Старий колодач

Моя персональна Баба-Яга мала змарнілий вигляд, проте на її спритності то не позначилося. Я звично ледве встигав за цією тітонькою, проте, вже не так швидко захекувався. Мабуть, звик… А може то сни про козакування так позначаються. Он як я вправно тікав від монстра, наче дійсно старанно тренувався. Щоправда, тренувався, мабуть, на роль переляканого зайця, бо героїчну битву то, аж ніяк, не нагадувало…

Ми попетляли вуличками, але я, попри те, що вперше йшов до пані Аглаїди вдень, не звертав увагу на дорогу, оскільки був ще під враженням від зустрічі з невідомим страшидлом. Перед очима досі стояли хижі очі монстра, чорні зіниці, що видовжуються, перетворюючись на дві вертикальні риски, довгі, наче скручені з брудних сірих канатів, руки, що закінчуються загнутими чорними кігтями, розсип біло-прозорих черв’яків. А ще той жахливий сморід… Бр-р-р. Та таку потвору тільки в фільмах жахів показувати!

Всівшись у квартирі за знайомий стіл, я майже на автоматі випив чашку чаю, доки оговтався настільки, аби помітити в кухні кота з подраним вухом, обскубаним хвостом та настороженим поглядом.

—О, ви таки завели собі тваринку? Чи то я під дією ваших навіювань? — спитав я, задумливо роздивляючись руде страшидло. Попри побиту життям зовнішність, на перелякане нещастя кіт геть не походив. Швидше на грізного бандита зі смітника.

—Ні, це не навіювання, а реальна істота. Олюська притягла друга на реабілітацію, — хмикнула жінка.

—А-а-а, хитра дитина. Батьки у квартиру таке опудало не пустили, й вона вмовила вас урізноманітнити життя? Непогана ідея — і дитина задоволена, й вам не потрібно морочити голову гіпнозом, імітуючи тут розсадник котів.

—Десь так. Розказуй, — кивнула мені жінка і я з жалем відволікся від тварини, відганяючи бажання зосередитися на чомусь зрозумілому. Зібрався з думками, коротко описав свої нетипові пригоди. Власне більшість мого життя нині до нормального не запишеш, але остання зустріч, то щось геть новеньке. І новизна прямувала зовсім не в сторону покращення.

—То що це за падлюка мене сьогодні перестріла? Це було щось абсолютно нове й воно мені зовсім, зовсім не сподобалося, — підсумував я розповідь.

—Ще б пак. Я б дуже здивувалася якби заложний мрець тобі сподобався, — криво усміхнулася жінка, задумливо дивлячись у вікно.

—Хто? — ледь не вдавився я чаєм.

—Заложний мрець, — так спокійно мовила пані Аглаїда, наче повідомляла, що скоро весна. А потім повернулася до мене та зглянулася до пояснення. — Це узагальнена назва істот, що були колись людьми, але потім змінилися, бо померли неприродною смертю, або жили неповноцінним, негідним життям, через що їхні душі не можуть піти в потойбічний світ. Вони стають слугами нечистої сили, або й поповнюють її ряди. До них на наших землях зазвичай відносили примар, упирів, мавок, потерчат, потопельників і ще купу усього не зовсім живого, але й не настільки мертвого, аби не заважати людям.

—Що? Ви хочете сказати, що на мене посеред білого дня напав мрець? Що це ще за зомбі-апокаліпсис? Та де ж червоні прапорці у вашої чортівні? — вирячився я на жінку.

—Прапорці. Розмріявся, — зневажливо хмикнула жіночка. — Так, мрець. Але це не зомбі з американського кінематографа, тут інше, складніше. Це, так би мовити, мара, що набуває ознак реальності. Він може бути майже реальним, а може бути примарним, може вбити, як мара, а може, як людина. Причиною виникнення подібної істоти буває не лише передчасна смерть, а й негідне життя.

—Якби всі негідники перетворювалися на отаке, я б надвір боявся виходити…

—Я того вже давно боюся...

—А по вас і не скажеш, — недовірливо покосився я на жінку.

— Бо я не маю такої розкоші, як можливість витрачати сили на страх. Та й взагалі, якщо починаєш діяти, страх можна побороти, а з ним за компанію й купу всього іншого.

