Старий колодач

Пані Аглаїда десь загубилася. Майже непомітно наступили новорічні свята. Я отримав свою чесно зароблену премію (знав би Миколайович, що я її відвоював практично у прямому сенсі, може б і більшу погодив) та навіть примудрився на ці гроші купити всім подарунки. В тому числі й Ірині. Наші побачення були все більш насиченими, а я від цієї дівчини втрачав голову. Та і як тут не втратити, якщо Іра вродлива, весела, розумна, практична, без надмірних «закидонів», з щирою цікавістю слухала мої плани, розповідала свої, та не вимагала отак одразу забезпечити їй життя олігархині. Вона знала ціну зароблених грошей, з розумінням ставилася до моїх обмежених фінансів через кредит та ремонт, і не переймалася тим, що я не веду її щовечора до новомодних клубів, аби спустити купу грошей та повернутись звідти під ранок (а колишня ж моя гризла мене, називаючи «пенсіонером», варто було хоч тиждень без дискотеки обійтися). Ірина розуміла, дійсно розуміла, що я старанно працюю для того, аби найближчим часом мати, що покласти до її ніг. А там же такі ніжки, що просто гріх якусь дрібноту до них кидати…

А ще Іра, окрім краси та почуття гумору, зачаровувала тим, що буденні справи не викликали у неї панічного обурення на зразок: «не мели дурні, всі феї какають трояндами, а принци – діамантами». Втім, я все ж намагався зайвий раз її не лякати своїми проблемами, а більше радувати. Як міг. Невеличкими сюрпризами, квітами, допомогою у дрібних побутових справах, романтичними прогулянками, відвідуванням може й не найдорожчих кафе, але точно таких, де смачно годували та турбувалися про клієнтів.

Моя мама кожного разу, коли я йшов на побачення, переймалася моїм зовнішнім виглядом більше за мене, і вже настільки чекала знайомства з Іриною, що ледь макраме з рушників не плела, коли я озвучував плани на вечір. Я збирався познайомити свою дівчину з батьками, але трішки пізніше, аби не налякати таким стрімким розвитком подій. Мій друг-таксист таки мав рацію, ще трохи і я, здається, почну планувати освідчення та пропозицію шлюбу.

Взагалі на особистому фронті у мене все складалося настільки гарно, що лише нескінченні мари та регулярні прояви чорного диму заспокоювали. Для повного ж комплекту має є бути у житті якась «срака», щоб я не лякався, що все це — моя фантазія. А так я точно знав — дурна, але реальність (втім коли реальність була розумною?), бо моя уява за жодних обставин не змогла б видумати ті страховидла, які я часом бачив у найнеочікуваніших місцях, від підвіконня дитячого магазину до тостера у друзів! Так, навіть так зручна штука, як тостер, виявляється може бути домівкою невеличкої мари! Лякливої і більше смішної, аніж страшної, але ж мари! Тарганяча вона чи що? От прямо персонаж з гуморески про смерть: «Геть з дороги, я за хом’ячком».

А скільки я нині доклав зусиль, аби не сахатися людних місць… Одна прогулянка з Іриною новорічним містом чого варта! Мені ж довелося старанно пройтися колодачем по всім фото-локаціям, перед тим, як пустити туди свою дівчину, бо оті багатообіцяльні примарні лапки, зубки та пазурі, що сиділи там, як павуки у центрі пастки, не викликали довіри. Я не для того знайшов цю красуню, аби згодувати її якійсь голодній марі! Навіть якщо та мара планувала дівчину не з’їсти, а лише «понадкушувати»! Обійдуться! Отож я старанно «протирав» всі місця куди планувала присісти Ірина, непримітно обмахував колодачем численні новорічні статуї, гірлянди та декорації. Можливо виглядало все це не дуже нормально, але моя супутниця лише сміялася з таких проявів турботи. А я… Я старанно слідкував за власним обличчям, аби не видати надмірну «радість» від виявлення надцятої за рахунком мари та списати на жарт свої стрибки, чудні повороти та розмахування руками. Та я навіть на напівпустому скляному мості під мокрим снігом видавав елементи гопака, аби вберегти Іру від якогось туманного непорозуміння, що наче перегодована до розміру кабана гусінь, повзало за перехожими! Такими темпами, ще трохи і я перетворюся якщо не на чарівника, то точно на дрібного ексцентричного фокусника! Де та пані Аглаїда, аби пояснити мені, що спільного у цієї діяльності з суперменами?

