Детективи з Яспісу

Фаетон їхав неквапливо, розмірено погойдуючись на вимощеній бруківкою дорозі. Дрейк сам вибрав низьку швидкість — щоб пігулки подіяли, потрібний час. А ще потрібно було зібратися з силами, підготуватися, хоча б морально, до навантаження, що чекатиме у шпиталі Досконалої Агіси. Тож Дрейк відпустив кермо і дозволив фаетону їхати самостійно, а сам розвалився на сидінні, намагаючись трохи перепочити. А ще — думати. Було про що.

Етейн Рід зі своєю зниклою орхідеєю. Сімейство Серафіл, обидва члени якого один одного варті. Очікуваний емпатичний напад і щось абсолютно непередбачуване — Лемар Щпіц, що потрапив до лікарні. А ще його брат… Цей егоїстичний недолюдок Гедмар, схоже, зовсім розперезався. Цікаво, де він зараз? У лікарні з Лемаром? Добре, якщо так… тоді не доведеться довго чекати, щоб влаштувати йому прочухана.

У будь-якому разі відпочивати, не провідавши перед цим Лемара, не перевіривши, що з ним усе гаразд… Дрейк не мав наміру повторювати одну й ту саму помилку двічі. Вистачило першої. Через неї Лемар Шпіц втратив рік свого життя. Що ще він втратить, якщо не доглянути за ним цього разу? Дрейк боявся відповіді на це запитання, тому твердо вирішив їхати в лікарню наперекір попередженням Айса і… ймовірному невдоволенню Бернштайна. До речі, про це…

Еванлін Бернштайн справді не зрадіє, якщо дізнається про напад — він вже дав це зрозуміти. Може ж і від роботи відсторонити як покарання. Якщо таке знову трапиться — можливо, краще повернутися в «молодіжку»? Тамтешній начальник, — здоровенний напіворк на ім’я Лаерт, — байдужий до всього, крім роботи, трудоголік. Йому плювати на підлеглих та їхнє особисте життя, головне, щоб вони робили своє діло. Багатьох таке ставлення обурювало, а Дрейк реагував спокійно, бо Лаерт нікого не виокремлював і навіть від емпатів, які вічно страждають від магії, вимагав високого результату. Так, Дрейка це влаштовувало, бо поблажливе ставлення дратувало. «Він не повинен напружуватися». «Він не виживе». «Його краще використати для чогось простішого — надто кволий» — коли постійно чуєш таке, пофігістичний й вибагливий Лаерт здається порятунком. Та от з’явився Бернштайн із пропозицією перейти у відділ магічних злочинів — один із найпопулярніших у поліції. Мало не еліта. Як тут встояти? Але тепер вже не зрозуміло, чи варто було приймати пропозицію Бернштайна, чи ні. Адже Еванлін… Він занадто турботливий. Занадто проникливий. Занадто… привабливий?

Останнє особливо насторожувало. Це ще один і ду-у-уже значний привід повернутися в «молодіжку»…

Раптово фаетон заричав двигуном, відчутно підстрибнув, наїхавши на якусь яму, після чого зменшив швидкість до найнижчої, щоб припаркуватися. Коли він зупинився, Дрейк розплющив очі, озирнувся і вилаявся — тупа розумна машина не знайшла кращого місця для зупинки, ніж якийсь вузький закуток між будинками. Але правил під час паркування начебто ніяких не порушено, тож…

Дрейк зітхнув і знову заплющив очі, не поспішаючи виходити. Голова все ще боліла, але м’яка спинка сидіння виявилася непоганою підтримкою. Поклавши на неї голову, Дрейк ніби переніс на неї всю її тяжкість і біль. Будь-яка спроба прийняти вертикальне положення повертала весь дискомфорт назад, тому Дрейку не хотілося рухатися взагалі. Але треба. Свій внесок зробив і фаетон: помітивши, що пасажир не рухається, він нагадав, що поїздку завершено, причому робив це з інтервалом у кілька секунд, чим дуже розлютив Дрейка. Тож уже за хвилину він, лаючись і нарікаючи на важку долю емпата, усе-таки виліз із фаетона, не забувши водночас поставити його в режим очікування — щоб самовільно не поїхав на підстанцію для магічного дозаправлення. Тупі розумні машини… Кинути пасажира посеред міста — з них станеться.

