Вогонь душі зігріє серце

У місячну ніч, коли один подорожній блукав густим лісом, двоє страшенно ображених богів уже підстрерігали його. Обоє не хотіли пробачати самовпевненій вискочці свою ганьбу. Ще б пак, така пляма на репутації! Богів Війни, що входили у сотню найсильніших, розкатали рівненьким шаром по вулиці Небесного Імператора, та ще й з легкістю, гідною заздрості усіх небесних чиновників.

Та це було не останнє, що змусило сумнозвісних двох вирушити на шлях помсти. Адже, як виявилося, заново відбудовувати свій замок і дзвіницю не так і дешево, особливо, коли двір Цзін Веня ще зверху нараховує й плату за крики, шум, гам, розбиту дорогу, тріснуті стіни... Загалом за все, що стояло на шляху праведного гніву трійки.

Звичайно, якби їхня воля, так вони б зразу скинули борг на того паршивця, що розпочав те все. Та що з нього взяти, якщо в його кишенях вітер задуває. Як би того не хотіли двоє боржників, та з червоновбраного нахаби багато не візьмеш, і все, крім мінімальної суми з халамидника, мали виплатити саме вони, що дуже бісило обох.Тому так і вийшло, що двоє вельмишановних богів Війни хвостиком йшли за самотнім мандрівником.

Пленталися вони так довго, десь до опівночі, і думали, що скоро повмирають від нудьги. Вони так і не вирішили, що мають робити. Поговорити? Побити? Забрати заслуги? Вбити?

Та не встигли вони дійти згоди, як відчули, що щось змінилося в лісі, що їх оточував. Наче пітьма між дерев стала густішою, в місячне світло холоднішим, навіть повітря навколо стало таким п'янким і дурманним, наче усе це не реальність, а лише блаженний сон, який має тривати вічно. У тому сні немає місця ні стражданням, ні болю, взагалі нічому такому, від чого душа рветься на клапті, а серце на друзки. Все що потрібно — лиш кинутись у ті обійми блаженства, і більше вас ніхто не ранить, ніхто не зачепить...

Від тих відчуттів у небожителів по шкірі пробіглись мурашки. Вони намагалися скинути з себе дрімоту, але, як би не старалися, світ навкруги все ще розмивала пелена перед очима. Двоє переглянулися і вперше за день дійшли згоди в тривозі і зібраності у власних поглядах. Яка ж це має бути тварюка, що здатна запудрити мізки навіть богам, хоч і в маскуванні й з обмеженими силами.

Але, їм на щастя, відповіді вони довго не чекали. На галявину, на яку тільки но ступив вбраний в червоне нахаба, повилазили чорні чудовуська, схожі до людей. Риси їх були розмиті, наче малюнок з туші, на якого вилили воду — розпізнати можна, але сказати точно :” Це людина” — ні.

Як тільки монстри висипалися перед молодиком, той лиш глянув на них з презирством, бо ті аж ніяк не були варті його уваги, навіть якби їх зібралось тут хоч тисяча чи дві. Порух руки — і створіння, що встигли блище за всіх пробратися до нього, зірвалися темним кривавим феєрверком. Не дивлячись на те, інші продовжили наступати на молодика, бачачи в ньому лиш шматок смакоти, і ні краплі небезпеки, що, загалом, було їх головною помилкою.

Навіть не беручи шаблі до рук, хлопчина розправлявся з ними чи не швидше, як із самими богами війни, і робив це так акуратно, що вмудрився зовсім не замастити свою червону одіж.

Дивлячись на це все з-за завіси кущів і дерев, прославлені боги війни були по меншій мірі в шоці — хоч ці тварюки самі по собі зовсім слабенькі, але збиваючись у зграю частенько шарпали нерви навіть богам. Проте це не єдина їхня паскудна звичка, бо як то кажуть, біда не приходить одна. Так і їх міг послати вперед хтось сильніший чи розумніший.

Генерали знову переглянулися і втупились на сцену побиття демонів. Було щось дивне й тривожне у тому, що чорнильні людиська нападали лише на молодика, ніби не помічаючи їх. Спочатку можна подумати, що ті гарно маскуються, проте чи не легше піймати слабеньку людину, аніж сильне божество, що розкрамсає тебе на раз?

Та схоже їм було пороблено, що вони кинулись й на дорогий паланкін, що несподівано вивалився з протилежного боку галявини. Від нього аж віяло примарністю й потойбіччям. Воно й не дивно, адже на руках його несли золоті скелети, що згодом розвалились на кісточки, коли на них невпинною хвилею навалилися чорнильні демони.

Коли опора зникла, примарний червоний паланкін із хрустом повалився прямо на голови тварюкам. Проте така зухвалість викликала гнів у особи в середині — біла блискавка вилетіла з-під легких занавісок. Все те, що не було добите Богом Війни, загинуло від рук загадкової примари, що поки так і не показалася.

Пильно дивлячись на паланкін, у який повернулася блискавка, хлопець повільно підходив ближче, оминаючи надто ж забруднені шматтям місця. Ставши прямісінько перед виходом, простягнув руку попід червоний шовк.

Лиця генералів скам'яніли. Хоч вони й вирушили по нахабу, нічого толком не знаючи, та все ж важко було не впізнати весільний паланкін, навіть у темряві ночі. Ще й знаходячись під горою Юйцзюнь, та й не згадати про ревниву наречену, що забирає з собою усіх зустрічних конкуренток...

За звичайних умов генерали пішли на дівчину, хоча би для того, щоб втерти носа новачкові. Проте з паланкіна разом із прекрною долонькою показались важка демонічна сила і п'янкий аромат. Як виявилось це саме вони так дурманили голови й думки, а коли на землю зійшла особа в червоному — розум геть затьмарився, в славнозвісні генерали так і не згадали як дісталися небес.

Уже будучи в безпеці, двоє наговорили такого, що та демониця стала мало чи не неперевершеною. Почувши це, зібрали десь з десяток найсильніших богів Війни. Звичайно вели їх хоробрі генерали Жун Гуан та Ці Жун, що під кінець тиради, мало не власноруч билися з примарною нареченою.