Office-life

Однієї ночі, років через два, Ліля повернулася додому пізно. Годинник пробив за північ.

Дівчина прийняла душ, поставила чайник, щоб заварити каву. Вона любить отак, в тиші, далеко за північ, пити неспішно чай або каву. Можна з молоком, можна й без нього. Пізня кава виходить, в основному, перед вихідними. Таким чином Ліля розтягує вихідні, дарма, що потім спати буде до 11,00 ранку суботи, проте зараз вона всіма фібрами відчуває магію ночі. Тим паче, на адреналіні і не заснеш.

Телефон задзвонив несподівано десь о 02,00 годині ночі.

– Алло, – мовила дівчина.

– Не розбудив? – спитали на тому кінці чоловічим голосом.

– Ні, я ще не сплю, – намагаючись приховати хвилювання, мовила вона.

Ліля впізнала цей голос.

– От і добре, захотілося з тобою поговорити, – через роки мовив Данило.

Це був той самий Данило, Дан, Даник. І він чомусь наважився подзвонити через роки, коли вже Ліля давно відпустила будь-які можливості на ймовірні зустрічі і пізнавання один одного.

Данило говорив, Ліля слухала. У ньому щось змінилося, але і змінилося сприйняття ситуації. Проте у мозку весь час настирно пульсувало лише одне питання: «чому саме зараз?»

– Дане, – обірвала його Ліля, – хочу тебе спитати, чому ти вирішив про мене згадати?

– А я ніколи про тебе не забував.

– Як? Я пам’ятаю, як ти заходив у офіс, і я відчувала, ніби весь світ тікав з-під ніг. Я пам’ятаю, як я внутрішньо зріла, наважуючись, щоб позвати тебе кудись, і нервувала. Я пам’ятаю, як зробила це, і ти відмовив, чому? Чому ти тепер вирішив згадати мене?!

– Я не забував про тебе ніколи. Я все бачив і помічав, і як дорослий чоловік, не міг наважитися закрутити роман з дитиною.У нас різниця у віці таки не мала. Я дивився у твої великі розумні очі і знав – не зможу я дати нічого путнього, так, використаю, пограюся і все. Я боявся тобі давати надію. Зламати тебе. Заплямувати. Затоптати. Хоча подумки робив з тобою набагато гірші речі. Ти нічого про мене не знаєш. Ти дивилася на мене, і я бачив інтерес. Я міг тобою погратися, але вчасно спинився.

– Але чому зараз? Чому? – Ліля ледь стримувалася, щоб не заплакати, їй було приємно, що він все це скзаав і боляче. Він її не забув.

Вони проговорили усю ніч, під ранок Ліля вмостилася у ліжко, Данило був на тому кінці, вони говорили про дитинство, музику, філософію. Дівчина прийняла подумки рішення, що якщо Данило наступного дня запропонує зустріч на каву, вона збереться і піде. Цікавість і симпатія з новою силою проросли. Вона хотіла пізнати незвіданий цікавий внутрішній світ таємничого Данила.

Нічні розмови – не денні,

про пристрасне і сокровенне,

нічні розмови – не буденні,

вони більш чесні і прямі.

І я відверто їх боюсь,

був досвід, на гачок спіймалась,

і так наївно закохалась,

здавалось, більше не спинюсь.

Нічні листи і смс...

Я їх пила, неначе м’яту,

мені із ними краще спати,

з думками про хороший секс...

Але з роками зміст змінивсь.

І страх, що після сексу пустка.

Мене спиняє, не підпустить...

Не буде, як було колись.

Я юна вірила в любов,

Аж поки наздогнала правда,

про те, що всім колись вмирати.

Любись, поки нуртує кров!

І подумки, і наяву,

мене кружляли вічні теми,

на ніч знайти то не проблема,

а от надовго і живу

повагу й справжній інтерес,

то є таки велике щастя.

Читач тут може засміятись.

І я погоджуся з ним десь…

Не думай, просто так живи,

Метеликом на кожну квітку,

Так можна пережити літо,

А там у снах – і до зими…

Нічні розмови – не такі,

Як ті, що в будні в кабінетах,

їх знають добре всі поети,

без слів, думками, у вині…

Наступні три дні вона чекала. Хвилювалася і стримувала себе.

Нічна розмова не йшла з думок. Але Данило не з’являвся.

Треба було переключитися на щось інше, очікування було нестепним. І чим більш вона намагалася не думати про цього чоловіка, тим більшим було її бажання подзвонити йому, запросити на прогулянку в особливе для Лілі місце, йому точно сподобалося б… але час минав.

Ми з тобою таки чужі,

я боюся відкрити більше,

зацікавлення до душі,

розіллються дощем вірші.

Я дивачка для тебе? Я –

невідома, а ти – ігрек,

інтересу не припиняв,

проте грав у свої ігри.

Я наївна? А ти – який?

Я не знаю тебе – зовсім,

місто, що заснував Кий,

запросило мене у гості,

і я тут, як і є, живу,

бо шукаю свою планету,

і топчу босоніж траву,

в романтичнім своїм сюжеті.

Я ще можу. Мені за три...

тсс... яка там уже різниця,

я неначе із сон-трави,

що тобі ще колись насниться.

Я неначе сопілки спів,

мов курликання птаха в небі...

З-поза сотень чужих лісів,

поверну, як позвеш, до тебе...

Лілю розізлило оте все, мовчанка, очікування і пусті сподівання, і одного дня, вона вирішила, що отримала всі відповіді на питання, які її хвилювали, і що Данило слабак. А слабаків Ліля не любила. Відчайдушна Ліля могла заради того, щоб зблизитися з людиною, яку обирало серце, зупинити потяг, але це був не той випадок. Вона відкрилася, щиро, тому наступний крок мав робити Данило, або не робити його. Ніколи.