Невдоволено бурчачи під ніс, Дрейк рушив вузькою доріжкою в бік шпиталю. Фаетон зупинився майже за кілометр від неї — такі вимоги правил безпеки. Усе-таки шпиталь Досконалої Агіси — це не зовсім звичайне місце.

Шпиталь являє собою дві прямокутні будівлі, що стоять одна навпроти одної. Обидві призначені для лікування виключно магів, але якщо в жовтому корпусі розміщували хворих із хворобами й травмами, що не загрожують життю (зокрема й оточуючих), то в чорно-білому лікувалися «критики» — маги з тяжкими й критичними для здоров’я недугами. У тому числі — ті, кого заарештували за третьою статтею, або, як їх неофіційно називають, третяки. Такі становлять найбільшу небезпеку, оскільки не можуть контролювати свою магію, а отже, не здатні контролювати ані силу своїх заклинань, ані час чи місце їхнього створення. Вони можуть з легкістю спопелити або, скажімо, перемістити на інший кінець міста випадкового перехожого лише тому, що перебувають у поганому настрої. Декого з таких магів можна вилікувати, і тільки в чорно-білому корпусі, бо тільки він мав відповідне обладнання та лікарів потрібного рівня. То ж, підсумовуючи, для емпата таке місце — справжня гримуча суміш. Та Дрейк сподівався, що йому пощастить. Адже, він не збирався затримуватися у шпиталі. Коротко поспілкуватися з Лемаром, розпитати лікарів — все це не має зайняти багато часу…

З такою думкою Дрейк попрямував до жовто-чорного корпусу шпиталю. Медсестри, побачивши поліцейський жетон, без заперечень провели Дрейка в палату до хлопчика. Крім нього, там перебували й троє інших пацієнтів з травмами різного ступеня серйозності: два гноми з гіпсами і обидва з гіпсами на нозі та людина — літній чоловік з довгою бородою, що зараз спав. Його руки були перевязані, а від них тхнуло магією життя та стихійною магією типу «вогонь». Схоже, цей чоловік обпалив собі руки вогняним закляттям і лікарім довелося добряче попрацювати, аби вилікувати його — адже використаної на нього магії життя вистачило б і на трьох. Дрейк навіть скривився, коли проходив повз ліжка старого пацієнта, бо скроні вкотре здавило від болю, але треба визнати — не такого сильного, як раніше. Отже, пігулки подіяли — це трохи втішало.

Лемар сидів на своєму ліжку в дальньому кутку, байдуже спостерігаючи за гномами, що грали в «камені» — гру для магічних карт. Один з них вочевидь вигравав і, схоже, не вперше, чим страшенно дратував іншого.

Голову Лемара — від брів майже до самої верхівки — вкривала біла пов’язка, на щоці виднілося садно, таке саме садно було і на худому зап’ясті, що стирчало з явно короткого рукава старого светра. Гедмара ніде поблизу не спостерігалося, зате в палаті був дехто інший. Той, кого Дрейк очікував побачити найменше — Бернштайн.

Він сидів на ліжку хлопчика і щось тихо говорив йому із вкрай серйозним виглядом. У мить, коли Дрейк з’явився на порозі палати, Бернштайн підняв очі і подивився на нього. Обличчя його при цьому зовсім не пом’якшилося. Та й Дрейк не сказати, щоб розплився в усмішці від радості зустрічі. Навпаки, він напружився, у голові виникло підозріле запитання: чому Айс не сказав, що Бернштайн тут? Невже спеціально? Тому забарився з відповіддю на питання про місцеперебування Лемара?

