я вражено опустив печиво, що так і не доніс до рота.

—І всі ваші гості бачать цих котів?

—Більшість.

—А де правда? Те, що я бачу, чи всі інші? Бо про підступних привидів, що імітують царські палати на місці руїн, я більше фільмів дивився, аніж навпаки…

—Кожен з нас бачить лише те, що здатен прийняти, у що здатен повірити.

—А без філософських закидонів? Що реальне — коти чи їх відсутність?

—Горобчику, люди досі сперечаються чи реальне наше буття взагалі, — знизала плечима жінка. — А я не маю червоної та синьої пігулки, тож тримай свій чай.

—Аналог? Тоді будь ласка дві чашки. Я ж маю право вибору?

—Звичайно ні.

—Агов, в усіх казках герой має право вибору!

—Поздоровляю, горобчику, ти — виріс з казок. Отож тримай свій чай і слухай.

—Може ще й конспектувати?

—Гарна думка.

—Це був жарт. На пам'ять не скаржуся, — пробурмотів я, посуваючи до себе чашку та викладаючи на стіл клятий колодач. Чи не клятий, якщо врахувати, що два життя він точно врятував. Щоправда, моє перевернув з ніг на голову, але металеву цяцьку то навряд чи цікавило. Взагалі вся ця ситуація мене нервувала. — Ось, заберіть, це ваше.

—Ні, поки що не заберу. Зараз він має допомогти тобі, в тому числі вивчити свої можливості та звикнути до них.

—То що, мені тепер носити його з собою? А знімаючи куртку з незворушною пикою перекладати до кишені джинсів? Ой, вибачте, секундочку тут в мене ключі, тут гаманець, тут антикварний ніж вручений сучасною відьмою, та все нормально, не дивуйтеся, це така нова мода! Чи може взагалі на шию повісити?

—Богдане, ти розумний хлопчина, не малюй проблему там, де її нема. Тобі й наявних вистачить. Поверни колодач до кишені й уважно слухай. Оскільки сьогодні у мене є час, почнемо з початку.

—З того, хто ви власне така?

—Ні, там нічого цікавого нема.

—Та невже?

—Повір мені. Я прожила досить нудне типове життя. В більшій його частині. Та й зараз важливіше інше. Що ти знаєш про химородників?

—Е-е-е…Нічого.

—Харії, галдовники?

—Це ви зараз витончено лаєтесь?

—Характерники?

—Вперше чую.

—Та це ж, наче, нині модна тема! В якому світі ти живеш?

—Кредитів, роботи, скажених тарифів та нескінченних виборів. Як більшість нормальних людей, — знизав я плечима. — На модні тенденції зараз не маю грошей.

—Жах. Майже чистий аркуш. Давно я не згадувала свою практику вчительства. Ох, колодачу, вмієш ти ускладнити завдання… — осудливо поглянула Аглаїда на ножа, наче той був директором школи, що привів до неї на навчання тридцять відчайдушних шибеників, які навіть не чули про буквар.

—Не одному ж мені страждати, — не втримався я.

—Химородник, харій, галдовник, характерник — все це назва людей, які мали певні здібності. Вони у часи козацтва займалися ворожінням, лікуванням поранених, психотерапією та фізичною підготовкою воїнів, — проігнорувала мою репліку жінка та сівши за стіл, почала натхненно розказувати. Один в один, як моя вчителька літератури у школі. Для повного образу, не вистачало хіба що сірого костюму, гульки на голові та журналу під рукою. Всупереч антуражу крихітної кухоньки, я миттєво відчув себе учнем за партою.

— Вони були досвідченими воїнами, мали надзвичайні здібності, їх називали віщунами, а прості люди часом і відьмаками, — неквапливо лився жіночий голос.

—Серйозно? У наших козаків були відьмаки? — вирячився я. — Це як у цьому новенькому серіалі? Але ж де мутант-вбивця з вигаданого світу, а де козаки…

—Горобчику, аналіз власної історії, то не менш цікаво, аніж перегляд фентезі. Всі фантазії будуються на фундаменті вірувань, страхів, стереотипів, власного досвіду.

—Важко уявляю, який власний досвід надиктував комусь цього «Відьмака».

—Прочитай якось книгу, може й зрозумієш. Але зараз мова не про фантазію Сапковського, а про історію твоїх предків, яка не менш цікава і багата, якщо її роздивитись. Тож давай зупинімося на химородниках, одному з яких належав цей колодач.

—О, то це ніж трупа? Може ще й могилку його покажете? Піду квіти принесу, щиро подякую. Таким щастям обдарував, — скривися я.

—Боже, яке ж ти балакуче. Може тебе ще раз по макітрі тріснути, аби замовк хоч на кілька хвилин та послухав?

—Шикарна пропозиція, та одну гулю я вже маю. Для початку вистачить. То що там з тими химерниками?

