Старий колодач

Ми з пані Аглаїдою підійшли до її будинку, піднялися на третій поверх. Я краєм свідомості відмітив, що кішка-попільничка досі стоїть на підвіконні. Мабуть, тітонька-відьма поставила на варту цього декору якусь свою мару, бо не знаю, що ще окрім страху, може розбудити в деяких людях совість. А так, потягнулося якесь бидло за попільничкою, отримало на горіхи від привида-страховидла та й одразу не тільки красти передумало, а й палити та пити покинуло, а там і до цивілізованості недалеко.

—Проходь, я зараз, — відчинивши двері квартири, мовила жінка, а сама розвернулася й пішла кудись нагору. Я спантеличено зупинився, прослідкував за нею поглядом. Пані Аглаїда піднялася та сходову клітину між поверхами, підняла там щось велике й понесла до себе. Коли вона підійшла ближче, я роздивився, що в неї на руках дівчинка років семи-восьми.

—Це хто? — вражено спитав. От кожного разу зарікаюся не дивуватися й кожного разу від дій цієї тітоньки випадаю в осад.

—Олюська… Її мати на роботі, а батько з друзяками випиває та нагримав на неї, аби не плуталася під ногами, от вона й сховалася.

—На сходах? В одному спортивному костюмі? Зима ж надворі!

—Біда й людська байдужість і не до такого доведуть…

—Вона взагалі жива? — розгублено спитав я, побачивши бліде обличчя та закриті очі дівчинки.

—Та жива. Я її приспала. То було легко. Вона втомлена, довго плакала, змерзла. Зараз покладу на диван, дитина відігріється та хоч трохи відпочине, а ти попрактикуєшся.

—Що? — сторопів я.

—Придивись до неї. Що ти бачиш? — мовила жінка вкладаючи дівчинку та акуратно накриваючи ковдрою її ноги. Я роздивився руденькі кіски, розсип веснянок на блідому личку і… велику сіру туманну гусінь, що обмотувала її шию, руки, спускаючись аж до пояса. Спочатку я прийняв то за кофтину.

—Японський бог…

—Можеш починати називати їх поіменно, навіть в алфавітному порядку, тої кількості тобі саме вистачить до весни.

—Їх що, багато? — на автоматі спитав я, вражено роздивляючись мару та дістаючи колодач. Це неподобство треба прибрати. Яким би я не був махровим егоїстом, але дитині потрібно допомогти.

—Ще й як багато. О, молодець, ножа вже дістав. Тільки не починай ним махати, не ковбасу треба різати, а відділити мару, що глибоко вп’ялася у дитину, майже злилася з нею.

—І таке бува?

—Усяке бува… Так, йди сюди. Ось бачиш, ніби нитки, що йдуть до шиї? — відтягнула жінка комір футболки разом з гусінню, і я дійсно побачив між марою та шиєю дівчинки щось на кшталт сірих ниток, що йшли кудись углиб тіла.

—Так…

—От спочатку їх треба акуратно відсікти. Й зробити то так, щоб на тобі самому ця мерзота не опинилася.

—А вона може? Інші наче не палали бажанням стрибати на колодач.

—Вони різні. Ти ж, мабуть, не на усіх зустрінутих з колодачем кидався?

— Та що я з дуба впав, на усіх кидатися? — пробурмотів я, уявивши варіанти розвитку подій.

—Розумний підхід. Але цією потрібно зайнятися. А вона сильна, бо живиться дитячим страхом та болем. Й за таке щедре частування мара буде боротися. Отож обережно…

—Та я сама обережність…— я зручніше перехопив ніж і майже не дихаючи схилився над дівчиною. Ніж був гострий, а нитки нагадували шов на тонкій сорочці, тож мені було елементарно страшно. Ще й ця гидота заворушилася.

—Не тягни! — майже беззвучно мовила Аглаїда і я обережно підчепив одну нитку. Пролунав звук, наче лопнула струна на гітарі, а гусінь раптом розгорнулася, як пружина, й кинулася до мене. Я відсмикнув руку від горла дівчини й змахнув голову марі. Але мара не зникла, а швидко почала відрощувати другу голову та пазурі!

—А що б ти на Страшний суд не встав! — скрикнула жінка й вчепилася у ту погань руками, — Воно відновлюватиметься, доки отримує сили з дитини! Ріж нитки, доки я тримаю!

