Детективи з Яспісу

Загалом у володінні лихваря Верела Фабаначі п’ять ломбардів. Усі розташовані в найогидніших районах міста, серед яких Звіринець і Котел. У першому живуть здебільшого звіролюди, за характером і зовнішністю ближчі до тварин, ніж до людей — таких цивілізоване суспільство Яспіса не дуже любить і вкрай неохоче приймає. А ось у Котлі осідають ті, кого не відлякує сусідство з мідними шахтами.

Мідь — ідеальний провідник для магічної енергії, тому з неї виготовляють практично все обладнання, що працює на магії. І саме мідь — одне з джерел багатства Яспіса, але водночас — і його бич. Усе через те, що мідні рудники розташовані всього за кілька кілометрів від міста, поруч з ними — фабрика, на якій видобуту мідь очищають від домішок і перетворюють на чистий метал. Усе це виробництво характеризується високим рівнем шуму, бо для видобутку міді із землі використовується вибухівка. Звичайна вибухівка, не магія якась — просто тому, що вона менш небезпечна. Адже, через свої відмінні якості провідника мідь та її похідні можуть увібрати й поширити магію на всю шахту, спричиняючи руйнацію та смерті. Щоб уникнути подібних ризиків, на копальнях і використовується тільки динаміт, тож постійні вибухи — норма життя для тих, хто живе на східній околиці Яспісу. Але це півбіди.

В процесі видобутку і виробництва міді також утворюється багато пилу і шлаку. Перший розноситься по окрузі вітром. В особливо вітряні дні східні околиці Яспіса, включно з Котелом, буквально тонуть у пилу. Що стосується шлаку — той, що не придатний до використання, збирається в одному місці й знищується спеціально навченими магами або големами. В результаті утворюється такий сморід, що навіть мертвий помре — повторно. Крім того, спалювання шлаків негативно впливає на довкілля. Через це навколо мідних копалень майже нічого не росте, крім хирлявих кущиків і бур’янів, тож жителі Котла банально позбавлені навіть пейзажів, що радують око. У районі центральної вулиці Котла міський магістрат ще намагається «робити красу», відряджаючи туди фей. Їхня магія підтримує в пристойному вигляді висаджені там дерева, але й тільки. Якщо заглибитися далі в Котел — єдине, що можна побачити — нагромадження похмурих сірих будівель, вкритих товстим шаром пилу. Вони туляться ледь не впритул одна до одної, дивлячись одна на одну порожніми й брудними очима-вікнами.

Ось у такому не дуже оптимістичному місці жила родина Шпіц. І саме тут нещодавно відкрився черговий «Будинок фавна», у якому, за словами Акі, підробляв Гедмар Шпіц.

Ломбард розташовувався на центральній вулиці Котла — проспекті Велладосса — і одразу впадав у вічі. Насамперед — масивними двостулковими дверима з величезними ручками у вигляді купюр номіналом у десять свон. Такі ж купюри прикрашали й самі двері замість стандартних у таких випадках візерунків. Але ще більше уваги привертала дерев’яна вивіска у вигляді фавна з жменею монет у витягнутій руці. Хоч він і був намальованим, але виглядав дуже реалістично. Особливо — його погляд: хитрий, гострий, глузливий. Він справляв незабутнє враження в поєднанні з простягнутими монетами, цілком чітко натякаючи, що тут кожен мешканець Котла точно отримає те, чого потребує найбільше, — гроші.

«Гидко».

Бернштайн, який ось уже хвилин п’ять розглядав вивіску ломбарду з вікна свого фаетона, зітхнув і, нарешті, відвернувся, кинувши погляд на Акі. Соколіс сидів на спинці сидіння поруч із водійським, настовбурчивши пір’я, та оглядав околиці з таким видом, наче він тут був головним.

— Отже, Шпіц тут? — похмуро запитав Еванлін.

— Правильно.

— Він міг піти після того, як ти залишив пост.

— Міг. Але навряд чи — у цей час він прибирає на дворі. А я до того ж потурбувався про те, щоб роботи у нього побільшало.

У відповідь Еванлін підняв одну брову, але уточнювати, що саме зробив соколіс, аби у хлопця «роботи побільшало» не став. Іноді краще просто нічого не знати про його витівки.

— Ломбард має інший вихід? — запитав він після короткої паузи.

— Має. Веде на задній двір, а звідти можна швидко потрапити на Шахтарську площу і сісти там на трамвай. — Акі повільно смикнув чубчиком на голові й одним оком подивився на Бернштайна, очікуючи на похвалу за свою інформованість. Але так і не отримав її. Еванлін мовчав, знову перевівши погляд на будівлю ломбарду.

