Детективи з Яспісу

— Ну то що?

Акі з важливим виглядом пройшовся дашком спочатку в один бік, потім — в інший. Бернштайн похмуро спостерігав за ним, стиснувши жетон рукою так, що кігті боляче впивалися у шкіру. Люди поруч обурювалися дедалі голосніше, але у провулок уже ніхто не намагався сунутися.

— То ви з поліції? — буркнув якийсь чоловік бридким голосом, більше схожим на каркання ворони. Він мав людське походження, був худорлявий, немолодий — мабуть, років під п’ятдесят, але сказати напевно важко через щільну щетину та бруд, що спостерігалися на його обличчі, а також старі, загоєні рани, що вкривали його руки та шию. Власне це, а також характерний запах, що йшов від чоловіка — суміш пилу, мідних шлаків, поту, немитого тіла й алкоголю, — доводили, що цей чолов’яга живе у надзвичайних злиднях та забагато п'є. Скоріш за все, він — колишній шахтар… Це підтверджував і його одяг — довга м’ята сорочка явно більшого розміру, ніж слід, додатково підв’язана не дуже чистою ганчіркою, парусинові штани й капелюх з дашком.

— Такий гарний… — знов заговорив чоловік, оглядаючи Бернштайна з-під лоба. — Оха-а-йний. Таких тут не буває. Тож точно важлива шишка з поліції… І що ж ви тут забули, гіссе [1] важлива шишка? Зазвичай у «Котлі» поліції не докличешся… А тут одразу такий гарний гіссе з’явився…

Чоловік зло сплюнув на землю. Інший чоловік — той, якого Бернштайн нещодавно утримав від того, аби зайти у провулок, насупився, кинувши у колишнього шахтаря роздратованим поглядом.

— Не звертайте на нього уваги… Скажіть, що відбувається? Отруйний запах… це правда? Ви знаєте, що робити з усім цим?

Він кивнув на провулок між двома найближчими будинками, звідки все ще долинали крики Гедмара Шпіца та інших нещасних. Бернштайн не відповів йому, подумки аналізуючи ситуацію. Хм… Якщо Акі не помилився і сморід, що долинав із провулка, справді з банки із запахом, то він не може становити великої небезпеки. Адже такого типу банки невеликі за розміром і вміщують у собі лише малий обсяг запаху. А точніше — ароматизований спеціальним чином шматок паперу. Він може довго зберігати на собі аромат, даючи змогу власникові навіть через роки згадати, як пахли, наприклад, яблуні в саду за часів його дитинства. Але запах зберігається тільки всередині банки та зникне дуже швидко, якщо вчасно не закрити її або розбити. Виходячи з цього, можна очікувати, що нинішній сморід теж дуже швидко розвіється і навряд чи пошириться за межі злощасного провулка. Найімовірніше, люди, що стовпилися навколо, навіть не відчувають цей сморід так гостро, як відчуває його ніс перевертня. Питання тут скоріше в іншому: як привести до тями тих, хто вже надихався цього лайна? І зробити це потрібно якомога швидше, поки ніхто не постраждав. І насамперед — Гедмар Шпіц. Його шанси вийти без травм із подібної бійки, схоже, невеликі…

Немов підтверджуючи цей висновок, з провулка раптово пролунав вигук під новий акомпанемент жіночих вересків:

— Ківе, воно слабшає! Тримай його, а я за киркою збігаю! Відчикрижимо монстру голову! Кажуть, це допомагає вбити їх остаточно…

— Не смій залишати мене одного з цим… Прокляття, він знов вкусив мене!

— А-а-а-а!!! Пусти мене, виродку! На допомогу! Вряту-у-у-уйте!!! Останній крик належав Гедмару Шпіцу. Судячи з голосу, він уже добряче осип, але все ще намагався чинити опір, на що натякала лайка мужиків, що тримали його. Народ на вулиці, вражений новими криками, теж захвилювався.

— Ви так і будете тут стояти? — спитав колишній шахтар Бернштайна. — Чи вам все одно, що там когось вб’ють?