—І у вас та «компанія того іншого», мабуть, висотою з Еверест…

—Не вища, аніж у більшості.

—Ой, не заливайте. Краще детальніше розкажіть про цього маро-мерця. Хто він?

—Твій попередник, — знизала плечима пані Аглаїда.

—Що? — ледь втримав я власну щелепу. Здається, мій словниковий запас сьогодні значно скоротився, бо всі лайливі слова кудись дременули, полишивши у голові гулку порожнечу.

—Не склалося у Гришка співробітництво з колодачем…

—Так, стоп, ще раз. Це таке колодач зробив з тим, хто від нього відмовився? — ошелешено уточнив я.

—О ні, цей хлопчина ніж вхопив з радістю…

—І?

—І вирішив, що вхопив Бога за бороду.

—А виявилося, що то хвіст Диявола? Ви мені не говорили, що з тим, хто потримав в руках колодача, може бути отаке! Це ж… Та це повний абзац! — сказати, що я був шокований, це нічого не сказати. Та я був розлючений!

—Вирішила тебе даремно не лякати.

—Це — не лякати, це — попереджати! Та знав би я про таке, то драпав би від вас зі швидкістю світла! Здається, я зараз забуду своє правило не лаятися у присутності жінок!

—Драпав би так — отримав би світове визнання за здійснений прорив у науці, і … колодача на додачу, — іронічно хмикнула тітонька. — А лаятися тобі ще рано.

—Як рано? Може бути ще щось гірше?

—Може. Завжди може бути гірше, — порадувала мене ця «добра» пані.

—Та-ак… І що чекає мене попереду? Яке саме гірше? Тобто оця вся чортівня з примарними жахіттями, то ще квіточки? А тепер вже варто бігти складати заповіт?

—Заповіт можна було складати ще в той день, коли ти вхопився за колодача.

—Угу, чудово, надихаюче. Погано поєднується з фразою про чудовий підробіток, та то вже таке, сміховинні претензії, бо коли ж то Баба-Яга була еталоном чесності. А ви ж точно не добра фея! Давайте конкретніше? Чого на мене напало це жахіття?

—Бо ти вже випромінюєш силу. І якби ти просто дременув, то, можливо, все й обійшлося б. Але ти вступив у бій, і мрець відчув у тобі те, що йому потрібно. Тож тепер він активно шукатиме саме тебе, прочісуючи місто вздовж і поперек. А знайшовши…

—Дайте вгадаю — вб’є? — закотив я очі.

—Ні. Звичайний труп він і так може собі легко організувати. Київ велике місто, й знайти тут жертву не важко. Твоя особливість в тому, що ти живий і пов'язаний з колодачем. То ж швидше за все він забере твоє тіло.

—Це… як?

—Колодач вже сформував з тобою певні ключові зв’язки, але ще не передав тобі все, а це означає, що ти ще не можеш користуватись усіма можливостями, а ніж вже не зможе сам розірвати цей зв'язок. Отож, до весняного рівнодення ти чудовий трофей. Якщо акуратно посунути твою душу, а потім і випхати з тіла, то мрець отримає доступ до сил і життя, а не того напівіснування, яке він веде.

—То ось ця мерзота тепер на мене полюватиме, аби перетворити на шубу? — вирячився я на пані Аглаїду.

—Можна й так сказати.

—І довго?

—До тих пір, доки ти не приймеш чи не відмовишся від сил колодача назавжди. Втім і потім, ймовірно, тобі доведеться на деякий час тікати. Або воювати.

—Вашого ж японського бога...

—Думаю для даного випадку тобі підійде Куні-но токотаті-но мікото — божество, яке вирізняється цікавою особливістю — якщо людина відшукає його в собі, то повернеться до первісного хаосу, — з ентузіазмом просвітила мене ця підступна жінка.

—Красно дякую… Я вже у повному хаосі, тож ця падлюка має точно бути десь поряд…— пробурмотів я, намагаючись осягнути глибину халепи в якій опинився.

—Завжди будь ласка. Та є і гарні новини.

—Та невже? І які?

—Тобі полишилося протриматися менше двадцяти днів, — розвела руками пані Аглаїда.

