Старий колодач

Ранок суботи почався зі Святки яка старанно вкладала декоративного зайця поряд з моїм обличчям на подушку.

—Шпи, шпи…Дяді помози, — лопотіло дитинча, старанно запихаючи мені в око пухнасту іграшку. Я обережно відкрив не атаковане око і рвучко підскочив, намагаючись схопити племінницю. Дитина верескнула, голосно засміялася й дременула з кімнати. А за мить вже визирала з-за дверей.

—Шпиш? — з хитринками в очах спитало чортеня, яке обожнювало цю гру.

—Сплю, — я старанно імітував глибокий сон. Навіть почав похропувати. Святка тихенько підкралася й вже прицілилися ткнути пальчиком мені в око, як я знову підскочив і спіймав її. Вереск, сміх, іграшковий заєць в одній стороні, подушка з ковдрою в іншій, а я в трусах влаштовую з дитини літачок по кімнаті та підкидаю її до стелі. Святка щасливо сміється й той сміх дзвіночком котиться по кімнаті, квартирі. Дивне відчуття. Починав веселити дитину за звичкою, а зараз таке враження, наче у приміщенні танцює зграє сонячних зайчиків, а я сам повернувся у безтурботне дитинство...

—Ой, Богдане, вибач, не вгледіла за нею, — почувся винуватий голос сестри. — Я не хотіла тебе у вихідний зрання будити.

—Та нормально все. Ще й день почався з веселощів, — вручив я малечу сестрі та почав збирати постіль.

—Та ти ж вчора пізно прийшов, а вона тебе розбудила…

—То й що? От з’їду від вас у свою квартиру, буде ця оковиколупивателька тільки над вами знущатися, — відповів я.

—Коли ти переїдеш, дівчата отримають дитячу кімнату, а я шанс хоч іноді виспатися, — усміхнулася сестра, виходячи з моєї спальні.

—Мріяти нікому не зайве, — хмикнув я беззлобно, знаючи на що здатні мої племінниці. Та якщо вони прокинулися й готові щось чудити, то часом не лише всі хто у квартирі, а й сусіди наші прокидаються!

Та взагалі сестра права, я дійсно планував сьогодні виспатися, бо вчора повернувся від пані Аглаїди пізно і був не жвавіший дохлого коня. Але, попри всі ті химерні події, зараз почувався бадьорим та повним сил. Дивно, але гріх скаржитися.

Я потягнувся, вдягнувся, визирнув у вікно на блакитне небо й раптом згадав сон, що наснився мені цієї ночі. А за мить мене настільки накрило яскравим спогадом, що я аж сів на диван, намагаючись осягнути незвичне сновидіння.

У тому сні я бачив нескінченні стіни височенного очерету і довгочубого засмаглого козака у широких штанях, що вів мене непримітними стежками. Ми наче кружляли зеленим лабіринтом, доки не вийшли на простору галявину, оточену з одного боку очеретом, а з іншого лісом. Посередині росла здоровенна розлога верба.

Козак жестом наказав мені зупинитись, уважно до чогось прислухаючись. Я завмер на пів кроці, теж прислухався. Навколо шепотів вітер, співали пташки, десь далеко прочовгав кнур, а поблизу, приховані зеленою стіною, хлюпалися журавлі та качки. Нарешті мій провідник «відмер», розслаблено рушив далі і, зайшовши під вербу, задоволено влігся на високу траву. Я завалився поряд, насолоджуючись відпочинком у тіні після довгого блукання під спекотним сонцем та мрійливо роздивляючись легенькі хмари у блакитному небі. Це було чудово — на повні груди вдихати аромати землі, трав, води, слухати різноголосий пташиний спів.

