Детективи з Яспісу

Усунуто…

Усунуто.

Усунуто?!

Дрейк вилаявся. Спочатку тихо. Потім голосно. Потім узагалі схопив подушку і з усієї сили жбурнув у двері палати, за якими нещодавно зник Бернштайн. Термінал на його руці після цього запищав, сигналізуючи про зміни одразу в низці показників: судинний тонус, серцеві скорочення й артеріальний тиск. Дрейк це й на собі відчув — від різкого руху серце застукало швидше, а в голові запаморочилося. Усе це нагадувало, що симптоми емпатичного нападу нікуди не поділися… Та Дрейк надто вже розізлився, щоб мовчки прийняти це. Тому він зробив глибокий вдих, повільно потер скроні й кілька разів моргнув, щоб прояснився зір, — від стрибка тиску він теж на мить затуманився. Після всіх маніпуляцій, відчувши деяке полегшення, Дрейк зітхнув і раптом гаркнув у порожнечу:

— Щоб тебе, Бернштайне!

Відсторонити від роботи, і це коли тієї роботи до біса багато! Еван навіть забрав поліцейський жетон! Його, Дрейка, жетон! Тепер, якщо хтось не принесе в палату телефон, просто зв’язатися з Айсом не вийде… вже не кажучи про доступ до поліцейських архівів і перфокарту!

— А я ще сподівався, що він зрозуміє… Наївний осел!

Дрейк знову вилаявся і штовхнув ковдру, що лежала на його ногах. Це не допомогло — лють у грудях тільки спалахнула сильніше, та й серце теж застукало частіше — навіть у вухах загуділо.

— Гіссе Дрейк!

Двері в палату скрипнули, але так і не відчинилися повністю, упершись у несподівану перешкоду — подушку.

— Гіссе Дрейк, що сталося?

Дрейк не відповів, все ще подумки лаючи Бернштайна, а двері тим часом знов скрипнули, намагаючись відчинитися. Подушка після короткого бою вимушено відступила вбік, пропускаючи в палату жінку — ту саму медсестру, з якою Дрейк і Бернштайн уже познайомилися раніше. Вона зупинилася на порозі, уважно роздивляючись подушку, потім так само уважно подивилася на Дрейка. Зрозумівши, що той спокійно сидить на ліжку і не стогне від болю, як це зазвичай трапляється під час емпатичного нападу, вона трішки розслабилася. Але стурбованість на її обличчі повністю не зникла.

— З вами все гаразд, гіссе? Ваш термінал…

— Я в нормі й чудово почуваюся!

— Тоді чому у вас підвищився пульс, серцебиття і тиск? Чим ви тут взагалі займалися?

— Думав.

— А чому подушка на підлозі?

— Упустив.

— В інший кінець палати?

— Так. З вами, що, такого ніколи не траплялося?

Медсестра у відповідь промовчала, тільки насупилася. Мить вона оглядала Дрейка, який сам натомість уникав її погляду, потім нахилилася і підняла подушку.

— Гіссе Дрейк, ви, здається, забули, тому нагадаю: у вас нещодавно стався емпатичний напад. Досить сильний до того ж — не всі здатні пережити таке. Ви ж не тільки пережили, ще й прокинулися відносно швидко, якщо порівнювати з деякими іншими схожими випадками. Але ви все ще слабкі. Вам протипоказані будь-які навантаження. Чи ви знову хочете втратити свідомість?

Дрейк зціпив зуби. Втратити свідомість він не хотів, звісно, але злість на Бернштайна не відпускала. Злість і образа. Усе-таки Еван справляв враження людини, здатної зрозуміти його, Дрейка, і не критикувати, як інші. Не заважати робити з власним життям те, що здавалося правильним. Тому Дрейк і розказав йому відверто про теорію Кірца та про свої погляди щодо лікування емпатичних нападів, а не промовчав як робив зазвичай… Ще й цей клятий поцілунок! Якби знав, що Бернштайн усунить його від роботи — страхопуда лисого вони б поцілувалися! Не було б нічого взагалі! Хоча насправді цілується Бернштайн непогано… Навіть краще, ніж очікувалося. А ще цей його запах — суміш аромату тіла й одеколону… все це таке… спокусливе?

«А, страхопуд його все зжери! Я вже навіть думаю як Бернштайн!»

— Гіссе, вам краще прилягти, — заявила тим часом медсестра і, обтрусивши подушку, поклала її на ліжко за спину Дрейку. — І постарайтеся не робити різких рухів рукою, на якій висить термінал, — це позначається на точності вимірів. Думати теж перестаньте — у вашому випадку це також позначається на точності вимірів. І ще…

Тут жінка на мить замовкла, кинувши погляд на термінал на своїй руці.