—Три тижні. Три тижні жити й озиратися знаючи, що мене може знайти ось це, і вдягнути моє тіло, як карнавальний костюм? Мля, а я ж зранку думав ота китайська епідемія, яка розгулялася світом, то страшно…

—То теж страшно. Але якщо ти протримаєшся до рівнодення та отримаєш всю силу колодача, то останнє, що тебе цікавитиме, то якийсь вірус.

—Звичайно, який тут вірус витримає конкуренцію… Я хоч теоретично можу відбитися від того страшидла?

—Зараз — дуже сумніваюся. Ти багато чого навчився, але не настільки, аби зараз прийняти виклик такої істоти.

—То як мені протриматися цих двадцять днів?

—На це питання у мене відповіді немає, — скрушно зітхнула жіночка. — Я дуже сподівалася, що ти з ним не зустрінешся. І ти майже впорався.

—Як так — немає? Ви ж ходяча енциклопедія з цієї чортівні! Це ж ви мене, щоб вам пусто було, зробили мішенню! Ви маєте знати, як впоратися, чи принаймні відпетляти від того мерця.

—Можеш спробувати втекти. Можливо, й допоможе.

—Можливо?

—Я точно не знаю всіх вмінь твого переслідувача.

—Але ж ви знаєте хто це!

—Я знаю ким він колись був, знаю, як класифікувати те створіння, що такі істоти полюбляють, на що полюють, але це не означає, що знаю всі його здібності. Наші шляхи давно не перетиналися, а він, попри те, що вже мертвий, змінюється, трансформується, в залежності від того що робить, до якої «їжі» дотягується. За відбитком його впливу, я відчуваю, що він сильніший за тебе, але наскільки — сказати не можу.

—А-а-а, щоб воно все пішло пішим маршрутом в генітальні далі! Ви хоч коли-небудь, чим-небудь можете мене порадувати?

—Ти досі живий. Ти щасливчик. Вір у свою щасливу зірку й надалі.

—Знаєте, зараз та щаслива зірка більше нагадує гарненький такий астероїд, який призвів до вимирання динозаврів…

§§§

Пані Аглаїда мене старанно залякала (а я ж думав далі вже нікуди!) та переконала якнайшвидше поїхати з міста, й навіть старанно провела до двору, в якому я зберігав машину. От чесне слово, під «прикриттям» Баби-Яги ніколи не мріяв гуляти Києвом! Але вона наполягла, а сперечатися з цією жіночкою, то марна справа. Гірше, аніж з мамою лаятися з приводу шапки. Шапка все одно буде на голові, але ще й шию намилять і нервів згубиш, більше, аніж під час вступних іспитів.

Отож я сів в автомобіль та поїхав додому, старанно обдумуючи, що брати з собою «у біга», але десь посеред дороги мене наздогнав дзвінок Іри. Дівчина нагадала мені, що я обіцяв допомогти зі збиранням меблів, й ці кляті меблі саме сьогодні доставили з магазину. Її несміливе питання «чи вийде у тебе?», прозвучало так, що я просто не зміг сказати, що не можу, а старанно запевнив Іру, що скоро буду й рішуче розвернувся з наміченого маршруту. Зачекай паніка, мені потрібно допомогти коханій.

Іра мене радісно зустріла, провела в дім, познайомила з батьками, і те «швиденьке» знайомство вилилося у довгеньку святкову вечерю. Здається це вперше, я міг з чистою совістю сказати, що спілкування з батьками коханої дівчини мене зовсім не лякало, а кілька чарок коньяку «за знайомство», навіть допомогли розслабитися та спокійніше подивитися на наявну ситуацію.

Ну мрець якийсь, ну шукає, але що він про мене знає? Колір штанів і куртки? Бачив мою пику? І швидко за такими параметрами знайти людину в Києві? Та судячи з роботи нашої поліції – років десять можна шукати! То чого мені ото тікати? Пересяду з метро на машину, зменшу кількість піших прогулянок, не ходитиму повз тих гаражів (то взагалі не проблема), та й усе. Просто, як два пальця об асфальт… І чого я взагалі так злякався?