Між тим мій супутник розкурив люльку і час від часу поглядав на мене хитрим поглядом. Я знав цей погляд, тому, коли він раптом скочив та висмикнувши з-за куща полину палицю кинувся до мене, був готовий. Відкотився вбік, спіймав пожбурене у мене знаряддя захисту, ухилився від удару, відбив наступний, спробував відповісти, але козак легко уникав моєї палиці. Він наче й не ухилявся навмисне, а так, ледь гойдався за вітром.

—Співай, — мовив він коротко, і я, крутячи палицю в руках, почав тихенько мугикати собі під ніс ритмічний мотив.

Уві сні я точно знав, що співаю й чому, але ранок від того розуміння і мелодії у голові полишив лише ритм.

—Гойдай, — мовив козак і я почав рухатися в ритмі мелодії й у тому ж ритмі ухилятися від ударів, атак, один раз збився, отримав добряче по нозі, але навіть не пискнув.

—Не думай, йди за ритмом, за моїм тілом. Пластун має вміти відчути ритм супротивника, аби нав’язати йому свій. Ти маєш бути гнучким, спритним, вправним і рішучим. Співай, гойдай, крутись!

Я слухав, співав, ухилявся, нападав і, попри регулярно отримувані удари, мені це приносило неабияке задоволення. Уві сні я легко виконував такі акробатичні трюки, що наяву й не бачив. Скакав, бив, падав, підстрибував, як пострибунчик, часом, здається, геть ігноруючи закони тяжіння. І все це наспівуючи якусь пісню!

Потім козак зупинився і почав показувати мені нові прийоми, змушував повторювати кілька разів, а потім питав «Грає?»

—Так, батьку, грає, — відповідав я, справді відчуваючи, як той рух грає десь всередині, наче гукає у танок, і знову починав спроби подолати свого вчителя. Я був неймовірно вправним, гнучким, швидким, азартним, але все одно недостатньо майстерним, аби дістати свого супротивника. Але ж то точно був не я...

— «Вчись сину і завжди прислухайся. Доки будеш чуять в собі Правду — ти незборимий!» — спливла в пам’яті фраза зі сну і я потрусив головою, адже було таке враження, наче вона прозвучала просто над вухом.

Нарешті оговтавшись від мішка вражень я встав та, заради цікавості, спробував повторити кілька вправ зі сну. Одна більш-менш вийшла, друга — набагато гірше, на третій — не втримав рівновагу і гепнувся. Добре, що на диван. Полежав, уважно роздивляючись стелю та намагаючись зрозуміти, що то таке було, а також визначити у голові полицю для нової інформації. Мабуть, цей сон варто поставити десь між «ахінея» і «повна ахінея». Варто вже окрему шафу для того всього майструвати. Чорний туман, мари, чудні сни…

І ще у голові крутилося те чудне слово зі сну – «пластун». Я його мигцем зустрічав, коли читав про колодач, але більше ніде, наче, раніше не чув. Хіба що у варіанті «повзати по-пластунськи», але вважав, що те пішло від «плазуна». А до чого тут козаки? Уві сні ж з мене явно не змію чи вужа намагалися зробити. Схоже варто й цю тему подивитися…

Термінових справ зранку не було, тож я потягнувся й увімкнув ноутбук.

Спочатку вікіпедія королівською ходою пройшлася по моїй самоповазі, відтінивши чергові білі плями в освіті. Виявляється, пластуни були невіддільною й чи не найзнаменитішою частиною козацького війська! Безшумні розвідники, що наводили жах на усіх ворогів від поляків, московитів та османів до… німців у другій світовій!

Далі я знайшов, статтю, котра розповідала, що на Січі існував цілий Пластунівський курінь, який завжди був школою характерництва, в якому вишколювали знаменитих козацьких розвідників, вчили їх унікальним бойовим мистецтвам "Спас" та "Бойовий Гопак". О, то «бойовий гопак» це не лише смішний вислів?! Я завжди думав, що то жарт… А виявляється це вид боротьби, що дозволяв козакам виживати та виходити переможцями з будь-яких ситуацій. А ще, автор пише, що про Пластунівський курінь за радянських часів було заборонено навіть згадувати, а всі натяки старанно вилучалися з більшості публікацій чи досліджень. То он чому я про таке в школі не чув! Хоч якесь виправдання.

