Детективи з Яспісу

Увійшовши в Мідний провулок удруге, Бернштайн одразу ж помітив зміни. Наприклад, запах: він розсіявся. Як і дим. Тепер можна було без зусиль розгледіти вузьку курну доріжку, з двох боків затиснуту стінами житлових багатоквартирних будинків. Між вікнами цих будинків хтось розтягнув білизняні мотузки, на яких сох одяг — сорочки, дитячі речі, чиєсь спіднє. Судячи з кількості вологи, що стікала вниз просто зараз, дещо з цих речей повісили зовсім недавно. Бернштайн, помітивши це, несхвально хмикнув: жителі Котла, схоже, живуть у своїй реальності, в якій прання важливіше за дивний дим, що клубився ще мить тому поруч з їхніми домівками.

З глибини провулка долинали голоси — не крики, як раніше, а скоріше відлуння чиєїсь розмови. Людей, залучених до цієї розмови, Бернштайн помітив дуже швидко — двоє не дуже молодих чоловіків, з якими боровся Гедмар Шпіц, і Леон Шарк. Жінка, що верещала з вікна раніше, тепер мовчки спостерігала за тим, що відбувається внизу, але, помітивши Бернштайна, чомусь зникла з поля зору. І не тільки вона: поки йшов, Бернштайн помітив тіні й тремтячі фіранки в інших вікнах — схоже, події у провулку зараз перебували під прицілом багатьох очей.

Чоловіки, яких врятував Леон, розгублено озиралися, потираючи потилиці руками. В їхніх очах читалася недовіра і здивування, але виглядали вони спокійними — схоже, після усунення магії банки з запахом, вони швидко позбулися ілюзій і перестали бачити «мерців»… Бернштайн полегшено зітхнув, помітивши це: єдина хороша новина за весь день, напевно.

Леон Шарк, притулившись до стіни будинку, байдуже дивився на щойно врятованих ним людей. Біля його ніг валялися осколки зачаклованої банки. Повітря навколо неї ледь помітно мерехтіло сіро-зеленим світлом і раз у раз рябило — це означало, що Шарк поставив навколо неї свій фірмовий бар'єр, що не пропускає магію. А сам він, напевно, стояв поруч, щоб не підпускати людей до небезпечного предмета й матеріального доказу до того ж. За це Бернштайн подумки присудив Леону один бал. Вголос, звісно, нічого говорити не збирався, не було потреби — Шарк і так свято вірить у свою досконалість. Крім того, Еванліна більше хвилювало інше — Гедмар Шпіц. Його ніде не було видно, але підійшовши ближче, він зрозумів, що це не так: хлопчисько нікуди не подівся, просто лежав на землі трохи далі й не ворушився. Запаху крові від нього не було, отже, зовнішніх поранень він не дістав — це втішало, але не прояснювало ситуацію.

— Отже, мертвяка справді не було? — запитав один із чоловіків. Він був низького росту, худий як жердина, бородатий та старий — років під п'ятдесят, напевно. А може менше, бо хоч шкіра його була зморщеною, особливо навколо очей, тримався він впевнено, а руки його не тремтіли й ще не втратили сили. Втім, всі, хто працюють у мідних шахтах, старіють передчасно, а цей чоловік точно був шахтарем раніше — його одяг та запах про це прямо-таки кричали.

— Точно не було? — знов перепитав шахтар. — Ви впевнені, гіссе?

Леон роздратовано зітхнув і закотив очі:

— Не було. Я впевнений.

— Але він же мене вкусив… Ось! Ось!

З цими словами чоловік всунув Леону ледь не під ніс власну руку — волохату і не сказати, щоб чисту. Шарк у відповідь скривився від огиди, але сказати нічого не встиг — перебив інший чоловік. Він був гномом, ще й меншим на зріст порівняно з іншими гномами, але за характером виявився доволі войовничим:

— Так, це правда! Ми знаємо, що мертвяк тут був! І взагалі, якого Страхолюда ми повинні тобі вірити, приятелю? З’явився тут із нізвідки голяка, народ бентежиш!

— Я ж уже пояснив…

— Та хто повірить напівголому ельфу! Поліціянти в Яспісі — всі скоти, але голяка ще розгулювати по вулицях не додумалися… Врятуй Оповісник Зарі від цього!