Отак я міркував, виповзаючи з-за столу, як перегодований кабанчик (на майбутнє треба запам’ятати, що готує мама Іри смачно і багато) вивчаючи інструкцію до шафи, працюючи з шурупокрутом, ключем, викруткою, чіпляючи дверцята, дзеркала, а потім милуючись дівчиною, яка відверто раділа допомозі. Щаслива кохана, то таки неймовірне видовище, а коли підставою того щастя є результат твоєї особистої роботи, то взагалі феєрично. Принаймні я в цей момент почувався більше суперменом, аніж під час всіх своїх містичних пригод.

Ночувати Іра мене полишила у себе (бо шафу до опівночі збирав), і я сильно б збрехав, аби сказав, що згадував про якогось там нещасного мерця, після того, як ми зачинили двері її спальні…

§§§

Ніч, холод. Собачий, щоб його, холод! А я лежу нерухомо в якійсь канаві, пузом у рідкій багнюці. Лежу, слухаю ніч, ловлю найменший шурхіт. Аж ось мелькає чиясь тінь і я підскакую, висмикую ножа з халяви чобота, рвучким рухом знизу підрізаю зв’язки на нозі противника, штовхаю його в канаву, падаю зверху. Ворог робить спробу скинути мене, але я швидший й вже за мить полишаю знерухомлене тіло та повзу на пузі далі. Десь праворуч гукає пугач і я відповідаю так само. Отже, там також порядок, побратими пройшли варту. Рухаюся далі. Нарешті виповзаю на суху траву, що хоч трохи вкриває вологу землю й похапцем повзу до розлогого куща, плануючи звідти оглядітися. Дарма. Тільки но я сягнув гілля із залишками пожовклого листя, як з-за них вилетів топорець. Я смикнувся в бік, із запізненням згадавши слова батька, «не вір швидкій перемозі», але не встиг буквально на долю секунди…. Шалений удар і темрява…

Прийшов до тями від того, хто мені хтось старанно облизує обличчя. Навкруги панує ніч, холодний вітер жене небом важкі сірі хмари, крізь які де-не де проглядають колючі зорі. Ворухнувся, вогкий ніс ткнувсь в щоку, знайоме м’яке хутро залоскотало ніс.

—Хитрись, ти? — ледь чутно прошепотів. У відповідь почулось тихе скавучання, а звір, ще раз лизнувши мене, розвернувся й зник махнувши пухнастим хвостом. Може приведе допомогу, а може попрощатися прийшов… Хоча звідки моєму лису тут бути? Ми ж його в рідних плавнях полишили… Мабуть, примарилося.

Я спробував поворухнутись і ледь стримався, аби не застогнати. Голова розколювалася, шалено хотілося пити, а ще вогнем пекло руку й бік. Мене що, ще й шаблею добивали? А що б тебе підняло і гепнуло! Як я міг так проморгати ворога? І той ворог ще може блукати десь поряд. Скільки я пролежав без тями та чим завершилася наша відчайдушна спроба відбити полонених, не знав… Побратими мене б не покинули, якби все було гаразд.

Навколо стояла тиша. Така тиша, наче все повиздихало! Я повернув голову до підступного куща і поволі поповз у протилежному напрямку, у заглибину, подалі він непотрібних очей, ближче до води, за ковток якої ладен був віддати зараз усе, окрім шаблі. Оце так врятував сестричку з полону! Навіть дійти до неї не зміг! Я подумки лаявся, насилу долаючи кілька метрів, а нарешті перехилившись через схил покотився вниз й від болю провалився у темряву…

Відкривши очі, я розгублено роззирнувся, обмацав голову й тільки тоді зрозумів, що сплю у Ірини. Тепле широке ліжко, подушка, кохана дівчина поряд і жодних ворогів у кущах — яке щастя! Щось мені ці сонні тренування перестають подобатися… Доки я носився хортом за дичиною в плавнях, тренувався та катався верхи, то було цікаво, але ось це останнє сновидіння завершилось якось зовсім неприємно. Відчувати на власній шкурі, як хтось там когось вбив, а потім ще й помер, я зовсім не бажав. Чи це мені так ніж натякає, що буває все набагато гірше? Якось з оптимізмом у нього не краще, аніж у пані Аглаїди. Я зітхнув, повернувся до коханої, яка саме сонно відкрила очі. Великі, синьо-сірі, оточені пухнастими віями, вони наче світилися зсередини. Щастям, любов’ю.