Ага, а ще історія каже, що характерники-розвідники у ті часи були неперевершеними воїнами, мисливцями, знали грамоту, зазвичай навіть кілька мов, вміли вбивати ворога чи звіра пострілом «на хруст», тобто на звук від руху, майстерно володіли холодною зброєю, фантастично маскуватись, гарно імітувати крики птахів та тварин… Не дивно, що їх у ті часи вважали чаклунами. За таких вмінь і без жодних надздібностей можна було жаху навести. Навіть сьогодні багато хто повірить, що така людина має надприродні сили.

Ось, наприклад, пишуть, що в одному музеї існує документ, виданий запорозькому осавулу, де повідомляється про те, що під час спільного походу козацько-московських військ на турків у 1739 році, відомого, як Хотинський похід, якийсь Григорій Пластун, командир загону козаків-пластунів, зробив розвідувальний рейд у тил ворога, дійшовши аж до турецької столиці Царгороду, де захопив в полон "двох візирів і трьох султанів" й щасливо повернувся з ними назад. Тобто козаки подолали тисячі кілометрів в оточені ворогів, на незнайомих та мало прохідних теренах, провели операцію й непоміченими повернутися назад. Оце вправність! Не дивно, що турки їх назвали шайтанами. Хто б тут не назвав?

Наступна стаття просвітила мене, що після ліквідації Запорізької Січі та переселення частини козаків на Кубань, пластуни не зникли, а просто не афішували свою діяльність. Там вони віднайшли аналог рідних плавнів та продовжили власні традиції. І Російська імперія скоро вирішила використати це собі на користь, включивши їх до складу підрозділів для оборони кордонів від черкесів. Надзвичайні вміння пластунів виявляється неодноразово були задокументовані доповідями військових, але поставити їх досягнення «на потік» не виходило, бо козаки свої знання передавали лише тому, кого вважали достойним.

А от чергове світове визнання пластуни отримали у Кримській війні 1854 — 1855 років під Севастополем. Тоді про них заговорили воєнні авторитети Англії, Франції, Італії і Туреччини, бо як стрільці ці козаки не знайшли собі рівних супротивників, а при зіткненні з кавалерією, просто шокували супротивника.

Наприклад, задокументовано випадок, коли 120 пластунів, виступаючи проти однієї з батарей ворога, зустріли півескадрон кращої французької кавалерії, розсипавшись по рівнині покритій дрібним чагарником. Вершники з голими шаблями помчали на пластунів, очікуючи зустріти звичайний для тих часів прийом побудови супротивника в каре. Але де козаки, а де звичне! Вони вчинили по-своєму: не стали скупчуватися, а використавши всі можливості для маскування, присівши на одне коліно знімали з коня вершників, що мчали на них. Французи, які залишилися живими, не стримавши коней, промчали між козаками й остаточно розгубилися. Небагатьом з них вдалося втекти назад. Така ж доля спіткала й наступний півескадрон. Нападники частково були знищені, а частково взяті в полон, і при цьому виявилось, що обидва рази козаки не втратили жодного зі своїх вбитим! Нічогенький такий результат!

Але найбільше вміння пластунів вражали всіх під стінами Севастополя, коли при облозі міста боролися дві численні армії на дуже близькій відстані. З кожним днем ворожі траншеї посувалися все ближче, зводилися нові батареї, ставилися міни. За всім цим на передовій доводилося стежити, і найкраще то робили саме козаки-пластуни. Вони могли до кількох кілька діб сидіти непоміченими на відстані пострілу від противника, а їх вилазки у стан ворога відзначалися непередбачуваністю, успішністю й суто козацькою вигадкою. Наприклад, відомо про відступ з ворожого табору під прикриттям …шапок, розвішених на кущах.