Я кинувся до «шва» і, намагаючись не дивитися, як «гусінь» випускає купу зубів усім периметром тіла, відрізав ще дві ниточки. Далі пішло легше, але доки все відрізав, мара вже так щільно обплутувала руки пані Аглаїди, що їх не видно було до ліктів! Довелося швидко шинкувати ту погань на капусту, ризикуючи зачепити й Бабу-ягу. На мій подив пані Аглаїду я майже не порізав. Принаймні, коли мара нарешті посипалася попелом і розвіялася, всі десять пальців жіночки були на місці та демонстрували багатий набір відбитків зубів.

Я знесилено опустився прямо на підлогу біля дивану. Мене із запізненням наздогнала паніка, руки почали труситися, а серце гупало так, що віддавало аж у скронях.

—Молодець, — мовила жінка, вправно витираючи свої закривавлені долоні якимось рушником. Здається, на ній ця гидота також може полишати сліди.

—Ви ж казали — то мара, що її можна трансформувати, змінити розвіяти, — пробурмотів я.

—Я казала, що ти це можеш…

—То чого ж ви її вхопили?

—Бо ти можеш, але ще не вмієш, а мої руки то невисока ціна за шию Олюськи.

—А-а-а…

—Пішли, у нас ще другий раунд.

—Куди? Та я зараз й кроку не здатен зробити.

—Пішли, бо все це буде даремно. Вдома у неї ще купа такої краси і, якщо її не почистити, дівчинка не довго проживе, як власне й уся сім’я…

—Йооо-я-акий там японський бог перший? — приречено спитав я, бо варіантів відмови явно не передбачалося.

—Аме-но-Удзуме-но-Мікото — богиня світанку та веселощів.

—Дуже доречно. Її допомога нам не завадить, — мовив я, змушуючи себе встати та піти за жінкою.

§§§

Ми піднялися на четвертий поверх. Жіночка штовхнула вхідні двері чужої квартири, які чомусь не були зачинені, та впевнено завела мене до приміщення з таким самим плануванням, як її власне. З кухні було чутно голосні розмови, дзвін посуду. Пані Аглаїда зупинила мене рукою, прикрила очі на кілька секунд й голосно мовила: «Бінбоґамі». У квартирі раптом запанувала тиша.

—Що за чудна лайка? — пошепки спитав я.

—Зручне слово, а взагалі ім’я бога, що приносить людям злидні та розорення… — відсторонено мовила жінка та наказала. —Тепер пішли. У нас хвилин десять, тож дій швидко.

—Тут теж шукатимемо ниточки?

—Ні, тут їх вже не знайти. Тут варто різати усе, до чого дотягнешся. Все, на жаль, не виведемо, але принаймні дамо шанс дитині вирости, якщо залишки мари знову розростуться, — кивнула моя супутниця й впевнено повела мене до чужої кухні.

Давно я не бачив такого свинарника. Та чесне слово — свинарник у мого діда був набагато охайнішим! А тут усюди бруд, пилюка, немитий посуд, недопалки, обгортки, на стіні коричневі патьоки жиру та численні цяточки від мух, плиту наче роками не мили, а рушники такі, що в мене вдома ганчірка для підлоги чистіша. І посеред усього цього, за столом з пляшкою дешевої горілки та залишками нехитрої закуски, нерухомо сиділо троє чоловіків. От тільки людей вони мало нагадували, бо були обплутані марою з ніг до голови, і з усіх сторін від них розходилися сірі щупальці, що обплітали все навкруги, перепліталися між собою, сичали й ворушилися, як гігантський клубок змій. Першим моїм бажанням було дременути звідти так, щоб лишень п’яти зблиснули, але потім я згадав дитину на дивані пані Аглаї й лише сильніше вчепився в колодач.

—Який там наступний японський бог? Бо в мене щось варіанти лайки скінчилися від такої краси… – видихнув я.

—Бінбоґамі не підійде?

—А, дійсно…Схоже, саме з ним ми зараз будемо спілкуватися…

Ніж зараз був майже гарячій, тож я спробував відсторонитися від побаченого жаху, уявити, що це все лишень туман, нитки, павутиння, щось бридотне, але звичне, й почав різати все, до чого дотягувався. Не можна тікати, то хоч спробую швидше з цим покінчити.