Іра все ще сміялася з моїх вправ, щодо знищення чергової примарної бридоти, як до нас підійшло двоє молодиків.

—Нє подскажетє, как к Андрєєвской церкві пройти? — спитав один з них.

—Такіє красавіци вероятно много знают…о Боге, — багатозначно додав інший, спершись на огорожу поряд з Іриною.

— Красуні то знають, а от дорогу і я вам можу пока…— почав я, коли з руки першого незнайомця спорснула сіра довга мара-гадюка й стрімко ковзнула поручнем до моєї дівчини. Я помітив це боковим зором і швидко (та майже, як Джеймс Бонд!) спустивши колодач по рукаву у долоню, розвернувся, аби завадити нападу. Але ніж не знадобився. В момент появи змії Іра підняла пальці, наче збираючись показати напрямок руху перехожим, а потім жестом віртуозної піаністки, загнала всі чотири своїх нігтики в голову мари, за мить до того, як примарні зуби торкнулися дівочої руки. Пролунав такий звук, наче гвіздком пробили велосипедну камеру, змія розвіялася, а її власник тріпнувся й поспіхом витер обличчя, наче йому щось в око втрапило.

—Достатньо знають, а краса українських дівчат не означає беззахисність, — відповіла Іра, чарівно й одночасно іронічно усміхаючись незнайомцям. — Вийдете до дерев’яного настилу і далі ним прямуйте до самого Андріївського узвозу. Церква з’явиться ліворуч, над вами. Будівля примітна, гарно підсвічена, не пропустите, як деякі з заповідей.

—Дякуємо, — кивнув той що питав дорогу, старанно вимовляючи українське слово та критично поглядаючи на свого друга.

—Ізвинітє… — трохи розгублено пробурмотів власник знищеної мари, все ще потираючи одне око, й вони покрокували далі. А я залишився стояти, дивитися їм у спину і намагаючись зрозуміти, що це тільки но було. Дурні закидони йолопів, то таке, буває, а от знищена мара…Спитати у Іри? Але як? Чи бачила вона кого вбила? Дурне питання… Он Лариса шпильками у нотаріуса мар лузала, як насіння, навіть не виринаючи з гіпнозу. Гм, завжди знав, що наші жіночки найкращі, але що настільки...

—Що з тобою? Теж хочеш пройтись до церкви, згадати про Бога? — весело спитала мене дівчина, з турботою зазираючи в очі.

—Тобі не здалися вони дивним? — кинув я пробний камінчик.

—Та ні, звичні гуляки, шукають пригод, — знизала плечима Іра, — он пів Хрещатика таких. То що, куди далі? До арки чи прогуляємося теж до Андріївського узвозу?

—Та навіщо він нам? Пішли до арки, на ялинку подивимося.

—Гаразд.

§§§

Пані Аглаїда з’явилася аж в січні, коли я вже почав плекати надію, що вона знайшла собі іншу розвагу. Не склалося. Втім, я молоток, цього разу навіть не підскочив, як ужалений, коли ця тітонька-Яга вигулькнула з-за рогу перед моїм носом. Вона спіймала мене, коли я після роботи висипав з пакету бродячим собакам кісточки, що полишилися з обіду. Нащо викидати, якщо є ті, хто їх з радістю з’їсть?

—Союзників підгодовуєш? — іронічно спитала жінка, втім підходити до собак не поспішала. Розумна пані, бо ж бродячі собаки, то не м’яка іграшки, можуть ще сприйняти, як конкурента за їжу.

— Гм, не дивився на це з такої точки зору. А вони можуть бути союзниками? — хмикнув я, відходячи від трьох песиків, що вже ковтнули кісточки і тепер старанно обнюхували землю в пошуках добавки.

—Погано ти в дитинстві казочки читав…

—Ой, не починайте. З моменту нашого знайомства я вже таку купу всього перечитав, що самому страшно.