Чоловік приклав руку до грудей, вимовивши останні слова, — жест, що завжди є складовою молитви до Оповісника, божества вкрай популярного в тих, у кого немає таланту до магії. Тим, у кого він є, дуже часто байдуже до релігії. І чим вищий або сильніший магічний талант, тим нетерпиміші вони до всіляких релігійних проявів. Поведінка Леона це довела. Почувши ім’я бога, він роздратовано пирхнув:

— «Врятуй Оповісник», говориш? Але чомусь твій божок тебе від дрібної магії смерті не врятував… Це зробив я! А ти ще сперечаєшся тут, нечемо!

Гном від цих слів побілів:

— Магія смерті?

— Дурня! Не слухай його, Рудісе. — Старий шахтар підтримав гнома, розлючено ткнувши у бік Леона худим пальцем. — Ви, гіссе, смієте казати, що ми, законослухняні громадяни Яспісу, що все життя гарували на благо цього міста, кинулися на цього малого? — Старий хитнув головою у бік Гедмара. — Ми знати не знаємо цього пацана. З чого б нам нападати на незнайому людину?!

— Я ж уже пояснив! — знову повторив Шарк і шумно зітхнув. — Іноді мені здається, що пилом позабивало не тільки повітря в Котлі, а й мізки тих, хто тут живе…

Чоловіки у відповідь на таку заяву невдоволено загомоніли, але Леон їх проігнорував, бо помітив Бернштайна. Махнувши йому рукою, він голосно крикнув:

— Нарешті! Що, заблукав посеред прямої дороги?

Бернштайн нічого не відповів. Підійшовши ближче, він кивнув чоловікам, назвавши свої ім’я і посаду, потім перевів погляд на лежачого Гедмара:

— Що з ним?

Леон у відповідь байдуже знизав плечима:

— Знепритомнів. Я розвіяв магію банки, але моя нульова магія неминуче подіяла і на крапелярні сітки твого хлопчиська. І вони перестали працювати. Зовсім. Це завжди неприємно… Ну, а пацан і так тут нерви всі витратив, відбиваючись від «нечисті»… — тут Леон презирливо пирхнув, кинувши багатозначний погляд на чоловіків, що тупцювали поруч. — Загалом, він знепритомнів. Навряд чи помре, але це нехай лікарі вирішують…

— «Перестали працювати»? У нього? — Бернштайн здивовано втупився на Гедмара, потім подивився на Леона. — Ти хочеш сказати, що Гедмар Шпіц — не порожній? Що він — маг і може використовувати магію? Ти впевнений?

— Страхолюд тебе дери, Бернштайне! І ти туди ж?! Сам притягнув мене сюди, а тепер сумніваєшся в моїх висновках?! Так, його тіло зреагувало на мою нульову магію! Будь він звичайним порожнім, він би взагалі нічого не помітив, як ці двоє! — Шарк із роздратуванням вказав на притихлих чоловіків.

— Дивно…

— Чому? Чаклуни в Яспісі не рідкість.

Бернштайн насупився, але на запитання не відповів. Опустившись на коліна, перевірив дихання і пульс у хлопчиська. Упевнившись, що і те, і те є, він полегшено зітхнув, потім обережно поклав Гедмара на бік — щоб язик не перекрив дихальні шляхи. Потім, згадавши про розвішану над головою білизну, встав і, підійшовши до точки, де вода стікала найактивніше, змочив руки. Отриманою таким чином вологою він бризнув в обличчя Гедмару, але той так і не прийшов до тями. З огляду на те, що він уже деякий час перебуває без свідомості… Імовірно, у хлопчини стан серйозніший, ніж звичайна непритомність на нервовому ґрунті… Потрібні лікарі. І чим швидше, тим краще. Тому Бернштайн скомандував шахтарю-людині якнайшвидше знайти Акі — щоб той викликав швидку за допомогою жетона. Чоловіка такий наказ збентежив — усе-таки не щодня просять передати доручення птаху, — але вимозі він підкорився.

— Хтось іще міг постраждати від твоєї нульової магії? Може, мешканці цих будинків. — Бернштайн змахнув рукою, вказуючи на стіну будівлі, біля якої якраз розпластався Гедмар Шпіц.

— Ну, це ж дрібна банка із запахом, а не летючий газ якийсь, тож я мало своєї сили використав. Обнулив магію тільки в цьому провулку, не більше… Гм. Але, мабуть, квартири, найближчі до місця події, варто перевірити. Якщо їхні власники схильні до магії або користувалися магічним обладнанням, то… — Леон знизав плечима. — Загалом, перестрахуватися не завадить.