—Химородниками. Химерник це — витівник, жартівник, а химородник…

—Та я зрозумів, химерник рангом вище. Все-все мовчу і уважно слухаю, — підняв я руки у заспокійливому жесті, бо пані Аглаїда підозріло неспішно взялася за скалку, що лежала поруч з газовою плиткою. Ким би не була ця Баба-Яга, але знаряддя використовує традиційно-жіноче. Принаймні на вигляд.

—Хочу вірити, що слухаєш, бо ще одна репліка і почнемо писати.

—Свят-свят! Мені конспектів за час навчання вистачило! Я весь увага.

—Сподіваюся. Гаразд, продовжимо. Химородники були різні. Були гетьмани, були кошові, були й без офіційної посади, проте завжди шановані побратимами та знані ворогами. Найчастіше вони були у складі пластунів, тобто підрозділу який займався, як зараз кажуть, розвідкою, диверсіями. Але не рідко їх виставляли і в перші ряди під час бою, бо характерники вміли гарно залякувати ворога, чи морочити голову цілому війську. Деякі вміли входити у стани зміненої свідомості, у Силу, і покласти самотужки купу ворогів. Одні могли так швидко рухатися, що звичайні люди не могли їм протистояти, інші — керувати природними стихіями. Кажуть вони вміли й переходити в інші простори, перетворюватися у різних звірів, володіли їхньою силою та здібностями, але за це я не поручуся. Точно відомо, що характерники мали непересічні здібності, розум, гарно воювали, а ще навчали молодь, і їх навчання спиралося на вікові звичаї та обряди. Існує думка, що химородники, то наступники волхвів. До них ставилися з повагою, їх боялися, та навіть ховали таких людей козаки окремо, за своїми обрядами, найчастіше лицем донизу. А іноді, коли поховання здійснювали забобонні простолюдини, такому мерцю могли й додатково забити в груди кілок, щоб по смерті не встав.

—Добре, на могилку не піду, — хмикнув я.

—Нема могилки. Розкопали ще у 1936 році, — Аглаїда рвучко вхопила мене за руку й поклала її на ніж, і перед моїми очима блискавкою проскочила картина, як якісь чоловіки оглядають важку дубову труну, зроблену без жодного цвяха. Як відкривають її та уважно роздивляються останки козака у червоних шароварах і синьому, підперезаному зеленим поясом, жупані. Мрець дійсно лежав лицем донизу, а за поясом стирчала якась пляшка, запечатана чи то воском чи то смолою…

Я висмикнув руку. Ніколи не був занадто гидливим, але розкриття домовини, видовище відверто не до столу.

—Це було біля села Архангельське, у Донецькій області.

—От і відвідав могилку… Дійсно, чого ото туди зараз особисто пертися, під кулі рашкованів. Але можна наступного разу такі фокуси провертати із завчасним попередженням?

—А ти обережніше озвучуй бажання, — глузливо усміхнулася жіночка.

—Зрозуміло, надмірна ввічливість — не ваша вада, — я скрушно зітхнув, та вирішив таки повернутися до нагальних питань. — То який я маю стосунок до того козака та його ножа? І про який контракт ви казали?

—Розумієш, кожен такий голдовник перед смертю передавав силу. Але наш козак з якоїсь причини це зробити не зміг, тож заточив її у колодач.

—А потім цікаві люди могилку викопали, ножа вхопили і понеслося…

—Не зовсім так, але близько. Цей колодач давно шукає людину, яка може прийняти заточені в ньому сили, але перш ніж передати їх, проводить, так би мовити, співбесіду, тестування і випробування.

—Угу, і, схоже, якийсь з тих етапів я здуру проскочив.

—Так. Перший. Тепер полишилося два.

—Але я не хочу ані колодача, ані сили! У мене робота, кредит, квартира от-от буде, а там ще ремонт робити. Я звичайний хлопець з мішком побутових проблем і без жодних претензій на посаду рятівника світу! Та я зрадів, що мене через стан здоров’я до АТО не загребли, а ви мені тут отаку засаду влаштували!

—Не переймайся, ти зараз на своєму місці. Й світ тебе ніхто не просить рятувати. Для початку власне життя збережи. Тобі передали дрібку сили, що підсилила твої особисті якості, але вона ж є причиною того, що оточуючий світ активніше тобою цікавиться. Ти ж розумієш, помітити у плавнях якогось сіромаху важко, але якщо він запалить яскраве вогнище…

—То, якби не цей ніж, мене б, може, й під баром по голові не тріснули? — зробив я висновок з усіх цих вітіюватих порівнянь.