Вигляду про хід своїх думок Дрейк не подав і зосередив увагу на тому, хто хвилював його зараз найбільше:

— Лемаре!

— Інспекторе Дрейк? — очі хлопчика здивовано розширилися. Гноми, які грали в карти в іншому кінці палати, після фрази «інспектор» відірвалися від гри й з цікавістю оглянули Дрейка. Той проігнорував їх, попрямувавши безпосередньо до Лемара.

— Приїхав одразу як тільки зміг. Як ти?

— Голова болить… — невпевнено протягнув у відповідь хлопчик. — Але всі кажуть, що нічого страшного, скоро буду як новий.

Гноми за спиною Дрейка зашушукалися, але швидко повернулися до гри. Він, хоч і не дивився на них, але почув характерну для зачарованих гральних карт магічну вібрацію — вона виникає, коли гравець активує накладене на карту заклинання для продовження свого ходу. Такі заклинання надто слабкі, незначні, тож на самопочуття емпата не справляють особливого впливу, радше просто… дратують, як дратує муха, що кружляє навколо.

— Я чув, це сталося через Гедмара… Де він?

У відповідь Лемар облизав губи та подивився чомусь на Бернштайна. Тоді й Дрейк теж на нього подивився. Їхні погляди перетнулися.

— Ми точно не знаємо, де зараз Гедмар Шпіц. Він утік, коли Лемар… травмувався, — тихо промовив Еванлін після короткої паузи.

— Оце так… — Дрейк ледь стримався, щоб не вилаятися. — Як це сталося взагалі?

Запитання адресувалося Лемару, але замість нього знову відповів Бернштайн:

— Братська сварка — на жаль, таке трапляється часто. До речі, привіт, Крістофе.

— Так… привіт, — з подивом відгукнувся Дрейк, відчуваючи певну розгубленість. Еван… щось із ним не так. По-перше, він надто серйозний зараз — для цього має бути причина. По-друге, є відчуття, що він спеціально відповідає замість Лемара. А по-третє…

— А ти чому тут? — запитав Дрейк, намагаючись триматися просто, невимушено. — Ти ж начебто збирався перевірити кредиторів Ріда…

— Так, переговорив з одним із них сьогодні. А коли повернувся у відділок — зустрівся з Акі. Як бачиш, новини він приніс не найкращі. Я знав, що ти хвилюватимешся, тому одразу приїхав сюди на випадок, якщо ти зайнятий і не зможеш сам відвідати нашого маленького героя.

З цими словами він кивнув на Лемара Шпиця, а його обличчя вперше за весь час розслабилося. На губах з’явилася слабка подоба усмішки. Дрейк теж видавив із себе посмішку, намагаючись виглядати вдячним за раптову турботу начальства. Але це неприємне відчуття всередині тільки посилилося. Тут явно щось не так…

— Дякую, що прийшли, інспекторе, — пробурмотів Лемар, зніяковіло опустивши погляд. Його права рука смикала край рукава на лівому зап’ясті. — І… дякую, що відправили Акі мені на допомогу. Він… хороший. Він дуже допоміг мені.

Це висловлювання привернуло увагу Дрейка, змусивши на мить забути про Бернштайна. Чому це, цікаво, Лемар знає Акі, якщо той мав стежити за ним таємно?

— Отже, ти вже з ним познайомився… Ну, із птахом…

— Так. Ще кілька днів тому. Тоді я прийняв його за папугу, що загубився, навіть підгодовував — Акі просив приносити йому гірчичні булочки. Але в нас на районі їх не продають, тож я приносив йому пиріжки з журавлиною від нашої сусідки, монни Шиксед, — вона завжди мене пригощає…

— Правда? Ну, Акі любить їсти… — вичавив із себе Дрейк, кинувши погляд на Бернштайна з німим питанням «якого біса тут коїться?». Той лише знизав плечима, вдаючи, що поняття ні про що не має.