—Терпи козак, отаманом будеш.

—І нащо воно мені? Я й без булави непогано почуваюся. Не всі мріють бути гетьманами.

—Ти правий, охочих підняти булаву у нас, як бліх. Але не всі, хто за неї хапається, — можуть бути гетьманами, не всі хто відкараскується — не може.

—Закругляйтеся зі своїми закрученими мудростями. Знову у полон мене брати прийшли?

—Аякже, — пані усміхнулась мені, як рідному (здається варто було таки дременути) та спритно вхопила під ручку.

—Гаразд. У мене саме до вас мішок питань назбирався.

—Питання це прекрасно, — відповіла жіночка, один в один, як колись говорила моя вчителька географії.

Я не пручався «полону» й покірно попетляв вуличками, доки не дістався знайомого будинку. Хіба що порадів, що на цей вечір не запланував зустріч з Іриною. Брехати дівчині, пояснюючи раптове руйнування планів, не хотілося, але й розказувати все про колодач я, поки що, не наважувався. Сам би тій всій дурні не повірив. Та й навіщо Ірині забивати голову моїми проблемами? От розгребуся, тоді й повеселю розповідями. Сподіваюся.

На вході до парадного пані Аглаїди, нам зустрілося двійко панянок, одна з яких раптом з радісними криками кинулася до моєї супутниці.

—Аглаїдо Демидівно, ви були праві! — радісно защебетала дівчина з довгою темною косою. — Мене взяли на гарну роботу! Вона така цікава та й платити обіцяють гарно! Навіть не знаю, як вам дякувати!

—Та за що ж мені дякувати? Ти ж розумна дівчинка, просто потрібно було знайти тих, хто це оцінить.

—Але ж то ви вмовили мене полишитися у місті і ще пошукати варіанти! Як би не ви того вечора, я б вже дома сиділа, жаліючись мамі з татом на життя й переконана на всі сто, що ні на що не здатна!

—Катеринко, це не моя заслуга. У мене просто вчасно знайшлася зайва чашка чаю, — привітно усміхнулася моя супутниця.

—Ваша-ваша! Все, з першої ж зарплати з мене тортик!

—Та Бог з тобою, який тортик. Йди он краще з подругою погуляй, чи купи собі щось гарне. Нащо витрачати час на стару розвалюху? Радій життю. Запам’ятай, дитино, всі ми живемо від Мендельсона до Шопена, і краще цей час прожити під файні коломийки, — добродушно відмахнулася жінка й почимчикувала у будинок.

—Дякую. Спробую! Але й до вас з тортиком зайду. Обов’язково! — розсміялася щасливо дівчина та побігла до супутниці, котра чекала трохи далі.

—Ваша чергова жертва? — спитав я, проводжаючи дівчат очима. — Якась занадто щаслива. Чи жінки якось інакше реагують, отримавши від вас відьомську силу? Радісно плескають у долоні і завзято вчаться ночами літати на мітлі?

—Не мели дурниць. Я не роздаю жодні сили, а тим паче відьомські.

—А мені тоді що видали?

—Я тобі вже казала, колодача ти сам вхопив.

—То це ви лише для мене Баба-Яга, а для інших типова добра фея?

—Просто трапилася нагода допомогти гарній дівчинці. Кожен, як може виправляє свої помилки. Колись іншій дитині я зламала долю, запевнивши, що вона повний нуль…

—О-у-у… — я припнув язика, бо тон тітоньки мені не сподобався.

—Так, протягом життя ми всі робимо помилки. Мало коли їх можна виправити, хіба що спробувати іншими справами врівноважити спричинену комусь шкоду. Немає тих, хто може впевнено й щиро сказати: «я жодного разу не помилився». Ті, хто так говорять або святі, або брешуть. І брехунів я бачила набагато більше, аніж святих. Брехати можна іншим, а можна й собі, але суть від цього не зміниться. Неможливо перейти ріку не вмочивши ніг…

—А переїхати на чиїйсь спині? — пожартував я, намагаючись змінити песимістичний настрій жіночки. Чого очікувати від Баби-Яги в депресії я не бажав знати. Вона й у гарному настрої пристойна біда!

