Детективи з Яспісу

— Заспокойте свого пса, Кулцусе.

Бернштайн повільно-повільно повернувся до голема — той у відповідь знову загарчав, випускаючи пару з пащі. Товсті металеві трубки на його горлі то подовжувалися, то скорочувалися щоразу, коли паща видавала черговий рик. Лапи голема-гончака увінчували довгі вигнуті кігті завдовжки з мізинець довжиною, вони відчутно дряпали по підлозі при кожному кроці. Щоправда, голем багато не рухався — дійшов тільки до середини кімнати й там завмер. Від Бернштайна його відділяло близько трьох-чотирьох кроків.

— Кулцусе? Ви оглухли?

Бернштайн кинув швидкий погляд на ломбардника, перш ніж знову зосередитися на големі, який уже злегка пригнув передню частину тулуба, наче готувався до стрибка або атаки. За мить він, щоправда, знову випростався і загарчав, випустивши разом з тим нову порцію пари. Можливо, все це означало, що він не має наміру нападати доти, доки ворог не зробить щось підозріле… Але Бернштайн не збирався це перевіряти.

— Кулцусе!

Почувши своє ім’я втретє, ломбардник, нарешті, відреагував. Здригнувшись так, ніби через нього пропустили заряд магічної блискавки, він хитнув головою і повільно перевів погляд на Бернштайна, потім на голема і назад.

— Ви… справді з поліції? — майже пошепки спитав він.

— На вашу думку, жетоном я просто хизуюся?

— Я не… Чого вам треба від Геда? Він — мій співробітник, до того ж він ще неповнолітній… — Кулцус невпевнено замовк, переминаючись з ноги на ногу. Голем тим часом із силою вдарив лапою по підлозі — довгі кігті залишили помітні сліди на дерев’яній поверхні.

— Вгамуйте голема! — наказав Бернштайн, відчуваючи, як ломить усі кістки — від напруги перевтілення на звіра стало важче стримувати. Кігті на руках уже прорізали рукавички зсередини; ті, що на ногах, теж подовжилися і тепер неприємно впиралися в черевики. Очі періодично втрачали властивість бачити деякі відтінки, тому, наприклад, червоні портьєри на вікнах змінювали колір на сірий, а голем — із золотистого змінював колір на чорний. Це означало, що зір сам, без волі на те Бернштайна, перескакував з людського на вовчий.

— Ви серйозно хочете, щоб ваш голем кинувся на поліцейського? — прошипів він, бачачи, що ломдарбщик ігнорує його.

— Я маю право знати, якого Страхолюда ви тут забули, гіссе. За яким правом ви поширювали нісенітницю про годинник і заставу і навіщо лякаєте мого співробітника! Це… це ж свавілля!

Прокляття! От упертий! Тільки час даремно витрачає…

Бернштайн зітхнув, шкодуючи, що просто не може розірвати цього голема на частини, як наполегливо вимагав вовчий інстинкт. Мідь, з якої зроблено пса, м’який метал, особливо для кігтів червоного вовка. Але, на жаль, звання поліцейського вимагає дотримання певних правил… пристойності. Навіть у таких ситуаціях, як зараз. Тож Бернштайн зітхнув, намагаючись заспокоїтися, і, приховуючи роздратування, пояснив:

— Я розслідую смерть одного напівельфа, а ваш «співробітник», схоже, до неї причетний. Я маю поговорити з ним — тільки так ми дізнаємося, чи справді він пов’язаний зі смертю жертви, чи все це — катастрофічний збіг обставин. Ви ж зараз заважаєте моїй роботі, Кулцусе. Не просто заважаєте, але погрожуєте нацькувати голема. Цього достатньо, щоб заарештувати вас. А там уже як піде…

— Неправда! Я не погрожував вам!

— Справді? Тоді заспокойте голема і дайте мені зробити мою роботу!

— Я…

— Не ускладнюйте своє становище, Кулцусе. Воно й так не просте. Якщо ваш співробітник справді винен у чужій загибелі, вас, крім іншого, можна притягнути за приховування зловмисника. Навіщо вам це?

— Прокляття…

Кулцус зціпив зуби. Потім зітхнув, нервово потираючи голову, і, звернувшись до голема, наказав:

— Арчі, etra essis.

Гонча, почувши команду, спершу завмерла на місці, потім неквапливо сіла, скриплячи металевими деталями у своєму тілі. Червоний блиск в її очах потьмянів, але повністю не зник. Погляд завмер в одній точці.

