Вогонь душі зігріє серце

В момент, коли з хащів вивалився паланкін, хлопця охопила тривога. Це ж треба вибрати такий момент для весільної процесії. А якщо з ними щось станеться?

Та тривога вмить обернулася насторогою, коли він угледів не тільки кістяних носіїв, а й загальну демонічну природу процесії. Звичайно, йому було нічого боятись, але позаду нього ховаються двоє недоумків, аж ніяк не готових до бою. А ще Богами Війни звуться...

Ще й ця наречена... За протоколом мала бути всього лиш лютою, а несе, як від неперевершеної. Хоча якщо це жінка, то кандидатка лишень одна — Управляюча Ґуйші — одна з чотирьох лих — Цвіт блаженства в кіноварних просто́рах.

Проте, що забула така сильна особа тут, на богами забутій землі? Бавиться викраданням наречених поміж буденними справами управителя? Ні... Нема чого тут робити найсильнішому демону сьогодення. Радше за цією куценькою справою криється щось більше. Поки що потрібно підіграти.

Коли він просував руку усередину, він був готовий до всього: удару, ігнору, смерті. Та не до того, що на його руку ляже інша, дозволяючи вести далі. Це збило абсолютно всі плани — він був готовий відбиватися, але аж ніяк не до згоди продовжити фарс.

Хлопець вже було зібрався докупи, почав думати, що робити далі, щоб не спровокувати демоницю. Проте усі думки сплутав солодкий аромат жасмину. Схоже він не помилився, думаючи, що все ж побаче ці квіти.

Потягнувши на себе, він побачив як у місячному світлі блиснула білосніжна долоня панни, що виявилась значно більшою ніж очікувалося. За рукою майнули й червоні рукави весільного одягу, а за ними й сама наречена. Проте, об щось спідкнувшись, та, мало не падаючи з паланкіна, опинилася в обіймах парубка. Лиш дивом на її голові залишилося церемоніальне покривало. Хоча чи на "її"?

Перед шокованим поглядом опинилася до болю знайома постать, обриси, намертво викарбувані в пам'яті. Їх не могли сховали ні незвичне вбрання, ні напівтемрява. Його він ладен впізнати будь-де й будь-коли.

Очі обпекло сльозами, усе навкруги почало розмиватись. Наче сон, мрія, мара... На губах розцвіла посмішка, слабка, сповнена надії, сподівань і недовіри. А що... Що якщо це не Він? Якщо це лишень марення, сплетене з його спогадів і бажань? Якщо це тільки демон, що хоче поживитись його стражданнями?

Холодна, крижана долоня, що лежала у його, теж не додавала віри. Наче розум кричав тікати від лиха, а серце бажало лишитьсь у цих самих руках, полишених життям. Наче сама його душа роздералась на частини від неспроможності обрати...

Схоже Він теж не міг вирішити, що робити... Він? Вона? ... Трясця! Хто б це не був, якщо вже почали, то треба грати до кінця. У будь якому разі він ще зможе докопатись до істини. Зараз чи трохи пізніше — не важливо. Тому краще перехопивши руку, вони попрямували геть звідти. Куди? Напевно навіть боги не знають. Бо він і гадки не мав куди заведе його марення.

***

Примара вела ніжно й м'яко. Саме вела, легенько скеровуючи їхній шлях. Хоча як йому здалось, спочатку вона мала інші наміри — ходила помалу, ледь відстаючи . Та схоже на півдорозі передумала й повела по одній їй відомій дорозі.

Сум'яття додавав і настирливий аромат жасмину. Як би він не обожнював цю нудку солодкість, та зараз вона була всюди, давила з усіх сторін, розколювала скроні.

Казковість і нереальність ночі забарвилась тривожними відтінками. Бракло повітря, і навіть прохолодний вітерець не рятував. Здалеку чулись якісь завивання, а гілля все дуще змикали свої крони над головами.

Хрусь! Під ногою примари затріскотів череп. Друзки розлетілись по землі, а разом із ними завіса тривоги. Дихати стало легше, хоча йому можна було цього й не робити. Навіть в'язка пелена злетіла з розуму — усе стало чітким і ясним.

Мабуть, то були не просто чиїсь кістки, а сильний оборонний артефакт. І ця неперевершена з легкістю зламала його — він ні на хвилю не сумнівався у силі цього створіння.

Цікаво, їй вистачить сміливості й нахабства повторити і Його обличчя під покривалом? Рука сама собою потяглась до розшитого шовку.

Навіть ріст, здається, той же. Проте в цьому він не впевнений, адже сам підріс з того часу.

Тканина нічого не пропускала, навіть слабких обрисів обличчя. І волосся не видно, певно зібране у високу зачіску.

Завмерши на хвилю, пальці стиснули шовк покривала і потягли на себе. Та не встиг він щось угледіти, як фігура перед ним розсипалась серпанком білих квітів і пелюсток. Їх підхопив легенький вітерець й розніс по дорозі, якою вони тільки-но йшли.

Тоненьке покривало теж не оминула ця участь — між пальців залишилаль лиш дрібка білого цвіту.

Справді, ще та примара — полишила після себе нічого, окрім покривала квітів і вже знайомий запах жасмину. І то ті сліди потихеньку забирав з собою злодюжка-вітер.

Ні слова.

Ні відповідей.

Хоча щось вона таки полишила по собі. Надію. Надію, яка піддала жару вже згасаючому вогню. І якщо буде потрібно — він знову навідається у лігво привидів й неодмінно доб'ється зустрічі з їхньою управителем.

Бах!

Звук привернув увагу хлопця до себе. Був він дивним, наче гупнули дерев'яними дверима зі всієї сили. Але звідки їм тут взятися? В інформації небес про цю гору нічого не говорилося про будівлі на її території.

Світле лице вмить скривилося, наче від чогось кислого. Хоча, якщо вже настільки припекло, можно було й спитати у того стариганя, але він би не став цього робити, навіть під загрозою смерті.

Пішовши у напрямку звуку, що виявився підозріло схожим з дорогою, якою вела його наречена, він вийшов на галявину, простір якої вінчав великий храм. Його оздоба виявилась настільки величною і ошатною, що була варта по меншій мірі генерала. Незважаючи на місце посеред глухого лісу, споруда зберегла свою красу, наче за нею до цих пір дбають люди.

Проте ніде не сказано про це місце, нікому з трьох світів не відому про цю споруду. Хоча ні, мінімум одній відома, і вона показала його йому. Навіщо вона це зробила?

Він пройшов по кам'яній доріжці й відчинив важкі дерев'яні двері...