—Можна, але куди приїдеш, велике питання. Все, розумнику, прийшли, — не дуже повелася на жарт жінка та відкрила двері своєї квартири. —Заходь, сідай. Зараз зроблю чаю і ти мені розповіси все, що з тобою трапилося з нашої останньої зустрічі.

Розповідав я довгенько. Уважно слухаючи та перепитуючи деякі моменти, пані Аглаїда, встигла зробити по дві чашки чаю та кілька гарячих бутербродів. Коли я закінчив переказ своїх пригод, жінка деякий час сиділа мовчки, наче збираючись з думками. Потім неспішно відставила чашку.

—Отже, колодач вирішив зайнятися твоїм тренуванням, освітою. Це добре… дуже добре… Треба ж, нарешті цьому вередуну хтось сподобався, — вона задумливо подивилася у вікно. — Радій, Богдане, це значно збільшує твої шанси на виживання. Якщо далі так піде, може і я зможу зав’язати з регулярним порятунком твоєї фізіономії.

—Тобто? То це дійсно тренування? Не просто чудні сни? — я недовірливо подивився на свою співрозмовницю.

—Ні, не просто. Думаю він показує тобі навчання джури й цим впливає на твоє тіло.

—Кого? Що ще за джура?

—Молодого козака, учня, прислужника, ординарця…Ти взагалі у школі історію України вчив?

—Схоже погано і не всю, що потрібна мені нині, — знизав я плечима.

—Зрозуміло, — тяжко зітхнула жінка. —Усвідомлення прогалин у знаннях, то вже непогано.

—Спробуй тут не усвідомити, коли регулярно носом тикають, як кошеня у надзюрену калюжу, — пробурмотів я.

—Ти досить розумне кошеня, — нарешті усміхнулася пані Аглаїда. — Якщо коротко, то в часи існування війська Запорізького, молодь на Січі спочатку потрапляла у навчання до досвідчених козаків, і до моменту зарахування у козацький стан, доки набували необхідного воєнного досвіду, юнаки перебувати в положенні джури, тобто учня. Таке навчання могло тривати досить довго, іноді до десяти років.

—Але в моєму сні не було Січі. Самі зарослі очерету та один козак. Більшу частину сновидіння займали якісь побутові справи мисливців, блукання дикими краями, травки-муравки, а власне тренування було не так і небагато.

—А ти очікував марширування на плацу, побілки дерев та будівельних робіт у якогось генерала? Це ж тобі не радянська армія, — хмикнула пані Аглаїда. — У козаків не було звичаю проводити систематичну муштру. Їх ментальність противилась одноманітності. За виключенням, можливо, артилеристів, навчання молоді було суто індивідуальним. Метою воєнної педагогіки була не підготовка покірного пішака, а виховання лицаря, якому по силам поєдинок з декількома супротивниками та у різних ситуаціях. Козаки, а тим паче пластуни, готували воїнів, що вміли думати власною головою, зважувати ризики, самостійно вирішувати складні завдання. Там завжди був індивідуальний підхід. Тому й порядок, засоби чи термін підготовки джури не регламентувалися, а завершення навчання визначалося виключно наставниками — товаришами куреня і, насамперед, наказним батьком та курінним отаманом.

—Ага, тобто моє звернення «батько», не означає, що я бачу сон про батька й сина? — уточнив я. — Не те щоб я боявся виявити, що то якийсь мій далекий предок, але хоч якесь розуміння ситуації не завадило б...

—Предок? Ні, не думаю. В ті часи, «батько» то було звичайне шанобливе звернення до наставника. Та й не знайдеш ти зараз джерел, аби дізнатися нащадок ти власника колодача, чи ні. Ні надгробок не зберіг імені того козака, ні Січ — архівів. На наших землях занадто багато буревіїв пройшло, аби достеменно віднайти своє коріння на такій глибині.

—А шкода, — я раптом задумався, що дійсно далі материного прадіда нічого про свою родину й не знаю. Та й про прадіда — лишень ім’я та причину смерті.