Бернштайн мить спостерігав за големом, не рухаючись із місця. Потім, упевнившись, що металевий звір справді не загрожує йому, дозволив тілу розслабиться і знову звернувся до Кулцуса:

— Ваш співробітник замкнув за собою двері в підсобку. Ключ є?

— Він вам не потрібен, — відповів той якимось занепалим голосом. На Бернштайна він не дивився. Натомість свердлив поглядом прилавок перед собою, вчепившись у нього руками. — Там…

Кулцус не договорив — перервав гучний жіночий вереск, що пролунав із вулиці. Потім ще один і ще. За ним донісся гучний крик «поліція!», що теж повторювався неодноразово.

— Якого біса там відбувається? — ошелешено запитав Кулцус, відірвавши погляд від прилавка. Потім подивився на Бернштайна так, ніби той міг усе йому пояснити. Але якщо й міг — він цього не зробив. Лише вилаявся крізь зуби і швидко пішов до центральних дверей, на вихід із ломбарду. У голові крутилася тільки одна думка:

«Акі, сподіваюся, це не ти!»

***

Зачинивши за собою двері, Гедмар Шпіц блискавкою кинувся вниз сходами. П’ять високих сходинок — і він опинився в маленькому підсобному приміщенні. Посередині — стіл, уздовж стін — дерев’яні полиці, заставлені маленькими скляними банками. Вони завжди справляли незабутнє враження на Гедмара, викликаючи бажання зупинитися і розглянути ближче. Але зараз він навіть не глянув на них, пронісся повз до запасного виходу на вулицю. Біля самого порога він, щоправда, зупинився і прихопив із собою одну з банок — у ній крізь скло проглядався згорнутий у трубочку папір. По ньому зрідка пробігали чорні іскри.

Побіжно оглянувши банку, Гедмар квапливо вискочив назовні, у двір. Звідти, перебравшись через огорожу, опинився в завулку — двоє людей у ньому насилу розійдуться. Не зупиняючись, Гедмар понісся далі, петляючи провулками. Ними можна дістатися до Шахтарської площі, а там — сісти на трамвай. І все. Навряд чи той поліцейський зможе переслідувати його після цього. Тим паче якщо Арчі його затримає…

Гедмар Шпіц подумки усміхнувся. Попри тривогу, в душі міцніла впевненість, що він упорається. Що його не візьмуть. Але зупинятися він не збирався. Біг що було сили на зупинку трамвая.

Власне дихання билося у вухах, як птах у клітці, серце гулко стукало, а ноги від швидкого бігу в якусь мить стали важкими й незграбними, наче хтось набив їх ватою до краю і зробив малорухомими. Що поробиш, Гедмар ніколи не любив бігати. Ненавидів навіть. Так само він ненавидів поліцію.

«Звідки тут узагалі взявся цей грьобаний легаш?»

Ця думка червоним пунктиром проходила через увесь розум. Вона смикалася і тиснула на свідомість, змушуючи серце тремтіти від хвилювання, а ноги — працювати щосили.

«Я нізащо не повернуся до в’язниці. Я не…»

Потім думок обірвався одразу, як тільки Гедмар влетів в черговий провулок. Він був порожній, як і більшість вулиць Котла, — велика кількість пилу і сморід відбивали в людей бажання до прогулянок, змушуючи виходити на вулицю тільки за потребою. Попри це, зараз у провулку хтось був. Хтось дуже-дуже дивний.

— П… папуга? — видихнув Гедмар, з недовірою дивлячись на істоту перед собою. Вона сиділа просто на дорозі, ліниво чухаючи кігтистою лапою голову. Почувши нервовий вигук Гедмара, папуга — або хтось дуже на нього схожий — опустив лапу донизу і мовчки втупився на Гедмара. Повисла тиша, яку переривав тільки гул проїхав трамвай, що проїхав вдалині.

— Відійди. Киш!

Гедмар, набравшись сміливості, зробив крок уперед, одночасно змахуючи руками, щоб злякати дивного птаха. Але той, чомусь, навіть не ворухнувся. Це вже здавалося дивним, але Гедмар однаково продовжував кричати і знову зробив крок уперед, щоправда, моментально завмер, коли почув голос.

— Валет чирва чи пікова десятка? — запитав папуга противним скрипучим голосом.

— Що? — Гедмар ошелешено кліпнув очима.

