Вогонь душі зігріє серце

Тиша... Саме вона найперша зустрічає вас, коли входиш до цих внутрішніх покоїв. Ні звуків ночі й спокою з-над двору, ні веселих криків врочистих зал. Лиш мертва тиша, яку подекуди перериває поскрипування гойдалки.

На її широкому сидінні розмістився молодий юнак у білих нижніх одежах . Його довге волосся чорнильним водоспадом спадало з плеч , а бліде обличчя було оповите спокоєм. Навіть поза і легкі порухи ніг, що відштовхувались від підлоги, висловлювали безтурботність.

“... Саме до таких висновків я дійшов. Щоб підтвердити інше потрібно ще спостерігати.“

— Гаразд, проте зараз не на часі . Можете не поспішати.

Здавалось би, розмова не вгавала ні на хвилину, та насправді в покоях нічого не змінилося — все та ж тиша , і все та ж персона, що від непорушного сидіння видавалася радше порцеляновою статуєю, аніж живою людиною. Навіть погляд заклик на місці, впившись в коралову намистину в руках.

“ Знаєте, таки зараз потрібно щось робити, поки метушня велика.“

—Хм? І що ж змогло настільки здійняти галасу у вашій мирній Небесній Столиці?—Поки двоє беззвучно розмовляли, юнак не полишав намистину, раз у раз перебираючи її поміж довгих пальців, — Ви ж мене вибачте, але за останні років двісті там анічогісінько не відбувалось, окрім однакових прийомів й свят.

“Ну авжеж! Порівняно з Вашим Примарним Містом, у нас і за всю тисячу пригод не набереться, як у ваш найсмирніший рік. Тому так, галас неабиякий — до Столиці повернувся Бог Війни, який...“

—Теж мені новина!- хоч інтонація хлопця й виказувала легке заперечення, та все одно фраза здавалась абсолютно безбарвною.-Повернувся Бог Війни! Та кожен день вони то йдуть, то повертаються. Така інформація навіть десятка пахощів не варта.

“ А якби Ви мене не перебили, то знали б, що він не з нинішнього молодого пантеону. Схоже на те, що він вознісся вже доволі давно і живе не першу сотню років.“

—Тоді дозволь поцікавитись, хто ж це такий і що зробив, що спромігся отримати стільки вашої уваги і ви до цих пір не сказали його ім'я?

Слова прозвучали настільки ліниво, ніби юнак робить величезну послугу запитуючи це.

“ В тому й діло, що сьогодні з-поза ранку цей Бог Війни заявився у Небесну Столицю і був він явно не в гуморі. І на його радість зустрів по дорозі Ці Жуна, той причепився до нього через якусь дрібницю і обоє зчепилися так, що знесли дзвона недалеко від них, яким згодом і придавило генерала.“

—Я так розумію саме так ви взнали, що він Бог Війни.

“ На той момент лиш підозрювали, в от коли він зніс ще й золотий палац Жун Гуана і його самого заодно, тоді й впевнились у власних думах. Проблема в тому, що ніхто його не знає: він наче є в списках богів Верхніх Небес і наче його ніколи й не існувало - що дивно, адже сил у нього чимало. Дехто вже взявся вивідувати через палац Цзін Веня, але від того зиску мало - за весь день тільки те й зробив, що видав штраф на сто вісім десятків тисяч пахощів.“

—І як? - запитав юнак, охоплений легкою цікавістю.

“ Як, як. Нема у нього стільки, тому й послали на гору Юйцзюнь розбиратися з тими нареченими.“

Почувши останнє, хлопець закляк так, що навіть зупинив дощецю , на якій плавно погойдувався до того.

—Добре, я розпоряджуся про оплату, але й Ви не баріться зі своєю,- на відмінно від тіла, голос ні разу не здригнувся.

“Враховуючи, що Ви кожний раз нагадуєте, про це не можливо забути.“

Навіть не попрощавшись, примарний співробітник обірвав розмову, та юнак так і не відреагував на таку грубу поведінку. Він, здавалось, ще глибше поринув у власні думки. Та вмить рвучко підвівся, легенько притримуючи гойдалку рукою так, щоб з пальців не вислизнула намистина. Хутко чіпляючи прикрасу на ліве вухо, він хотів вже рвонути далі, та враз зупинився.

Він повернувся до частини покоїв, щільно завішиних відрізами багряного шовку. Повільно відслонюючи їх, юнак підійшов ближче до вівтаря, що водночас нагадував і поминальний, і для поклоніння богам. Проте на ньому не було ні таблички з ім'ям покійного, ні статуетки божества. Лишень старий чорний меч з білим пролиском та маленька білосніжна квіточка у невеликій кіноварно-червоній вазі.

Поки одна рука витягувала меч із піхов, пальцями іншої безстрашно провели по тонкому лезу, по якому вмить почали стікати кіноварні сльози. Піднісши закривавлені пальці до порцеляновою вази, той рвучко струснув краплі у воду в ній. Та попри таке підношення, квітка все ще здавалась зразково невинною, навіть у розоватій воді, якою живилася.

Іншою, ще не пораненою, рукою запалив пучок пахощів, чий аромат згодом оповив усі покої, додаючи до суміші мертвого спокою краплину затишку й надії.