Глава 1

Теплий літній день, духмянів серед ароматів трав та ранніх паперівок. Солодкий запах яблук лоскотав за носа. Коли знаходишся дуже близько до землі, то відчувати дихання природи куди легше ніж зазвичай. А сьогодні я знаходилась до землі – ну вкрай близько.

Чотири пухнасті лапки вправно пружинили по ґрунті, а рижувато-молочний хвостик, злітав у різні сторони допомагаючи підтримувати рівновагу. До речі, мій хвостик, зараз я маленька пушиста кішка. І для мене це нормально, ставати кішкою. Мої батьки вміють перекочуватися у котів, і я, як їхня дитина - теж. Звісно з часом виявилось, що не всім людям дана така можливість, і про неї краще промовчувати.

Крокуючи знайомою стежинкою, я очікувала зустріти стареньку бабцю, яка своїм виглядом нагадувала сніговичка. Вся така дрібненька, біленька оточена хмаркою сріблистих кіс. Старенька мені імпонувала, і чимось нагадувала померлу бабцю, чи навіть двох бабць. Хоча ні одної з них не пам’ятала. Та це і не важливо. Подеколи відчуття того, що ти міг знати людину, цінніше самого знання.

Знайомий сад, любував котяче око - приємно відвідувати улюблене місце. Бабуся клопоталася у садкові, я ж спостерігала за її діями, зарившись у духмяні квіти. Ненав’язлива пісенька тоненького, ледь скрипучого голоска, заколисувала : «А-а-а, мій зелений океан,

А-а-а, біла квітонька у ніг,

я люблю тебе – світе мій.

Як заплющу очі, будь зі мною, будь.

Я маленький хлопчик – про мене не забудь…»

Я прибігала сюди, тільки тоді – коли хотіла відпочити думками. Тіло кішки, допомагало позбутися нав'язливих людських думок. У мене немає глобальних проблем, як це могло б здатися, на перший погляд. Просто іноді буває тяжко на душі, і ти не знаєш причини, лише поринаєш у тихий сум, насолоджуючись дрібницями природи та відчуттям життя.

Несподіваний шум обірвав спів бабусі. Вона кудись зірвалася й утекла – у хату. Заскрипіла хвіртка і в вулицю увійшов високий молодий хлопець. Моя рижувато-молочна шерстка стала дибки - непокоєння за стареньку зростало, адже від бажаних гостей не утікають. Значить цей молодик може зашкодити ній. Потрібно прослідкувати й у разі чого - перекотитися у людину, та допомогти сивенькій.

Молодик не твердим кроком, наближався до старого цегляного будиночка, що розміром нагадував невеличку дачу. На моє здивування, на дверях висів замок. Невже бабуся замкнула й утекла? Та хлопець не гукав нікого, а дістав з кишені ключі, і повільно відімкнув замок. Здавалося, що його переповнювало хвилювання. Не вже прийшов щось грабувати?

Прокравшись на іншу сторону двора, пильно спостерігаючи за подіями, я ніяк не могла збагнути – де бабця? Ніби й не було. Дивно це.

Пройшло трішки часу, хлопець заварив чашку чаю і виніс на вулицю стільця. Сидячи у затінку і попиваючи, напевне, вже холодний чай, вузькі карі очі ретельно обмальовували усі силуети вулиці: старий паркан по якому плівся плющ, висока трава яку бабуся не встигла стоптати, похилений хлів, зарослі кущі, пуста будка без собаки. Уся ця картина, складала враження, ніби тут ніхто не жив, та разом з тим тут було і доглянуто – по силах старенької. Так де вона?

Вирішивши перевірити куди зникла бабуся, я шмигнула у хатинку. Ніколи раніше, ще не випадало мені можливості зайти до її домівки, адже завжди я тільки й грілася у тихих травах саду.

Білі стіни ховалися за килимом і вицвілими фотографіями, повітря було важким – ніби давно не провітрювали, залізне ліжко встелене перинами та подушками. На дерев'яному столі стояв самотній чайник, яким напевне користувався молодик. Я ніяк не могла вловити запаху їжі, куховаріння і затишку, який дарує дух людини. Тут цього не було. Як і бабусі.