—Доброго ранку, — дівчина ніжно посміхнулася, потягнулася до мене і я вмить забув про якісь там сни та й усе інше.

§§§

Може я самовпевнений, може недостатньо наляканий, але покинути все, через якогось одного, нехай і страхітливого мерця, для мене виявилось неможливо. І причина не лише у купі справ та обов’язків, а ще й в тому, що зараз, ось так, без пояснень, я не можу полишити Ірину. Навряд чи така поведінка гарно позначиться на наших стосунках. А вони стали для мене дуже важливими. Я мав щодо цієї дівчини серйозні плани. Власне я вже купив каблучку і збирався восьмого березня красиво освідчитися, для чого замовив спеціальну романтичну вечерю, організовану однією компанією на даху багатоповерхівки. Судячи з фото на їх сайті, то мало бути достатньо красиво, аби коханій сподобалося. Я все так гарно продумав, спланував, то невже мене позбавить шансу на щасливе кохання якийсь один пришелепкуватий мрець? Обійдеться!

Отож я зібрав волю в кулак, запхав колодач в рукав та старанно вірив у обрану лінію поведінки. Нехай, часом і ловив себе на тому, що нервово озираюсь. Щоправда, машину я нині паркував під домом, та й до метро вирішив, поки що, не потикатися. І тиждень мій план себе гарно виправдовував. Та я навіть мар почав бачити менше, бо ж вдома та в офісі їх майже усіх вивів, а громадський транспорт з переліку розваг виключив. А тут ще й почали курсувати чутки, що влада планує оголосити карантин, зупинити весь транспорт та закрити всі громадські місця. Вірилося у те погано, але після розтрощеного автобуса з евакуйованими українцями з Китаю, я вже нічому не здивуюся. Паніка шириться, як лісова пожежа, а уряд, здається, її тільки підігріває. Але, якщо чесно, китайський вірус, про який можна було почути зараз ледь чи не з кожної праски, мене не дуже цікавив, бо вірус десь там, а мрець-мисливець — десь тут. Я старанно переконував себе, що все передбачив, все обійдеться, але часом все одно чомусь почувався танцюристом на розжареній пательні — все добре, якщо не зупинятися.

Досить швидко пролетів тиждень і у неділю я зустрів Іру, вручив квіти, посадив у машину та повіз до ресторану. Біля багатоповерхівки на Дніпровській набережній ми вийшли, трішки пройшлися за потрібною адресою. Нас зустріли та провели на дах будівлі з чудовою панорамою, де було облаштоване невелике прозоре приміщення, красиво завішане золотистими тюлями, прикрашене червоними пелюстками троянд, романтичною підсвіткою, розставленими на підлозі ліхтариками. По центру стояв вишукано сервірований столик до двох, на якому, стояла ваза з фруктами, дві чашки, скляний чайник з чаєм, квіти. Таки дійсно гарно!

Іра здивовано озирнулася, а я старанно робив незворушну мармизу, наче кожного дня таке бачу. Звичайно, вона здогадалася, що це не просто вечеря, але коли я став на одне коліно та простягнув їй футляр з обручкою, розхвилювалася до сліз і… погодилася!

Який я був щасливий… Ми чаювали, танцювали, цілувалися, милувалися видом на місто та Дніпро, й я розумів, що це найкращий день мого життя. Я знайшов таки її, ту єдину, заради якої ладен перевернути весь світ та знову повернути на місце!

Але світ й сам непогано вправлявся з акробатикою, не попереджаючи про свої тройні тулупи та рітбергери якихось там людисьок… Коли ми полишили ресторан й вже підходили до машини, я почув за спиною знайомий голос.

—Привіт, невловимий харій.

—Іринко йди в машину, я зараз наздожену, — запевнив я дівчину намагаючись усунути від небезпеки.