— Валет чирва чи пікова десятка? — знову запитав папуга все тим же голосом і тоном. Гедмар промовчав та нервово огледівся, але нікого поруч не побачив. Погоні за спиною теж не спостерігалося і це єдине, що втішало. А ось цей проклятий птах…

Гедмар знову подивився на папугу. Той дивився у відповідь, здавалося, не моргаючи.

Якого Страхолюда цей мішок з пір’ями тут забув? Чого йому треба? Чому так дивиться? Що за маячню втирає? Дивно, дуже дивно. Може, це пастка легашів? Мабуть, краще скористатися банкою… Шкода, що так рано доведеться це зробити, так краще перестрахуватися.

— Дивись, що в мене є.

Гедмар, як міг, зобразив дружню посмішку на обличчі й вказав на банку з підсобки ломбарду, яку тримав у руці.

— Хочеш спробувати? — його рука торкнулася дерев’яної пробірки, що закорковувала горловину склянки. — Тобі сподобається…

Спрацювало напрочуд швидко: уже після слова «спробувати» погляд папуги перемістився на банку.

— Це їстівне? — запитав він з явною підозрілістю у голосі. Але Гедмар Шпіц не звернув на це все уваги. Підбадьорений тим, що ось-ось обдурить дивного птаха і зможе, нарешті, втекти, він простягнув банку вперед.

— Так! Так! Це дуже їстівне! Я залишу банку десь тут, а ти відрий та зазирни в неї…

Сказавши це, Гедмар уже справді хотів поставити банку на землю, як раптом папуга злетів, а за мить опустився йому на руку. Його кігті з несподіваною силою зімкнулися на зап’ясті. Це, а також ефект несподіванки від незапланованого зближення з птахом змусив Гедмара смикнутись — він аж підстрибнув на місці й ледь не впустив банку. Усе всередині здригнулося від усвідомлення того, що небезпечна банка ледь не розбилася перед самим його носом. Страхолюдова дупа!

— А що там усередині? — діловито поцікавився папуга. Здається, він ігнорував переляк хлопчиська. А може, справді його не помітив. — Варення?

— Е… так. — Гедмар розгублено моргнув, все ще не відійшовши від своїх страхів.

— О. Це смачно.

— Так! Так! Тобі сподобається, тільки злізь із мене і краще відкрий банку…

— Але в мене алергія на варення.

— А… е… що?

— Це спадкове. Від бабусі, — з гранично серйозним виглядом пояснив папуга. — У тебе там ще щось є?

— Е-е… печиво?

— Шоколадне?

— Так!

— Не люблю шоколад.

— Тоді… Ванільне!

— Занадто солодке.

— Як щодо горіхів?

— Яких саме?

— Е… Мигдаль?

— Від мигдалю мене пучить.

— Значить, фісташки…

— Занадто маленькі, їсти незручно.

— Тоді кокос!

— Він занадто великий. І твердий. Знаєш скільки часу треба, щоб розгризти кокос?

— А-а-а-а! — Раптовий спалах роздратування пронизав Гедмара. Він навіть ногою тупнув, на мить забувши про свої недавні страхи. — А що ти тоді їси зазвичай?!

— Я? — Папуга на мить задумався. — Гірчичні булочки.

— Значить, у банці гірчичні булочки! Твої улюблені!

— Справді?

— Так! Відкрий і сам подивися!

— А як туди помістилися гірчичні булочки з кокосом? — знову запитав папуга. — Вони ж більші за твою банку…

— Це… — Гедмар роздратовано зітхнув і ляпнув перше, що спало на думку. — Це, знаєш, ну, чарівна банка, у ній з’являється та їжа, яку ти любиш найбільше. Щоб її дістати, потрібно відкрити банку і все, тільки це потрібно робити на землі, у дальньому кутку. І потрібно обов’язково зазирнути в банку, затямив?

— Хм. — Чубчик на голові птаха різко сіпнувся. Але банку вона ігнорувала, натомість видала дивний звук. Дивний, дуже несподіваний звук, підозріло схожий на смішок. Злий, нехороший, страшний смішок. Він миттєво налякав Гедмара, нагадавши про колишні страхи і підозри.

— Дурити мене надумав, так?

Птах різко розкрив крила, знову заставши Гедмара зненацька. Він сіпнувся і зіщулився весь, одночасно смикнувши рукою в спробі зігнати з себе дивну істоту. Той ніби чекав цього, бо розтиснув пазурі й миттєво опинився в повітрі. А ще за мить птах із несподіваними для його розміру силою та спритністю вихопив банку з рук Гедмара. А потім з такою ж силою жбурнув її на землю, хлопцеві під ноги.