—Скоріш за все. Ймовірно, обійшовся б сваркою, може невеликою бійкою. Але не думаю, що для тебе то було б стресом. Ти явно не тендітний інтелігент, якого можна перелякати невеликим махачем. А колодачу потрібне акумулювання твоїх сил та здібностей, тому…

—Тому, там де я раніше спокійно йшов, тепер спотикатимусь з перспективою звернути шию. Які «приємні» новини.

—Але сьогодні ти з’ясував, що можеш бачити загрозу. І не лише собі, а й іншим. Можеш рятувати життя. Непоганий бонус?

—До можливості передчасно відправитися на кладовище? Сумнівний.

—Так, слухай сюди, невдоволена мармиза. Ти або радієш отриманим плюсам, вчишся ними користуватися і полишаєшся живим, або продовжуєш нудіти, як стара діва, й починаєш швидко писати заповіт! Все, геть з моїх очей, виконувати домашнє завдання! — гримнула на мене жіночка і я здригнувся від сталі, що мелькнула в її погляді. Таки до Баби-Яги вона була значно ближча, аніж до якоїсь демократичної супер-вумен. Бо ж, наприклад, Диво-жінка у фільмах вмовляла зачаровуючи приємною посмішкою, а пані Аглаїда — типова козачка, котра, як гримне, так уже й військо за воротами йде османів воювати — бо з ними простіше впоратися.

§§§

Від говірливої історічно-містичної вчительки, я вийшов близько дев’ятої. Звично спробував запустити гугл-карти, навіть не здивувався повідомленню телефона, що відсутня можливість під’єднатися до Інтернету, і почимчикував на звук автомобілів. Здається, нині я вже спокійно відреагую, навіть, якщо виявлю, що дім цієї тітоньки знаходиться в якійсь аномальній зоні. Химородники, відьмаки… Я старанно потрусив головою. Вперше чую про таке. Ні, фільмів про чаклунів усіх мастей я дивився багато (хто ж не любить жахами нерви полоскотати?), але що такі були серед козаків… Хоча, люди з видатними здібностями є усюди, то чому б їм не бути й серед козаків? Й логічно, що вони воювали та отримували славу й визнання. У ті часи куди не плюнь – усі воювали. Але якщо діяльність характерників була така важлива та відома, то чому я вперше про це чую? Про волхвів нам в школі щось розповідали, а от про химородників, ані пари з вуст. Цікаво…

Я саме дійшов до «Новуса» біля «Академмістечка», як щось змінилося. Чи то запах, чи то звук. Мимоволі, навіть не усвідомлюючи, що роблю, я потягнувся до кишені й торкнувся руків’я ножа, стишив ходу, уважно озирнувся. Почувався дивно, таким собі сторожовим собакою, що раптом почув шурхіт, але ще не зрозумів, то білка пробігла, чи крадій у двір лізе.

Ось воно! Ледь помітне пасмо чорного туману тягнулося попід будівлею, кудись за ріг. Перше бажання було повернути у протилежну сторону, але ноги вирішили, не брати до уваги репетування інстинкту самозбереження. Схоже, здоровий глузд у мене нині теж рудимент, бо я не зчувся, як пройшовши вздовж будівлі й опинився біля жіночки, що сиділа просто на асфальті попід стіною. Світло ліхтаря сюди ледь діставало, тож я не міг її нормально розгледіти. От цікаво, пасма чорного туману, що оповивали людину, я бачив чудово, а саму жінку — ледь-ледь!

—Пані, з вами все гаразд? — спитав я присідаючи. Принюхався, типового запаху спирту чи немитого тіла, що вказувало б на те, що для жіночки таке місце відпочинку — норма, не було. У відповідь пролунав тихий чи то стогін, чи то якесь слово. Не розчув. Присвітив телефоном — пасма туману сахнулись від світла, відкриваючи погляду бліду шкіру й широко відкриті очі. Жінці точно було погано, бо дихала вона уривчасто, швидко, ще й з якимось свистом. Я терміново набрав швидку, повідомив адресу і так гаркнув на диспетчера, яка ризикнула уточнити, чи точно потрібна допомога, що та миттєво пообіцяла групу реагування за п’ять хвилин. Виявляється одна бригада десь тут поряд саме на виклик їздила.

—Може вам води? Ще чогось? Говорити можете? Зараз лікарі приїдуть, — я простягнув руку до незнайомки і пасма чорного туману роздалися, полишаючи на руці неприємне відчуття, наче занурився у якийсь кисіль.

—Що з нею? — зупинилась поряд якась дівчина. — Може швидку?

—Та вже викликав. У вас води немає? Може збризнути в обличчя, чи дати попити…— розгублено пробурмотів я. Навички першої допомоги ніколи не були моїм коником. Я зовсім не розумів, що може бути з цією нещасною.

—Є, зараз, — дівчина відкрила сумочку, присіла поряд. Світло дальнього ліхтаря зблиснуло на її білявому волоссі, віддзеркалилося у великих очах, відтінило акуратний носик, губки. Гарна. А мені знову не до знайомств. От що за халепа?