—Так, шкода. Знали б своє коріння, може б рідше на граблях танцювали та за вила й коси хапалися не лише тоді, коли вже відступати нікуди…

—А-а-а. Мабуть…То що ж козаки взагалі не вчилися юрбою? Отак і повзали нескінченно плавнями, як дикі звірі? — уточнив я, бо мій сон про очерет геть не нагадував Січ, якою я її уявляв.

—Вчилися. Але більшу частину знань передавались джурі у ході життя та несення служби разом з дорослими козаками. Групові навчання проводились лише у січовій школі, де вчилися хлопці, які мали здібності до наук. Там зазвичай готували дияконів, пономарів і канцеляристів.

—Угумс, тобто той, в чийому тілі я гуляю уві сні, розумом не сяяв, — скривився я.

—Не факт. Радше колодач вважає за потрібне показати тобі саме це. Бо школи таки були. Наприклад, існують свідчення, що у XVIII столітті запорозькі й лівобережні старшини своїх синів та хрещеників віддавали до січової школи, бо там існувала “саме козацька служба”, а не регулярна, притаманна Російській імперії. Розумні люди ніколи не бажали власним дітям долі вимуштруваного безправного раба. Але, думаю, твій джура зі сну й до Січі доходив, бо ж там учні не тільки науками й церковним співом оволодівали. У козаків протягом століть існував культ здорового тіла, тож там усі розвивали свої природні задатки, вдосконалювали навички, а задля перевірки та демонстрації вмінь влаштовували численні змагання. І проводили ті змагання, зазвичай, на Січі чи поряд. Й там чого тільки не було: і плавання, і веслування, і пірнання, а також біг, стрибки, кінні перегони, стрільба, фехтування. Влаштовували й змагання з різних видів боротьби: “Спасу”, “Гойдку”, “Навхрест”, “На ременях” і “На палицях” і, звичайно, танців. В “Гопаку” та “Метелиці” завжди були елементи бойової підготовки.

—Той самий бойовий гопак, щоб його…

—І він також. Козаки дуже цінували здорове сильне тіло і вміли його таким підтримувати. Наприклад, вони були відомими шанувальниками люльки, але не курили в куренях, тому той же вислів «у вас накурено, як в казармі», явно не козацький. А от поза межами Січі життя наших предків відзначалося своєрідним аскетизмом та використанням й відточенням практичних навичок, до рівня майстра. Чи ти думав харії «виїжджали» лише на талантах?

—Ні, але…

—Так і думав… Майже всі вважають, що супермен — це лише той, хто отримав суперсилу, бо кому ж цікаво скільки потрібно докласти зусиль, аби та сила запрацювала, як треба.

—Ви ще скажіть, що у вашому розумінні супермен, це той хто безперервно ішачить, а не світ врятував?

—Рятувати світ — то нескінченна робота, бо він постійно намагається втрапити у якусь халепу, занадто вже багато серед людей дурнів. Тому я вважаю діяльність вчителя, що виховує у дітях кращі людські риси та вміння розуміти наслідки своїх вчинків, набагато важливішою, аніж один подвиг якогось клоуна у червоних трусах та масці.

—Та супермена вже давно перевдягнули у пристойний костюм! Ви його коли в останнє бачили, роках у дев’яностих?

—Не суть. Я намагаюсь донести до тебе, що важливі не стільки здібності, скільки вміння працювати.

—Та-ак, ще трішки і я дивлюся, ви мені вручите мітлу та почнете переконувати, що двірник це теж супермен, — закотив я очі.

—У нашій країні — так. Спробуй на копійчану зарплату тримати у порядку територію навколо якоїсь хрущовки, якщо там люди настільки старанно свинячать, ніби мріють жити на смітнику.

—Тобто, коли ви мене вітали у компанії супергероїв, то мали на увазі вчителів та двірників? І підробіток відповідного розміру? Капець…А можна звільнитися? Я не хочу займатися настільки невдячною справою! В мені не настільки багаті запаси альтруїзму.

— Супермен — це той, хто може зробити те, що більшість не може і не хоче, ще й не чекаючи за це подяки. Невже на додачу до вміння бачити мар, ти чекав мільйонні гонорари, пам’ятника, та піару на всіх телеканалах?