Пролунав звук битого скла, змішаний із шелестом пташиних крил. Завулок моментально заволокло димом, що повалив із розбитої банки.

***

Бернштайн квапливо вийшов із будівлі ломбарду й озирнувся. В очі одразу впав стовп диму, що здіймався десь за найближчими будинками. Він був занадто вузьким і млявим, щоб викликати побоювання про велику пожежу, але ігнорувати його Бернштайн не міг. Тим паче крики долинали з того самого боку, що й дим.

Стиснувши зуби, Бернштайн попрямував до джерела. Дорогою він раз у раз принюхувався, тому швидко зміркував, що запаху гару немає. Зате в повітрі, нарівні з пилом, уловлювалося щось інше. Запах… гнилі? Дивно… Це змусило Бернштайна прискоритися.

Зрештою, він досяг потрібного провулка і, не встигнувши увійти в нього, помітив, що все там огорнуло димом. Попри це, можна було розгледіти вузьку вуличку, вимощену широкою цеглою, і двох дідусів. Обидва, схопивши худорлявого юнака, викручували йому руки і горланили щось про ходячого мерця:

— Тримай його! Тримай міцніше! Щоб не втік!

— Який «втік», валянку! Він же мертвяк!

— І шо? Диви, як дриґається, прямо як живий!

— Страхолюдова дупа! Воно кусається!

— Киркою б його довбанути…

— А-а-а-а-а!

Якась жінка, висунувшись із вікна найближчого будинку, нестямно завищала, кличучи поліцію. Сам «мертвяк», яким, мабуть, усі вважали Гедмара Шпіца, чомусь теж кричав про нечисть, але вже щодо дідусів, які його тримали. З переляку від так голосно кликав на допомогу, що перекрикував навіть жінку, яка верещала.

Еванлін Бернштайн, побачивши це все, на мить застиг. Морально він готувався до будь-яких несподіванок, але такий абсурд просто посеред вулиці все одно заскочив зненацька. Власне вміння тримати себе в руках і те не витримало тиску — на мить в Еванліна Бернштайна натурально відвисла щелепа. Потім, щоправда, прийшло розуміння, що справа в якійсь магії… Якій? І наскільки сильною? І цей запах… Чи може він…

— На твоєму місці я б заткнув ніс, — пролунав зверху знайомий голос. — І рота також.

Бернштайн не став перепитувати двічі: в таких ситуаціях Акі краще послухати. Тож, закривши ніс рукою, він квапливо вискочив із провулка на вулицю — туди, куди темний туман не діставав. Сама вулиця поступово заповнювалася людьми, увагу яких привернути крики з провулка. Один із перехожих навіть хотів увійти в нього, але Бернштайн вчасно відтягнув його вбік.

Майже одночасно з цим він почув іронічний смішок:

— Цікаве видовище, чи не так?

— Що там сталося? Твоїх лап справа? — одразу запитав Бернштайн, усе ще стискаючи за плече чоловіка, який нещодавно намагався увійти в провулок. Той кричав і виривався, але застиг, коли почув відповідь Акі.

— Твій хлопчина розбив банку із запахом. І нанюхався того, чого не варто було. І не він один. По твоєму я зробив би щось настільки тривіальне?

— Банка із запахом? Та сама, про яку я думаю?

— Так, якщо ти думаєш про ті шматки скла, що сентиментальні бовдури використовують для зберігання приємних їм запахів… Щоправда, у нашому випадку хтось додумався зберігати в банку сморід, що отруює розум. Добряче, схоже, отруює, бо он як кричать зворушливо.

Бернштайн вилаявся під ніс, і, нарешті, відпустив чоловіка, якого тримав. Той розгублено відійшов убік і повільно запитав:

— Що робити, гіссе? Ми тут у Котлі, звісно, постійно сморід чуємо, але таке…

Він вказав на провулок, з якого все ще долинали крики, і нервово поїжився. Люди, що зібралися навколо, збуджено загуділи. Бернштайн похмуро дивився на них, потім дістав свій жетон. Тієї ж миті Акі, змахнувши крилами, перелетів з ліхтарного стовпа, на якому сидів, на дашок найближчої до Бернштайна будівлі і прорік, хитро блиснувши очима при цьому:

— Я можу все виправити… Якщо дозволиш мені прийняти мою справжню форму.