—Побудете з нею, а я піду ловити швидку, щоб лікарі не блукали колами?

—Так, звичайно, — красуня вже дістала маленьку пластикову пляшку з водою, а чорний туман навколо віднайденої панянки став прозорішим, втрачаючи колір просто на очах.

—Тримайтеся. Вам допоможуть, — стиснув я руку нещасній та побіг до дороги, помітивши проблиски мигалок.

Машина швидкої допомоги вже якось втиснулася між нескінченними маршрутками на узбіччі, і з неї виходили габаритний чолов’яга з валізкою та невисока худенька жіночка. Вони старанно крутили головами намагаючись зорієнтуватися, тож я перестрибнув через низенький парканчик та побіг до них, доки медики не розчинилися у натовпі людей. Околиці «Академмістечка», це та територія, де можна когось загубити лише кліпнувши повіками.

Я вже був за кілька кроків від мети, як на мене налетів якийсь хлопчина, раптом засичав, ніби скажений кіт та сахнувся вбік.

—Ти геть вдарений, таке в кишені носити! — буквально виплюнув він, дивлячись на мене з ненавистю та потираючи руку, наче обпікся.

—А ти менше перевіряй вміст чужих кишень, — не полишився я у боргу, але спинятись і розбиратись не мав часу, бо лікарі вже пішли петляти між численними магазинчиками. Сказав же диспетчеру: «жінці погано біля магазину «Novus»»! Вони що, очей не мають чи читати не вміють? Де метрові зелені букви і куди ці двоє поперлися? Була б постраждала під «Рошеном» чи якимось з секонд хендів, я б так і сказав!

—Агов, ви ж на виклик до жінки під магазином? — наздогнав я нарешті медиків.

—О, ви нас проведе? Чудово, хоч блукати тут не доведеться, — відверто зрадів лікар. — Бо минулого разу нас хтось викликав сюди, п’яного бомжа рятувати, а сам десь завіявся. Ми приїхали, добряче покружляли натовпом, доки знайшли того «хворого», привели його до тями, послухали п’ятиповерхові конструкції від «людини, що просто відпочиває» та й полишили синьоносого красеня додивлятися сни на газоні.

—Співчуваю. Але тут геть інше, — повів я їх до знайденої жінки.

Відправивши ледь живу, але вже із шансом на одужання панянку до лікарні, я з сумом відмітив, що добросердечна красуня, котра мені допомагала, у цій круговерті непомітно загубилася. Засмутився, зітхнув та нарешті дістався додому.

—Привіт всім, — привітався зайшовши до квартири та втомлено поплентався до своєї кімнати. Стягнув светра, виклав на стола ніж, сів перед цією напастю.

—Дядя, дай! — ляпнула по столі маленька ручка племінниці. От же ж дворічна дзиґа! Коли тільки встигла проскочити? Я поспіхом сховав колодач під книгу.

—Святко, я ж тобі казав, стукай, перед тим як зайти, — мовив я серйозним тоном, але потім скрушно зітхнув, розуміючи, що дитина звично проігнорує мої слова. Маля ж цілий день ходить навколо закритої кімнати, а пускають її сюди, лише коли я є.

—Дай, айця! — вимагально ляпнуло по столі дитинча, бажаючи отримати свою улюблену іграшку. Власне це була зовсім не іграшка і взагалі не її, але, коли ж це турбувало Святку?

—Тримай і йди до мами, — простягнув я їй декоративного зайця, що висів у мене на настільній лампі, та наполегливо підштовхнув до дверей.

—Бота? — питально уточнило дитинча, чимчикуючи на вихід.

—Робота, Свято, робота. Я завтра з тобою пограю.

—Зафтра?

—Так…

Я зачинив двері за племінницею і лише зробив крок до столу, як почув голос мами.

—Богдане, вечерю гріти?

—Ні, мамо.

—Борщ будеш чи голубці?

—Голубці…— закотив я очі, розуміючи, що поки не повечеряю мама не заспокоїться, тож перевдягнувся та почимчикував до кухні.

—Де це ти вчора загуляв? І сьогодні. Дівчину зустрів? — мама старанно накладала мою тарілку, намагаючись зробити вигляд, що питає виключно за для порядку.

—Та ні, з колегами трішки посиділи.

—А-а-а, — ненька розчаровано поставила грітись чайника. Переймається. Але розповідати їй про мої останні пригоди не варто. Допомогти не допоможе, а хвилюватись буде. А воно їй потрібно? І так то тиск, то голова, то ще якась біда. Ще випробування її нервам для повного «щастя» не вистачало. Ні-ні, мамі таке знати не потрібно. Принаймні, доки я не розгребуся з цією напастю. Сподіваюся, що розгребуся.