— Так, — відгукнувся тим часом Лемар. — Але з ним весело грати. Я стільки нових ігор дізнався завдяки Акі…

— Не азартних, сподіваюся?

— Азартних? — перепитав Лемар здивовано, на що Дрейк швидко відповів:

— Ставки. Він просив тебе робити ставки? Пропонував грати на що-небудь? На гроші, наприклад?

— А… так. Але, в основному, ми грали на їжу. І я виграв тільки раз — як для папуги, Акі добряче гарний у всіх іграх…

Для папуги, трясця йому! Значить, цей егоїст з пір’ями все-таки не зізнався, що насправді він — соколіс. І мало того — нахабно грав в азартні ігри, та ще й із ким! З дитиною! І мало того, що Акі долучає дитину до азартних ігор, так й ще фактично підставив її. Адже після нещодавнього зізнання Лемара можна сміливо заарештувати за тридцять дев’ятою статтею, що забороняє грати з соколісами будь-кому!

Дрейк знову подивився на Бернштайна, відчуваючи дивну суміш почуттів усередині — від безпорадності й розгубленості до бажання повисмикувати все пір’я егоїстові-соколісу. Еванлін у відповідь лише похитав головою з байдужим виразом на обличчі чим знову насторожив Дрейка. Схоже, витівки Акі Евана не турбували… Цікаво, йому дійсно все одно чи просто щось інше займає його думки зараз?

— Інспекторе, — раптом заговорив Лемар, відволікаючи Дрейка від роздумів. — Акі справді дуже хороший. Він так мені допоміг… коли… я поранився. Можна буде з ним ще погратися?

Ага, як же! Дрейк аж здригнувся від обурення. Грати з соколісом! Та нізащо! Але вголос цього він не сказав, різко змінивши тему:

— Поранився? Ти хотів сказати «побився». І Гедмар відповість за те, що підняв на тебе руку, можеш мені повірити.

— Ні… — очі Лемара розширилися від несподіваного переляку, права рука з силою вчепилася в лівий рукав. — Інспекторе, я справді сам упав. Гедмар нічого такого не зробив. Не сваріть його…

— Невже?

— Так.

— Ну, якщо Гедмар «нічого не зробив», то де ж він? Чому я не бачу його тут? Ті, хто «нічого такого не зробили», не тікають, коли пахне смаженим… І де твоя мати? Цього разу вона хоча б відвідає тебе вчасно?

Прозвучало грубо — Дрейк зрозумів це одразу, як сказав. І страшенно пошкодував, але було пізно: Лемар закусив губу і винувато опустив голову. І навіть Бернштайн незадоволено хитнув головою.

— Я дзвонив монні Шпіц, — обережно вимовив він. — Вона сьогодні в нічній зміні, але приїде одразу ж, як звільниться. Щодо Гедмара — його шукає, Акі. І він знайде, тож немає причин для занепокоєння, Крістофе.

— Так… А ти несподівано спритний сьогодні, Еване. Як там кажуть? Де з маслом каша, там милість ваша?

Ще одна фраза, якої, мабуть, не варто було казати. Вона вирвалася сама собою. Просто…

Можливо, всьому виною головний біль. Або — дратівливі сплески магічної енергії від довбаних зачарованих карт. Чи все це через Бернштайна?

Він не дуже цікавився справою братів Шпіц раніше. Залишився незворушним навіть тоді, коли у справі Ріда спливло ім’я Верела Фабачі. А тепер він раптом приїжджає в лікарню до Лемара, відправляє Акі шукати Гедмара і навіть визвався поспілкуватися з моною Шпіц. І при всьому цьому він удає, що нічого не відбувається. Що «немає причин для занепокоєння». Ще й Лемар тепер, виявляється, «сам упав». Якого біса?! Хто у це повірить? Очевидно, що вони обоє щось не договорюють? Але що? І чому, чорт забирай?!