—Мені б і гонорару вистачило…

—Яка ж ти ще дитина…

—Та яка з мене дитина?

—Наївна. Геройський вчинок за гонорар, це вже бізнес, а я, наче, не пропонувала тобі контракт з грошовитою корпорацією.

—Угу, лишень ненаписаний договір з викопним ножем. Все, грець з вами, я докумекав, грошового гонорару вашим бюджетом ліги українських суперменів теж не передбачено. Хто б сумнівався. У нас же національна традиція — всіх нормальних героїв вшановувати після смерті, і добре якщо не років через сто, як он Бандеру, чи Стуса. А за життя, хіба що правоохоронні органи можуть увагою «порадувати» та якийсь «подарунок» у вигляді сфабрикованої кримінальної справи організувати. А ну, зараз ще й продажні ЗМІ можуть брудом полити, якщо раптом занадто чистий. Зрозумів, дяка за роз’яснення. Досить. Краще порадьте, що мені робити з цими дивними снами? — скривився я, бо почуте значно зіпсувало мені настрій. Ні, не те що б я розмріявся про почесті, але й участь типової прибиральниці не радувала.

—А що ти можеш зробити зі снами? Дивися, вчися, радуйся. Колодач тобі допомагає, повертаючи в часи, коли жили козаки, яких він знав. А у ті часи характерники старанно тренувалися, розвиваючи не лише особливі вміння, а й тіло. Той же «Спас» здавна вважався вершиною бойового мистецтва, а харії ще й вміли досягати ефекту, коли “тіло грає”, тобто саме реагує на небезпеку, використовуючи максимум можливостей організму, а отримавши поранення, тимчасово блокує біль.

—Та читав я про «Спас». Щоправда, що він комбінувався з самогіпнозом, не знаходив.

—Ще й як комбінувався. Взагалі це закономірний розвиток, адже подібні явища є й у східних системах боротьби, йоги. Вміння поєднувати духовні практики та розвиток тіла, це логічний розвиток бойового мистецтва, особливо коли серед майстрів є люди з видатними здібностями. А на Січі довго були ідеальні умови для еволюції та поширення бойових мистецтв з такими характеристиками. Бо ж демонстрація незвичних здібностей в межах Росії, Польщі та інших сусідніх країн переслідувалась та нерідко нещадно каралась.

—То козаки, як магніт, притягували всіх тогочасних екстрасенсів?

—Можна й так сказати. Протягом століть відтік людей, що володіли “чарами” саме до козаків, був цілком зрозумілий. По-перше, запорожцям такі здібності були цікаві й потрібні. По-друге, церковні служителі Січі досить лояльно ставились до подібних явищ. По-третє, протягом століть життя козацької громади було закритим для урядової адміністрації країн, під протекцією яких у той чи інший момент знаходилось козацьке військо. Але не лише тренування, а й сам побут козаків завжди мав у собі елементи бойової підготовки та сприяв вдосконаленню набутих навичок. А от твій побут, горобчику, дуже далекий від бойового, тому колодач і намагається компенсувати цей недолік.

—І способи то має типово-химерні, — усміхнувся я.

—А ти думав, що він тобі оплатить абонемент до спортзалу та порадить тренера?

—От навіть не знаю, чи було б то зручнішим. Так ніч використовується з подвійним ефектом, —не втримався я від сміху.

—Отакої, ти нарешті навчився бачити плюси? — з цікавістю подивилася на мене пані Аглаїда.

—Та я давно того вже навчився! От наче до цього я ридма ридав та бився в істериці! Та мені вже час пам’ятник ставити за витримку!

—Ну-ну…

—Не багатий вибір з такими вчителями. Гаразд, прийму до уваги, що сон у мене нині, то час тренування та ознайомлення з побутом козаків. Чудово. Ще й персональні екскурсії в минуле — супер, давно я у відпустку нікуди далі Десни не їздив. А тут безкоштовно організували таке дозвілля, що найкреативніше турагентство від заздрощів обридається.

—Горобчик, ти мене відверто радуєш, — розсміялася жінка.

—До речі, я ще хотів спитати, а чого мари на нашому корпоративі були такими дивними, наче п’яними?

