Вогонь душі зігріє серце

Глибоко у Піднебесній, у місцях куди рідко добираються люди, стоїть гора, яка славиться своєю легендою про злого духа, що настільки заздрить нареченам, що, коли ті проходять попід його дім, забирає радісні посмішки з їхніх лиць разом з ними самими. Коли це почалось - ніхто не знає, настільки це було давно. Та серед тих, яких пам'ятають, вже назбиралось чимало, а коли сімнадцятою стала єдина й улюблена донечка чиновника, от тоді й почали бити на сполох. Її батько багато чого зробив аби докричатися до небес, та йому це вдалося, й на вирішення цього питання все ж послали допомогу.

От тільки такою виручкою став нікому не відомий Бог Війни, що в єдиний день перебування у Небесній Столиці проштрафився настільки, що того буквально зіслали у перше ліпше проблемне місце, що тільки трапилось на очі верховному богу літератури.

Сказати чесно, винуватець був не вельми радий це почути, і крику було чимало. Та кричали спочатку боги літератури, що взялися повчати хлопця, в потім й боги війни, що прийшли розбороняти першого й останніх, які вже встигли зав'язати палку суперечку, де, на диво, перемагали аж ніяк не благородні мужі. Мовчали тоді лиш четверо - Верховний Бог Війни та троє його, і зазвичай не дуже балакучих, радники. Щодо цих, то вони прийшли вже на бойовий клич богів війни, що всі разом кинулися на нахабного молодика. Та навіть так, він тримався доволі добре й довго, аж до приходу високопоставленої четвірки. Згодом його все ж скрутили й змусили відправитись на завдання гори Юйцзюнь.

***

У невеликій чайні якогось захалустя, помилково названій " Доленосна зустріч", сидів хлопець років двадцяти. Високий, широкоплечий, з волоссям, темнішим за туш, у червоних одежах. Місцеві дівчата захоплено придивлялися на нього, проте він кидав блискавки люті з-під довгих вій.

Розлючено стиснувши сувій, він жбурнув його через вікно. Все одно там не було нічого путнього й по ділу, лиш кілька казочок. Це ж треба так влипнути! Один з не багатьох разів, коли він сунувся у ту кляту Небесну Столицю, його встиг дістати зеленопикий крикун й пихатий павич. Їй богу, одне одному під стать. Ще й так пощастило з тим дзвоном, так гарно падав на зеленого. А його пика — це треба було бачити!

Погляд темних очей спохмурнів. Ну от як вони можуть бути ріднею? Як він сміє займати його місце й з нахабною посмішкою повчати життю?

Від темних дум хлопець ще дужче зжав пальці на піалі з посереднім чаєм, проте відчувши, що та ще трохи й трісне, послабив хватку й відпив, здуваючи з поверхні чаїнки. Видихнувши, юнак відкликав власника чаївні.

—Шановний, цей невіглас хотів би спитати у Вас, у якому напрямку мені рухатись, щоб потрапити на гору Юйцзюнь .

Старий, розмахуючи широким солом'яним капелюхом, здавалось, навіть не здивувався:

—Так значить Ви з тих переслідників винагороди за доньку чиновника,— він навіть не питав, стверджував.— Та смію вас запевнити, такому молодому панові, як Ви, робити там нічого, як і рятувати нікого — та дівчина вже напевно давно мертва.

У погляді "молодого пана" промайнув подив, і він оглянув себе. Очевидно, одяг на ньому був дорогим і ошатним, гаптований дрібною вишивкою, на широкому поясі висіла дорогоцінна шабля, і взутий він у високі чоботи з хорошої шкіри. Проте з образу трохи вибирався неохайний хвіст волосся, з якого вибивалась тоненька косичка біля скроні.

З його вигляду справді складалося враження синочка багатіїв, що втік від рідні і ще зовсім нічого не тямить у дорослому житті. Та, нажаль, кожному ,хто так думав, судилося помилитися у власних судженях, адже нічого з того він не мав.

—Навіть якщо Ви праві, цей пан змушений хоча би одним оком глянути на ту гору, інакше буде непереливки.

Старий кинув на нього довгий пильний погляд і, видихнувши, все ж сказав:

—Звідси до тієї проклятої гори з півдня ходьби. Якщо вийти звідси й піти по дорозі в ліс, то на дві палички пахощів прийдете швидше, ніж по головному тракту. Та, якщо це торкається твоєї коханої,—старий кивнув на руку парубка, чий середній палець був обв'язаним червоною ниткою,—то краще тобі, хлопче, повернутися додому. Там і справді нічого ловити.

Молодик глянув на того здивовано. Най би скільки він шукав, рідко траплялися такі уважні до деталей й душ, люди. На те хлопець встав і вклонився.

—Не зважаючи на вік, Ваш зір все ще чіпкий. Та, нажаль, як би я не хотів знайти моє кохання, воно явно не там. Я пройшов надто багато і маю погану вдачу, щоб мені пощастило його зустріти там.

На цих словах він пішов до дверей з чайні. Але, ледь переступивши поріг, відчув п'янкий запах жасмуну Луоши. Озирнувшись навколо, він так не побачив густого зеленого килима з зірчастим цвітом. Проте вітер віяв з боку лісу... Значить він ще необхідно його встріне...

***

Вже доволі сильно стемніло, коли хлопець, що до цього йшов по рівній дорозі, зрозумів, що геть заблукав серед густого лісу. Хоча... Нічого нового. Тому, навіть не відреагувавши на це як слід, він рушив далі по якійсь тоненькій стежині. Вона ставала все глухіша, проте вивела подорожнього до невеличкого храму.

Хлопець вже хотів пройти повз, та все ж зупинився. З бідного й обшарпаного оздоблення було ясно, що аж ніяк не храм якогось великого божества. Ні, скоріш за все, там поклонялися малому духу природи, що для його ситуації те, що треба.

Увійшовши всередину, він побачив розбитий постамент і курильницю, порожній вівтар, пошарпані стіни, заметяну дрібним сміттям і листям підлогу. Навіть фігурка духа землі була похована під товстенним шаром пилу й павутини. Виглядало це все закинутим, забутим... Наче увесь світ назавжди згубив дорогу сюди.

Хлопець позвав духа ім'ям, написаним на табличці, та все марно. Не відізвався той і з десятого кличу. Схоже про нього вже зовсім забули, якщо немає сил відгукнутись... А може він і зовсім зник...

Піджавши губи, парубок почав коперсатись у широких рукавах. Схоже він довго не міг знайти потрібного, та все ж з теплою посмішкою поклав на вівтар черству булочку і вклонився.

—Най би що ви не думали, мені нічого не потрібно. Я впевнений, Він вчинив би теж саме... Нікому не хочеться бути забутим...

Вибравшись на стежину, йому трохи полегшило на душі, чи не вперше за останні дні. Хлопець був впевнений, що знайде Його, навіть, якщо для цього буде потрібно заново обійти всі три світи. А якщо ж ні... Все одно Йому ніколи не стати таким, як той дух, бо у нього є він. А він ніколи не забуде своє божество.

Від тих дум і голова світліша стала, і дорога почала стелились під ногами, поступово розширюючись і виводячи в обійми долі.