— На третьому поверсі, — одразу відгукнувся гном Рудіс. Піднявши руку, він махнув у бік будівлі напроти і затараторив, звертаючись до Бернштайна:

— Там живе баба з цих, як їх… орків. Ось! Народ подейкує, що вона відьма…

— За складом характеру чи за навичками володіння магією? — поточнив Леон.

— Ну, за характером точно відьма! А щодо магії… — гном на мить задумався, чухаючи свою худу шию. — Гіссе, я в магії не розуміюся. Знаю, що нею можна шлункову виразку вилікувати. Або шлаки в нас на шахті спалити. Але ніколи не бачив, щоб Зіґґа — ну, орчиха та — таке робила… Не знаю… але… це ж Зіґґа — від неї всякого можна очікувати… Ну, ви розумієте…

Рудіс зам’явся, намагаючись підібрати слова, потім здався і просто знизав плечима. Леон, що спостерігав за ним з неприхованим скепсисом, закотив очі й нетерпляче сплеснув рукою: — Жителі Котла, як завжди, вражають рівнем освіченості й терпимості до ближнього свого.

— Ти на що це натякаєш, ельфе? — миттєво обурився Рудіс, аж підстрибнув на місці. Леон його оглянув і зарозуміло пирхнув. Але що б він не збирався сказати — не зміг, бо вчасно втрутився Бернштайн.

— Леоне, — покликав він, укладаючи Гедмара так, щоб ноги були вище за голову — якщо пам’ять не зраджувала, то, згідно з правилами надання першої допомоги людським істотам, така поза є найкращою в даній ситуації. — Піднімися на третій і перевір, як там ця монна Зіґґа.

— Що? Чому відразу я?!

— Тому, що ти багато базікаєш. А ще ти єдиний, хто володіє нульовою магією, і краще за мене зрозумієш, чи подіяла вона на ту жінку, чи ні.

— Прокляття, Бернштайне! Взагалі-то в мене сьогодні вихідний! І побачення… було.

— Отже, у твоїх інтересах закінчити роботу швидше, — незворушно відповів Бернштайн, зосередивши увагу на куртці Гедмара. Тій самій куртці, що зацікавила його ще тоді, в ломбарді «Дім фавна».

— Ти іноді така сволота…

Леон роздратовано скуйовдив волосся, яке й без того було не дуже охайним. Після цього він зібрався видати цілу гнівну тираду про егоїстичних перевертнів, але в останню мить передумав — знову через Бернштайна. Той раптом нахилився зовсім низько до Гедмара й повільно втянув повітря носом. Потім знову, і знову. Після цього трохи відсторонився і, піднявши голову догори, принюхався до повітря, потім знову припав до куртки, цього разу — уважно обнюхуючи кожен її сантиметр. З боку виглядало трохи дивно, але водночас — інтимно, чи що… Можливо, таке відчуття викликала впевненість, з якою діяв Бернштайн. Або акуратність: Бернштайн навмисно не торкався руками речі, а якщо все-таки й торкався, то робив це обережно, самими кінчиками затягнутих у рукавички пальців. А ще цей звук…

Що може бути привабливого у звуці принюхування? Точно нічого. Але у випадку з Бернштайном усе було інакше… Коли він принюхувався, його ніс видавав легкий шелесткий звук, завжди ледве чутний. Леону він чомусь завжди нагадував пір'їнку: вона так само ледь відчутно зачіпає шкіру, і водночас завжди змушує зіщулюватися або навіть здригатися…

— Е… А він точно з поліції? Що, Страхолюд мене дери, він робить? — тихо поцікавився Рудіс. Він теж стежив за Бернштайном, але, на відміну від Леона, — з подивом, змішаним з огидою.

— Працює, — з роздратуванням відгукнувся ельф і зітхнув. Рудіса таке пояснення, схоже, тільки сильніше збило з пантелику, бо він оторопіло втупився в Леона і тихо пробурчав:

— І на що тільки йдуть наші податки…

Леон, якщо й почув це зауваження, ніяк не відреагував на нього. Лише хитнув головою і, закутавшись щільніше в піджак, звернувся до Рудіса: — Так! Де там твоя орчиха? Веди. І до речі… Взуття зайвого не знайдеться? У мене тут ноги заклякли стояти босоніж! Уже не кажучи про те, скільки бруду до них поналипало… Прокляття! Оги-и-и-дно! Фу! Напевно, стопи тиждень тепер не відмию!