Виявляється, пластуни у ту війну виконували майже нездійснені завдання, а своєю вправністю та кмітливістю викликали не лише повагу, а часом і жах ворогів. Автор статті описував випадок, коли під час вилазки у ворожий табір одного з козаків вбили, але забрати загиблого побратими не встигли. На ранок, вороги, «за для морального тиску» приставили тіло загиблого до зовнішньої стіни ворожої траншеї. Пластуни обурилися таким блюзнірством, наступної ночі прокралися, прив’язали до ноги мертвого побратима мотузку й обережно витягли його та належно поховали. Паніка французів, які виявили, що мрець «втік», надовго внесла розлад у ряди противників. Ось вам і черговий привід розповідати про живих мерців та відьмаків серед козаків.

Та й надалі вміння пластунів виявляється не зникло, воно існувало розвивалося і прогресувало! Я з’ясував що й нині існує кілька організацій, які розвивають це мистецтво, а керівник однієї з них, “Всеукраїнської федерації “Спас”, в січні 2014 року навіть був запрошений у Зал Слави бойових мистецтв в Атлантік Сіті, де за видатні досягнення був вшанований однією з найвищих нагород у світі бойових мистецтв, яку заснував журнал “Martial arts” (“Бойові мистецтва”), США. Це ж по суті міжнародне визнання українського національного бойового мистецтва!

Я з подивом дізнався, що на сьогодні у нашій країні український рукопаш “Спас” виявляється офіційний вид спорту, під який створено цілу мережу дитячо-юнацьких спортивних шкіл і клубів. Та його навіть впроваджено у систему вищої школи в Україні, на прикладі Запорізького національного університету! Купа сайтів, фото, відео… Я проглянув ще кілька записів, де діти та молодь вправно вкладали на лопатки одне одного і закрив ноутбук, намагаючись перетравити отриману інформацію.

Ніколи раніше не відчував потреби знати яким бойовим мистецтвам можна навчитися в Україні (чув про карате, айкідо, ну, може, ще бокс, та й усе), та й бажання додаткового почитати щось з історії мене не навідувало. Що зі школи полишилося в голові, те й моє, щось згадав, щось списав, екзамени гарно склав, то й навіщо заморочуватися? Що там може бути цікавого? Але такі специфічні мотиватори, як пані Аглаїда і колодач, змушують значно розширювати горизонти. Вчителі від Бога, щоб їх. Такі й козу можуть навчити читати. Життя таки незбагненна й непередбачувана штука.

Чесно кажучи, начитавшись усього цього я почувався не найкраще. До біса неприємно виявити, що половина моїх знань про рідний народ, то чужі брехні направлені на формування потрібного комусь світогляду. Виявляється, мене, як і ще мільйони людей, завжди вважали дурнями, що мають вірити у непоказні вигадки про українців та поклонятися «великому та мудрому старшому брату»! І вірили ж, і віримо! Скільки людей досі щиро вважає, що козаки – то лише банди втікачів з оселедцями, вдягнуті у карнавальні штани? Та навіщо далеко ходити, он зятьок – чоловік сестри, завжди жартував, що козацтво, це лише просякнуте нафталіном безкорисне опудало, яке витягають на світ всі, хто раптом вирішив вдати з себе патріота! А воно виявляється не таке вже нафталінове, й геть не безкорисне, його вміння цінували сторіччями та й нині відзначають далеко за межами України… То чого ж я так мало про все це знав!??