— У вас і без того був підвищений тиск, судячи з даних — за ніч і ранок він так і не опустився нижче 128/80… Тепер майже 140. Якщо це дійсно через те, що ви просто «думали» тут весь час… — Вона зітхнула і похитала головою. — Ви ніби ворог самому собі, гіссе.

Вона знов зітхнула й провела рукою по власному терміналу, що після цього коротко спалахнув синім світлом.

— Доктор Веласкес зараз прийде. Я вже переслала йому всі дані з вашого термінала, тож він ознаймиться та скоригує ваше лікування. А ви, будь ласка, слухайте його рекомендації, виконуйте їх і припиніть так напружувати свій організм. Інакше ви ніколи не одужаєте…

Тут Дрейк посміхнувся — несподівано шумно й невчасно, чим одразу привернув увагу медсестри: вона одразу замовкла й насторожено подивилася на нього.

— Одужаю?

Дрейк знову посміхнувся, зосередивши погляд на власних руках — вони через підвищений тиск помітно тремтіли.

— Ви справді вірите в цю нісенітницю чи нести її — частина вашої роботи?

— Гіссе… Я не…

— Я ніколи не одужаю. Я завжди буду… таким. — Дрейк вказав на свої тремтячі руки, потім подивився на медсестру. — Так скажіть мені, монна, який взагалі сенс у лікуванні? Який сенс слухати ці ваші «рекомендації», «не напружувати себе», «берегти себе», якщо після виписки звідси я однаково подихатиму від постійного головного болю?

Сказавши це, Дрейк знов зціпив зуби — аж губи побіліли — і хитнув головою, потім ліг на бік, спиною до медсестри, не забувши накрити себе ковдрою з головою. Відповіді на своє запитання він так і не почув, та й не чекав її. Бо знав, якою вона буде. У таких ситуаціях люди завжди реагують однаково — втішають або намагаються підбадьорити одними й тими самими порожніми словами. Деякі, як Бернштайн, виявляються… більш винахідливими. Але їхні зусилля також марні. Просто вони цього не розуміють і чіпляються за вигадані надії.

«Посидь трохи вдома, дай собі час відпочинку — стане легше».

«Пий болезаспокійливі — стане краще».

«Головне, не вішай носа, інакше точно впадеш у депресію».

Маячня!

Легше не стане, болезаспокійливі — лише ілюзія допомоги, а щодо депресії… А її б і не було, якби оточення дозволяло йому жити так, як він вже вирішив! Якби воно не вимагало «берегти» себе, «лікуватися» тим, що все одно не лікує, «відпочивати» й «не вішати носа»!

— Ви маєте рацію.

Голос медсестри увірвався у свідомість раптово, заскочивши зненацька — Дрейк навіть обернувся, аби переконатися, що йому не почулося, та в останню мить передумав.

— Вас неможливо вилікувати повністю, але можливо зробити так, щоб ваш стан не погіршувався. Чи ви думаєте постійно підвищений тиск проходить без наслідків для здоров’я? Проте ви можете відмовитися від нашого лікування — ваше право. Та я б рекомендувала його пройти — якщо не заради себе самого, то заради інших. Вас сюди доставив той перевертень, ваш начальник. Він оплатив ваше перебування тут. А про те, як він тягнув вас на собі під час бурі з пропаленою шерстю і розірваними крапелярними сітками, взагалі пліткує вся лікарня. І не дивно: він виглядав наче живий труп вчора, ледве навіть перевтілився в людину. А сьогодні, поки ви спали, до вас рази три приходив хлопчик. Він і зараз сидить внизу, у приймальні, чекає дозволу зайти. Гадаю, новина про ваше небажання проходити курс стабілізації його не порадує. Але вирішуйте самі.

Сказавши так, жінка попрямувала до дверей — Дрейк почув звук її кроків. Але на порозі вона все-таки зупинилася.

— Доктор Веласкес прийде за десять хвилин. Якщо ви хочете відмовитися від лікування — скажіть йому це особисто.

Дрейк нічого не відповів на це, і жінка, зачинивши двері, пішла. Палату після цього поглинула страхітливо густа тиша.

***

Небо тішило око приємним блакитним кольором, змішаним з сяячою білизною хмар. Пухкі й товсті, вони були недостатньо великі, щоб закрити собою сонце, тож його промені заливали округу золотистим світлом, зігріваючи все — і землю, і повітря, і серця.