—Бо люди були задоволені, веселі, розслаблені, а такі емоції пригнічують мар.

—То кухоль пива на вечір, то можна вважати профілактикою проти мар?

—Аби ж все було так просто… Ні, на жаль. Далеко не кожному кухоль пива принесе стільки задоволення, аби до хоча б тимчасово знешкодило наявну мару. Взагалі вміння людини радіти життю, ось що є найдавнішим засобом проти мар. До такої людини якщо щось й причепиться, то скоро відвалиться, отруєне гарними емоціями.

—Мдя, ніколи не думав, що когось можна отруїти гарними емоціями, — хмикнув я, знову чомусь згадавши козака зі сну. Той чоловік полишив таке незворушно-спокійне враження, що згадуючи його, я подумав, що за таку людину, мабуть, жодна мара не втримається. Просто зіслизне, як дитина на льодянці, з відполірованої крижаної гірки.

—А от цікаво, хто з персонажів сну власник колодача? Той, в кому опиняюся я, чи козак-тренер? — задумався я.

—Гарне питання, але на нього я тобі не зможу відповісти. Це знає лише колодач, а він не дуже говіркий, як ти помітив. Але досить балачок, давай-но ми з тобою ще займемося практикою навіювання. Ти маєш опанувати хоча б ази, бо, як ти вже переконався, на самій вправності язика не завжди виїдеш.

—Та не моє це ваше навіювання…— закотив я очі, проте чесно спробував зосередитись на чудному навчанні. Тим паче, що варіантів відмови ніхто не передбачав.

Дива не сталося. Як не виходило у мене нічого минулого разу, так і не вийшло цього. Я години дві старанно все повторював, намагався скопіювати рухи, дії, але почувався виключно недолугою карикатурою Мессінга, та й успіхи мав відповідні. Я вже ладен був благати зглянутися, як у двері подзвонили.

—О, а ось і Олюська, — мовила жінка, піднімаючись.

—Знову тікає від батьків?

—Ні, допомагає мені по дому, а я їй за це — з уроками.

—Вам? По дому? Та ви ж самі кому хоч допоможете та й накостиляти можете непогано! Я думаю… — відверто здивувався я.

—От і полиши свої думки при собі. Я квола літня жінка й потребую помічників, — припечатала мене поглядом пані Аглаїда.

—А-а-а, ну звичайно, я саме так від початку нашого знайомства і думав…— пробурмотів я та спробував змінити тему. — А її батьки так і не отямилися? Ви ж наче казали знищення мари допоможе.

—Отямилися. Батько знайшов роботу, закодувався, з дружиною менше сваритися став, п’яні посиденьки перестав влаштовувати, але ж не все одразу. Часу на дитину то не додало, хоча й трохи відновило її віру в батьківську любов.

—А-а-а, —протягнув я розгублено, бо сподівався, що після знищення отого жахіття все у родини налагодиться.

—Ага. Мара, марою, але навіть без неї, люди мають докласти зусиль, щоб налагодити життя. Без мари на шиї, сил звичайно більше, але якщо ти лежиш на дивані та плюєш у стелю, то навіть за наявності крил за спиною, скоро заростеш жиром й не здатен будеш злетіти, навіть якщо під сракою вогнище розведуть.

Доки я намагався позбутися намальованої уявою яскравої картинки з жирним дядьком (таким, років п’ятдесяти й з великим пивним животом), якого не можуть підняти з дивану куценькі крила, жіночка впустила гостю.

Олюська весело привіталася, виклала купу книжок на кухонний стіл та з діловим виглядом спитала, який на сьогодні план дій. Схоже, дитина вже почувалася у цій квартирі, як вдома. Цікаво чому пані Аглаїда так опікується цією дівчинкою? Має в заначці ще якусь викопну штукенцію, що шукає господаря?

З приходом дитини вечір досить швидко перетворився на цілковиту гумореску, тож скоро мене випхали додому з таким виглядом, наче то я сам в гості напросився і заважаю людям займатися важливими справами! Угу, от все життя мріяв проводити вечори в компанії Баби-Яги, що читає лекції з історії!