§§§

Ранкові відкриття з’їли багацько часу, а ще ж були звичні домашні справи. Одне, друге, п’яте, десяте, я й озирнутися не встиг, як вже наблизився час побачення з Іриною. Попри запевнення пані Аглаїди, що жодного відношення до цієї дівчини вона не має, якісь сумніви у мені все ж поселилися, але не настільки серйозні, аби відмовитися від шансу на нормальне знайомство. Дівчина таки дуже сподобалася. Отож озброївшись залишком зарплати, що полишився після погашення кредиту, і колодачем, я пішов підкорювати серце красуні. Й мені дуже хотілося вірити, що колодач під час цієї романтичної битви не знадобиться. Взагалі я мав повне право нервувати, адже у моєму житті з’явилося занадто багато усього, й далеко не всі новинки викликали гарні емоції. Але появі Ірини я точно радів і заради цієї дівчини ладен був навіть простити колодачу інші його «дарунки».

До того, як направитися на побачення, я почимчикував за своїм автомобілем, котрий зберігав на подвір’ї одного друга. Орендувати гараж — то дорого, під домом ставити — не найкращій варіант, а у друга за символічну плату й періодичну допомогу в справах — дуже зручно. Були часи коли я збирав на цю машину з завзятістю Гобсека, потім, коли я на ній таксував ночами, вона мене непогано «підгодовувала», коли ж запланував купівлю квартири, подумував автомобіль продати, але вчасно зрозумів, що користі від нього більше, аніж буде отриманих грошей. Та навіть під час ремонту у квартирі можна буде непогано економити на доставці матеріалів.

Заїхавши на «самомийку» я старанно вичистив свого китайського «коня». Не білий звичайно, і точно не мерс, але теж пристойний автомобіль, бо я досить акуратний та бережливий водій. Щоб там не казали, але мені здається, краще мати охайного «китайця», аніж занедбаного «мерса». Взагалі останні два роки машиною я користувався мало, бо бензин — то нині дороге задоволення. Так, хіба що з друзями десь на природу виїхати та рідню у село звозити. А як я радів, коли чоловік сестри отримав робочий мікроавтобус! Адже непідйомні мішки картоплі та нескінченна шеренга консервації, те ще випробування для легковика. Спробуй довести батькам, що якщо машина ще не перекинулася, чи не гребе дном землю, то це не: «все чудово – поїхали!».

Ірину, схоже, моя машина цілком задовольнила і навіть трохи здивувала. Непоганий старт. Романтичний вечір почався з жартів, невимушеної розмови та більш детального знайомства, бо ж минулого разу не до цього було. Я коротко розповідав про себе, милуючись дівчиною та уважно слухаючи її. Виявляється Степан не помилився і не перебільшив, Іра дійсно працювала на двох роботах, бо не бажала бути тягарем для батьків. Та й забаганки, у вигляді тієї ж машини, воліла сама собі оплачувати. Яка самостійна пані! Дівчина виявляється жила не так далеко від мене, з батьками, мала сестру і… широкий букет історій про «чудову» поведінку представників чоловічої статі. Я й не здогадувався, що у таких гарних розумних дівчат можуть бути проблеми. Завжди думав, що чоловіки до ніг таких панянок падають штабелями, а воно виявляється, все не так просто.

–Що, невже, отак просто злиняв, просто з вечері? Навіть не сказав, що йде? – відверто дивувався я черговій розповіді красуні про попередніх залицяльників. Один запросив дівчину на каву, а потім попросив грошей на таксі додому, інший з першої години знайомства розказав, що вони продадуть її машину і орендують квартиру в центрі, обов’язково з гарним краєвидом, третій накивав п’ятами, аби не платити за піцу. За піцу! Навіть не вечерю у ресторані! Ще один запросив на побачення і повів її пригощати шаурмою… Ні, я теж геть не породистий аристократ, можу й шаурму з’їсти і біляшів купити. Але ж не на першому побаченні дівчину тим годувати! Не дивно, що Іра була приємно здивована, коли я привіз її до непоганого кафе. Кредити кредитами, але підтверджувати улюблену тезу деяких моїх колег: «нормальні чоловіки нині вивелися, полишилися самі ліниві нахлібники» та виглядати останнім скнарою, я точно не планував.