Еванлін Бернштайн упевнено йшов широкою, викладеною бруківкою дорогою, прямуючи до воріт. Воріт, що вели геть зі шпиталю Досконалої Агісси. Дорога лавірувала між дерев, що густим шаром оточували територію навколо двох корпусів лікарні. У їхніх гілках радісно щебетали птахи й стрибали білки, а на землі траплялися то жуки, то мурахи. Напрочуд тепла і приємна погода як для осені… І особливо сильно вона контрастувала з тим, що творилося тут буквально вчора.

Сліди магічної бурі, влаштованої третяком, досі ще не прибрали: подекуди траплялися вирвані з корінням дерева, у землі зяяли величезні дірки, часом випалені — значить, у цих місцях щити, що оточували лікарню, дали збій, і буря таки завдала шкоди території шпиталю. Подекуди повітря іскрило, породжуючи сині спалахи — сліди магії третяки, що ще не вивітрилися. Але якщо не замислюватися про це — і погода, і світ навколо тішили душу й око яскравими кольорами, свіжістю і пташиними трелями.

Утім, Еванлін Бернштайн не звертав жодної уваги ані на погоду, ані на краєвиди навколо. Він дивився тільки вперед, брови його зчепилися на переніссі, губи щільно стиснуті. Бурштинові очі, наполовину приховані віями, здавалися напруженими й похмурими. Їхній вираз не змінився й тоді, коли поруч пролунав шелест крил. За мить з’явився їхній володар: соколіс Акі неквапливо приземлився на плече Бернштайна, раз у раз смикаючи чубчиком на голові.

— Чому ти йому не сказав?

— Отже, ти все-таки підслуховував за вікном, — незворушно відгукнувся Еванлін, так і не глянувши на соколіса. Той демонстративно відвернувся, уперши погляд кудись у далечінь.

— Не «підслуховував», а збирав інформацію. Це моя робота, зрештою.

Бернштайн у відповідь на це лише хмикнув, і більше нічого не сказав. Навіть звіту про роботу не попросив. Акі, який не звик до такої зневаги до себе, ображено смикнув чубчиком. І теж замовчав, але не надовго. За мить він знов поновив розмову, спробувавши виправдатися — просто про всяк випадок:

— Я всієї вашої розмови не чув — щити навколо Дрейковій палати надто голосно гудуть. Тож позбавляти мене гірчичних булочок нема за що, чув?

— Справді? — Бернштайн скосив очі, кинувши колючий погляд на Акі. — Що ж, подивимося.

Чубчик на голові соколіса здригнувся і на мить повністю розкрився.

— Злий ти сьогодні. Я ж і образитися можу. І звітувати не буду.

— І тоді точно не отримаєш порцію гірчичних булочок з кунжутом — новий рецепт.

Соколіс відкрив дзьоб, але відразу закрив його. Потім повільно повернувся до Бернштайна.

— А вони в тебе є? — з підозрою запитав він.

— А ти знайшов Гедмара Шпіца?

— Знайшов. Він там, де і сказав Шпіц-молодший. Тільки Гедмар Шпіц там працює, а не збуває крадене, як думав його брат, — тут я впевнений. Де моя булочка?

Бернштайн у відповідь насупився, але на запитання Акі не відповів. Вийшовши з воріт шпиталю, він прискорився, прямуючи до власного фаетона. У голові тим часом кружляло безліч думок. Більшість із них — це запитання без відповіді. Але був також і висновок — впевнений, заспокійливий навіть.

«Безумовно, це на краще. Інакше ризики занадто високі».

Бернштайн зітхнув та, ігноруючи незадоволений скрегіт Акі, якому так і не дали булочки, звернув на одну з вузьких вулиць, що примикали до шпиталю Досконалої Агісси.

«Так, це правильно».

Правильно не казати Крістофу всієї правди. Тимчасово, звісно. Адже якщо він дізнається, що Гедмар Шпіц працює на Верела Фабаначі, знов кинеться з головою в розслідування. Знов доведе себе. І чим закінчиться ця пригода для нього? 

Бернштайн зітхнув, не бажаючи додумувати відповідь на останнє питання. Краще про таке не думати взагалі й зосередитися на роботі. А потім, як все скінчиться, треба поговорити з Крістофом знов і вирішити, що робити з цієї його «теорією напруження» та фанатичною вірою в її ефективність.

Заспокоївши себе цим, Еванлін Бернштайн відчинив дверцята свого фаетона.

— Треба спіймати Гедмара, Акі. І якнайшвидше. Тоді отримаєш свої булочки.