В голові наче хто увімкнув тиху ритмічну музику, що набирала гучності перекриваючи сичання, доторки, укуси, біль, гидливість. Все це скрутилося у такий клубок, що я просто не наважувався думати, а лишень різав, різав, різав…

Оговтався від того, що пані Аглаїда мене схопила за руку з ножем. Сталева, геть не жіноча, хватка та чомусь крижані пальці привели до тями. Я спинився. Озирнувся. Навколо тиша, занедбана кухня, за столом троє завмерлих, побитих життям чоловіків. Кількаденна неголеність, червоні очі, брудні футболки, незрозумілого кольору штани, діряві носки. Типові такі представники невдах, що заливають оковитою наявні проблеми. Звичайна квартира, звичайні люди, от тільки все присипане сірим пилом, що поступово зникає…

—Пішли, берсерк ти мій, наш час вийшов, — тихо мовила жінка й повела мене з чужого житла за ручку, як маленького. Коли ми зачиняли вхідні двері, до нас долинув дзвін посуду і здивовані голоси, але думати про них я вже не міг. Стан був такий, наче тільки но розвантажив кілька вагонів: ноги тремтіли, по обличчю градом стікав піт. Я ледве спустився на один поверх й знесилено доплентавшись до кухні «тренера», мішком впав на стілець. Хай йому грець такі «тренування»…

—Молодець, гарно попрацював. Врятував родину, — мовила жінка, ставлячи чайника на плиту. Я підняв погляд, відсторонено відмітив, які сині кола у неї під очима, яке втомлене, майже сіре обличчя. Схоже й для Баби-Яги те завдання було не найлегшим.

—Що то таке було? Чого та мара росла просто з них? І була така величезна…Та то вже не мара, а якийсь цілий Ктулху…

—Так буває, коли хтось повністю підкоряється марі. Коли в людині прокидається заздрість чи ненависть до себе, інших, світу загалом, мара отримує можливість вчепитися мертвою хваткою. А далі вже сама людина її плекає, виправдовує, годує, захищає, кидаючись на усіх, хто насмілюється вказати на те, що щось не так. Час йде, мара стає частиною людини, витісняє вміння любити, творити, радіти життю. Полишається лише потреба втамувати нескінченний емоційний голод, виплеснути отруту, знищити все, що радує інших, завдати болю.

—То ті троє вже ніколи не будуть нормальними?

—Чому ж, можуть бути. Ти дав їм шанс. Шанс прокинутися і жити не лише заради мари. Але чи використають вони його — залежить від них. Це як з брудом. Можна людину вимити та привести до ладу, але чи підтримуватиме вона той стан, залежить тільки від неї.

—Сподіваюся ці не поскачуть одразу в багнюку…

—Одразу майже ніхто не скаче. Тому їх дитина і отримала шанс вижити.

—Все одно звучить якось не весело.

—Як є. Кожен сам творить свою долю. Хтось хапається за отриманий шанс, а хтось і сотню не помітить, старанно жаліючись на життя та оточення.

—Ой все, досить мені цих філософських міркувань, бо я таке не люблю, а зараз ще й не в тому стані, аби думати. Мені б щось простіше та конкретніше. І взагалі ви ж, наче, казали вчитимете мене боротися з марами без колодача, а самі потягли з ножем на битву з фірмовим жахіттям.

—Вчитиму. Але ця сім’я не мала часу чекати доки ти навчишся… Втім, зараз я розкажу тобі дещо інше. Сьогодні ти бачив демонстрацію того, як можна змусити людей тебе не помічати. А тепер варто послухати трішки теорії. От зараз чайку вип’ємо і почнемо…

§§§

«Трішки теорії» мали об’єм здоровенної такої лекції про навіювання, яке при детальному описі було підозріло схожим на гіпноз. Види, напрямки, варіанти дії, історія. Попутно я довідався, що виявляється навіювання це і є гіпноз, просто 1930-ті в Радянському союзі видали спеціальні бюлетені, у яких були надруковані цілі низки українських медичних термінів, що підпадали під заборону. Серед інших, з ужитку був вилучений й термін «навіювання», який здавна використовувався українцями для означення гіпнозу. От цікаво, а терміни радянській владі чим заважали?

Я сидів, мов притрушений, намагаючись скомбінувати у голові тільки-но пережиту містику й цілком нормальні, наукові факти, які мені неспішно розповідала ця загадкова пані. Але дякуючи тим розумовим потугам скоро відволікся, заспокоївся, а десь у кінці лекції більш-менш оговтався від пережитого й був навіть здатен ставити питання.

—То ви тих чоловіків просто загіпнотизували? Як? Ви ж їх навіть не бачили? А де рівномірне хитання годинника, погляд Кашпіровського чи щось подібне?

—Не завжди воно потрібне. З цими нещасними я попрацювала раніше, тож сьогодні вони просто зреагували на кодове слово.

—Кодове слово? Це як?

—Це коли програмуєш людину на певні дії, які вона вчиняє, коли почує це слово. За для уникнення, непередбачуваних ситуацій я обрала назву маловідомого бога.

