Вогонь душі зігріє серце

Крок у прочинені двірі і ...калюжа. Тільки Хва Чен вийшов з кабінету Імператора, як встипув у велику калабаню. Схоже і тут йому не підфартило, що він вмудрився потрапити у таку місцину. Якщо оглянутись, то спереду можна побачити лиш дорогу і зарослі, а позаду обшарпаний покинутий дім, порозший бур'янами. В принципі, якщо прибратись, то жити можна.

Хва Чен був не надто вибагливим: чим більше він вкладався у якесь своє житло, тим більше й швидше воно руйнувалось.

Сховавши кубики, він засучив рукави й оглянув місцину. До біса роботи, а треба за щось братись. Та хотча б за прохід до дверей! Хва Чен відправив на цю важливу справу Еміна. Трава у ту ж хвилю пала ниць. Проте відкрилась інша біда — двері розсохлись і ввалились в середину. Хоча їх можна й фіраночкою замінити... Так що піде.

Клацнувши пальцями, визнав вогонь й кинув його на скошину траву. Якщо так глянути, то виглядає майже прекрасно... Ага. Прекрасно. Перекошені двері, пошарпані стіни, зламані вікна, дірявий дах, а про те, що в середині й говорити страшно.

Коли Хва Чен заглянув досередини, то навіть не був здивований, побачивши напівпорожню кімнату з друзками й залишками речей колишніх господарів. Кинувши полум'я на сміття й, почекавши доки то догорить, побачив, що гідний речей тут майже не залишилось. Ну й гаразд. Якщо пройтися по людях, то можна швиденько зібрати трохи непотребу й облаштувати куточок.

Як виявилось згодом, він примудрився зайняти хатину на окраїні. Її давно вже ніхто не тримав, тому місцеві навіть не перечили його перебуванню там.

Проте на непотріб вони були бідні й самі використовували його до кінця, а те, що було — Хва Чену не потрібним. Хоча самі люди тут були ласкаві й добрі, рідко де таке побачиш. Розпитували хто він, звідки, чому прийшов до них у хлухомань. На їхні питання він відповідав правду, але таку звивисту, кручену й туманну, що здавалось її там і нема.

—Звідкиля Ви прибули, поважний пане?

—А на скільки затримається?

—Як так вийшло, що поселилися у тій халупі?

—Ага. Виглядаєте порядно. Вас що, пограбували?

—То все дрібниці. Я тут ненадовго. Проїжджав повз та й думаю відпочину. Мандрівник я.

Слова зливалися у якусь буденну історію на грані надзвичайного. Селяни так захопилися ним, що понадаровували всякого смачного, а якась молода дівчина під кінець повісила ще й кошик водних каштанів.

Чесно, Хва Чен був би більше радий отримати трохи паперу чи туші, аніж це. Він вже давно не потребував їжі: мертвим вона ні до чого. Будучи демоном, він не налягав на людську плоть й ні на щось інше. Він завиграшки міг нічого не їсти й пити століттями. Проте він ніколи не міг відмовитись від чогось смачного. Це було його слабкістю ще з дитинства. Тоді рідко вдавалось взагалі хоч щось перехопити, не те щоб щось до смаку. Лиш в одному місці йому дозволялось їсти ласощі. Хоча там і наймерзенніша каша могла зійти за імператорський бенкет.

Поставивши наїдки на хиткий стіл у хатині, почав збиратись у дорогу до сусіднього села. Йому все ж таки потрібні були туш і папір — власні закінчились на днях. Та й поновити набір інструментів теж не завадило б — вони вже з ним чи не з півстоліття.

Дорога виявилась не дуже й далекою. В тому селі Хва Чену вдалось таки знайти потрібне. На додачу придбав собі цинівку й кілька дрібничок для дому. Дорогою назад, його ще й згодився підвести один чоловік на возі. Ще трохи і він повіре, що його невдачі відступили зовсім. Або ж від ще не до кінця розтратив вдачу, що впала йому з неба. Рідко, але траплялись такі дні, коли йому невимовно щастило. Наче всі біди тоді забували дорогу до нього. Проте, коли все ж знаходили, приходило легке розчарування. Наче світ насміхається з тебе, показуючи, як живуть нармальні люди.

—Над чим замислились, юначе?

Дзвінкий і чистий голос патокою розлився по серцю. Хва Чен вже стільки років не чув його, що напевно подумав би, що це йому примарилось. Але ні. Він сидів у тому ж возі, що і Хва Чен. Як він не помітив приходу принца? Адже не звернути на таке уваги — просто неможливо. Усі зайві звуки перестали існувати. Скрип коліс, шелест дерев — усе це стало байдужим.

Біла одежа монаха, дивно: майже не поношене, довга стрічка, що огортала обличчя принца й ховала нижню його частину аж до самих очей, довгі чорнильні пасма зібрані у пучок, що подекуди кидали тінь на променисті очі.

Нічого не змінилося. Наче колись давно... Хоча такий його вигляд робив йому боляче в сто крат.

Хва Чен не знав сміятися йому чи плакати. Радіти тому, що зустрів його, чи зібратися докупи й думати як відбиватись. Це точно та примара з гори — слабкий запах не дасть збрехати. Хоча, він же все одно думав навідатись до примари, так навіщо тратити час?

—Над усім і ні над чим. Чи не могли б сказати, вельможний пане, куди ви прямуєте? Може нам однією дорогою йти?

—Цьому панові недалеко, лиш до села Водяних каштанів.

—Справді? Мені теж! Ви вже маєте де залишитись на ніч? Якщо ні, то можете заглянути до мене. Усі там знають, як мене знайти.

—Що ж, обов'язково прийду.

Персикові очі посміхнулись йому, адже під пов'язкою не було видно губ, і зігнулись, мов два півмісяця на небі. Може... Може, якщо це й справді він, за цей час Він себе розкриє.