Цього разу його підтримав навіть Акі.

— Так, часу обмаль. То не тягни й дай мені перевтілитися. Бо час, він як вода, завжди витікає крізь пальці…

Останні слова соколіс вимовив практично нарозспів, але з його скрипучим голосом вийшло огидно. Натовп на вулиці одразу відреагував на це незадоволеними вигуками, а одна товста й сувора на вигляд жінка — Крістоф би про таку сказав щось на кшталт «дасть фору будь-якій матроні орків» — з підозрою оглянула Акі, а потім запитала в Бернштайна:

— Ви точно з поліції?

Бернштайн і тут нічого не сказав. Зауваження соколіса теж проігнорував, зосередившись на своєму жетоні. Ідею залучити Акі до розв’язання проблеми, що постала зараз, він відкинув одразу. Навпаки, такою своєю поведінкою Акі напросився на суворе покарання. Але це потім. А поки що…

— Особистий номер — 875/00. У мене тут критична ситуація, другий рівень, тому запитую доступ до службової магії закритого типу. Заклинання — «примусове переміщення». Абонент для переміщення — Леон Шарк, особистий номер — 575/01.

Бернштайн ще не встиг договорити, а жетон уже спалахнув золотим світлом і відчутно завібрував. Після цього, почекавши трохи, Еван кинув його на землю поруч із собою. І зробив він це вчасно, бо золоте сяйво помітно збільшилося в розмірах, повітря навколо нього загусло, втрачаючи прозорість. Ще через мить у золотому сяйнистому потоці проступив силует — спочатку неясний, ледь помітний. Але за кілька секунд він збільшився і набув чітких людиноподібних контурів. Ще за секунду сяйво померкло, і стало зрозуміло, що цей силует належить не людині, а ельфу… який чомусь стояв навкарачки зі спущеними штанами. Верхню половину його тіла одяг узагалі не вкривав, тож кожен охочий міг побачити вузли м’язів на руках і грудях, вкритих до того ж візерунком із магічних рун.

— Який вишкребок це зробив?!

Ельф підняв голову і повільно обвів натовп поглядом з-під волосся, що вивалилося на очі. Коли він, нарешті, помітив Бернштайна, його обличчя викривила гримаса роздратування, навіть злості, але от збентеження від незручної ситуації не було. Жінки в натовпі, що зібрався на вулиці, здається, зніяковіли сильніше — хтось червонів, хтось сором’язливо прикривав обличчя руками… хоча й ненадовго. А ось чоловіки реагували зовсім інакше — хто нервово іржав, хто лаявся або здивовано обговорював все, що сталося, з тим, хто опинився поруч.

— Ти! Ну звісно… Тільки ти й міг перенести когось без дозволу! Безсмертним себе уявив, чи що?

Бернштайн у відповідь лише закотив очі.

— У мене критична ситуація. Вставай.

— У мене теж критична!!! Я ж вже майже…

Ельф скривився, але так і не договорив фрази до кінця, тільки брудно вилаявся. Бернштайн на це не звернув уваги:

— Скиглити будеш потім. А зараз ти маєш врятувати людей. Але спочатку натягни хоч штани!

***

Леон Шарк — фахівець зі знешкодження небезпечної магії або, по-простому, знмщик. Працює в однойменному відділі поліції Яспіса, який поліцейські з інших відділів часто називають «кімнатою іграшок» — все через велику кількість пристроїв, з якими знмщики зазвичай працюють. Також у «кімнаті іграшок» зберігалися і всілякі мудровані магічні предмети, які знмщики вже знешкодили, але полінувалися віднести у сховища. За складом характеру Леон дуже емоційний, завжди реагує дуже бурхливо на найрізноманітніші речі — як хороші, так і погані. Та попри це, він уміє швидко брати себе в руки й зосереджуватися на головному, коли потрібно. Ось і зараз Шарк стримав увесь свій гнів і мовчки піднявся на ноги, натягнувши на себе штани з такою гідністю, наче не він тільки-но світив напівголим задом на всю вулицю.