Дрейк відчув сильний укол злості. Захотілося голосно вилаятися, прямо висловити Бернштайну все, що накипіло за день, наплювавши на все — на цих гномів, що постійно хихочуть, на нещасного Лемара Шпіца, на здоровий глузд… Та все-таки Дрейк цього не зробив. Якимось дивом вистачило сил прикусити язик і промовчати. Бернштайн теж мовчав — судячи з того, що брови підскочили догори, раптова уїдливість Дрейка стала для нього несподіванкою.

Прокляття… Треба краще тримати себе в руках. Дрейк зітхнув і спробував виправити свою ж помилку.

— Насправді це комплімент, тож не треба так дивитися, Еване. Я просто… шалено радий, що ти турбуєшся про Лемара і допомагаєш йому.

Дрейк натягнув на обличчя посмішку і подивився на хлопчика — той уже не ховав очей, а навпаки, зі здивуванням поглядав то на одного поліцейського, то на іншого.

— Я радий, що твої травми незначні, Лемаре. І знаєш, у мене теж голова болить, можливо, мені також знадобляться бинти, як у тебе. — Дрейк мляво усміхнувся власному не надто веселому жарту, ігноруючи реакцію Еванліна — той несподівано насупився. Натомість Лемар Шпіц співчутливо закивав — на відміну від Бернштайна, він не знав, на які саме болі страждає інспектор Крістоф Дрейк. Але підозрював, що їхньою причиною може бути якась шишка, така сама як у нього самого. Маючи схожий досвід, хлопчик ще більше пожалів інспектора і, схопивши його за рукав, абсолютно серйозно зашепотів:

— Зверніться до доктора Кішкіцу — він звіролюд із велетенсько-велетенськими кігтями. Але добрий! Це він мені пов’язку зробив… Тільки якщо пропонуватиме пити зелену рідину, знайте — вона огидна на смак.

Лемар скривився від спогадів, а Дрейк у відповідь усміхнувся — уже щиро — і погладив хлопчика по голові. Усе-таки чарівна він дитина. Як міг цей Акі грати з ним в азартні ігри?!

— Тоді я просто зараз зайду до лікаря-звіролюда, не турбуйся. — Дрейк квапливо придушив роздратування, що знов з’явилося при думці про Акі, потім подивився на Еванліна. — Почекай мене в холі, поки я буду «на прийманні у лікаря». Добре?

Це було послання Бернштайну. Про те, що їм треба поговорити. Наодинці. Зараз. І Бернштайн це зрозумів… Але переінакшив усе по-своєму:

— Звичайно. Я навіть простежу, щоб ти отримав найкраще лікування. Адже, напади болю — річ серйозна.

Еванлін сказав це з усмішкою і доволі легко — саме втілення турботи й щирості. Але погляд його так і не пом’якшився, і це нічого доброго не обіцяло. Дрейк зрозумів: на них справді чекає довга розмова. І солідну частину цієї розмови пояснювати вже доведеться йому, а не Еванліну.

— Звичайно. — Він доклав усіх зусиль, щоб посміхнутися у відповідь на посмішку Бернштайна. І розвернувся, щоб піти. — У такому разі чекаю на тебе на «прийманні».

З цими словами Дрейк рушив до виходу, кинувши перед тим кілька прощальних фраз Лемару Шпицю.

Цікаво, якою вийде ця бесіда з Бернштайном? Питання, відповідь на яке навіть уявити складно… Надто вже багато суперечливих почуттів викликав Еванлін Бернштейн особисто і вся ситуація навколо Лемара Шпіца загалом. Але одне Дрейк знав точно — ця розмова дуже важлива. Вони або знайдуть компроміс, зрозуміють одне одного, або… ні. І в цьому разі…

Дрейк так і не встиг додумати цю думку до кінця — завадив емпатичний напад. Біля самого виходу в коридор голову ледь не розкололо на шматки раптовим спалахом болю — сильним настільки, що Дрейк похитнувся. З приглушеним стогоном він схопився за віскі. В очах миттєво потемніло, а звуки втратили чіткість. Голос Бернштайна, вигуки гномів, шуми за вікном — усе тепер ніби долинало здалеку.