Фаетон він припаркував метрів за двісті від нього, щоб не надто впадав у вічі тим, хто перебував усередині «Будинку фавна». За словами Акі, таких там тільки троє: ломбардник, найнятий Фабачі, голем-охоронець і Гедмар Шпіц — той увесь час проводив у маленькій підсобці, що розташовувалася за основним залом, у якому обслуговували клієнтів. Виходив він тільки або за дорученням ломбардщика, або щоб прибрати ґанок та задній двір.

— Я зайду всередину й оглянуся. Ти залишишся тут — аби не привертати зайвої уваги. Але спостерігай тут за всім. Побачиш щось дивне — кажи мені. Якщо щось трапиться — дій за ситуацією. Але в межах встановлених мною правил, почув?

Бернштайн кинув оцінювальний погляд на Акі, а той у відповідь клацнув дзьобом і застиг без руху. Чубчик на його голові теж завмер у напіврозкритому стані. Усе це означало, що Акі наказ почув і зрозумів, але всіляко намагався удати, що це не так, імітуючи поведінку звичайного папуги. Тому Бернштайн, який прекрасно знав характер свого соколіса, незворушно додав:

— Кожне порушення — це мінус дві гірчичні булочки з твого раціону.

Акі у відповідь повільно моргнув і знову клацнув дзьобом, видавши звук… Ну, певно, він мав бути схожим на пташиний спів. Але горлянка соколіса змогла породити тільки щось скрипуче і незрозуміле, більше схоже на передсмертний стогін, ніж на звичайні пташині крики. На Бернштайна, втім, це не справило жодного враження. Він навіть в обличчі не змінився, коли вимовив:

— Будеш сперечатися — ще й премії за хорошу поведінку позбавлю.

Ця погроза вже подіяла. Акі різко замовк, випростався, відвернувся й ображено продекламував:

— Світ досить великий, щоб задовольнити потреби будь-якої істоти, але малий, щоб задовольнити людську жадібність…

— А за недоречні цитати класиків, що ти постійно вичитуєш в книжках, позбавлю ще й гірчичних булочок із кунжутом.

—… тому життя — це череда болю й випробувань на шляху до досконалості.

— Саме так. Сподіваюся, що сьогодні ти будеш досконалий як ніколи. — Бернштайн витягнув ключ живлення з панелі управління фаетоном і кинув його в кишеню. Потім швидко оглянув свої руки — шерсті на них побільшало навіть попри всі спроби перешкодити цьому. Нігті… кігті точніше, теж подовжилися і почорніли. Прокляття…

Акі, який ображено кректав увесь цей час, помітив погляд, з яким Еванлін оглядав свої руки, і замовк.

— Ти надто обережний, ніби у гості до страхопуда готуєшся йти, — неквапливо промовив він після паузи. — Є причини для занепокоєння?

Бернштайн відірвався від споглядання рук і витягнув із кишені чорні рукавички. Зазвичай він одягав їх тільки під час обшуку, але зараз, уперше за довгий час, з’явилася інша причина.

— Гедмар Шпіц дивно відреагував, коли молодший брат помітив візитівки «Дому фавна» в його кімнаті, тобі так не здається? — запитав він, надягаючи рукавички.

— Представники людської раси від природи дивні. Наприклад, вони чудово тасують карти, але грають гірше за мою стару глуху і сліпу бабку, — глибокодумно прорік соколіс, з прищуром оглянувши свої крила. — А ще вони вірять, що виграють навіть тоді, коли вже програли все, що мали при собі.

— Це так, — похмуро усміхнувся Бернштайн. — Але у випадку з Гедмаром виходить зовсім дивно. Подумай: він зривається на Лемара, коли той знаходить візитівки та прямо запитує, чи не збуває він у ломбард крадене, як минулого разу. Ми ще не знаємо чим би все закінчилося, якби тебе там не було… І після цього Гедмар тікає. Може, він просто злякався того, що накоїв… Але навіть так реакція Гедмара надто вже… гостра. Якщо він справді всього лише працює тут — йому нема чого хвилюватися і вже точно нема чого тікати. То чому ж він утік? Відповіді дві: або Гедмар Шпіц — ідіот, який до того ж не вміє контролювати свої емоції, або йому є, що приховувати. І те, й інше однаково небезпечно, адже робить Шпіца непередбачуваним. До того ж… — Еванлін на мить замовк, задумливо оглянувши свої руки, вже затягнуті в рукавиці: кігті помітно впиралися в шкіряні краї, але ще не стали настільки гострими, щоб прорвати їх, що трохи втішало. — Занадто багато збігів. Те, що ім’я Фабачі після справі братів Шпіц ще й сплило у справі Ріда ще можна прийняти за випадковість. Але те, що людина з таким минулим, як у Гедмара, тепер працює на лихваря, щонайменше, знайомого із загиблим Етейном Рідом, змушує замислитися.