Бернштайн теж не залишився осторонь і віддав йому свій піджак, одночасно пояснюючи суть справи. Акі, що цікаво, весь цей час мовчав, з непроникним виглядом спостерігаючи за обома поліцейськими. Чубчик він свій уже склав і лише зрідка то підіймав його, то опускав, що зазвичай відбувалося у двох випадках: коли соколіс обурювався або коли дивувався.

— Ти ж зможеш знешкодити дію цієї банки із запахом? — запитав Бернштайн, закінчивши пояснення. — І повернути тих трьох у нормальний стан?

Він вказав на провулок. Шарк у відповідь лише зарозуміло хмикнув.

— Ти б не переніс мене сюди, якби думав інакше. Чекай тут. З цими словами він впевнено увійшов у провулок. Бернштайн провів його поглядом, але нічого не сказав. Зрештою, це правда: він дійсно викликав Леона тому, що не сумнівався в його здібностях. Усе-таки він володів доволі рідкісним талантом і дуже-дуже цінним для поліції Яспіса…

— Так, досить!

Товста сувора жінка, яку Бернштайн раніше вже сам для себе охарактеризував виразом Крістофа «дасть фору будь-якій матроні орків», раптом вийшла вперед. Сукня зеленого кольору щільно обтягувала її фігуру, роблячи помітною кожну складку на тілі. В одній руці жінка стискала горщик із якимось кущем, а другою гнівно ткнула в Бернштайна:

— Що за неподобство тут відбувається? Ви, нарешті, поясните це нам, гіссе так званий поліцейський?!

— Звісно, монно [2]. До ваших послуг.

Зараз, коли Леон нарешті зайнявся знешкодженням проблемної магії, а шанс успішно витягти Гедмара з тієї дупи, в якій він опинився, зріс, Бернштайн дозволив, нарешті, тілу трохи розслабитися. Навіть настрій злегка покращився і повернулася ввічливість, якої Бернштайн зазвичай дотримувався в бесіді. Але на незадоволену жінку це не справило враження. Вона лише пирхнула і, перехопивши горщик із кущем зручніше, знову накинулася на Бернштайна з докорами:

— Ну давайте, пояснюйте. І знайте: я вам не вірю! Та й хто повірить! Спочатку ви нікому не даєте увійти в Мідний провулок — а я там живу, між іншим! — потім якийсь балакучий півень несе нісенітницю про «отруйний сморід». А ви замість того, щоб пояснити громадянам ситуацію — а ми маємо право знати! — чомусь викликаєте напівголого ельфа! І що цей ельф, цікаво, зробить там? Знову зніме штани?!

Чим довше вона говорила, тим сильніше розлючувалася, і тому останні слова вже фактично викрикнула. Щоки жінки розчервонілися від обурення, а кущ у руках раз у раз тремтів ніби в такт сказаним словам. Дехто з натовпу підтримав жінку, і навіть Акі не залишився байдужим.

— Пі… Півень? — проскрипів він, повільно кліпаючи. Його грудне пір’я стало дибки. — Еване, вона сказала «півень»?

Бернштайн придушив зітхання, що рвалося назовні, і спробував прояснити ситуацію:

— Монно, і всі інші, будь ласка, послухайте уважно. Я дійсно з поліції — відділ розслідування магічних злочинів. Цей, як ви, монно, сказали, «півень», — тут Еван вказав на Акі, який злісно заскреготів у відповідь, — теж з поліції. Разом ми переслідували можливого злочинця, він і зараз перебуває в Мідному провулку. Він використав небезпечну магію та уразив нею кількох людей…

— Що, правда? — крикнув хтось із натовпу.

— Який жах! — Знешкодьте його тоді! — вигукнув колишній шахтар, що назвав Бернштайна «важливою шишкою» раніше.

— Так, якого біса ви тут стоїте?