Ще один потік болю вдарив у череп, змусивши Дрейка ледь не зігнутися навпіл. А за мить він відчув на собі щось важке — здається, хтось його тягнув кудись. Десь поруч проявився тривожний голос Бернштайна:

— Крістофе! Ти чуєш мене? Крістофе!

Дрейк спробував відповісти, але замість цього скрикнув — голову буквально рвало на частини. Він із силою впився у скроні пальцями, дряпаючи шкіру нігтями, у несвідомій спробі витягнути цей жахливий біль руками. Начебто б це можливо…

— Не смикайся! Прокляття… Лікаря!

— Що відбувається? Що з ним?

— Він що, третяк?

— Кошмар, якщо так! Тоді треба викликати поліцію!

— Вона вже тут. Де всі лікарі, чорт забирай вас усіх?!

— Інспекторе Дрейк! Інспекторе!

Голоси навколо зливалися в одну єдину какофонію, і від цього ставало ще гірше — навіть крізь біль проступило гостре бажання заткнути вуха. Щоб не чути нічого. А ще краще — не відчувати…

Тим часом прояснився зір. Він не повернувся повністю, радше Дрейк побачив змазані силуети перед собою. Вони миготіли з шаленою швидкістю навколо, здається, чіплялися за його одяг, кудись тягнули… Голоси теж не зникли. Їх було багато, найрізноманітніших — гучних, тихих, грубих, нервових, переляканих. Дрейк уже майже не розбирав, що вони говорять — власна агонія заполонила все його єство. І все ж один голос пробився таки до його свідомості. Різкий, гучний, незрозумілий, надто веселий, зважаючи на ситуацію:

— До уваги гостей і пацієнтів шпиталю Досконалої Агіси: говорить головний лікар жовтого корпусу Джоссі Арнул-молодший. Прекрасна сьогодні погода, чи не так? Але раджу не затримуватися на вулиці: у чорно-білий корпус привезли пацієнта-третяка. Дуже сильного третяка! У нього виявлено нестабільність магічного потоку критичного рівня. У зв’язку з цим у радіусі до кілометра від лікарні можуть відбуватися неконтрольовані магічні явища — найімовірніше, погодного характеру. Але це не факт… Може піти дощ, сніг, також може бити блискавка, можливий легкий землетрус, буревій чи град найнеможливіших форм — пацієнт не в змозі контролювати себе зараз, тож ми ні від чого не застраховані. Але, будь ласка, не засмучуйтеся. Навпаки, це привід для захоплення: де ще ви побачите землетрус зі снігом та дощем водночас? Але милуватися цим краще з вікон нашого шпиталю. Тому всі хто на вулиці — пройдіть у жовтий корпус. Усі хто всередині — відійдіть від вікон якомога далі й займайте зручні місця, можете прикупити солодощів в автоматонах у холі. Адже, нас чекає вражаюче видовище! І так, мої співробітники вже вмикають захисні екрани, тож…

Далі Дрейк не розчув — новий різкий потік болю погасив чи не всі органи чуття. Якийсь час він відчував лише жар — щось ніби випалювало мозок зсередини. Випалювало й одночасно різало на дрібні шматочки. В очах сяяли яскраві сліпучі спалахи, у вухах гуділо від стукоту власного серця; десь на задвірках свідомості, дуже, дуже далеко все ще лунали голоси, але їх Дрейк не помічав — біль затьмарював усе. А через деякий час — до біса довгий, нестерпно довгий — зникла, нарешті, і вона. Тоді Дрейк занурився в чорноту — непроникну, глуху і заспокійливо тиху.