— А, отой Бінбоґамі… Ну так, подібне слівце на вулиці не часто почуєш. Я й не знав, що можна людину, як якусь іграшку, вимкнути за командою. Це ж повний капець!

—Не всіх, не всі, не завжди. В середньому близько 20% людей легко піддаються впливу гіпнозу, ще приблизно стільки ж не піддається взагалі. Все інше залежить від ситуації, особистості і ще купи чинників.

—Наприклад додаткової наявності потойбічних талантів? — хмикнув я.

—І їх також, — чомусь сумно усміхнулася жінка.

—Й що, можна людину змусити робити що завгодно під дією гіпнозу?

—Ні. Насправді навіювання не може змусити робити те, до чого особа морально не готова. Якщо людина не може і не бажає когось вбивати, то навіть під гіпнозом, вона цього не зробить.

—А якщо таки зробила?

—Отже це не суперечило її власним переконанням, світогляду, готовності комусь нашкодити. Гіпноз, це не перетворення людини на ляльку, а лише активація одних зон та придушення інших. Вивільнення прихованих резервів, здібностей. Той же бойовий транс, який ти продемонстрував у моїх сусідів, теж є формою самогіпнозу.

—Стоп-стоп, то я там сам себе загіпнотизував?

—Можна й так сказати. Але тобі допомагав колодач.

—Ну, звичайно, куди ж без цієї реліквії…

Лекції та пояснення пані Аглаїди невимушено посували значну частину моїх уявлень про світ, старанно влаштовуючи на звільненому місці чудну конструкцію з містики, науки та історії, а я й гадки не мав, як того химерного монстра вписати у існуючий інтер’єр. Здається тут не обійтися без капітальної перебудови світогляду.

Тітонька володіла одним з варіантів гіпнозу (тепер я знаю, що їх багато) за допомогою якого маскувала свою діяльність. І його азам вона намагалася навчити мене. Швиденько. Ага, ось так одразу. Навіть підкріпила то заявами, що я маю до цього хист, тому й такий гарний менеджер. Сумнівно. Щось за всю мою практику, жодного разу не помітив аби покупець чи орендар слухняно прийняв усе що я пропонував! Та деяких нинішніх орендарів, я б з великим задоволенням загіпнотизував, аби вони просто дотримувалися підписаних домовленостей! Але не вмію. І навряд чи зможу настільки прискорено опанувати те мистецтво. Та зі мною то, мабуть, і за десяток років не вийде, а в турбо-режимі ті потуги взагалі нагадували бальні танці переляканого бегемота. Де я, і де навіювання?! Я ж усе життя був практичним хлопаком, без зацікавленості високими матеріями чи філософськими теоріями. До театру досі жодного разу не дійшов, а філармонією мене взагалі можна лякати, бо ж занадто далекий від цих високодуховних розваг. А тут Баба-Яга з незрозумілим: «уяви, відчуй, осягни, налаштуйся, енергія, потоки», про язиковивертальні терміни взагалі мовчу. Як я маю то опанувати? Я завжди орієнтувався виключно на те, що можна побачити, помацати та порахувати. Принаймні до останніх подій. Може й добре, що мари набули для мене цілком зримих образів, адже так хоч зрозуміло з чим боротися.

Я саме роздумував над сумнівними жартами мого життя, коли до нас на кухню вийшла заспана дівчинка, про яку я зовсім забув.

—–Олюська! Прокинулася? Як ти почуваєшся? — відволіклася від мене пані Аглаїда й зустріла дитину широкою усмішкою.

—Нормально… А чого я у вас? — дівчинка розгублено переводила погляд з жінки на мене і назад.

—Ти заснула на сходах, а я попросила мого знайомого занести тебе до мене, бо батько твій там знову пиячить з друзями, — видала свою типову версію тітонька. Та-ак, і знову я опинився в ролі ширми для прикриття діяльності Баби-Яги!

—А-а-а… — розгублено протягнула дівчинка.

—Сідай вечеряти! У мене тут котлетки є, картопля, помідорчики з банки.

—Я не їм такі помідори, — скривилося маля. Типова дитина, щоб незрозуміле навколо не відбувалося, а вередувати стосовно їжі ми не забудемо. Мої племінниці такі самі.

—Чому? — спитала пані Аглаїда, вже вправно накладаючи три тарілки картоплі. Здається я теж непомітно отримав запрошення на вечерю.

—Вони некрасиві.