—Гаразд… — Ірина кинула насторожений погляд на незнайомця, але пішла до машини, а я повільно повернувся до мерця, поспіхом намагаючись знайти вихід з ситуації. Як він мене знайшов?! Ще й зараз! Не міг почекати, доки я кохану додому відвезу? Таки покладатися на логіку і щасливу зірку було не найкращим варіантом, бо шукачем цей жовтозубий мрець виявився набагато завзятішим за нашу поліцію… А ще на худому хлопчині не було жодних поранень, чи якихось інших наслідків нашої попередньої зустрічі. Отже, колодач йому, як мертвому припарка… Халепа. Ні, не так, — повна халепа!

—Ну що, бігун-стрибунець? Награвся ножем? — у саркастичній посмішці розтягнув губи монстр.

—Я ним не граюся.

—То віддай мені.

—Та я б з радістю, але він, мабуть, не погодиться! — розвів я руками, малодушно розглядаючи цю пропозицію, як варіант обійтися малою кров’ю. Але доки я поспіхом обдумував варіанти дій та тягнув час, аби Ірина встигла дійти до машини, мрець часу не витрачав. Я раптом відчув, як наче застигаю, завмираю, думки сповільнилися до швидкості слимака, а мене наче засмоктує у ці жовті, хижі очі…

—А хто там його вже питатиме… — почав неспішно говорити хлопчина, а на його обличчі розквітала моторошна усмішка. Мене одночасно почали затоплювати паніка, жах і дивна байдужість.

—Тримай! — раптом почув я, й поряд пронеслася, зі швидкістю комети, Ірина, кинула щось невеличке в руки моєму співрозмовнику і, шарпнувши мене за рукав, потягла до машини.

Я автоматично рушив за нею й лише за кілька кроків трішки оговтався й озирнувся. Мрець наче застиг, щось дуже уважно роздивляючись у своїх руках.

—Та не гальмуй! В машину і ходу, ходу! — верескнула кохана, відкриваючи переді мною дверцята. Я підкорився й за кілька секунд ми вже виїхали на дорогу, влившись у потік автомобілів. Позаду раптом щось яскраво зблиснуло, блимнувши по всіх дзеркалах та змусивши мене мимоволі пригнутися. Але звуку вибуху чи ще чогось не було. Я ще раз похапцем глянув у дзеркало — позаду злетів та розсипався яскраво-червоний салют, проте місця, де стояв мій переслідувач, видно вже не було.

—Що це там було? — спантеличено спитав я Іру.

—Краще ти мені скажи, що там було! Ти геть здурів здаватися на милість цього монстра?

—Чого монстра? Чому здаватися? Ти взагалі про що?

—Слухай, я поважаю твоє бажання мене захистити й завжди бути лицарем, але я не сидітиму склавши руки, коли мого коханого гіпнотизує та намагається вбити якийсь монстр!

—Та з чого ти вирішила, що мене намагався вбити отой шкет? — все ще намагався я заперечувати, чи то за інерцією, чи то не бажаючи самому собі зізнатися, що старанно закривав очі на деякі моменти.

—Так, зупини! — розвернулася до мене дівчина.

—Навіщо?

—Зупини, я вийду!

—Посеред міста? Який ґедзь тебе вкусив?

—Це тебе покусала самовпевненість в компанії з наївністю! Не очікувала такого від тебе! Ти справді думав, що я геть тупа і нічого не бачила?

—Е-е-е, а що ти бачила?

—Все, вези мене додому, доки я не повернула тобі каблучку! — склала руки на грудях Іра й насуплено замовкла.

—Але я справді…

—Помовч. Просто помовч, доки не наговорив того, про що шкодуватимеш.

—Добре… — Я зосередився на дорозі, бо відверто не знав, як реагувати. Думки розбіглися та сховалися за купою знаків питання, що наче рій скажених бджіл гоцали черепною коробкою. Так ми мовчки й доїхали до її дому. Я зупинився, але доки повертався до дівчини, роздумуючи, як почати розмову, вона вискочила з машини й зникла за воротами свого паркану.

—От і поговорили… — я роздратовано гепнув по керму і натиснув педаль газу.

Куди їду й навіщо не думав, просто їхав, лаючи долю за так ганебно завершений романтичний вечір, себе за сліпоту, дурість та язика, котрого затягло в непристойні частини тіла, коли потрібно серйозно поговорити. Варто було