— Цим вже займається мій колега, — терпляче пояснив Бернштайн. — А я стежу, аби ніхто з вас не зайшов усередину і не постраждав. Тому зберігайте спокій та чекайте. Дайте мені з колегами зробити нашу роботу…

— Ха! Та невже? — різко перебила Бернштайна «матрона орків», кинувши спочатку на нього, а потім на Акі недовірливий погляд. Її брови так низько зійшлися на переніссі, що ледь не поховали під собою маленькі оченята. — Вас послухати, так ви наче герої, що прийшли нас рятувати. Та чи можна вірити тому, у кого в «колегах» голий ельф та бойовий півень? Чим ви там у поліції займаєтеся? І взагалі, знаєте, як люди говорять? «Іншого півня хоч феніксом назви, а все одно кукурікає по-старому» — ось це про вас, гесе так звані поліцейські!

— Монно… — квапливо почав Бернштайн, щоб якнайшвидше загасити конфлікт, що розгорявся, але договорити все одно не встиг — Акі різко злетів у повітря і зі швидкістю, якої ніхто від нього не очікував, кинувся до жінки, виставивши вперед гострі пазуристі лапи. Жінка з переляку заверещала, видавши напрочуд тонкий, як для її комплекції, звук. У паніці вона виставила вперед руки в інстинктивній спробі захистити обличчя. Через це їй довелося випустити горщик із кущем, той упав на землю і розбився. Тієї ж миті Акі пролетів над жінкою, навіть не зачепивши її, і, зробивши коло над вулицею, неквапливо опустився на плече Бернштайна.

— Це обов’язково було робити? — з кислою міною запитав той. Соколіс одразу насупився, а його чубчик без зупинки то здіймався, то опускався. Попри це, відповів він напрочуд спокійно:

— Еване, літати для таких, як я, — річ природна. Хіба я винний, що деякі… особи… такі емоційні?

Бернштайн зітхнув і похитав головою, раптово відчувши втому. Дуже захотілося сховатися якомога далі від поглядів людей навколо — розгублених, незадоволених, обурених. В ідеалі б прилягти ненадовго — постійне стримування власного перевтілення на вовка й без того виснажливе. А коли при цьому доводиться розбирати весь цей розгардіяш…

— Гей, Бернштайне! — раптом донеслося з провулка. — Я закінчив тут, але… Коротше, йди сюди. Терміново.

Голос Леона звучав… розгублено. І це вже насторожувало. Настільки, що Бернштайн нарешті не витримав та вилаявся. Потім повільно заплющив і розплющив очі, намагаючись заспокоїтися. Це не дуже допомогло, тому він знов вилаявся.

— Ого, — зауважив Акі, роздивляючись Бернштайна то одним, то другим оком. — Ти рідко використовуєш такі слова у такій кількості одразу.

У відповідь Бернштайн зітхнув:

— Візьми мій жетон, там. — Він вказав на жетон, що досі лежав на бруківці, оточений яскравим іскристим сяйвом. — Виклич патрульну службу, нехай стежать тут за порядком і допоможуть постраждалій монні. У провулок нікого не пускай до мого повернення. Зрозуміло?

Замість відповіді соколіс на мить задумався.

— Отже, ти даєш згоду на те, аби я скористався твоїм жетоном? — запитав він нарешті. Бернштайн насупився.

— Тільки для зв’язку з патрульними. Не більше.

— Хм…

— І врахуй: ніяких викрутасів більше. За сьогодні ти вже натворив достатньо, аби позбутися гірчичних булочок на місяць.

— За що?! — одразу схаменувся Акі.

— Я справді маю тобі пояснювати? — Бернштайн примружився, холодно оглянувши соколіса. Той клацнув дзьобом знову, але нічого вагомого не сказав, тільки пробурчав щось невиразне. Потім зістрибнув із плеча Бернштайна на землю і поспішив до кинутого жетона, постукуючи кігтями по бруківці. Сам Еванлін мить спостерігав за ним, за натовпом, який нещодавній вчинок Акі щодо жінки помітно обурив, потім розвернувся та увійшов у провулок.