—Серйозний аргумент. Але мої красиві, от зараз покажу, сама оціниш, — підморгнула їй жінка і, поставивши тарілки на стіл та роздавши нам виделки, пішла до холодильника. Я ж поспіхом намагався перебудуватися з режиму «вчимося чортівні» на режим «пригощайся, гість дорогий». Як можна встигнути за такою швидкою зміною тем?! Втім, мій шлунок, отримавши ароматне нагадування про їжу, відверто радісно забурчав, нагадавши, що останній раз я годував його ще в обід. І судячи з моїх відчуттів, то було дуже, дуже давно…

—Помідори у банці не бувають красиві. Вони великі, мокрі, розповзаються в руках і взагалі бе-е, — пробурмотіла дитина, насуплено дивлячись у тарілку. Схоже, вона почувалася не дуже комфортно, але й додому не поспішала.

—Пані Аглаїда в нас чарівниця, тож не здивуюся, якщо вона й помідори може зачарувати, — підморгнув я дитині.

—Чарівників не буває. Все це лише дурні фокуси, — зневажливо скривилася дівчинка.

—Я теж так думав донедавна… — пробурмотів я й спіймав на собі зацікавлений погляд дівчинки.

—А ось і мої помідорчики! Дивись які гарнюні! — пані Аглаїда поставила перед нами літрову банку з невеличкими різнокольоровими помідорами, розміром зі сливу. Червоні, рожеві, помаранчеві, жовті, якісь майже фіолетові, зелені, ще й прикрашені різними листочками та квіточкою чорнобривця, вони швидше нагадували набір новорічних іграшок, аніж помідори.

—А це точно помідори? — округлила очі дитина.

—Скуштуй і дізнаєшся.

—Я ж казав вона чарівниця, — розсміявся я.

—А мама казала — «стара відьма»… — протягнула дитина й розгублено закусила губу, зрозумівши, що бовкнула зайвого.

—От бачиш, навіть твоя мама знає, що пані Аглая має диво-здібності, — спробував я виправити ситуацію.

—Скуштуй помідорчика і не переймайся, — підтримала мене пані Аглаїда. — Кожна жінка — трохи відьма, трохи фея, все залежить від того, кого саме в ній викличуть оточуючі.

—То цей дядько з вас викликав фею? — з цікавістю спитала дитина, нарешті приймаючись за їжу і нишком роздивляючись мене та хазяйку квартири.

—Цей дядько багато кого може викликати, але поки що тренується виключно на неприємностях. Допоможеш мені перетворити це непорозуміння на чарівника? — примружилася жінка, ставлячи чайника на плитку.

—Я? Як? — дитина округлила очі. Я теж, відірвався від котлети, яка виявилась напрочуд смачною, і запитально подивився на тітоньку. Що ще вона придумала?

— Ми з тобою його сьогодні тренуватимемо.

—Ми?

—Так, ось зараз нагодуємо і почнемо. Допоможеш?

—Гаразд, — знизала плечима дитина. — Все одно додому йти не хочу. Батько там гудітиме з друзями довго, — додала вона зітхнувши.

—А він тебе не шукатиме? — спитав я обережно.

—Та він і не помітить, що мене нема, — відмахнулася дівчинка. —Доки мама не прийде, можна не поспішати. А вона приходить пізно…

Пані Аглаїда нас нагодувала, напоїла смачним чаєм, вручила бублики та цукерки, а потім дійсно залучила дитину до спроб навчити мене навіюванню! Хто більше здивувався тій розвазі я, чи дівчинка сказати важко. Здається таки я, бо Олюська швидше погодилася, а всі мої спроби «зачарувати» її поглядом та хитанням якогось врученого Аглаїдою амулету на ланцюжку, лише веселили дівчинку. Якщо чесно, то мої імітації гіпнотизера більше за все нагадували аматорський цирк, але принаймні я розважив нещасне дитя. Та й сам насміявся. Як тут втриматися, коли дівчинка виявилася просто бездонним джерелом жартів, розіграшів та артистизму. Вона досить швидко адаптувалася і так гарно вступила у гру, що скоро примудрилася поцупити у мене амулет просто з пальців! Агов, хто тут кого гіпнотизує? Я ще здивовано кліпав очима, а вона вже бігала по квартирі, сміялася та розповідала, що це вона «великий і могутній маг, який зараз усіх зачаклує». Й чесно скажу, у її виконанні чарівник-гіпнотизер був набагато реалістичнішим. Може їй варто було вручити колодача?

В підсумку пані Аглаїда махнула рукою на наш безупинний регіт та відправила мене додому, порадивши поки що використовувати для пояснення своїх дій звичайну вигадливість. Угу, тільки на ній і їзджу останнім часом, й куди може завезти така «коняка», без вуздечки здорового глузду та підков-аргументів, боюся уявити.