За спиною, щось скрипнуло, швиденько повернувшись, в надії побачити сивеньку, я зустрілася поглядом з хлопця. Гострий виріз очей уважно спостерігав за моїми рухами.

- Якби я був забобонний – то б подумав, що це ви прийшли мене вітати. А так, ти просто кіт, який забіг у самотню хатинку. – Хлопець, сумно видихнувши відвів від мене очі та поглянув на фотографію тієї самої бабці, яку я тільки-но бачила у садку.

Вона мертва. Я забула про те, що коти можуть бачити покійників. Чомусь і в голову не могло прийти те, що я відвідую померлу бабусю, адже при зустрічі від неї так і віяло життям.

Та зараз це не важливо, потрібно втікати, щоб випадково цей хлопець мене не зловив. Обережно зробивши кілька кроків до дверей, я поглянула на людину, той ніяк не зреагував. І підтиснувши свій пухнастий, я повільно покрокувала на вихід.

Пробігаючи біля самої його ноги, я вже зраділа, що так безпроблемно вибралась зі своєї халепи. Та молодик одним вправним рухом зловив мене за тулуба.

- Куди ти, красуня? - Чорні як ніч, вузькі очі дивились на мене з цікавістю. Квадратне обличчя, оточував густий чубчик, який шторкою прикривав тонкі прямі брови. Розові губи ледь посміхалися. Зовнішність хлопця нагадувала азійський тип, який був рідкістю для моїх очей. – Раз прийшла, так залишся, я чимось смачненьким пригощу. Ночувати самому, якось не затишно… - Сумно протягнув він, закривши двері та посадив мене собі на коліна. Довгі пальці погладжували мою довгу шерстку. Хлопець всіляко намагався мене розчухувати, та моє тільце не здавалося і напружено обдумувало план втечі.

Взявши мене під лапки, хлопець знову поглянув мені в очі.

- Не хочеш зі мною залишатися? – Запитав він, з легким докором.

-Няяяв, - голосно заскиглила я тонким голосочком.

- Це лише на одну ніч, а завтра побіжиш куди хочеш. Мені недобре тут залишатись одному. Так давно не був, все кричить про минуле…

- Няв, - і що мені з того? Мене батьки з хати більше не випустять якщо сьогодні не повернусь. А якщо він не захоче мене випустити?? О ні! Тоді прийдеться кричати аж до тих пір поки голос не зірву.

- Ох і горда, певно кішка раз така гонорова. – Я не задоволено поглянула на нього через напіввідкриті очі. Хлопець засміявся, так дзвінко, так голосно, що це заставило мене здивуватись.

- Точно кішка, ну й очі, голубі аж фіолетові, ніколи таких не бачив, а це біле пасмо біля мордочки? Така риженька і пухнаста. А, - він запнувся на мить,- то ти чиясь, - і покрутивши червоний нашильник тихо видихнув, - а імені немає, твої господарі могли хоча б ім'я вказати, а то таку красу і собі охота забрати. Хочеш додому?

- Няв! – Я голосно пискнула.

- Ну тоді біжи, не буду тримати, можливо тебе хтось чекає. Це так важливо, щоб в дома хтось чекав. На жаль мене вже тут ніхто не жде. – Хлопець підвівся з крісла і попрямував на вихід, тримаючи мене під руку. – Моя бабуся померла дуже давно, а родина дуже далеко, от і блукаю як самотній пес.

Я поглянула на нього знизу вверх. Вузькі очі видавалися надто сумними, і мені стало так його жаль, що я тернулася об худорляву ногу.

- Жалієш мене? Не треба – це мій вибір. – І він скривлено посміхнувся, я б не назвала це посмішкою щастя. Скоріше відголос глибокої печалі. Незнаю чому, та співчуття печалі так здавило моє горло, що я не змогла зійти з місця.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.