Еванлін замовк, задумливо поправляючи волосся, що впало на очі. Потім повільно промовив, звертаючись радше до самого себе, ніж до Акі:

— Потрібно перевірити Фабачі та його бізнес. Навіть просто про всяк випадок… Айс уже збирає всі папери, але це довго… Набагато швидше витягнути інформацію з тих, хто працює на нашого лихваря. А якщо це допоможе остаточно поставити крапку у справі братів Шпіц…

…це допоможе хоч трохи заспокоїти Крістофа. Може тоді він припинить даремно ризикувати собою й сконцентрується на лікуванні — воно йому зараз важливіше ніж усі його героїчні потуги «випробувати себе» та «закінчити роботу». Бернштайн щиро вірив у це, але вголос так і не сказав. Ані тоді, у шпиталю, ані зараз — самому собі. Важко сказати, що саме завадило… Мабуть, все одразу й нічого конкретно. Як завжди.

Прокляття…

«Я справді ненавиджу втрачати. Боюся втрачати… Недолік, якого так і не вийшло позбутися, всупереч досвіду минулих років. Але хто б міг подумати, що цей страх проявиться стосовно тебе, Крістофе, так сильно…»

Бернштайн зітхнув і різко випростався. Рука лягла на засувку, що відмикає дверцята фаетона.

«Напевно, це від того, що в тебе є ця риса в характері. Як у них. Ця проклята впертість, нестерпна безстрашність і готовність ризикувати всім заради мети…»

Дверцята тихо клацнули й повільно відчинилися.

— Пильнуй тут уважно, Акі, — кинув наостанок Бернштайн і вибрався з фаетона. Слідом йому долетіло невиразне кректання соколіса, яке він, як і зазвичай, проігнорував. Переконавшись, що два вікна фаетона відчинені, дозволяючи Акі вилетіти на вулицю в будь-якому напрямку, він зачинив дверцята і попрямував угору вулицею в бік «Будинку фавна». У думках тим часом міцніла рішучість. Мета. Готовність досягти її… що ж, цього разу за своєю силою вона, мабуть, зрівняється з тією готовністю, що свого часу була в брата, матері, Лорела… і з тією готовністю, яку зараз демонструє Крістоф у спробі досягти своєї мети.

«Ти не можеш померти, Крістофе Дрейк. Принаймні — не через свою кляту впертість. Бо ще одну таку смерть я точно не переживу».

Від цих думок тіло охопило тремтіння, а в голові змазаною тінню промайнув спогад: сірі хмари, така сама сіра дорога, багато-багато людей довкола, прикордонний стовп далеко попереду і сльози. Багато, нестерпно, диявольськи багато сліз. Того дня вони сочилися безперервно, забиваючи ніс, рот, заважаючи дихати і бачити. З того дня їхній смак, їхня їдка гіркота і солонуватий запах назавжди в'їлися в пам’ять. Впилися в сам мозок, залишивши в ньому незгладимі відбитки…

Бернштайн різко хитнув головою, відганяючи непроханий спогад геть, зціпив долоні в кулаки, після чого засунув їх у кишені штанів. У цю ж мить перед очима постали масивні двері ломбарду.

Еванлін Бернштайн зробив ще один — останній — глибокий подих, наказуючи собі заспокоїтися.

Треба зосередитися на роботі.

З цією думкою він штовхнув важкі двері й упевнено ступив усередину напівтемної кімнати, що з’явилася перед ним. Але вже наступної миті завмер, приголомшений раптовим відкриттям.

Запах.

Той самий мерзенно-солодкий — аж до нудоти — запах, що був у кімнаті Етейна Ріда, раптово проступив зараз, долітаючи звідкись із глибини кімнати. Але якщо в кімнаті Ріда і на його тілі він був слабким, незрозумілим, близьким до галюцинації, то зараз він відчувався доволі чітко. Нудотна солодкість виявилася настільки сильною, що миттєво просочилася в рот, неприємною плівкою осівши на язиці. Бернштайн скривився, відчувши гостре бажання заткнути і рот, і ніс, але все ж таки стримався.

Намагаючись дихати якомога рідше, він обережно попрямував углиб кімнати, пильно озираючись. Джерело запаху… що може виділяти настільки огидну солодкість?

— А, новий гість. Вам завжди раді в «Будинку фавна», гіссе. І завжди готові допомогти. Яка справа привела вас сюди?

Голос, такий самий солодкий, як і запах, що просочив кімнату, заскочив зненацька і це навіть здивувало Бернштайна. Він навіть здригнувся й обернувся на голос різкіше, ніж слід було. Дивно… Зазвичай слух і нюх попереджають про чужу присутність набагато раніше… Мабуть, все це через цей клятий запах… Він занадто відволікає.

Від цієї думки стало якось… неприємно. Але Бернштайн постарався розслабитися, щоб не оголити свого внутрішнього сум’яття. Начепивши на себе посмішку, він зосередив усю увагу на ломбарднику — високій худорлявій людині в кремовій сорочці без піджака. Він стояв, спершись на прилавок перед собою, і посміхався так само як і говорив — до нудоти радісно й солодко.