—Ага, дременув козликом, навіть не подумав, що проходитиме повз вікно біля якого я сиділа, — кивнула Іра.

—І що ти?

—Та що, занесла його номер до чорного списку та й по всьому, — знизала плечима дівчина. — Що я за піцу не заплачу, чи що?

—Мдя, вселенський йолоп… Втім, знаєш усім тим персонажам твого чорного списку я щиро вдячний, — підсумував я ці пізнавальні розповіді, на фоні яких, навіть разом із маханням колодачем, виглядав досить пристойно.

—За що?

—За те, що вони такі дурні, а ти досі вільна!

—Хіба що так…

Все було чудово доки ми не замовили морозива. Його приніс не хлопець, що обслуговував нас спочатку, а дівчина, і дівчина з такими параметрами, що на її грудях можна було спати, як на пристойній подушці. Офіціантка широко усміхалася й розставляючи замовлення старанно демонструвала свої принади, а я… Я ледь втримався, аби не сахнутися від мари-гадюки, що хижо визирнула між її грудей.

—Можу вам ще запропонувати фірмовий коктейль, варіанти десерту? — пані явно не поспішала полишати наш столик, сприйнявши мій погляд за зацікавлений. А я тим часом поспіхом намацував колодача у кишені, бо змія відверто шкірилася на Ірину й мені здалося, планувала атакувати. От цікаво з якого дива?

Але колодач не знадобився, бо моя супутниця усміхнулася офіціантці, як найліпшій подрузі, і демонстративно прикрившись від мене меню, змовницьки, але досить голосно прошепотіла.

—У нас перше побачення. Але якщо мене не влаштує тест-драйв, я повідомлю тобі його номер.

—Дякую…— відверто розгубилася офіціантка, а гадюка, що мить тому роззявляла пащеку на мою дівчину, раптом схудла до параметрів глиста й прудко сховалася.

—І я вам дякую за увагу, — з такою непідробною вдячність відповіла Іра, що ледь втримався від сміху.

—Добре… Гаразд. Звертайтеся. Якщо що, я тут поряд, — вимучено усміхнулася дівчина і старанно приховуючи розгублення, продефілювала мимо, щоправда ледь не зачепивши мене стегном.

—Отже тест-драйв? — розсміявся я.

—Я ж не уточнила який саме і коли, — хитро усміхнулася красуня.

—А шкода, я б з цікавістю послухав.

—Не сумніваюся. Взагалі твої акції гарно піднялися в ціні, адже тебе просто в мене на очах намагались звабити, — хмикнула Ірина.

—Сумнівна спроба. Я на думку цієї пані що, мав прямо одразу поскакати за нею в підсобку на сеанс спринт-сексу? І нащо комусь такий збоченець? Тим паче вона ж бачить, що я не сам, — знизав я плечима, бо дійсно не розумів мотивації панянки. Це ж наскільки потрібно керуватися нижньою головою, аби без роздумів кидатися на все, що пропонують?

—Добре, я врахую на майбутнє, що на офіціанток ти не ведешся і голову на плечах маєш. Непоганий початок. Але й ти врахуй, що, якщо ми почнемо зустрічатися, за зраду я ноги переламаю, — видала незворушно Ірина, набираючи ложечкою морозиво.

—Кому? — уточнив я зацікавлено, відверто милуючись її губами.

—Обом, — грізно припечатала дівчина. Я хмикнув, проте не став уточнювати, як саме вона це планувала здійснити. І так знаю, що жінки вигадливі створіння та непогано вміють обходити недостатність грубої фізичної сили. Та й не планував я плигати у гречку, якщо знайду жінку, яку покохаю, а Ірина до статусу коханої прямувала стрімко.

—Домовились! То я можу вважати це першим побаченням і планувати наступне? — розплився я радісною усмішкою.

—Сміливий чи самовпевнений? — весело примружилася дівчина.

—Всього потроху!