— Е-е…

Рудіс розгублено моргнув. Його погляд упав на Бернштайна, який шукав слід і зараз активно обнюхував куртку непритомного юнака, потім перемистився на напівголого Леона, що лаявся як останній п’яниця. У душі знову заворушилися сумніви в тому, що ці люди — справді з поліції.

***

Запахи.

Вони є скрізь і завжди. Насичені й слабкі, свіжі й старі, приємні й не дуже, людські, ельфійські, тваринні…

Запахи… Вони всюди. Вони змішуються один з одним, переходять один в інший майже непомітно, різко з’являються і так само різко зникають.

У такому калейдоскопі завжди важко відшукати той самий, єдиний потрібний. Одного тільки гострого нюху недостатньо… Потрібні ще знання, пам’ять і уважність. Куртка Гедмара Шпіца тому підтвердження. Вона увібрала в себе безліч найрізноманітніших запахів — пил, піт, їжа, з'їдена нещодавно, солодкість «концентрату» з ломбарду «Дім фавна». Дуже слабко, але був присутній навіть запах Акі — Бернштайн надто добре знав його, тому й помітив одразу. Інший би на його місці міг і пропустити — надто вже слабкий запах, надто… нечіткий. До слова, як запах Акі потрапив на цю куртку? Окреме питання, відповідь на яке обов’язково треба з’ясувати… Потім. А зараз важливіше зрозуміти, чи не припустився він помилки.

Уперше, ще в ломбарді, Бернштайн відчув його — дуже тонкий специфічний аромат анісової горілки, змішаної з ельфійським потом. Такий запах панував у кімнаті Етейна Ріда — на його одязі, на його подушці та простирадлах… І на його тілі. Анісова горілка відчувалася і крізь сморід трупного розкладання — непомітний на той момент оточуючим, але явний для перевертня. Як не іронічно, але саме це допомогло Бернштайну запам’ятати запах Ріда. Якби він не пив так багато перед смертю, його запах не набув би специфічних контрастів, тож помітити на куртці Гедмара його було б важче.

Але, можливо, того разу йому привиділося? Бернштайн хотів переконатися, що це не так. Тому прискіпливо вивчав кожен міліметр куртки, у пошуках того самого потрібного запаху. Хвилина, інша, третя… Ніс буквально забило людським потом — після цієї справи запах Гедмара вже точно запам’ятається назавжди. Але він не той. Не той, що потрібен зараз. Бернштайн знову принюхується, відчуваючи присмак чужого поту на язиці. Це не подобалося, дратувало. Викликало бажання відвернутися, закінчити роботу якнайшвидше. Але в людській формі таке трапляється завжди — у цьому одна з її вад. Звір набагато менш педантичний, коли справа стосується запахів. Але це дрібниці. Бернштайн уже звик. Він принюхується знову і цього разу… Так! Ліве плече! Той самий кислуватий запах анісової горілки, поту і себуму — за життя Етейн Рід мав доволі жирну шкіру, і це теж знайшло відгомін у його запаху. Безумовно, цей запах дуже схожий на той, знайдений у кімнаті Ріда. Але це в будь-якому разі належить ще довести. Зараз важливіше — не дати запаху вивітритися остаточно. У поточних умовах — простіше сказати, ніж зробити, і…

— Старший інспекторе Бернштайн! Ви там?

Гучний чоловічий голос пролунав зі сторони виходу з Мідного провулка на проспект Веладоса. Бернштайн хитнув головою, змусивши себе виринути зі світу запахів, у який занурювався щоразу, коли вмикав свій ніс на повну.

— У вас усе гаразд? Ми можемо увійти? Це патрульний Барнс говорить.

— Так! — відгукнувся Бернштайн. — Нам потрібні лікарі, терміново — тут є потерпілі. І криміналісти теж — потрібно зібрати докази!

— Вас зрозумів! — пролунало у відповідь.

Після цього на виході з провулка почувся гуркіт голосів, слідом пролунали кроки. Бернштайн, не чекаючи, поки патрульні з лікарями підійдуть, знову нахилився на Гедмара. Обережно знявши з нього куртку, він узяв її в руки, намагаючись якнайменше торкатися до неї — не вистачало ще й власним запахом перекрити й без того слабкий запах Етейна Ріда.